Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Праці з історії культури / Перший том «Українського музею»

Перший том «Українського музею»

Сергій Білокінь

Цей капітальний ошатний том, любовно виконаний поліграфічно, містить коштовні розвідки, присвячені музейним експонатам. З'явилось це видання 1927 року, – хтось сказав би – завдяки невпинному піклуванню комуністичної партії. От які, мовляв би, розкішні книжки виходили в СРСР, поки поганий Сталін не почав порушувати соціалістичну законність.

Насправді все виглядає інакше.


На 1920-ті роки припадає перший, ніби ще вегетаріанський період боротьби большевиків проти українського музейництва. Українські музеї очолювали тоді видатні вчені: Київський Національний (давніше – міський, потім – Всеукраїнський імені Шевченка) – академік УАН Микола Федотович Біляшівський, Катеринославський музей – теж зрештою обраний на академіка Дмитро Іванович Яворницький, київський ім. Ханенків – Микола Омелянович Макаренко, Херсонський – Віктор Іванович Гошкевич, Одеський – Сергій Стефанович Дложевський, Полтавський – Михайло Якович Рудинський.

Перший удар було завдано Національному музеєві, персонально його директорові Біляшівському. 1 грудня 1923 року його зняли з посади [1]. Як стверджував відомий музейник Костянтин Васильович Мощенко, Біляшівського, фундатора цього багатющого зібрання, «було усунено невідомо ким і з якої причини, і він одійшов від керування музеєм, в який він вклав усю душу, всі сили, усе життя» [2]. Невдовзі Микола Федотович помер – все-таки у своєму ліжку. Цікаво сформулювали зняття Рудинського – його було вирішено «снять с работы как не сумевшего исполнить те задания, которые были даны Советской властью пролетарскому музею». Знову ув'язнений у березні 1934 року, Михайло Якович одержав 3 роки заслання, але відбув майже десять.

У листі до свого товариша – професора Іркутського університету етнолога й археолога Сибіру Бернгарда Петрі – Макаренко писав: «Наконец, наступает 1925 год, самый тяжелый для меня. В этом году, по мановению волшебной или во всяком случае невидимой палочки, об'явлено гонение на директоров музеев Украины. Вначале предали суду Эварницкого (Екатеринослав[ский] музей), пред'явив чудовищные обвинения. Затем директора Полтавского музея Рудинского, далее: только сместили основателя и устроителя Киевского музея – Беляшевского, наконец, принялись за меня и также предали суду. Последним смещенным и не пред.[анным] суду директ.[ором] Черниговского музея – [был] Шугаевский» [3].

Як бачимо тепер, цей список не зовсім повний. У вересні 1925 року відправили за штат фундатора Херсонського історико-археологічного музею і його керівника з 1890 року Гошкевича. Він давно хворів, але справа його відставки вирішилася саме в цей момент. Це вражає, але того самого року арештували також директора Одеського археологічного музею Дложевського і кількох його співробітників. Усіх їх влада звинувачувала у переховуванні майна буржуазії.

На 1925 рік припадав віковий ювілей першого громадського музею в межах цілої Східної Європи, що його утворив в Одесі голландець Іван Бларамберґ (1772-1831), тож фахівці надумали відзначити його фундаментальним виданням, присвяченим українським музеям.

Підготовка «Українського музею» почалась з докладних інформацій про окремих із них. Одна з найраніших – це, мабуть, нотатка, написана рукою Миколи Макаренка [4]. Вона лежить у течці, присвяченій Музеєві Ханенка. Але Миколу Омеляновича заарештували у грудні 1924 року [5]. Отже він міг написати ці рядки або до цього часу, або вже під арештом, що малоймовірно. Також дуже важлива датована 12 листопада 1925 роком листівка Раїси Данковської: «Музей Слободської України ім. Сковороди переслав Вам для Держвидава через пр.[оф.] Д.М.Щербаківського рукопис Данковської та Николаєва з фотографічними знимками Музею» [6].

Датування інших статей безсумнівне. 21 березня 1925 року надіслано листа з Білоцерківського музею старожитностей: «До редакції Д.В.У. – т. Ф.Л.Ернста. Згідно Вашого листа від 2 / ІІІ ч. 399 при цьому надсилаю Вам статтю «Історія Білоцерківського Музею», яка написана мною, завідуючим Музеєм С.Л.Дроздовим, але по деяким умовам мусів підписати псевдонім «Корнилович». Про цю музейну справу добре знає т. Виницький, бо я з ним про це балакав, але Ви йому можете не показувати і не казати, що цю статтю писав я» [7]. Супровідний лист Євтима Сіцінського до його статті про Кам'янецькі музеї має дату – 25 березня 1925 року [8]. Лист завідуючого Черкаським округовим музеєм ім. Т.Шевченка Дмитра Бочкова, супровідний до його статті, датований 27 березня 1925 року [9]. Того самого дня надіслав свою статтю про Центральний державний пролетарський музей Полтавщини, яким завідував, а також короткий опис Красноградського музею Яків Риженко [10]. Завідуючий Миколаївським археологічним музеєм Камінський датував свого супровідного до статті листа 14 квітня 1925 року [11]. Того самого 14 квітня 1925 року написав листа завідувач Конотопським округовим музеєм Марко Вайнштейн [12]. 16 квітня 1925 року надіслав статтю заступник завідувача Чернігівського державного музею Валентин Шугаєвський [13]. Завідуючий Роменським окружним музеєм 21 квітня 1925 року М.Семенчик надіслав Ернстові статтю І.П.Галюна [14]. Т.в.о. завідувачки Херсонського музею Ірина Фабріціус свого супровідного листа датувала 22 квітня 1925 року [15]. До Звенигородського музею ім. Т.Шевченка Ф.Ернст звернувся 28 лютого (див. нижче). Статтю про цей музей його завідувачка Софія Терещенко датувала 25 квітня 1925 року [16]. 29 квітня 1925 року писав Ернстові завідуючий «Художньо-історичним музеєм відділу народньої освіти в Сумах на Харьківщині» Никанор Онацький [17]. 4 травня 1925 року датується лист про надсилку короткого опису музею при Ніжинському ІНО [18]. 15 травня 1925 року написав супровідного листа про Одеський державний художній музей його завідувач Осип Зейлігер [19]. Свою нотатку про Глухівський музей Василь Мальченко (колишній викладач гімназії, де навчалися брати Нарбути та брати Ернсти) датував 20 травня 1925 року [20]. Нарешті, статтю про Київську картинну галерею Андрій Дахнович надіслав разом з листом від 30 травня 1925 року [21].

Як бачимо, орієнтуючись на річницю першого, Одеського музею, роботу над ювілейним виданням почали своєчасно. У березні-травні матеріал зібрали. Але було не до того. Саме цей рік, 1925-й, випав особливо нещасливим. Книжка тоді не вийшла, її ще треба було вибороти.

На хвилі Української державності 1917-21 років українські пам'яткоохоронці домоглися й певних перемог, зміцнивши позиції музейників, що перебували на свободі, організацією інспектур. По-перше, 1926 року було засновано Київську крайову інспектуру охорони пам'яток культури й природи. На посаді краєвого інспектора Київської комісії по охороні пам'яток матеріальної культури (по Київщині, Волині, Поділлю й Чернігівщині) 27 лютого 1926 року Президія Укрголовнауки затвердила Федора Людвіґовича Ернста [22]. Він провадив свою роботу у 16 округах. На посаді київського краєвого інспектора охорони природи затверджено тоді професора Миколу Васильовича Шарлеманя. Інші інспектури очолювали учень академіка Шміта Стефан Андрійович Таранушенко (Харків), Степан Стефанович Дложевський (Одеса) та учень Яворницького Павло Антонович Козар (Дніпропетровськ).

По-друге, 29 вересня 1926 року Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет і Рада Народних Комісарів УСРР визнали Києво-Печерську лавру Історично-культурним державним заповідником, перетворивши її на «Всеукраїнське музейне містечко» (офіційно – Городок). Постанову підписали Голова ВУЦВК (5 вересня 1918 підписав також постанову СНК РСФСР про червоний терор) Григорій Іванович Петровський, заступник Голови Ради Народних Комісарів УСРР (кол. заступник наркома внутрішніх справ республіки) Олександр Калістратович Сербиченко [23] та т.в.о. секретаря того й другого Гаврилін [24].

Тепер українським музейникам був все-таки гостро необхідний друкований орган. Їм простягнуло руку Управління Науковими Установами УСРР. «Укрнаука», – називали його патріоти. «Упрнаука», – так вона скорочувалась насправді. Вона існувала при Наркомосі (Наркоматі освіти).

У переліку редакторів біля одного імені стоїть хрестик: у червні 1927 року покінчив собою Данило Щербаківський, і це було самогубство політичне. У такий жахливий спосіб він маніфестував проти утисків влади, тож українське громадянство виступило з організованим протестом. Удова великого історика Володимира Антоновича археолог Катерина Мельник-Антонович, академік Оксентій Корчак-Чепурківський, діалектолог Всеволод Ганцов, що пройшов невдовзі у справі СВУ, майбутній президент Української головної визвольної ради (УГВР) Кирило Осьмак, публіцист Григорій Коваленко-Коломацький, Президент і академік Михайло Грушевський та багато інших (разом 79 вчених-українознавців) підписали яскраву антисовєцьку декларацію у формі листа до редактора київської газети «Пролетарська правда». Микола Скрипник назвав його «політичним наступом певних громадян» і рішуче засудив [25]. У газеті лист, природно, не з'явився. Не без помилок текст його опубліковано лише тепер (1991) [26]. Готуючи своє видання до друку, музейники самовизначилися: «Пам'яті академика М.Біляшівського та Д.Щербаківського присвячує цей Збірник Редакція». Такою загальною присвятою, їхніми портретами й присвяченими їм особисто статтями розпочиналась книжка.

По війні за таким базовим, фундаментальним, репрезентативним виданням щоразу стояла б влада, яка обов'язково мала по-своєму визначати характер і напрямок, а тоді й санкціонувати абсолютно всі видання, тож головним редактором мав би виступити нарком освіти або принаймні голова Упрнауки. 5 березня 1927 року новим наркомом після Олександра Шумського був увільнений для цього з посад наркома юстиції та Генерального прокурора республіки, колишній чекіст Микола Скрипник.

Зцементовані як ніколи ні до, ані після того музейники ключової позиції головного редактора владі не віддали. Головним редактором першого збірника «Українського музею» став директор Музейного містечка Петро Петрович Курінний (1894-1972), учень Щербаківського. Згодом, наприкінці війни він виїхав на Захід і помер у Мюнхені.

Передмову підписано узагальненим евфемізмом «Редакція», але позначено дуже конкретно: «Всеукраїнський Музейний Городок, м. Київ». Інакше кажучи, Курінний узяв відповідальність за видання особисто на себе. Він почав передмову не із звичайної, особливо пізніше, фрази «Тільки після Великої Жовтневої соціалістичної революції…» чи чогось подібного, а дивлячись із багато ширшої історичної ретроспективи такими, наче карбованими словами: «Столітній розвиток українського музейництва, якого ювілей непомітно минув 1925 року, відбиває, як у верцадлі, етапи розвитку української нації в умовах її недержавного буття в царській державі». Насправді, як ми бачили, дуже помітно, кожне слово цієї передмови можна широко коментувати.

Редакторів було у виданні п'ятеро: той самий Курінний, тоді Федір Ернст (1891-1942), з хрестиком Данило Щербаківський (1877-1927), Михайло Рудинський (1887-1958) та Сергій Ґіляров (1887-1946). Всі вони були ще молоді, наприклад, Курінному минало 33 роки, але всім випала страдницька доля. Останній – Ґіляров – помер 8 лютого 1946 року у лікарні Лук'янівської тюрми. Михайло Рудинський, як уже сказано, був ув'язнений кілька разів. Першого разу, 1921 року його звільнили за втручанням Короленка. Пізніше Короленка вже не було. Федора Ернста розстріляли в Уфі 28 жовтня 1942 року, а удові вченого дали фальшиву довідку, надрукувавши в енциклопедії вигадану дату – 17 серпня 1949 року. Курінного арештували вночі проти 25 лютого страшного 1933-го.

Якщо йти за нинішніми посттоталітарними чиновницькими стандартами, у редакційній колегії мав бути представлений директор Всеукраїнського історичного музею ім. Т.Шевченка, – якщо вже не вбивця Щербаківського Андрій Вінницький (на похороні Микола Макаренко сказав: «Тебе убив чекіст» [27]), то принаймні наступний малопримітний Ростислав Заклинський (1887-1974). Але таке рішення виглядало б скандально. Далі, директор Музею ВУАН ім. Ханенків після Макаренка був партійний функціонер, а на культурному фронті – директор музею Іван Іванович Врона (1887-1970). Музейники виходили з ділових якостей людей, їхнього рівня як вчених. Відтак замість просто функціонерів на титульному аркуші стояли імена людей, у яких за душею були авторські праці.

Прекрасну обкладинку до цього видання виконав товариш і послідовник Георгія Нарбута, художник-графік Антін Хомич Середа (1890-1961), співробітник Картинної галереї. Прекрасний папір (верже!), чудові репродукції (дуплекс-фототипія!) – причетні до цього видавці постарались на славу.

Установчу, першу статтю до збірника про чергові завдання написав Василь Дубровський:

«У галузі культурного будівництва на Вкраїні, – стверджував він, – нема більш забутої справи, ніж музейна. Навіть порівнюючи з суміжною галуззю – архівною, яка давно вже має певний єдиний центр керування, більш-менш усталений апарат, накреслені шляхи організаційної та науково-операційної роботи, має свої друковані органи, провела декілька нарад та з'їздів, – доводиться констатувати, що оволодіння тими скарбами пам'яток матеріяльної культури та природи, які залишилися нам з дореволюційного часу, – є справа занедбана. Майже до останнього часу не було ще встановлено ясно й остаточно, що та як робити з музейною спадщиною, яка нам дісталася, як її зберегти, використати, збільшити» (с. 15).

Останнє слово звертає на себе увагу, бо, на жаль, партійна заанґажованість примусила Дубровського, навпаки, взяти аж надто активну участь у продажу музейних експонатів за кордон.

А тоді Дубровський опинився невдовзі в концтаборі, де зустрівся з колишнім директором Музею українського мистецтва в Харкові Стефаном Таранушенком і Дмитром Гордєєвим. Виїхавши на еміґрацію, він написав спогади [28].

Ніхто з дійових осіб тодішньої драми не знав, до чого йде й хто де опиниться. Те, чого досягли 1927 року українські музейники, – був лише певний баланс з режимом. Страшними зусиллями, втратою кращих із кращих, по суті, вони досягли лише якоїсь демократизації та гласності. Тепер видно, як це було багато.

До складу збірника увійшов протокол (що звався тоді, як і Шевченків щоденник, журналом) – журнал засідання комісії для з'ясування розходжень Головполітосвіти й Головнауки в поглядах на організацію музейної мережі та музейної політики. Засідання відбулось 25 травня 1926 року. Владу репрезентував тоді Михайло Криворотченко. Навіть перед смертю Стефан Андрійович Таранушенко, розповідаючи про давні музейні справи, раз-у-раз нагадував цю публікацію.

Статті цього збірника – що добірне зерно. Тут розвідки про народне мистецтво (килими й кахлі), з нумізматики, представлене мистецтво садиб (портрети й годинникарство), реставраційні роботи і навіть сакральне мистецтво (єпітрахілі) – стаття, яку найбільше громили в пресі.

Статті про музеї, надіслані 1926 року Ернстові, з різних причин увійшли до видання не всі, зате є багато нових. Вони потрапили до розділу «Хроніки».

Усі вміщені у збірнику розвідки вийшли також окремими відбитками, накладом по 250 примірників. До кількох примірників було вклеєно аркуші з написом «Примірник такого-то». Видатному бібліофілові Федорові Пилиповичу Максименку належав один з таких примірників – С.Дложевського.

Як сказали б теперішні конформісти, що придумали собі зручне поняття політкоректності, видання сприйняли неоднозначно. Мистецький критик Євген Холостенко, якому не давали спокою лаври «марксистських літературознавців», точніше, погромників Коряка й Щупака, свій «огляд» десяти кращих мистецтвознавчих видань побудував на такій ноті:

«За ней следует такого же типа статья – «Бронзовые украшения из села Пидгирцы на Киевщине» – Козловской, а дальше «Датированные епитрахили Лаврского музея» – Н. (sic) Новицкой, снабженная подробным списком обмеренных, общупанных (sic), обнюханных (sic) епитрахилей […]. Буквоедство и гробокопательство здесь сияют во всей своей откровенности и убедительности. […] Формалистско-идеалистическая схоластика, архивное гробокопательство характерны вообще для всего этого сборника. Здесь отдельные ценные замечания буквально тонут в океане всевозможных биографических подробностей, всяких мелочей quasi-научной схоластики» [29].

Як висловлювались у давні часи, у портфелі збірника збереглись окремі призначені для нього рукописи. Колосальне значення мають рештки листування з музеями. По суті, простудіювати увесь корпус джерел, поки матеріали усіх причетних осіб не зібрані докупи, поки що неможливо. Архівні матеріали, які П.Курінний вивіз, рятуючи їх, за кордон, досі неприступні для вивчення. Усі вхідні, можливо, просто загинули разом з т.зв. реорганізацією установ. Тим часом журнали вихідних, чернетки циркулярів до завідувачів музеїв, варіанти структури вимріяного видання, що збереглись у паперах Ф.Ернста, містять велику історичну інформацію. Найважливіше тут – уявлення, у яких формах збереглась на середину 1920-тих років якась частина української культурної спадщини. Якщо Ф.Ернст фіксує, що звертався з листом на адресу: «Наталіївка Богодух.[івський] пов.[ітовий] музей (здається, більш не існує)», ми розуміємо, що йому розходилось про багатющу спадщину Павла Івановича Харитоненка (1853-1914) [30]. Інша адреса: «Ольшана, хата-читальня». Інакше кажучи, якийсь свідомий своєї місії вчитель переніс недонищене, недопалене майно до хати-читальні. Ці обидві адреси ведуть на Харківщину, до юрисдикції краєвого інспектора Стефана Таранушенка.

Переїхавши на Наддніпрянщину, колишній усусус [31] Клим Йосипович Коник (1888, Санок, Галичина – 3 листопада 1937, Сандормох) [32] робив стрімку кар'єру. Вступивши 1920 року до партії, він спершу став ректором Житомирського ІНО, а у 1928–30 роках – заступником завідуючого Управлінням науковими установами (себто тієї самої Упрнауки) НКО УСРР. За недовгі місяці свого перебування на владному Олімпі він встиг розгорнути «справу Ф.Л.Ернста». 19 вересня 1930 року саме він зняв Ернста з посади крайового інспектора [33]. Невдовзі, 1 грудня 1930 року було знято з аналогічної посади Стефана Таранушенка (на його місце прийшов тоді С.Ф.Бесєдін) [34]. Зажадав цього звільнення сам Стефан Андрійович.

24 жовтня 1930 року одеський інспектор С.Дложевський помер. 14 жовтня 1933 року було ув'язнено Стефана Таранушенка, за тиждень забрали й Ернста. Це поганий парадокс, але Коника узяли у справі УВО навіть раніше за них двох – 5 травня 1933 року. На 20-ліття жовтневого перевороту (3 листопада 1937 року) його розстріляли в Сандормоху [35].

Ми ще не знаємо, якими шляхами рухалося далі діловодство краєвих інспекторів і в яких інших паперах відбивались сліди нищення культурної спадщини на Харківщині, зрештою – по всій Україні. Розібратись у цьому – справа майбутніх досліджень.


Сучасний читач, перед яким лягає сьогодні на стіл фотомеханічне перевидання цієї розкішної праці, зможе оцінити роботу наших попередників – її масштаб і рівень. Міркуючи про ті божевільні часи, не забудьмо, що невдовзі, – реально, очевидно, відразу після арештів когось із редакторів, а це був 1929 рік, – перший збірник «Українського музею» було попросту заборонено [36]. Другий і дальші томи ніколи не вийшли. Уявити страшно, як збагатилася б світова наука, якби «Український музей» виходив, припустімо, раз на рік, і це продовжувалося б, скажімо, до 1941 року.

Це питання перестає бути просто риторичним, якщо розглянути рукописи конкретних вчених – П.Курінного чи того самого Ф.Ернста, які лишились після їхньої смерті не видані.

Наприкінці лютого 1919 року при Українській Академії Наук утворилася «Комісія для складання Біографічного словника діячів українського народу й української землі». 2 березня Ф.Ернста було одноголосно обрано на редактора відділу діячів мистецтва [37]. У доповідній записці до комісії він виробив структуру матеріалів свого відділу, поділивши всіх діячів мистецтва на групи. У процесі роботи сюди додано було ще меценатів. Виникали питання, як бути з друкарями, наприклад, Стефаном Бериндою, чи приміщувати як меценатів різних ктиторів старого часу [38]. Треба було вирішити справу з діячами археології, нумізматики, сфрагістики, геральдики, діячами, що діяли в різних галузях, наприклад, меценатами – політичними діячами (гетьман Іван Мазепа, митрополит Рафаїл Заборовський, родина гетьмана Кирила Розумовського, гр. Завадовський та ін.) [39]. На 10 листопада 1928 року Ф.Ернст занотував уже біля 4000 імен архітектів, малярів, скульпторів, графіків, музичних діячів, меценатів тощо.

Публікую в додатку слóвник (тезаурус) музейників і меценатів, що зберігся в його паперах. Цей список характеризує можливості української науки, що не реалізувались у ту епоху, коли їм випало жити. По нього прийшли восени 1933 року, отже вчений склав цей список не пізніше того року й ніколи ні видав, ані закінчив. Коли його навіки вилучили з української культури, йому не виповнилось і 42 років. У його слóвнику музейників і меценатів понад 220 імен. Страшно, що й досі, до початку ХХІ століття (вісімдесят літ минуло) словника українських музейників ми не маємо. Це дає змогу легковажним авторам писати про святих людей хто-зна які дурниці – мовляв, заповідник бере гроші за квитки. А з-під пера розстріляного Федора Ернста такий словник міг вийти ще задовго до війни.

Уявивши контекст, у якому опинився перший том «Українського музею», ми зрозуміємо, що нормальні люди сприйняли його вихід з гордістю. Вони могли пишатись цією книжкою, адже насправді вона лежала на маґістральній лінії розвитку української культури, а Холостенко був марґіналом, таким собі – в тодішній Україні – інакодумцем. Вільні люди жили в ті роки не тільки в Києві, а й за кордоном, на еміґрації. Всі вони були заодно, – отаким зиґзаґом рухалась тоді культура.

Читаємо любительське видання українських еміґрантів першої хвилі «Звіт Українського товариства прихильників книги в Празі за 1934 рік». Трохи дивакуватим еміґраційним правописом тут прописано:


«Анкета-конкурс «Найгарніші українські книжки»

З метою плекання естетичної культури української книги та оживлення видавничого руху, товариство в минулому році урядило анкету під заголовком «20 найгарніших українських книжок за останніх 5 років (1928-1932» і другу анкету «5 найгарніших українських книжок за останній 1933 рік».

Під терміном «найгарнішої книжки» розумілися бібліофільські ознаки видання (книги, альбому, серії книжок чи брошур), а саме: [1.] Зовнішній вигляд (обкладинка, титульна сторінка тощо); 2. Внутрішнє оформлення; 3. Ілюстрації; 4. Папір; 5. Технично-друкарське виконання; 6. Зшиття, фальцовка, брошуровка; 7. Переплет (оправа) – якщо вона є. До найгарнішої книжки ставилися вимоги сучасного (новітнього) розуміння мистецтва, а то: доцільність, функціональність, практичність, витончена простота.

Про анкету були уміщені інформації у більших українських газетах, як «Діло», «Новий час», «Назустріч» та ин., а також в пражському «Українському тиждні», з проханням, щоби українські видавці прислали свої видання для анкети не пізніше 1-го травня 1934 р., на адресу Товариства. Крім того, з метою оживити і піднести значення анкети була уміщена спеціяльна стаття пера голови Товариства «За мистецьку культуру української книги. З приводу анкети «20 найгарніших українських книг» («Назустріч», Львів, ч. 9, ст. 2).

Для намічення відзначених книжок обрана була на зборах Т-ва спеціяльна комісія-жюрі в складі пп.: Павло Богацький, Микола Бутович, Петро Зленко, Роберт Лісовський і Володимир Січинський. Це жюрі намітило 24 книжок за рр. 1928-1932 і 6 книжок за рік 1933.

Остаточне голосовання для вибору відзначених видань відбулося на Загальних зборах Товариства дня 3 травня 1924. Перед голосованням відбувся реферат В.Січинського про бібліофільські видання останніх 6-ти років, а підчас зборів були виставлені, за невеликим виключенням, усі вибрані комісією-жюрі видання.

Загальне голосовання членів Товариства дало можливість розмістити відзначені найгарніші видання шістьох останніх років в тій послідовности, яку кількість голосів вони здобули» [40].


Це не може не зворушити, але в списку знаходимо й перший том нашого збірника, даремно що він трохи не ввійшов в оголошені хронологічні рамки. Так восторжествувала справедливість.

Як бачимо, у видавничій справі українські музейники 1920-х років перемогли. Це був героїчний чин і велика перемога.

Але не всі їхні заходи були такі самі успішні.

Бібліографам відоме видання ВУАН, позначене 1930 роком (на обкладинці – 1931), – «Записки Всеукраїнського Археологічного Комітету», (коротко – ВУАК'у). У моїй бібліотеці є два примірники цих «Записок». Вони майже ідентичні й відрізняються тільки однією сторінкою, на якій – з двох боків – надруковано передмову.

У першому примірнику вміщено «Попереднє слово», що починається так:

«Всеукраїнський Археологічний Комітет уважає за свій обов'язок перший том своїх студій присвятити основоположникам українського археологічного синтезу проф. В.Б.Антоновичеві та проф. Ф.К.Вовкові. Випуском першого тому «Записок Всеукраїнського Археологічного Комітету» Всеукраїнський Археологічний Комітет розпочинає п'яту серію своїх видань».

Крім статей про Антоновича (Валерії Козловської) й Вовка (Анатолія Носова), тут вміщено два великих відділи – археологічний та мистецький, а також розділ «Критики та бібліографії». До «Записок» увійшли розвідки археологів Євтима Сіцінського, Сергія Гамченка, Олександра Федоровського, Сергія Дложевського, мистецтвознавців акад. Олекси Новицького, Дмитра Кіпліка, Марії Новицької та ін. «Записки» містять широку фактографію – огляд зробленого після 1917 року в Україні й на еміґрації, а також у Росії й Англії.

У другому примірнику (майже тотожньому, – диявол, кажуть, ховається в деталях) на місці процитованого щойно «Попереднього слова» вклеєно «Переднє слово» із зовсім іншим текстом:

«Збірник т. І Записок Всеукраїнського Археологічного Комітету було здано до друку ще року 1927. […] Одначе, написаний і видрукуваний в більшій своїй частині в 1927-1928 р.р. матеріял, що фотографічно відбив лице археологів УСРР на той час, виходить за цілковито нових умов. Він з'являється на закінченні четвертого завершального року першої п'ятирічки, в сфері розгорненого вступу в соціялізм, в дні, віддаль яких від початку п'ятирічки хоч і міряється роками, але які історично відстоять від ще недалекого нашого минулого – на сторіччя інтенсивного соціялістичного зросту промисловости, суцільної колективізації, в час розгорненого соціялістичного творчого ентузіязму та ударництва, глибокого процесу культурної революції на основі просякнення дослідчої філософської роботи революційним впливом марксо-ленінової діялектики і науки».

Як-то кажуть, і так далі й тому подібне. Щастя, що українські вчені домоглися врятувати надрукований текст, пожертвувавши тільки короткою передмовою.

Тоді пішло ще гірше. У 1930-1931 роках ВУАН випустила три числа «Хроніки археології та мистецтва». Друкувались вони під грифом ВУАК'у, а редаґувала їх учениця Вікентія Хвойки археолог Валерія Козловська (1889-1956). У третьому числі «Хроніки» було надруковано видавничий анонс четвертого числа, згідно якого друкувалися статті акад. Дм.Яворницького, К.Коршака, О.Тахтая та багатьох інших. Четверте число здали до друку 5 грудня 1932 року, а вийшло воно у світ в березні 1933 року. Програмна стаття П.Курінного формулювала «Чергові завдання української археології». Яворницький надрукував «Короткий звіт по дослідженню території Дніпрельстану за 1930 р.». Розвідка К.Білоцерківської була присвячена «Найстарішим фаянсово-порцеляновим заводам на Волині» [41]. Я ніколи не бачив цього раритету. Але з дуже рідкісного журналу, якого немає навіть у бібліографічному покажчику видань самої Академії наук [42], відома погромна рецензія Т.М.Мовчанівського на 4-5 (вийшло, таким чином, здвоєне) число «Хроніки» [43]. Наскільки розумію, тираж цього числа було знищено без сліду.

Археолог та історик археологічної науки Михайло Міллер зробив важливе узагальнення:

«Під час згаданих вище реорганізацій археологічних установ та музеїв було репресовано також всіх без винятку інспекторів охорони пам'яток історії, культури та мистецтва. […] Большевики всіма засобами нищили всі пам'ятки давньої архітектури та культури, бо ці пам'ятки демонстрували молодим поколінням стару високу українську культуру. […] Отже, ті національні пам'ятки ніби провадили мовчазну пропаганду проти совєтської культури. Треба було зробити так, щоб молоді покоління тих пам'яток вже не бачили й не знали; тому їх нищили. Інспектори ж всіма силами обороняли пам’ятки і тим гальмували соцбудівництво й ішли проти інтересів партії» [44]. Потім прийшла черга за самими вченими [45].

Потім прогуркотіла війна. Після неї, умовно кажучи, соціальну нішу, де діяли й боролись репресовані у 1920-30-ті роки діячі української культури, зайняли інші люди. Ментально інші. У журналі «Комуніст України» один із них писав про Михайла Грушевського і його учнів і послідовників, що,

«як відомо, хоч і заявляли не раз публічно про свою лояльність до Радянської влади, але разом з тим прямо або приховано пропагували й поширювали буржуазно-націоналістичні концепції, антирадянська суть яких була викрита в ході широких наукових дискусій, що відбулися на Україні в кінці 20-х – на початку 30-х років» [46].

Цитую цю статтю далі:

«Факти красномовно свідчать про те, що в 30-і роки українська історична наука завдяки піклуванню Комуністичної партії зробила значний крок вперед» [47].

Автор і більшість читачів ніби не розуміли, що це був крок у могилу.

Хто може заперечити, що в цій країні справді сформувалась нова порода людей – будівників комунізму?!

Нині, за умов державної незалежності спостерігаємо зворотний процес управління музеями. Наперед вийшли керівники, перейняті ідеалами. Як і їхні далекі попередники вони відкривають перед науковими співробітниками шлюзи для широких досліджень.

Лише тепер ми починаємо розуміти, що зробили з людьми вчора. Що чекає на нас завтра, ми ще не знаємо.

Примітки

1. НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. Ф. 31. № 405.

2. Укр. музей. Зб. І. К., 1927. С. 10.

3. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 61278 ФП / кор. 1604. Арк. 100.

4. ІМФЕ ім. М.Т.Рильського НАН України. Ф. 13-5. Од. зб. 332. Арк. 2-4.

5. НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. Ф. І. №№ 26314-15. Арк. 1.

6. ІМФЕ ім. М.Т.Рильського НАН України. Ф. 13-5. Од. зб. 358. Арк. 1.

7. Там само. Од. зб. 337. Арк. 1.

8. Там само. Од. зб. 343. Арк. 2.

9. Там само. Од. зб. 336. Арк. 2.

10. Там само. Од. зб. 352. Арк. 2. Докладніше про долю Риженка див.: Білокінь С. Нові студії з історії большевизму, І-VІІІ. Вид. 2 розшир. й доп. К., 2007. С. 19, 22-23.

11. ІМФЕ ім. М.Т.Рильського НАН України. Ф. 13-5. Од. зб. 349. Арк. 2.

12. Там само. Од. зб. 367. Арк. 2.

13. Там само. Од. зб. 364. Арк. 5.

14. Там само. Од. зб. 354. Арк. 2.

15. Там само. Од. зб. 350. Арк. 2.

16. Там само. Од. зб. 339. Арк. 3. Про неї див.: Терещенко Софія. Додаткові покази до протоколів слідства / Публ. Лесі Власюк та Лідії Лихач // Родовід. № 7. К., 1994. С. 59-92; Іванченко Михайло. Доброї пам’яті слід // Родовід. Ч. 1 (15). 1997. С. 23-31; Тарахан-Береза Зінаїда. Святиня: наук.-іст. літопис Тарасової Гори. К., 1998. С. 322; Білокінь С. Музей України: (Збірка П.Потоцького): Дослідження, матеріали. К., 2006. С. 194

17. ІМФЕ ім. М.Т.Рильського НАН України. Ф. 13-5. Од. зб. 359. Арк. 1.

18. Там само. Од. зб. 366. Арк. 2.

19. Там само. Од. зб. 345. Арк. 2. Писався також Зейлінгер (Наука и научные работники СССР. Часть VІ: Без Москвы и Ленинграда. Ленинград, 1928. С. 138-139).

20. ІМФЕ ім. М.Т.Рильського НАН України. Ф. 13-5. Од. зб. 368. Арк. 2.

21. Там само. Од. зб. 333. Арк. 2.

22. Нові призначення. [Добірка «В Українській Академії наук» у рубр.: У Києві] // Пролетарська правда. 1926. 26 березня. № 68 (1378). С. 4.

23. Євселевський Л.І. В'язень № 6345 // Реабілітовані історією. К.: Полтава: Рідний край, 1992. С. 275-278.

24. Текст постанови ВУЦВК та РНК УСРР – Український музей. Зб. 1. К., 1927. С. 213-214. Докладніше див.: Дубровський Василь Васильович (19 травня 1897, Чернігів – 23 квітня 1966, Річмонд, Вірджінія, США). Історично-культурні заповідники та пам'ятки України. Х.: ДВУ, 1930. С. 37; Київ: Провідник / За ред. Фед.Ернста. К.: ВУАН, 1930. С. 533-534; Наукові установи та організації УСРР. Х., 1930. С. 258; Курінний Петро Петрович (4 травня ст.ст. 1894, Умань – 25 листопада 1972, Мюнхен). Історія археологічного знання про Україну. Мюнхен, 1970. С. 110-111.

25. Скрипник Микола Олексійович (25 січня 1872, сл. Ясинувата Катеринославської губ. – 7 липня 1933, Харків). Про події в історичнім музеї ім. Шевченка в Київі // Прол. правда. 1927. 21 серпня. № 189 (1802). С. 5.

26. Репресоване краєзнавство (20-30-і роки). К.: Рідний край, 1991. С. 412-414.

27. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 48628 ФП / кор. 895. Арк. 48.

28. Дубровський Василь. 2-й Відділ БАМЛАГ'у ГПУ-НКВД. Нью-Йорк: Наша Батьківщина, 1965. 81 с.

29. Холостенко Евгений Вячеславович (1904—1945). «Музейные» искусствоведы Украины // Печать и революция. 1930. № 4. С. 85.

30. Григорьев Д.Н. Востребованные временем: Династия Харитоненко. Сумы: РИО «АС-Медиа», 2003. 72 с.

31. Українські січові стрільці, 1914-1920. Другий наклад. Львів, 1936. С. 147.

32. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 52281 ФП / кор. 1139; Ленинградский мартиролог, 1937-1938. Том 3. СПб., 1998. Ілюстр. 166.

33. Нестуля О.О. Доля церковної старовини в Україні, кін. 20-х – 1941 рр. Ч. 2 (1995). С. 21

34. Білокінь С. Двадцяті роки в житті і діяльності С.Таранушенка // С.А.Таранушенко та проблеми вивчення мистецтва Слобожан¬щини XVIII-XIX століть: Тези доповідей та повідомлень науко¬во-теоретичної конференції, присвяченої 100-річчю від дня народження Стефана Андрійовича Таранушенка (1889-1976). Суми, 1989. С. 8.

35. Ленинградский мартиролог, 1937-1938. Том 3. СПб., 1998. Ілюстр. 166. Докладніше про К.Коника див.: Білокінь С. Нові студії з історії большевизму, І-VІІІ. С. 211-212.

36. Зведений алфавітний список книжок, що увійшли до наказів Головліту Української РСР на вилучення та списання в макулатуру з бібліотек громадського користування за період з 1937 по 1 липня 1947 року включно. К., 1947. С. 140; Зведений покажчик застарілих видань, що не підлягають використанню в бібліотеках громадського користування та книготорговельній сітці. Х.: Вид-во Книжкової палати УРСР, 1954. С. 361.

37. Перший піврік існування Української Академії Наук. С. 82, 89-91; Звідомлення про діяльність Української Академії Наук у Київі до 1 січня 1920 року. К., 1920. С. VII.

38. ІМФЕ ім. М.Т.Рильського НАН України. Ф. 13-5. Од. зб. 411. Арк. 6, 7, 11 зв.

39. Там само. Арк. 11. На березі занотовано: «окремо». Це давало вихід на словник діячів мистецтва.

40. Звіт Українського товариства прихильників книги в Празі за 1934 рік. [Прага, 1935.] С. 10.

41. Білокінь С. Про видання, заборонені на стадії верстки, або тиражі яких було знищено, 1920-1941 // До джерел: Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. Том ІІ. К.; Л., 2004. С. 554-602.

42. Див.: Видання Академії наук УРСР (1919-1967): Суспільні науки: Бібліогр. пок. К.: Наукова думка, 1969. С. 100.

43. Мовчанівський Теодосій Миколайович (9 травня 1899, с. Берестовець Уманського пов. Київської губ. – 10 травня 1938, Київ). Рец.: Хроніка археології та мистецтва. Ч. 4-5. К., 1933 // Наукові записки Інституту історії матеріальної культури / Всеукраїнська Академія наук. Кн. 1. К., 1934. С. 206-208.

44. Міллер Михайло. Доля українських археологів під Совєтами // Збірник на пошану українських учених, знищених большевицькою Москвою. С. 118.

45. Збірник на пошану українських учених, знищених большевицькою Москвою / Ред. Марія Овчаренко. Париж; Чікаґо, 1962. 356 с. (= ЗНТШ. Том CLXXIII); Репресоване краєзнавство (20-30-і роки). К.: Рідний край, 1991. 512 с.; Лавріненко Юрій Адріанович (3 травня 1905, с. Хижинці Звенигородського пов. Київської губ. – 14 грудня 1987, Нью Йорк). Наші втрати: Матеріяли до біографічного словника репресованих у 1930-их роках діячів в УРСР. К.; Нью-Йорк: Твім інтер, 2005. 256 с. (відгук: Рябчий Іван. Відродження української історичної науки // Хроніка 2000. Вип. 59. К., 2007. С. 13-20).

46. Комуніст України. 1966. № 8. С. 36.

47. Там само. С. 37.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2017 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 6545

Модифіковано : 3.07.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.