Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Праці з історії культури / Альбоми Кам’янець-Подільської профшколи

Альбоми Кам’янець-Подільської профшколи

Сергій Білокінь

Пореволюційні видання Кам’янець-Подільської Художньо-промислової профшколи ім. Г.С.Сковороди вражають вишуканістю виконання. Це літографовані альбоми, переважно з народного мистецтва Поділля. Здавалося б, вони найкраще надаються до аристократично-бібліофільського збирацтва. На жаль, їх важко не тільки збирати, а й сама бібліографічна реєстрація розтяглась на кілька десятиріч. Через надто малий тираж (40-140 примірників) вони практично не трапляються навіть у громадських бібліотеках.

Кам”янець-подільська профшкола виникла на основі художньо-ремісничої навчальної майстерні. Ще до революції, з осені 1916 року завідувати нею було призначено Володимира Гаґенмейстера (1887-1938). З його іменем пов’язане піднесення цього культурного осередку, він і керував цим закладом до самого кінця його існування.

Добираючи нового завідувача, на кандидатурі Гаґенмейстера зупинились, певно, з тієї причини, що він не був українцем. Рід його батька з 1624 року належав до лицарства Ліфляндії герба «Гаґен» (по жіночій лінії до герба «Равич»). На щастя, начальство прорахувалося. Виховавшись на мистецьких зразках прибалтійського краю й петербурзьких музеїв, Гаґенмейстер, природно, не міг знати ні звичаїв, ні побуту, ні народного мистецтва Поділля. Але вишуканий смак мистця привернув до України його душу, потужний потенціал подільського народного мистецтва так його вразив, що Гаґенмейстер присвятив йому всю решту свого життя. Не володіючи українською мовою, опанував її і з 1922 року нею викладав. «Наш Глєчик», – звали його поміж себе учні, натякаючи на найперше захоплення Володимира Миколайовича (подільський глечик) і обігруючи його своєрідну вимову. За цю любов Володимир Гаґенмейстер заплатив найвищу ціну, давши зразок справжнього совєтського інтернаціоналізму.

У Кам”янці В.Гаґенмейстер викладав історію всесвітнього ужиткового мистецтва, композицію й графіку. Він домігся збільшення чисельності учнів й відкриття нових відділів. 1921 року школа потроїла набір учнів. Крім керамічного, було відкрито ткацький та літографський відділи. Тут він працював до 1933 року, коли було розгромлено гуманітарні заклади по всій Україні.

У профшколі зформувався міцний колектив однодумців. Щоліта, під час вакацій тут створювали краєзнавчі дослідницькі групи. Під керівництвом своїх викладачів учні розшукували народних майстрів, збирали в подільських селах зразки народних виробів. Вони студіювали гончарство, вишивки, настінні та інші розписи, паперові прикраси, народний одяг, сільське будівництво, стародавні архітектурні пам’ятки, робили замальовки й зарисовки. Викладачі й учні Кам”янець-подільської профшколи наполегливо й послідовно долучались до традиції. Наприклад, із тексту альбому «Тульчинщина, село Орлівка. Вишивки низзю» (К.-П., 1929) довідуємося, що альбом малюнків було виконано в натуральному розмірі. Самі вишивки виконала Юстина Іванівна Ременюк, єдина в селі майстриня, що затримала стару техніку вишивки низзю й орнаментальні мотиви – як спадщину від своєї матері та прабабусь. Уже в двадцятих роках у тому самому селі ніхто більше цією технікою не вишивав, вдаючись до легшого способу «хрестиком», запозичаючи мотиви з різних видань дуже сумнівної мистецької вартості – дореволюційних «Малороссійскихъ узоровъ», що не мали нічого спільного з українськими народними вишивками. Робота над справжніми високими творами подільського ужиткового мистецтва лягла в основу шкільної програми. Зібрані матеріали вихованці школи згодом опрацьовували, використовуючи їх у навчальному процесі. При школі було утворено художній музей, до збірок якого належали зокрема й вишивки Юстини Ременюк. Слідом за завідувачем учні переймалися повагою й любов’ю до народного мистецтва.

Ідучи до джерел, кам”янчани були не самі. По Україні у двадцятих роках існували доволі численні осередки ужиткового мистецтва. Влада толерувала їх, оскільки вони виробляли речі на експорт. Українські народні килими й вишивки складали на той час основу експортної номенклатури на ринках Німеччини, Англії, Франції, Австрії, Сполучених Штатів Америки. На совєтських експортних виставках це були найцікавіші експонати. Як відомо, на Всесвітній декоративній виставці в Парижі 1925 року українським вишивкам було присуджено велику медаль.

Але в чому кам”янчани лишились майже одинокі, це в тому, що вони прагнули надати своїм роботам тривких цивілізованих форм. А що школа мала вже літографську майстерню, то було придбано невеликий друкарський верстат, і на цій простій і приступній основі виникло шкільне видавництво. Так почали виходити альбоми, присвячені окремим видам народного мистецтва Поділля – вишивці, стінним розписам, гутному склу, народному одягу тощо. Щоб легалізувати усе це перед начальством, Гаґенмейстер мав готове пояснення, що Кам’янецький краєзнавчий музей поставив собі одним із завдань представити місцеву промисловість як у минулому, так і сучасному її стані».

Якщо для совєтської мистецької освіти були характерні завдання, що самі по собі не мали конкретного призначення, а відтак сенсу, В.Гаґенмейстер взорувався, очевидячки, на середньовічні майстерні. Під час спільної роботи майстер разом зі своїми колегами-фахівцями передавав своїм учням конкретні навички. Так, наприклад, зібравши під час літніх мандрівок матеріали про настінні паперові прикраси, у школі вони вчилися обробляти їх у вигляді альбому. Протягом кількох років виросла ціла бібліотечка таких видань.

Деякі аркуші мали до шести барв, що при літографічному друку вимагало дуже багато праці й часу, бо кожна з цих таблиць мусила бути відбивана 6 разів. Дбаючи про навчальний процес, сам Гаґенмейстер виступав у цих виданнях і як мистецтвознавець. Готуючи альбом «Тульчинщина, село Орлівка. Вишивки низзю» (К.-П., 1929), він спеціально збирав народну термінологію. У виданнях знаходимо тексти шістьома мовами – українською, російською, польською, латинською, французькою та німецькою.

Щоб задавити цей українознавчий осередок, більшовики звузили 1931 року його профіль, перетворивши школу на скло-керамічний технікум. Відтак видавництво було ліквідовано. Книжку «Поділля: Гутне шкло» (К.-П., 1931) В.Гаґенмейстер випустив уже як видання Краєзнавчого музею, підписавшись як директор Кам’янецького шкляно-порцелянового технікуму. Крім голодомору, що косив людей, 1933 рік завдав страшних втрат і кам’янецьким пам’яткам архітектури. У Харкові, Києві, Сумах чекісти громили українські музеї – були ув’язнені Стефан Таранушенко, Федір Ернст, Павло Жолтовський, Никанор Онацький, Дмитро Чукин, багато інших.

1933 року ліквідовано й той реорганізований технікум, викладачі й студенти якого встигли так багато зробити для української культури. Студентів перевели до міста Балахни Ґорьковської області. В.Гаґенмейстер переїхав до Києва, де завідував Експериментальними художніми майстернями при Музеї українського мистецтва. Заарештовано його уночі проти 12 грудня 1937 року, коли його дочці було лише 10 років. Постановою трійки Київського облуправління НКВД від 31 грудня його було звинувачено за участь в українській націоналістичній організації та шпигунство на користь буржуазної Польщі. 20 січня 1938 року його розстріляли. У дальші роки й без того рідкісні кам’янецькі українознавчі видання – праці «викритого ворога народу» – вилучали й знищували. Потім, замітаючи всі сліди, Україною прокотилась війна.

Відзначаючи чільну ролю в цій справі Володимира Гаґенмейстера, не годиться забувати і про його вірних поплічників. Їхні трагічні постаті також заслуговують на найпильнішу увагу. Один із них – Кость Іпполитович Кржемінський. Вінпідготував і видав коштовну працю «Стінні розписи на Уманщині» (1927). Кількість кольорів у деяких репродукціях цього альбому доходила до п’яти. Разом на 50 окремих таблицях було вміщено 150 кольорових репродукцій. Його заарештували 16 жовтня 1937 року, дружину, Олімпіаду Миколаївну, – 6 листопада – «за то, что она, являясь женой осужденного Кржеминского К.И. и зная о его антисоветской деятельности, не сообщила о ней органам власти». Кржемінського розстріляли 28 жовтня 1937 року. Олімпіада Миколаївна померла 1 березня 1942 року в с.Сайрам Чімкентської області від тифу. Працювала санітаркою в районній лікарні.

Хочеться сподіватись, що хтось із кам’янецьких бізнесменів перевидасть у відповідному бібліофільському виконанні перлини місцевого друку двадцятих років. Ім’я людини, яка це зробить, назавжди увійде до анналів європейської культури. Вірмо, що в традиційних культурних осередках знайдуться люди, які підуть слідами Володимира Гаґенмейстера, піднімуть культурний рівень реґіональних видань на належну висоту, а доля їхня буде щасливіша.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2017 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2348

Модифіковано : 31.08.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.