Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Праці з історії церкви / О.Анатолій Жураковський і київські йосифляни / Передмова

О.Анатолій Жураковський
і київські йосифляни

Передмова

Сергій Білокінь

Мы утверждаем, что ложь рождает только ложь,

и не может она быть фундаментом Церкви [1].

о. А.Жураковський. Відозва «К чадам Русской Церкви». 1927

Ставлення комуністичної партії до християнства відоме. Воно добре з’ясоване як на теоретичному рівні, так і щодо практичного застосування [2]. Першою чи однією з найперших церковних жертов большевицької доби став протоієрей Царськосільського Єкатерининського собору Іоанн Александрович Кочуров. Виведений під якимось приводом з дому й «арештований», він тут же таки неподалік, у безлюдному місці був розстріляний. 9/22 грудня 1917 року датується співчутливий лист новообраного Патріарха Тихона його удові [3]. Першою жертвою Руської Православної Церкви в єпископському сані став Митрополит Київський і Галицький Владимир (Богоявленський), якого злочинці вивели поза стіни Києво-Печерської Лаври й убили 25 січня 1918 року [4]. Лише в умовах незалежної Росії, дуже умовно й по-світськи кажучи, світська й церковна номенклатури знайшли якісь спільні точки. Перед ними стоїть єдина мета – рятувати від дальшого розпаду російську державу.

Тим часом антирелігійна діяльність большевицької держави, зокрема в Україні, має свою історію. 4 липня 1922 року тов. Рафаїл [5] і тов. М.Серафимов доповіли на Політбюро ЦК КП(б)У про потребу створення Комісії з антирелігійної пропаганди. Було ухвалено склад комісії: М.Серафимов (голова), Рафаїл, Сухоплюєв, В.Балицький, Мінін (як представник ЦК) і М.Скрипник. Присутні запропонували комісії, щоб вона склала й подала на затвердження Політбюро положення про комісію й план її роботи. Кошторис комісії мав затвердити секретаріат [6]. Серафимов зробив доповідь уже 14-го. Були присутні Петровський, Раковський, Затонський, Мануїльський, Скрипник і ще троє дрібніших осіб. Прослухавши Серафимова, Політбюро прийняло розгорнуте рішення, що містило цілу програму дій, дублюючи, природно, постанову Політбюро московського. Викладаючи свої позиції одверто й виразно, Харківське Політбюро закликало комуністичну партію до сатанинських дій:

«а) Признать необходимым произвести развал церкви по классовому, национальному и территориальному делению (sic).

б) Предложить Комиссии выработать и представить в Политбюро конкретный план действий.

в) Ввиду того, что освещение вопроса о расколе церкви в советской и партийной печати, а также на партийных собраниях подчас принимает такой характер, что в результате может подняться, вопреки поставленным партией целям, такой интерес к религии и церкви со стороны низов, что может вызвать широкое реформаторское течение, которое укрепит религию и церковь, признать необходимым максимально развить устно и печатно антирелигиозную пропаганду. Обратиться в ЦК РКП с просьбой дать соответствующую директиву.

г) Установить, что антирелигиозная Комиссия является руководящим центром по антирелигиозной пропаганде.

д) По вопросу антирелигиозной пропаганды Губкомы держат связь с Комиссией.

е) Утвердить представленную Комиссией месячную смету в 18 825 миллионов руб. и поручить НКВД войти в СНК с предложением об ассигновании указанной суммы из резервного фонда на секретные нужды.

ж) Разрешить тт. Серафимову и Горожанину поездку по делам Комиссии в Москву.

и) Принять к сведению и руководству <…> [7] ЦК РКП по вопросу о <…>» [8].

Надалі розкладова й провокаційна політика большевиків тільки конкретизувалася, але ніколи не відмінялася. Наприклад, 4 вересня 1922 року Політбюро ЦК КП(б)У слухало доповідь В.Балицького «О работе ГПУ». Було ухвалено зокрема: «д) Усилить работу по ликвидации церковной контр-революции, продолжая обострять отношения между враждующими церковниками» [9].

Активно діючи у визначеному напрямку, протягом двадцятих років партія досягла чималих успіхів. Єдина доти Православна Церква розкололася на декілька частин. У двадцяті-тридцяті роки в Україні існувало щонайменше вісім уламків колишньої традиційної Руської Православної Церкви з окремими ієрархіями. За цих умов навіть в одному й тому самому місті могли співіснувати два або й три ієрархи, і всі вони були православні. Скажімо, в одному лише Києві у 1917-37 роках діяло вісім ієрархів Старо-Слов’янської, Патріаршої Церкви – митрополити Володимир (Василій Богоявленський, 1915-18; Manuil, П (1981), 203), Антоній (Алексій Храповицький, 1918-19, І (1979), 316), Назарій (Николай Блінов, 1919-21, V (1987), 13), Михаїл (Михаїл Єрмаков, 1921-24, 1927-29, ІV (1986), 386), єпископ Георгій (Спиридон Делієв, 1923-1930, ІІ (1981), 299), архиєпископ Димитрій (Максим Вербицький, 1930-32, Ш (1984), 33), Сергій (Алексій Грішин, 1932-34, VІ (1989), 105), митрополит Константин (Константин Дьяков, 1935-37, ІV (1986), 140).

У тих самих 1921-36 роках у Києві мали кафедру кілька ієрархів Української Автокефальної Православної Церкви [10] – митрополит Василь Липківський (1921-27), Архиєпископи Нестор Шараївський (1921-27) Іван Павловський (1934-36).

Нарешті, з 1923 по фатальний 1937 рік київську кафедру посідали п’ять ієрархів ще однієї російської – Обновленської Церкви, яку створило ГПУ. Це митрополит Тихон (Николай Василевський, 1923-24, VІ (1989), 292), Інокентій (Александр Пустинський, 1924-29, ІІІ (1984), 254), Ювеналій (Машковський, 1928-29, VІ (1989), 482), Пимен (Павел Пєгов, 1934-35, V (1987), 428), Александр (Алексій Чекановський, 1935-37, І (1979), 97) [11].

Поруч цих трьох Церков існувала ще яскрава течія Істинно Православної Церкви (йосифлян), які в Україні, зокрема в Києві, фізично свого єпископа не мали. Київські представники ІПЦ входили до течії йосифлян. Історична доля всіх течій Православної Церкви в СРСР, зокрема в Україні, склалась однаково – усіх їх згодом було ліквідовано. Одні й ті самі слідчі готували до знищення всіх – і тихонівців, і автокефалістів, й обновленців [12]. Історична доля всіх течій Православної Церкви в СРСР, зокрема в Україні, склалась однаково – усіх їх згодом було ліквідовано. Перегляд персонального складу церков за парафіями створює враження прямого геноциду [13].

Розкол з йосифлянами стався однак не «за класовим, національним і територіальним поділом», як того хотілося московському, а за ним і харківському політбюро 14 липня 1922 року, але з міркувань суто ідеологічних. Тому вивчення цієї течії, розвіюючи новітній історіографічний міф про тодішню одностайність совєтського суспільства, надзвичайно важливе. Свою назву вона одержала [14] від імені митрополита Ленінградського Йосифа (Івана Петрових, нар. 15/27 грудня 1872 р.), переміщеного 17 вересня 1927 року на одеську кафедру. Фактично він до Одеси не виїхав і переміщення не прийняв. На запит Екзарха України митрополита Київського і Галицького Михаїла (Єрмакова) у жовтні (?) 1927 року відповів телеграмою: «Перемещение противоканоническое недобросовестное угождающее злой интриге мною отвергнуто» [15].

Катакомбна Істинно Православна Церква виникла внаслідок опозиції частини кліру й мирян Руської Православної Церкви большевицькій владі. Протидію значної кількості ієрархії викликали уже ті невеличкі тактичні поступки, на які довелось піти Патріархові Тихону. 1921 року в московському Свято-Даниловому монастирі під керівництвом архиєпископа Феодора (Поздєєвського) сформувався «паралельний» Синод. Це були, за оцінкою єпископа Гервасія (Малініна), «крайне консервативные и очень стойкие архиереи антониевской школы» [16]. Розуміючи, що компроміс Патріарха з большевиками вимушений, данилівські єпископи зберігали лояльність до Патріарха. Разом з тим діяльність «паралельного» Синоду поклала початок Катакомбній Церкві, яка остаточно відмежувалась від Московського Патріархату 1927 року, в зв’язку з декларацією митрополита Сергія (Страгородського) про лояльність до режиму. Серед єпископів, що відкинули цю декларацію, чи не найяскравішою особою був митрополит Йосиф (Петрових), послідовники якого створили 1928 року керівний осередок Істинно Православної Церкви.

Як зізнається видання, що з’явилось під фірмою Апарату Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації, у 1920-30-х роках «властями было предписано взрывать все храмы, принадлежавшие Истинно Православной Церкви» [17], а 1961 року Рада у справах релігій випустила інструкцію, що забороняла реєстрацію й легалізацію її парафій [18].

Совєтські богоборці трактували справу таким чином:

«Однак в середині 1920-х років, втративши надію на реставрацію капіталізму в Росії, значна частина православних ієрархів зайняла лояльну позицію щодо Радянської влади. Ці кроки викликали злісну реакцію з боку найбільш консервативних представників духовенства, особливо з числа емігрантів. Останні включилися в пропагандистські кампанії проти Російської православної церкви, звинувачуючи її в тому, що вона нібито поступилася своїми одвічними принципами, зрадила «християнському обов’язку», продалася «владі антихриста».

Саме тоді й спробувала реакційна частина духовенства в нашій країні створити об’єднання віруючих, які не визнавали Радянську владу. Так виникло угруповання, що назвало себе «Істинно православна церква» (ІПЦ). Її очолили запеклі антирадянщики духовного звання. Керівники ІПЦ напучували віруючих, мовляв, Радянська влада ніщо інше, як «породження сатани», що вона знаменує собою настання «кінця світу» і «страшного суду». Вони закликали свою паству відмовлятися від роботи в колгоспах і радгоспах, на радянських підприємствах і в установах, забороняли дітям віруючих відвідувати школу. Оголосивши Російську православну школу відступницею від істинного православ’я, ватажки ІПЦ почали створювати домашні церкви і монастирі, проводячи богослужіння у глибокій таємниці. Молилися за відродження старих порядків» [19].

Аналізуючи тиради такого типу, відзначаючи неодмінні деформації загальної перспективи в пункті «реставрації капіталізму» та «старих порядків», окремі дрібні пересмикування й дрібні брехні [20], треба сказати, що в цілому все це… правда.

Дуже образно висловився митрополит Філарет (Лінчевський) після проповіді о.Віктора Вельміна на свято Різдва Богородиці 21 вересня 1936 року: «Советская власть как серная кислота – к чему ни прикоснется, то и разрушает» [21]. Бо головне фальшування суспільної свідомости відбувалось не в межах цих характеристик, зразок яких зацитовано вище. Совєтські ідеологи дбали про деформацію знання тла («фоновые знания»), деформацію читацької ідеології. Досягаючи підсвідомости, вони вбивали в голову людей думку, що Церква – це ніщо інше, як об’єднання відсталих, малокультурних, малорозвинених людей, формували автоматизм відповідних асоціацій. Робили вони це, чудово знаючи, що насправді фактичний матеріал малює зовсім іншу картину. Ідеологи Істино Православної Церкви були зовсім не «відсталими людьми», що мріяли про «старі порядки» у сенсі капіталізму. Серед них, навпаки, такі світочі європейської філософії, як А.Ф.Лосєв, на чиїх монографіях з історії естетики виросло в СРСР покоління гуманітарної інтелігенції [22], та мислитель, професор Московського університету з катедри класичної філології М.А.Новосьолов (1864-1938?).

У цій праці на широкому тлі церковного життя 1920-х років розглянуто діяльність однієї окремо взятої київської общини. Виявляється, її склали, головним чином, київські професори й діти професорів. Прихильники Істино Православної Церкви справді були проти роботи в совєтських колгоспах і радгоспах, справді вважали большевиків «владою антихриста». Але зараз уже можна сказати, що, за великим рахунком, вони мали рацію. 1943 року Сталін, здавалося б, уже навіки закріпив напрямок, яким рушив за вказаним йому шляхом Митрополит Сергій. Тоді пішли ще далі, було створено вже іншу, цілком уже совєтську Церкву. Але й тоді враження своєї перемоги не відчув ані Сергій, ставши навіть Патріархом, ані його наступник Алексій (Симанський). Аналіз документів РПЦ 1943-48 років виявляє приховану полеміку з тими, кого церковні конформісти і тоді боялись найбільше, – з вірними й прихильниками Катакомбної Церкви [23].

Про українських йосифлян відомо, зрештою, небагато. У Харкові свою общину утворили архимандрит Києво-Печерської Лаври Климентій (Жеретієнко) та архимандрит Макарій. Обидва вони і з ними чотири ченці перейшли до єпископа Димитрія (Любімова). У Харкові увійшов у молитовне єднання з єпископом Димитрієм і кол. єпископ Ялтинський Павел (Кратіров) [24], який залишив докладні спогади.

Закладені на «вічне зберігання» розсекречені слідчі справи ОГПУ-НКВД відбивають діяльність ІПЦ у специфічному лексичному й психологічному переломленні. Контрастом ментальностей вони надають їй ще більшої трагедійності. У протоколі допиту юродивого ієромонаха Еразма (Єлисея Прокопенка) від 28 березня 1933 року про взаємини згаданих осіб читаємо:

«Будучи на нелегальном положении, я поддерживал связь с протоиереем ирпенской церкви Дмитрием Ивановым, который в свою очередь был связан с Епископом Старобельским Павлом Кратировым, а Павел Кратиров был связан с Климентом Жеретиенко. Кроме это[го], Дмитрий Иванов поддерживал связь с епископ[ом] Ленинградским Дмитрием [Любимовым] Гдовским и епископом Иосифом [Петровых]. За свою деятельность я Климентом Жеретиенко был представлен к награде – наперстному кресту. Это представление епископ Павел Кратиров утвердил и поручил возложить на меня его Дмитрию Иванову, но я от него отказался, а выписка у меня есть. Таким же крестом был награжден монах Феогний [Федор Деркач], ныне находящийся в ссылке» [25].

Примітки

1. Бродский Юрий Аркадьевич. Соловки: Двадцать лет Особого Назначения. М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2002. С. 468-471.

2. Див., напр.: Боголепов Александр Александрович (15 / 28 січня 1885, Рязанська губ. – 31 серпня 1980, Нью-Йорк). Церковь под властью коммунизма. Мюнхен: Институт по изучению СССР, 1958. 204 с.; Мартирологія Українських Церков у чотирьох томах. Том І-П. Торонто; Балтимор: Укр. вид-во «Смолоскип» ім. В.Симоненка, 1987-85 та ін. Про Боголєпова див.: Незабытые могилы: Российское зарубежье: Некрологи 1917-1997 / Сост. В.Н.Чуваков. Том 1. М., 1999. С. 347.

3. Губонин (1977). С. 69, 710-711.

4. Рылкова Л.П. Биографические сведения о братии Киево-Печерской Лавры, пострадавшей за Православную веру в 20 столетии. К.: тип. КПЛ; Вид-во «Фенікс», 2008. С. 32. Митрополит Мануїл вказував на 24 січня (Manuil, П (1981), 197-209).

5. Рафаїл (Фарбман) Рафаїл Борісович (1893 – ?). Член компартії з 1910. Освіта нижча. Кандидат до Учредит. зібрання від большевиків за Київ. губ. Член ЦК КП(б)У і губкому (1920). Делегат ІV конференції КП(б)У. Ув’язнений 14 січня 1933 у зв’язку з ліквідацією розробки центральної групи троцькістів. Рідна мова – російська. – Дж.: ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 1. № 41. Арк. 263; Бош Евгения. Год борьбы: Борьба за власть на Украине с апреля 1917 г. до немецкой оккупации. Москва; Ленинград: Гос. изд-во, 1925. С. 14, 37, 173, 236; 1917 год на Киевщине. С. 28-29, 35, 83, 85, 115, 123, 218, 405, 433, 463, 521; История КПСС, Том 4. М., 1970. С. 22, 55, 297; Кульчицький Ст. Комунізм в Україні. Пок.; Реабілітовані історією. Київська область. Кн. 1 (2004). С. 74; Лубянка: Сталин и ВЧК-ГПУ-ОГПУ-НКВД, Январь 1922 – декабрь 1936 / Сост.В.Н.Хаустов, В.П.Наумов, Н.С.Плотникова. М., 2003. С. 388.

6. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. № 30. Арк. 1 зв.

7. В оригіналі розпливлося, тому тут і далі на зіраксовій копії слово не прочитується.

8. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. № 30. Арк. 9 – зв.

9. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. № 30. Арк. 61 зв. Протокол № 73.

10. Засновано її було на Першому Всеукраїнському Православному Церковному Соборі 14-30 жовтня 1921 року, себто незалежно й задовго до постанов Політбюра від 4 й 14 липня 1922 року.

11. Білокінь С. Православні єпархії України 1917-1941 рр. // Історико-географічні дослідження на Україні: 36. наукових праць. К.: Наукова думка, 1992. С. 100-120.

12. Білокінь С. Загибель о. Александра Глаголева: Спостереження джерелознавця // Лаврський альманах. Вип. 12. К., 2004. С. 43-45.

13. Білокінь С. Пам’ятки УАПЦ 1921 року в Києві // Пам’ятки України. 1997. Ч. 3 (116). С. 66-73.

14. Н.С.Жураковська стверджує, що спершу називали так цю течію вороги Церкви, але потім назва засвоїлась (Жураковский (1984). С. 15).

15. Регельсон (1977). С. 440; Губонин (1977). С. 524.

16. Регельсон (1977). С. 346.

17. Див.: Религиозные объединения Российской Федерации: Справочник / Под общ. ред. М.М.Прусака и В.В.Борщева; Сост.: Иваненко С.И. и др. М.: Республика, 1996. С. 77.

18. Андреев (Андреевский) Иван Михайлович (14 березня 1894, Спб. – 30 грудня 1976, Нью-Йорк). Заметки о катакомбной церкви в СССР. Джорданвилль, 1947; За Христа пострадавшие: Гонения на Русскую Православную Церковь, 1917-1956: Биогр. справочник. Кн. 1: А – К. / Под ред. прот. В.Воробьева. М., 1997. 704 с. (компьютерная база данных: //http: //www.pstbi.ru/bdn/bd.htm); Соборы Катакомбной Церкви // Русское Православие: Всероссийский Вестник ИПХ. 1997. № 3 (7); Новые материалы о преследованиях за веру в Советской России / Сост. Ирина Ивановна Осипова / Церковно-исторический вестник. М., 1999. № 2-3. С. 4-198; Шкаровский М.В. Иосифлянство: течение в Русской Православной Церкви. СПб: Мемориал, 1999. 400 с.; Василевская В.Я. Катакомбы ХХ века: Воспоминания. М.: Фонд им. А.Меня, 2001. 320 с.; Журавский А.В. К вопросу о классификации оппозиционных движений и групп митрополиту Сергию (Страгородскому) // Русская Церковь: ХХ век. Кн. 1: Материалы конференции «История Русской Православной Церкви в ХХ веке (1917-1933 гг.)», г. Сэнтендре (Венгрия). Мюнхен: Обитель преп. Иова Почаевского, 2002. С. 350-383; Церковь Катакомбная на земле Российской // Православная жизнь. Джорданвилль, 2002. № 10 (633) – 12 (635); Беглов А.Л. Эволюция церковной жизни в условиях подполья: Итоги двадцатилетия (1920-е – 1940-е гг.) // Альма и омега. 2003. № 2 (36). С. 202-232. Про Андрєєвського див.: Незабытые могилы: Российское зарубежье: Некрологи 1917-1997 / Сост. В.Н.Чуваков. Том 1. М., 1999. С. 85.

На 1996 рік парафії Істинно Православної Церкви належать до п’яти юрисдикцій і деяких інших течій:

Юрисдикція Російської Православної Вільної («Свободной») Церкви. Для парафій Катакомбної Церкви 1981 року Архиєрейський Собор Руської Православної Церкви Закордоном поставив архиєпископа Тамбовського й Обоянського Лазаря (Журбенка). Частину парафій окормлює єпископ Чорноморський і Кубанський Веніамін (Русавенко).

Катакомбна Церква Істинно Православних Християн в юрисдикції архиєпископа Атенського Авксентія.

Юрисдикція Синоду архиєпископа Андрія (Істинно Православної Церкви Греції).

Істинно Православна Церква. Сибірська митрополія. Це автономна Церква, главу якої (єпископа Ішимського та Єнісейського Варуха) призначила Українська Православна Церква Київського Патріархату.

Геннадіївська гілка Істинно Православної Церкви, послідовники митрополита Геннадія (Сікача, + 1986), якого рукопоклав єпископ Серафим (Поздєєв). Його наступником став митрополит Феодосій (Красная Патриархия: Волки в овечьей шкуре. М.: Богородичный Центр, 1993. С. 33-36).

З публікацій архиєпископа Амвросія (графа фон Сіверса; Русское Православие. СПб., 1997. № 3 (7) – 1998. № 3 (12)), переказаних у праці І.І.Осіпової (Осипова Ирина Ивановна. «Сквозь огнь мучений и воды слез…». М.: Серебряные нити, 1998), довідуємося про Собори й Соборчики ІПЦ до 1997 року. На Соборчику, що відбувся в Західному Сибіру у червні 1971 року, було відмовленно у молитовному спілкуванні єпископові Геннадію (Сікачу) як провокаторові КГБ (С. 181). На Соборчику, що відбувся у жовтні 1978 року, як агент КГБ був засуджений архиєпископ Лазар (Журбенко; С. 182). Очевидно, тут не може йтися ні про першу, за офіційною класифікацією, ані про п’яту течію ІПЦ. На жаль, певності, котрі з цих матеріалів зфальшовано на Луб’янці, я не маю.

19. Бєлов А. Міф про «катакомбну церкву» // Вечірній Київ. 1982. 7 січня. № 5 (11423). С. 2.

20. Наприклад, «кампанія» велася не «проти Російської Православної Церкви», а проти слабких ієрархів, що в умовах тоталітарної держави під гвалтовним тиском спецслужб відступали від засад християнства.

21. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 59 163 ФП / кор.1513. Арк. 36.

22. Лосєв Алєксей Фьодорович (1893-1988) – філософ. Розвивав платонівсько-гегелівську лінію діалектичного ідеалізму, традицію Православ’я й російської філософії, використовував феноменологічний метод Е.Гуссерля. Його філософія йде під знаком діалектики міфа. – Дж.: Философы России ХІХ-ХХ столетий: биографии, идеи, труды. М.: Книга и бизнес, 1993. С. 110-111; Тахо-Годи А.А. Лосев. М.: Молодая гвардия, 1997. 464 с. (ЖЗЛ. Вып. 742). Іншу оцінку знайшли твори вченого у документі «Справка о роли профессора Лосева А.Ф. в а[нти]/сов[етском] движении», що вийшов з Інформаційного відділу ОГПУ 1930 року: «Таким образом, Лосев А.Ф. играл роль идейного центра для церковно-монархических, активно-антисоветских формирований и являлся поставщиком оформленной реакционной идеологии для антисоветских интеллигентских кругов» («Так истязуется и распинается истина…»: А.Ф.Лосев в рецензиях ОГПУ // Источник. 1996. № 4 (23). С.119).

23. Alexeev Wassilij. Russian Orthodox Bishops in the Soviet Union, 1941-1953. New York: Research Program on the U.S.S.R., 1954. P. 58-62.

24. Иванов П.Н. Новомученик Российской Церкви Святитель Павел (Кратиров). Казань: Тан, 1992. 32 с.; Православная энциклопедия Харьковщины (2009). С. 362-363.

25. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 62 198 ФП / кор. 1666. Арк. 187 – зв. Слідчий Бітневський.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2019 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1633

Модифіковано : 29.02.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.