Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Праці з історії культури / Ми – втрачене покоління

Ми – втрачене покоління

Сергій Білокінь

Дехто з поетів вважає себе за сіль землі. Функція істориків важливіша: історики формують саме уявлення про сіль.

Оскільки я мав щастя народитись у Києві, я раніше за своїх ровесників почав фіґурувать у громадському житті. Пам’ятаю ще вечір у Клубі творчої молоді, присвячений Миколі Кулішу, а він відбувсь на-прикінці 62 року; мені було тоді 14. Таким чином, у КТМ я став ніби наймолодший, а зараз ніби єднаю дві ґенерації. Принаймні двадцять (так, уже двадцять!) років у житті обох пройшло перед моїми очима.

Зараз я відчуваю обов’язок дещо посвідчити як сучасник і як дослідник.

Початок 1960-х років – се був класичний період штурму й натиску. Вирувало громадянство, молоді письменники з гуркотом і галасом вхо-дили в літературу. На вечорах, у коридорах тільки й розмов було, що про барикади, про батьків і дітей. Життя линуло, переповнене ентузіазму, ідеалізму й наївности. Хтось закликав, наприклад, маститих графоманів іти в народ і жити безпосередньо на свої твори, в залежности від того, як люди їх сприйматимуть. Правду кажучи, тоді всі були незадоволені і собою, й колегами якраз за недостачу ідеалізму, – все пізнається в порівнянні.

Минуло двадцять років. Як же все змінилося! Симоненко, Алла Гор-ська, Кисельов, Булига, Підпалий, Тютюнник вже не живуть. Хтось далеко. Гриць Тименко й Борис Мамайсур взагалі не знати де. Зрештою, хіба толком відомо, де І’ригорів чи Турков, чи ще хто-небудь, чи вони взагалі живі, як їм ведеться, що вони роблять. Усі розповзлися по кутках. Усім байдуже.

Барикади давно спорожніли. Один колишніх войовник (а було!) одержав уже всі, що тільки-но існують, премії, крім хіба що найбільших, за публіцистику. Другого (зрештою, блискучого, геніального поета) ми бачимо нині в усіх президіях. Третій теж читає свої вірші на ювілейних вечорах як живий класик. Четверта… – Я мовчу!

Мушу тільки уточнити. Я зовсім не проти, що когось із вчорашніх протестантів вмістили до енциклопедії з портретом чи дали нове три-кімнатне помешкання. Цьому не можна не радіти. Я тільки констатую певну еволюцію.

Бо от ми, молодші за віком, – що ж ми?! Вийшло так, що ми “без драки попали в большие забияки”. У кожного трапились у житті якісь притичини, приключки, і… все пішло зовсім не так, як хотілося… Досі була лірика, – тепер факти. В останньому покажчику Спілки письменників (за станом на 1 листопада 1980 року) я дослідив відомости про письменників за 15 років – від 1935 року народження по 49-й. Картина виявилася разюча.

Виявляється, найбільшу громадську активність виявили народженці 1936-37 років. Разом їх 75. Це демографічне ядро шістдесятників (точніше, людей першої половини 1960-х років, першої, сказати б, хвилі). Так от, виходить, що представників молодшого покоління (другої хвилі шістдесятих) разюче мало. 1947-48 роки репрезентують лише двадцять душ, – це ледве чи не В ЧОТИРИ РАЗИ менше.

Страшно сказати, але ми одержуємо картину втраченого покоління. Страшно тому, що втрачене покоління – се ми самі.

Шістдесятники першої хвилі рухалися збитою, дружною масою і, мабуть, і самі не усвідомлюють, скільки спільного в них було. Бо хіба передбачиш, хіба вигадаєш спільність походження? Така об’єктивна закономірність суспільного розвитку, така стихія. Отже, до Спілки прийшло шестеро киян: Бічуя, Доріченко, Коротич, Валентина Малишко і Юрій Хорунжий. З Київщини іще шестеро, зокрема Драч, Засенко, Скомаровський. Виходить, разом 12. Одинадцять письменників дала Винничина, серед них Гижа, Гуцало, Перебийніс, Чорногуз; семеро – Харківщина (А.Крижанівський); шестеро – Чернигівщина (Кава). В цьо-му неминуче присутня якась природна закономірність, адже, скажімо, Ровенщина чи Кіровоградщина не дали жодного письменника.

Виникали нарешті й особисті зв’язки. У 1958 році Київський універ-ситет закінчило людей першої хвилі двоє – Гужва й Третьяков, у 1959 п’ятеро – Діденко, Засенко, Кава, Кащук і Прокопенко, у 1960 четверо, серед них В.Малишко. Щоправда, в 1961 році в Києві трапивсь антракт, але й без цього маємо одинадцять. Тим часом у ті самі 1958-61 роки Львівський університет скінчило ще троє, серед них Мик.Сингаївський та Ніна Бічуя, Одеський – теж троє.

А тепер порівняймо. Із шістдесятників другої хвилі, майбутніх членів СП, Київський університет змогли скінчити тільки четверо – Анатолій Костецький, Моруга, Мотрич і Паламарчук (це проти одинад-цяти), а Львівський скінчив один Зубанич. З багатих, прямо скажемо, рясних курсів (випуски 1970-71 років) у професійні літератори пройшли тільки вони.

Ми перезнайомилися на найперших семінарах молодих авторів, де в свої 16-17 років уперше з’явилися Саченко, Чіп, Гризун, Яр.Павличко Моруга, Хміль, Тиглій, Говорецька, Ніна Гнатюк, Нікуліна. Решта прийшла вже на філфак Київського університету. Обличчя поезії дру-гої хвилі сформувала київська школа. Але ці поети ще погіршили, усугубили свою і без того скомпліковану позицію тим, що порядком реакції на громадсько загострені, патріотичні вірші старших писали душевно, камерно і аполітичне. Якраз те, з чим ходити до редакторів.

Простежмо ж дальшу кар’єру перших. Дивна річ. Якщо раніше молоді письменники залюбки пропонували т.зв. середньому поколінню жити лише за рахунок таланту, безпосередньо з успіху серед народу, то, поміркувавши, вони почали… самі вступати до Спілки. – Великий прийом відбувсь іще в 62 році. Тоді прийнято зразу сімох – Вінграновського, Драча, Коротича, Куртяка, Мик.Сингаївського, Третьякова й Гуцала. Здавалося б, зроблено прорив, і молодшим проходити всілякі Сцилли й Харибди буде набагато лекше. Дзуськи! аби-но не навпаки. З першої хвилі до Спілки прийнято дев’ятеро двадцятишестилітніх, – із другої хвилі – одного Чілачаву. У віці 27 років тих прийнято чотирьох, цих – взагалі жодного.

У скільки років автори обох призовів одержали свою першу книжку, показує таблиця:

вік 1 хвиля (1936/37) 2 хвиля 1947/48
19 - 1 (Ніна Гнатюк)
20 1 (Діденко) 1 (Нікуліна)
21 - -
22 4 1 (Моруга)
23 3 2
24 - 1
25 11 2
26 6 1
27 9 2
28 3 2
29 6 3
30 6 3
31 6 1

Це страшні цифри. Бо якщо під час прийому комісія може достежити якусь вікову пропорцію, то у видавництвах ріжних міст книжки вихо-дять стихійніше, отже така загальна ситуація.

Цікаво порівняти, скільки книжок спромоглись видать автори обох хвиль у тому самому віці (для письменників першої хвилі я брав книжки, що вийшли в них до 1969 р. включно). Вийшла не менш промовиста таблиця:

кількість книжок 1 хвиля (1936/37) 2 хвиля 1947/48
1 18 7
2 21 6
3 7 3
4 5 1 (Ніна Гнатюк)
5 4 1 (Моруга)
6 3 -
7 - -
8 1 (Коротич) 1 (Ан.Костецький)
9 - -
10 - 1 (Чілачава)
11 1 (Гуцало) -
12 1 (М.Сингаївський) -

А як із книжками в авторів другої хвилі взагалі? Ярослава Павличко, Валя Отрощенко, Леся Тиглій свого часу пробились і мають по одній книжечці. Більше їм не дано. Василь Голобородько, Михайло Саченко, Ілля, Воробйов, Кордун, Кир’ян, Чепурко, Марцінко, Хміль не мають і того. Особисто я перейшов із поезії на життєву прозу. Але як би й мені хотілося мати бодай одну книжку своїх розвідок, якби хто знав!..

І всім давно й прекрасно відомо, що Михайло Саченко – поет високоталановитий, надзвичайний. Ще в 65 році шановний І.О.Дзеверін писав, що Голобородько – “молодой способный поэт” (Лит. газета, 1965, 15 мая, № 58). У темплані “Радянського письменника” на 69 рік стоїть його збірка лірики “Лабіринт” – обсяг 1,6 друк.арк., тираж 8 тисяч, ціна 32 коп., нихід у 1 кварталі. Видавці відзначають: “Лабіринт” – нова збірка /!/ віршів молодого поета. Його ліричний герой кохається у барвах навколишнього світу, широко відкритими очима вбирає земну красу, переосмислює все по-своєму”… Скільки років минуло, а “молодий і здібний” Голобородько й досі не одержав не тільки що “Лабіринта”, а взагалі жодної збірки.

Ні, не все благополучно в Данському королівстві…

Боже збав, я не хочу протиставляти покоління. Навпаки, дай, Боже, багато здоров’я Іванові Драчеві за його прекрасні вступні «слова» до добірок Віктора Кордуна, Олександра Шарварка, Надії Кир’ян, Дмитра Іванова, Світлани Короненко та инших. Ми всі заодно, ідеться-бо про нашу спільну культуру, нашу спільну справу. Але треба усвідомлювати, що “штурм” старших видав паспорти нам. І якщо вони проскочили, то ми – ні.

Молодші за нас ідуть уже краще. 20-24-річних на кінець 1980 року прийнято 16. Цікаво, що Анатолія Кичинського, наймолодшого з-поміж народженців 1950 р., прийнято у віці 27 років, відповідно Андрія Медведенка (1951) – 26, Івана Царинного (1952) – 25, Михайла Пасічника (1953) – 24, а Наталку Білоцерківець (1954) та Ірину Євсу (1956) – взагалі у віці 23 років (це на три роки раніше, ніж свого часу Івана Драча). Справа, розуміється, не у віці, бо заодно підбирали й старших. Просто за Загребельного почались імпульсивно великі прийоми. 22 січня 1979 р. на засіданні президії під головуванням Павла Архиповича, спасибі йому, прийнято 28 душ. 8 червня того самого року “Літературна Україна” оголосила про прийом іще десяти, а 21 грудня – ще дванадцяти письменників. П’ятдесят письменників за рік!

Щасти їм доле! Аби тільки щось доброго написали!

15.3.1983.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2017 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3668

Модифіковано : 15.05.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.