Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Праці з історії церкви / Київська ікона Св. Миколи Мокрого на американському континенті

Київська ікона Св. Миколи Мокрого
на американському континенті

Сергій Білокінь

Тема пропонованої статті походить з іншого контексту, що потребує окремої розробки і спеціальних знань. З не обговорених у науковій літературі причин капітальних узагальнюючих досліджень з історії української еміґрації в Америці не маємо досі ні з боку давніше прибулих, передусім англо-саксів, ані з боку прибулих пізніше українців, хоча існують інституції, що займаються збиранням джерел, а також музейні й бібліотечні установи. Як правило, кожна з них займається усіма напрямками збирацької роботи одночасно – тут і архівні матеріали, і книжки, й матеріали аудіовізуальні (музейні). На жаль, місцеві американські чи еміґраційні наукові заклади та історичні товариства широкої дослідницької діяльності в цьому напрямку не розвивають, хоч фактично маємо кілька видань.

Тенденційний характер має праця М.Настасівського. Тут є параграфи «Жовтнева революція і іміграція», «Роля УФСП у формуванні Комуністичної партії», зате немає жодного розділку про відгуки еміґрантів на державну незалежність України [1]. Багато вужчі за заголовок і географічно локальні ґрунтовні «Студії» М.Марунчака [2]. Енциклопедичний характер з винятково коротким викладом як для монографії має праця В.Маруняка [3]. Обмежений географічний характер [4] має кілька інших робіт, ще низка ґрунтовних праць стосується окремих установ. Серед них Наукове товариство ім. Шевченка [5], Український Вільний Університет [6], Українська Вільна Академія Наук у США [7], Інститут для вивчення історії та культури СССР (sic) [8]. Викликає здивування, що жодної загальної праці з історії еміґрації не виконало Українське історичне товариство (засноване ще 1965), під егідою якого за кордоном існують ніби всі українці і яке контактує з офіційними істориками світу [9]. Явно не досить загальних провідників по сховищах [10], а також словників вчених, що працюють у даній царині на еміґрації. Поки що відповідні інформації розпорошені серед праць із іншої, ширшої тематики [11]. Крім різнопланових словників типу «Who's who», існують загальноеміґраційні біографічні словники, чи такі, що обмежені рамками якоїсь однієї держави [12], довідники типу Directory, що їх видавали такі установи, як-от Canadian Institute of Ukrainian Studies [13], Canadian Association of Slavists (Secretary-Treasurer Bohdan Krawchenko) [14], Joint Committee on Soviet Studies (Social Science Research Council) [15] тощо.

Рано чи – швидше – пізно вчені, що працюють на американському континенті, розшукають інтелектуальні й матеріальні ресурси для підготовки таких студій, але до того часу неунормованість наукової інфраструктури, брак підтримки з боку української держави [16] створюють передумови до неминучих втрат у джерельній базі. Про це знаходимо прямі свідчення. Наприклад, у ювілейному виданні Каленика Лисюка читаємо:

«Зорганізувавши Український Національний Музей в Онтаріо, у стейті Каліфорнія, Ювілят помітив, що дехто викрадає та нищить цінну документацію, немилу йому або його партії. Те саме він помітив і в Українському Національному Музеї в Чікаґо, а тому зупинився на питанні: що буде, коли це й далі буде продовжуватись? Музей не має вогнетривалих кімнат, або хоч сейфів. Що сталося б з експонатами й архівами, якби виникла пожежа в музеї? Певно, що все надбання могло б бути знищеним і пропало б.

«Ювілят рішив, що треба негайно урятувати найцінніші речі. Він переконаний, що треба довшого часу, щоб відійшли у вічність ті живі «учасники» минулих визвольних змагань, яким не подобається деяка правдива документація. Прийдуть нові люди, які ліпше визнаватимуться на історичних правдивих музейних цінностях[,] і вони побудують вогнетривалі будинки, а історичні ціності будуть забезпечені у вогнетривалих сейфах. Із тих причин Ювілят рішив здати всі цінні речі, як свої, так і чужі, що їх передано йому особисто для переховання, на 25 років до безпечного збереження. Він усе дбайливо попакував у 5-тьох дерев'яних скринях і здав на переховання з умовою, що лише через 25 років ті скрині можуть бути відібрані і то лише за згодою Українсько-Американської Фундації, Українського Національного Музею в Чікаґо, Українського Музею-Архіву в Клівленді та Наукового Товариства імени Шевченка в Ню Йорку.

«Крім того, він зробив заповіт, кому і які речі розподілити між тими вищезгаданими установами.

«З 1958 по 1966 рік Ювілят сам платив за переховування й асекурацію тих скринь, а з 1967-го року перебрала ці видатки Українсько-Американська Фундація, яка й подбає, щоб заповіт Ювілята був належно виконаний» [17].

Відомий меценат і видавець Мар'ян Коць, що повернувся в роки незалежності до Львова, не втомлюється розповідати, як на його очах після смерті їхніх власників папери нищили спадкоємці, покликаючись на їхню приватність.

 

Протягом віків чудотворна ікона святителя Миколи Мокрого перебувала в кафедральному Софійському соборі. У православній свідомості це була найбільша храмова святиня: у дореволюційних путівниках, у переліку найдавніших ікон, що визнавалися за чудотворні, вона йшла перша. Уже за нею називали Куп'ятицьку, Любецьку та Дубовицьку. Один такий путівник повідомляв: «Икона св. Николая, называемого Мокрого. Она находится на хорах с левой стороны, в Николаевском приделе. Это древнейшая икона из всех икон сего имени в России. Она современна крещению Руси при св. Владимире» [18].

Історія та історіографія софійської святині значні й поважні. Про ікону святителя Миколая писали Микола Закревський [19], Петро Лебединцев [20] та інші, у «ернстівському» провіднику по Києву 1930 року – Микола Макаренко [21]. Ще 1882 року ікону реставрував Адріан Прахов, але, мабуть, не зовсім вдало, бо Нікодим Павлович Кондаков спеціально зауважив, що «она нуждается в расчистке». 1 травня 1924 року при Лаврському музеї було засновано Реставраційну майстерню. Як писав Петро Курінний, протягом перших трьох років роботи вона «розпочала систематично досліджувати пам'ятки нашого старого малярства, починаючи з відомих київських пам'яток: образа Миколи Мокрого в Київській Софії та образа Ігорівської Божої Матери в великому соборі Київо-Печерської Лаври» [22]. Після десятиріч мовчанки – уже в роки незалежності ікону почали вивчати Н.Верещаґіна [23] та Ірма Тоцька [24].

Ще 1930 року Микола Макаренко підкреслив мистецьке, цивілізаційне значення цього образу й тонко його датував:

«Коло цієї останньої (нави, переробленої з ґалерії, праворуч від центральної. – С.Б.) в дуже зле освітленому місці стоїть ікона Миколи, чудовий мистецький твір, найвидатніший з зразків т. зв. станкового малярства, який маємо в соборі. Після монументальних мозаїк і розписів ХІ та ХІІ віків ця ікона стає на перше місце як часом свого походження, так і художнім своїм виконанням. Її недавно розчистила реставраційна майстерня Всеукраїнського Музейного Городка з-під пізніших записів. Належить вона не пізніше як XIV століттю, а можливо й ранішій добі» [25].

Це датування прийняв Олекса Повстенко [26]. Важливі формулювання належать Верещаґіній:

«Видимо, этот образ стал одной из первых икон, прославившихся на землях Киевской Руси. Итак, киевская икона Николы Мокрого не только занимает одно из центральных мест в становлении и развитии почитания чудотворца на восточнославянских землях, но и приобретает значение древнейшей национальной святыни» [27].

Відколи ікона помандрувала на чужину, нову сторінку її писаної історії розпочали на еміґрації. Там у православній громаді ікону було завжди оточено побожним пошануванням. Ще 1954 року митрополит Іларіон говорив про «великі й святі пам’ятки всеукраїнського значення… Це ж пам’ятки всього українського народу, а не окремої особи» [28]. О. Віталій Сагайдаківський вважав ікону святителя Миколая за «найдорожчу й найлюбішу святиню цілої нації» [29]. Те саме писав 1973 року о. Тимофій Міненко [30]: «Це найбільша українська національна святиня" [31].

Отже, еміґраційну історіографію нашої ікони розпочали 1954 року українські вчені – мистецтвознавець Олекса Повстенко [32] і мовознавець та історик культури митрополит Іларіон (Огієнко) [33]. Першим, природно, тут годилося б назвати колишнього директора Софійського заповідника Олексу Івановича Повстенка, автора капітального видання Св. Софії з паралельними українським текстом та його англійським перекладом, адже на підготовку цієї праці потрібні були роки й роки. Книжка вийшла у потужній колись серії «Анали Української вільної академії наук у США» – у вигляді тому, позначеному літом-осінню 1954 року. У цьому виданні, що на багато років випередило дослідників, яким довелося жити й працювати за умов УРСР, він писав:

«З ікон давнішого місцевого письма в катедрі зберігалась до 1943 р. (до відходу німецьких окупантів з Києва) ікона св. Миколи (Мокрого), що датується не пізніш від XIV ст. [34] Вона знаходилась у невеличкому дубовому різьбленому кіоті на стіні Миколаївської нави (на хорах). На ній – срібна визолочена риза з 1840 р. За кілька років перед другою світовою війною ікона св. Миколи була очищена реставраційною майстернею Всеукраїнського Музейного Городка (колишньої Києво-Печерської Лаври) від пізніших перемальовок. Належить вона до найвидатніших зразків нашого давнього іконописного малярства» [35].

Якщо зіставити текст Олекси Повстенка з дореволюційним путівником, побачимо пропущене місце: 1840 року срібну позолочену ризу пожертвувало московське купецтво [36]. Пізніше о. Віталій Сагайдаківський напише про «срібну ризу, яку виготовили майстри Києво-Печерської Лаври у 15 столітті» [37].

Реаґуючи на вихід книжки, а можливо, відгукуючись на листовну інформацію чи на людські чутки, на обкладинці свого журналу «Віра й культура», який він видавав у Вінніпеґу, нотатку «Де останки Великого Князя Київського Ярослава Мудрого?» надрукував митрополит Іларіон (Огієнко). За кілька літ, 17 жовтня 1954 року, після виступу у своєму журналі Петра Волиняка, видатний громадський діяч еміґрації, його партійний Волиняків шеф, Іван Багряний зазначав: «Чи щось вже відбулося після Вашої публікації? Хоч треба пам'ятати й скрізь підкреслювати, що пальма першості все-таки належить мит.[рополитові] Огієнкові, це він підніс цю справу в своєму журналі» [38].

Крім останків Ярослава Мудрого, владика поставив питання і про ікону Миколи Мокрого. Зазначив, що до відходу німців із Києва ікона зберігалась на хорах Софійського собору. Німці дозволили її вивезти. Людину, в якої опинились ці святощі, але яку він однак не назвав, 1952 року владика Іларіон запитав про останки Ярослава Мудрого і про ікону, на що «особа» відповіла: "Сховані на еміграції в добрих руках". Не наважуючись із якоїсь речі називати імена і взагалі говорити відверто, митрополит сказав як для всіх причетних до справи людей цілком достатньо:

«Особа ця живе тепер в Нью Йорку, і зовсім не ясно, чому вона ховає великі й святі пам’ятки всеукраїнського значення… Це ж пам’ятки всього українського народу, а не окремої особи» [39].

Після цих публікацій остаточно розворушила людей, що вивезли цю ікону, стаття знаменитого журналіста Петра Волиняка [40]. Він назвав у ній і конкретне ім’я:

«Не певен, але ходять чутки, що це зробив Владика Палладій». А про сам образ: «Як бачать читачі з фота, образ уже ушкоджений в кількох місцях: є шрами на обличчі св. Миколи, майже стерта борода, цілком знищено обличчя Богоматері. З цього й починаю: Як може наша еміґрація, якщо вона сміє називати себе часткою свого народу, допустити, щоб, може, найстарша наша святиня – образ св. Миколи Мокрого, якого почитали наші предки на протязі дев’ятьох століть, який простояв у Святій Софії понад 900 років, пережив руйнування Києва Андрієм Боголюбським, пережив татарську навалу, пережив литовське й польське панування, пережив, врешті, добу варварського нищення наших святинь червоними російськими розбійниками, – опинився на найбруднішій вулиці Торонта, в будинку, який може згоріти протягом десяти хвилин? Чому цей образ, який є безсумнівною власністю цілої нації, став приватньою власністю одної особи? І хто буде відповідати, якщо завтра він загине назавжди?..» [41]

Готуючи у спокійнішій обстановці 1977 року книжку споминів, В.Сагайдаківський передрукував у ній статтю Миколи Битинського з «Українського Прометею» (23 вересня 1954 року) й порядком інтерлюдії занотував:

«На цю статтю зареаґував редактор «Нових днів» у Торонті, Петро Волиняк, друкуючи у свому журналі свої міркування – зберігати Ікону в якомусь музеї. Довелось мені полемізувати з П.Волиняком й опрокидувати його статтю в цілому» [42].

1954 року наступив, як тепер кажуть, момент істини. Полемізуючи з П.Волиняком, протоієрей В.Сагайдаківський підкреслив:

«Твердження п. Волиняка, що св. образ став приватною власністю одної особи, безпідставний. Св. образа доручено мені Високопреосвященнішим Архиєпископом Палладієм не як особі приватній, а як завідуючому українською православною парафією в Торонті і доручено не на те, щоб св. образа зробити мистецьким експонатом якогось музею, а на те, щоб урочисто виставити його у храмі Божому для всенароднього почитання, як найдорожчу й найлюбішу святиню цілої нації та щоб, по звільненні нашої Батьківщини від богоборного комуно-большевизму завезти його до українського Сіону-Києва й поставити на тому місці в Софійському Соборі, де він стояв віками».

Одержавши благословіння свого владики, о. Віталій оголосив у газеті, що виходила у Вінніпезі:

«Маю особливу радість повідомити всіх побожних українців у Канаді, що Чудотворний Образ святителя Миколая, зв. Мокрого, часів князя Ярослава Мудрого, знаходиться тепер в м. Торонті, Онт. […] Зазначую, що з благословення Високопреосвященнішого Архиєпископа Владики Палладія згаданий св. Образ, як всенаціональна українська пам'ятка XI ст., яка до 1943 року перебувала в Київському Соборі св. Софії, буде виставлена в найближчих місяцях по закінченні будови кивоту» [43].

Наведені вище короткі витяги необхідно вписати у конкретний церковно-історичний контекст. На жаль, це неможливо. Крім канадської церкви, досі не маємо цільної історії жодної з українських православних церков на еміґрації [44]. Діють загальні політичні, інтелектуальні й матеріальні гальма. Відтак починаю з фраґментів, що неминуче міститимуть фактичні помилки. Сподіваюсь, краще за мене поінформовані церковні діячі діаспори не візьмуть мені цього за зле.

Отже, довідка. Палладій (Ведибіда; Видибіда-Руденко Петро; 29 червня 1891, с. Стрільчинці Брацлавського пов., Поділля – 1 вересня 1971, Sea View, Стейтен Айленд, Нью Йорк), Архиєпископ Краківський і Лемківський, згодом і Львівський. Предстоятель УАПЦ в екзилі. Освіта: Подільська ДС в Кам'янці-Подільському та фізико-математичний факультет Університету Св.Володимира (1916). Працював у кредитовій кооперації у Вінниці. Активний член ТУП, член Центральної Ради, 1919 заступник міністра фінансів УНР (1919). Єп. Крем'янецький Діонисій Валединський висвятив його на священика 1921. Служив на Волині, член Вол. Духовної консисторії в Крем'янці. З 1934 у Варшаві – член консисторії, секретар Митрополичої канцелярії і управитель емеритської каси православного духовенства у Польщі. Прийняв чернецтво 1935, незабаром архимандрит. Єпископська хіротонія (з одночасним повищенням у сан архиєпископа) відбулась 9 лютого 1941 у варшавському соборі Св. Марії Магдалини. Митрополит Діонисій, Архиєпископ Іларіон та Єпископ Тимофій висвятили його на архиєпископа Краківського і Лемківського, а відколи німці (30 червня 1941) зайняли Львів, цей титул поширено додатком «і Львівського». Постійний неуспішний протеже екзильного уряду УНР А.Лівицького аж до надії призначити його на посаду церковного «Адміністратора» в Києві. На Архиєрейському Соборі був обраний Канцлером УПЦ у Генерал-губернаторстві. Опинившись на еміґрації, лишався в юрисдикції Варшавської Митрополії (Автокефальної Православної Церкви в Польщі). З 1944 перебував у Німеччині (Пассав, Мюнхен, Реґенсбурґ), з 1950 чи 1951 – у США. Коли Московська Патріархія позбавила Варшавську Митрополію її статусу, перейшов до юрисдикції Патріарха Константинопольського. З 1951 і до смерті 1971 очолив УАПЦ в екзилі. Похований на цвинтарі Вудлавн у Нью Йорку [45].

Сагайдаківський Віталій (? – ?), о. Був вихованцем Клеванської духовної школи й Крем’янецької духовної семінарії. В архіві Євгена Бачинського (Бібліотека Карлтонського університету. Оттава, Канада. Vol. VIII. P. 856 зв.) зберігається газетна витинка, датована лютим 1958 року «Заява для о. Архимандрита Володимира Фінковського в Чікаго», що починається: «Маю до Вас слушний жаль, бо Ви мене підступно обманули». Багато років о. Віталій працював над книжкою «Правди не втопити»: Спогади з 50-тиріччя пастирства 1927-1977 (Торонто, 1977), що викликала низку фейлетонів іншого «поборника правди» Семена Гаюка «Дещо з історії УАПЦ: Конечні зауваження до одних «Спогадів» (Свобода. 1979. 24-31 березня). В.Сагайдаківський видав, але посмертно, брошуру Михайла Садиленка [46] «Сумні наслідки Липківщини в Українській Православній Церкві: Посмертне видання» (Торонто, Друк. «Прут», 1978. Передмова і примітки о.Віталія Сагайдаківського).

Обмірковуючи проблему ікони Святителя Миколая у пресі, листуванні, та, очевидно, ще більше в безпосередніх зустрічах і розмовах, еміґраційним діячам доводилось мати на оці обставини, які нинішнім дослідникам в Україні можуть бути незрозумілі. З одного боку, підноситься загальнонаціональний сенс цієї справи. В уже цитованому листі до П.Волиняка Іван Багряний закликав

«приготовитися до всіляких несподіванок. Поки ж що є такий могутній аргумент: що якби хтось здумав викопати кості Тараса Шевченка й завіз їх на еміграцію в торбі? Чи не мусили би ті кості бути повернуті знов у Канів, на Чернечу гору, в українську землю? Так. Але з другого боку – цей аргумент вигідніший для большевиків, аніж для нас. Але складність ситуації зумовлена великістю й важливістю самої проблеми. Доконано злочин (!), і святотатство, і грабунок, блюзнірство, що під кожним оглядом недопустиме. А особливо тому, що існує небезпека втрати тих реліквій і цінностей» [47].

Можливо, такий, позбавлений ентузіазму погляд на факт вивезення ікони поза територію, поділяли і якісь інші еміґранти.

З другого боку, треба було обраховувати можливу реакцію Кремля. Тож другим пунктом Багряний підносив і це: «[…] на карту поставлено дуже багато, в разі ми програємо, тобто в разі, якби большевики домоглися повернення тих речей до Києва, а з ними й тих, хто їх заграбив. Уявляєте, що то було б!» [48]. На жаль, це були не пусті слова, а реальні обставини. Виданих совєтам російських козаків у Лієнці було фізично ліквідовано [49]. 1 лютого 1946 року, на першій сесії Генеральної асамблеї ООН представник УРСР, заступник Голови Ради Міністрів УРСР Микола Бажан теж домагався з трибуни ООН видачі українських еміґрантів [50].

Нарешті, і це була третя обставина, еміґраційний провід мусив враховувати момент конфесійний, тож і про це писав Багряний: «До речі, жахливо буде, якщо це мит.[рополит] Огієнко підніс тільки для дискредитації архієпископа Пал[л]адія, з своїх церковних порахунків, й воно не відповідає правді щодо костей Ярослава. А це можливе» [51]. Річ у тім, що, за великим рахунком, у конфесійному відношенні українська еміґрація поділяється на дві частини – греко-католицьку й православну. І якщо такі загальноеміґраційні утворення, як-от газета «Свобода», виглядають як надконфесійні й надпартійні, менші конфесії й церковні групи (наприклад, неоязичники формації Шаяна чи Силенка) у них просто не проглядаються. Час сказати, що владика Палладій Видибіда-Руденко і протоієрей Віталій Сагайдаківський належали до іншої, аніж більшість православних, «Української Автокефальної Православної Церкви в екзилі», що спиралась на Патріарший Томос 1924 року і, як тепер колишня УПЦ Патріарха Мстислава, перебувала в канонічному єднанні з Царгородським Престолом. З 1954 [1951 ?] її очолив Архиєпископ Палладій, який у свою чергу 1/14 жовтня 1954 об’єднався з Архиєпископом Ігорем (Губою) в одне Церковноканонічне єство «Єпископат Святої Української Автокефальної Православної Церкви в Екзилю Перебуваючої». Катедра – Свято-Троїцький собор у Бруклині, Нью Йорк. Очолив Церкву Владика Палладій (Видибіда-Руденко; 1951/4-1971).

Після смерті Владики Палладія предстоятелями Української Автокефальної Православної Церкви в екзилі були владики Ігор (Губа, 1951/4-1967), Андрей (Кущак, з 1967; + 17 листопада 1986, Нью-Йорк) та – з 1986 – Всеволод (Майданський; 10 грудня 1927 – 16 грудня 2007). 1995 року ця Церква об’єдналась із УПЦ в США (кол. митр. Мстислава) [52].

За моїми давніми відомостями, найдокладніше за всіх, хто про неї писав, був поінформований про переміщення ікони Свят. Миколая о. В.Сагайдаківський. Тим часом існує лист о. Тимофія Міненка до пізнішого редактора «Нових днів» Дмитра Кислиці, де було зазначено:

«Спочатку вона зберігалася в його (Владики Палладія. – С.Б.) помешканні, а в 1958 р. він примістив її в катедрі Пресвятої Тройці в Нью-Йорку, коли для неї був збудований відповідний ківот. Перед цим ікону обмила фахова фірма в Нью-Йорку. […] Всіма цими справами займався автор цього листа на доручення Архієпископа Пал[л]адія» [53].

У листі о. Тимофія знаходимо все-таки певну хронологічну недокладність, адже о. Віталій, як ми бачили, оголошував, що її мало бути виставлено у Торонто ще 1954 року.

1977 року у згаданій вище книжці о. В.Сагайдаківський, на якого, перебуваючи в Канаді, я орієнтувався, почав відразу із своєї торонтської церкви. Отже, він попередив добірку передруків такою заявою:

«Ця Ікона пишалася в нашій церкві (ідеться про храм при вул. Квін у Торонто. – С.Б.) майже два роки [54]. Історія цієї всенаціональної Ікони така: Вона старовинної й чудової мистецької роботи з 11 століття, обрамлена срібною ризою, яку виготовили майстри Києво-Печерської Лаври у 15 столітті, і стояла в кивоті на хорах Софійського Собору в Києві. В часі відступу німецьких військ єпископ УАПЦ Мстислав [55] вивіз святу Ікону з Києва і довіз Її до Варшави [56]. Тут опіку над Іконою та реліквіями князя Ярослава Мудрого (sic) перебрав Архиєп. Палладій. Св. Ікона в дорозі з Києва та з еміґрації в Німеччині через Атлянтик до Бостону була нерозпакована. У 1954 р. Архиєп. Палладій волів дати Св. Ікону під мою і моїх синів опіку з тим, що після звільнення України від большевиків вона мала б вернутись до Києва, та покищо в літі 1954 р. був доставлений цей скарб літаком з Нью-Йорку до Торонта. Тут для Св. Ікони був виготовлений коштовний кивот і декоративне електричне освітлення. Ориґінал Св. Ікони сховано, а в кивот вставлено копію, зроблену мистцем Антоном Романюком [57] з Нью-Йорку» [58].

Як повідомив о. Тимофій Міненко,

«У травні 1958 р. в адвокатській канцелярії зроблено умову-припоручення, яким зобовязано, що після смерти Архієпископа Пал[л]адія іконою св. Миколи Мокрого мають заопікуватися автор цього листа (себто сам о. Тимофій) і о. Юрій Сікорський. Але так сталося, що о. Юрій Сікорський передчасно упокоївся (1 грудня 1969 р.) і тепер я є одиноким опікуном цієї української святині. […] В 1963 р. ця ікона була перевезена до новопридбаного храму Пресвятої Тройці – катедри Архієпископа Пал[л]адія в Бруклині, Н.Й., де вона знаходиться і нині. Для вселюдного почитання ця ікона на певний час була привезена до Торонто та Клівленда» [59].

Моїм поїздкам до Америки сприяли зовнішні обставини. 1990 року мене було запрошено на конференцію Ратгерського університету. 1991 року протягом двох місяців я мешкав у Торонто, працюючи у виданні «Encyclopedia of Ukraine» Данила Струка. 12 грудня 1992 року я очолив Всеукраїнське братство Апостола Андрія Первозваного, 1 грудня 1994 року став радником Святішого Патріарха Володимира (Романюка). 30 березня 2006 року мене було обрано на дійсного члена Української Вільної Академії наук у США.

Відтоді я працюю над словником «Православні українці поза територією: Їхня церковна спадщина – матеріальна й культурна», а також над книжками, присвяченими Володимирові Міяковському та Святославові Гординському. Мені пощастило застати на цьому світі багато яскравих людей. Мені дарували свої книжки Василь Барка, Юрій Бойко, Михайло Борецький, Олекса Горбач, Святослав Гординський, Докія Гуменна, Олексій Калиник, Григорій Костюк, Іван Кошелівець, Св. Патріарх Мстислав, Дмитро Нитченко, Олександер Оглоблин, Петро Одарченко, Ярослав Падох, Мирослав Прокоп, Богдан Струмінський, Юрій Шевельов, Богдан Ясінський [60] та інші. Призбируючи історичні матеріали, від бл. п. Тараса Закидальського одержав комплект журналу «Віра й культура», де виявилось три присвячені іконі публікації, які о. Сагайдаківський переочив і у своїх спогадах не передрукував. Серед них була стаття живописця М.Дмитренка, який знімав з образа (правдоподібно, з копії Антона Романюка) ризу і зробив припущення щодо його пізнього датування. Від добрих людей одержав також кілька перших річників «Нових днів» зі статтями Петра Волиняка. Виступивши в Детройті з ініціативою щодо створення Інституту історії православної Церкви, що мав би займатись історико-церковними дослідженнями, я не одержав жодної підтримки. Пригадую, активний у церкві п. Дмитро Грушецький заявив, що такий інститут абсолютно не потрібний.

Природно, мені хотілось познайомитися з о. Віталієм, порозмовляти з ним. Мушу сказати, він не прийняв мене, мовляв, я запізнився на 15 хвилин! Ми говорили по домофону. Ще не встиг ні про що його запитати, але йому було чомусь незручно. Так у моїх пошуках обірвалась перша ниточка.

Свого часу як голова братства я одержав від її предстоятеля єпископа Всеволода (Майданського) листа, що датується 5 квітня 1993 року. Зворотня адреса: 90-34 139th Street, Jamaica, New York 11 435. Протягом багатьох років це була адреса редакції «Українського православного вісника». Помер Владика Всеволод у Чікаґо. Розповідали, він мав коштовну збірку давніх українських ікон. Її зміст і доля достеменно відомі передусім його келійникові, китайцеві за національністю. Так обірвалась ниточка друга. Зрештою, 11 березня 1995 року кількісно невелика Церква Владики Всеволода поглинула більшу – кол. мстиславівську УПЦ у США, яку номінально очолює митрополит Константин (Теодор Буган; нар. 29 липня 1936, Пітсбурґ), а фактично – митрополит Антоній (Іван Щерба; нар. 30 січня 1947, м. Шерон, Пенсильванія) [61], осідок якого перебуває в Савт Бавнд Бруку, шт. Нью-Джерсі [62]. До речі, еміґраційні стосунки непогано характеризує й те, що УПЦ у США досі не видала жодного присвяченого Бавнд Бруку альбома, хоч його розкішний некрополь має дослівно світове загальнокультурне значення, і тут поховані видатні представники української культури.

Що стосується Америки, як звуть на еміґрації ЗДА чи США, то тут я побував сім разів. Цікавість до старої київської ікони не минала, і 2000 року щирий українець, збирач і дослідник української філателії Борис Фессак привіз мене до Бруклина, показав цю ікону й навіть зафотографував біля неї у Свято-Троїцькому соборі, де вона зберігається нині:

Церква Святої Трійці у Брукліні

Церква Святої Трійці у Брукліні. Ukrainian Orthodox Church of Holy Trinity, 185 South 5 Street, Brooklyn, N.Y. Tel. 718 – 388 47 23. Very Rev. V.Wronsky
Фото Бориса Фессака

Інтер'єр церкви Святої Трійці у Брукліні

Інтер'єр церкви Святої Трійці у Брукліні.
Фото Бориса Фессака

С.Білокінь біля кіота з іконою св.Миколи Мокрого

С.Білокінь біля кіота з іконою св.Миколи Мокрого.
Фото Бориса Фессака

Ікона св.Миколи Мокрого в окладі

Ікона св.Миколи Мокрого в окладі

Ікона св.Миколи Мокрого без оклада

Ікона св.Миколи Мокрого без оклада

У додатку до цієї розвідки наводжу присвячені іконі Миколи Мокрого статті, надруковані в еміґраційній періодиці, та інші тексти. Дещо було за кордоном передруковано, зокрема у книжці спогадів о. Віталія Сагайдаківського, але я намагався подавати тексти за першопублікаціями.

Підбиваючи підсумки, підкреслю важливіше. 1943 року ікону святителя Миколая вивіз із Св.Софії та з Києва єпископ Переяславський, згодом (1990) Патріарх УАПЦ Мстислав (Скрипник). У Варшаві він передав її архиєпископові Палладію Видибіді-Руденку, який перетранспортував українську святиню до Америки. Вона перебувала спершу в його помешканні, потім у Торонто, нарешті в Бруклині, де я її бачив улітку 2000 року.

О. Віталій Сагайдаківський посвідчив, що в Америці було виконано копію ікони, а ориґінал у невідомому місці сховано. Перебуваючи в Торонто, маестро Михайло Дмитренко оглядав ікону без ризи й висловив думку, що це може бути дуже пізня, включаючи ХІХ ст., копія давньоруського ориґіналу. Що йому властиво тоді показували – привезений з Києва образ (часів давньоруської держави чи трохи пізніший) або його повоєнну, з ХХ ст., вже з еміґраційних часів, – умовно кажучи, копію роботи Антона Романюка, – сказати важко.

У свій перший приїзд на Батьківщину, 20 жовтня 1990 року Св. Патріарх Мстислав оголосив на Софійському майдані, що привіз ікону з собою. Думка київських фахівців про неї відома. І.Тоцька зауважила: «[…] це дуже пізня ікона, яка за своєю іконографією ніякого відношення до образа Миколи Мокрого не має» [63].

Відколи головну святиню київської Софії розшукано, настав час глибших досліджень. Її ще не студіювали ні фахові мистецтвознавці, ані реставратори. Ми ще не можемо відповісти на питання, де зберігається ориґінал ікони, а де – її копія.

На жаль, мої закордонні студії були вищою мірою зкомпліковані. Крім колосальних, заманливих можливостей, яких я ніколи не мав удома, я зіткнувся також із діяльністю прямої аґентури, передусім у Німеччині. Без підтримки української держави продовжувати дуже не продуктивну роботу не мало сенсу. Тож довелося змінити навіть тематику [64], – автор заглибився в історію терору і культурних втрат. Зрештою, це те саме.

Примітки

1. Настасівський М. Українська іміграція в Сполучених Державах. Ню Йорк: Вид. Союзу укр. робітн. організацій, 1934. 256 с. В „Енциклопедії українознавства” статті про нього немає.

2. Марунчак Михайло, син Григорія (4 жовтня 1914 – ). Студії до історії українців Канади. Том І: Шотляндські поселенці та українська громада в Пойнт Доґлес. Вінніпеґ: УВАН, 1964-1965. 255, [1] с.; Том ІІ. Ч. І. Історія суспільно-культурного росту українців Манітоби. Піонерська доба. Вінніпеґ: УВАН, 1966-1967. 544, [2] с.

3. Маруняк Володимир, Др. (2 листопада 1913, с. Рожубовичі біля Перемишля – 28 червня 1997, Мюнхен). Українська еміґрація в Німеччині і Австрії по другій світовій війні. Т. І: Роки 1945-1951. Мюнхен: Акад. вид-во д-ра Петра Белея, 1985. 432 с. В „Енциклопедії українознавства” статті про цього автора також чомусь немає. Дальших зіставлень з «Енциклопедією» не проваджу.

4. Українці в Чікаґо і Ілліной в Тисячоліття Хрещення України: Збірник–Довідник / Ред. і упор. Дарія Маркусь. Чікаґо, 1989. 395, [1] с.

5. Кубійович Володимир. Наукове товариство ім. Шевченка у 1939-1952 рр. // Український історик. 1973. Ч. 1-2 (37-38). С. 8-42.

6. Український Вільний Університет: Короткий огляд. Мюнхен, 1958. 22, [10] с.; Universitas Libera Ucrainensis. Index Lectionum. Semestrae Aestium 1979. Monachii, MCMLXXIX. 79, [1] с. (Програма викладів у літньому семестрі 1979).

7. Десятиліття Української Вільної Академії Наук у США, 1950-1960. Нью-Йорк, 1961. 32 с. (Відбиток із вкладного листа газети “Свобода”, 1960, 13 травня. Ч. 91); Міяковський Володимир Варлаамович (6 липня 1888, Ковель – 22 березня 1972, Нью-Йорк), Волошина[-Ґудзовська] Ольга Володимирівна (16 вересня 1906, с. Білокриниця Крем'янецького пов. Волинської губ. – 31 жовтня 1990), Іванівська Тетяна Олексіївна (18 червня 1900, Москва – 5 липня 1988, Нью-Йорк). Музей-Архів ім. Дмитра Антоновича (1945-1965). Нью-Йорк, 1967. 12 с. (Відбитка з кн.: Українська Вільна Академія Наук. Ювілейне видання, присвячене двадцятиліттю діяльности. 1945-1965. Нью-Йорк, 1967); Українська Вільна Академія Наук. Ювілейне видання, присвячене двадцятиліттю діяльности. 1945-1965. Нью-Йорк, 1967. 75, [1] с.).

8. 5 лет Института по изучению истории и культуры СССР (1950-1955) / Отв. ред. проф. М.А.Миллер. Мюнхен, 1955. 39, [1] с.

9. Wynar Lubomyr. Ukrainian Scholarship in Exile: The DP Period, 1945-1952. Kent, Ohio, 1989. P. 40-72, [3] с. (Reprinted from “Ethnic Forum”. Vol. 8, # 1. 1988).

10. Immigration History Research Center: Ukrainian American Collection: A Brief Description, 2 nd edition / Compiled by Halyna Myroniuk and Maria Myroniuk; University of Minnesota, 1981. 24 p.; Stevens Mary. Guide to the Slavic and East European Resources and Facilities of the University of Toronto Library. Toronto, 1987. 37, [3] p.; Boshyk Yury. A Guide to the Archival and Manuscript Collection of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., New York City: A Detailed Inventory. Edmonton, 1988.

11. Наріжний Симон Петрович (1898-1983). Українська еміґрація. Ч. І (Прага, 1942) – ІІ (К., 1999).

12. Малий Адресар українського організованого життя на Чужині, 1949. Без місця: Накладом Комісії Допомоги Укр. Студентству, [1949]. 48 с.; Weresh Wasyl. Guide to Ukrainian-American Institutions Professionals and Business. [New York, 1955.] 336 p.; Ukrainians in North America: A Biographical Directory of Noteworthy Men and Women of Ukrainian Origin in the United States and Canada / Ed. Dmytro M. Shtohryn. Champaign, Illinois, 1975. xxiv, 424 p.; Марунчак Михайло, син Григорія (нар. 4 жовтня 1914). Біографічний довідник до історії українців Канади. Вінніпеґ, 1986. 735, [1] с. В „Енциклопедії українознавства” статті про Вереша немає.

13. Canadian Institute of Ukrainian Studies: University of Alberta, 1985-86. Register: Scholars, Researchers and Academics in Ukrainian and Ukrainian Canadian Studies in Canada. Без вихідних даних. 37 с.

14. Canadian Association of Slavists (Association Canadienne des Slavistes). Directory of Members, 1987. 70 p.

15. Karlowich Robert, editor. International Directory of Librarians and Library Specialists in the Slavic and East European Field. 3 rd edition. New York, N.Y.: Joint Committee on Soviet Studies, Social Science Research Council, 1990. 108 p.

16. Перші українські праці див.: Українська освіта й українознавчі студії за кордоном: Довідник / Укл. Алла Кендзера, Любов Лазаренко. К., 2001. 69, [2] с.; Українські письменники діаспори: Матеріали до біобібліогр. словника / Авт.-уклад.: Олена Білик, Галина Гамалій, Федір Погребенник. Част. 2: Л-Я. К., 2007. 251, [2] с.

17. Політична, культурна та громадська діяльність Каленика Лисюка (1887-1967). Клівленд, 1967. С. 37-38. Пор.: Г[ирич] І[гор], Р[ибалко] О[лександр]. Меценат і музейник Каленик Лисюк: реліквії зібрані і… втрачені? // Пам'ятки України. 1998. Ч. 1 (118). C. 58-61.

18. Путеводитель к святыне Киева / Издание Киевского Свято-Владимирского Братства. К.: Тип. С.В.Кульженко, 1891. С. 45.

19. Закревский Н. Описание Киева. Том ІІ. М., 1868. С. 824.

20. Лебединцев П. Описание Киево-Софийского кафедрального собора. К., 1882. С. 19.

21. Київ: Провідник / За ред. Ф. Ернста. К.: Всеукраїнська Академія наук, 1930. С. 308-309.

22. Курінний Петро. Три роки праці реставраційної майстерні Лаврського музею культів та побуту // Український музей. Зб. 1. Репринтне перевидання [книжки] 1927 року. К.: Фенікс, 2007. С. 165. На жадання атеїстичної большевицької цензури, слова «Божої Матери» надруковано тут з маленьких літер.

23. Верещагіна Н. Софійська ікона Миколи Мокрого // Пам'ятки архітектури і монументального мистецтва в світлі нових досліджень: Тези наукової конференції Національного заповідника «Софія Київська». К., 1996; Верещагина Н.В., Одесса. Чудотворный образ Николы Мокрого в восточнославянской культурной традиции // Правило веры и образ кротости…: Образ свт. Николая, архиепископа Мирликийского, в византийской и славянской агиографии, гимнографии и иконографии. М.: Изд-во Правосл. Свято-Тихоновского богословского института, 2004. С. 403-412. Дякую Н.Никитенко за ознайомлення з другою публікацією.

24. Тоцька Ірма Фантинівна. Про ікону Миколи Мокрого в Софії Київській // Могилянські читання 2006: Зб. наук. праць. К., 2007. Част. 2. С. 169-174.

25. Київ: Провідник / За ред. Ф. Ернста. К.: Всеукраїнська Академія наук, 1930. С. 308-309.

26. Повстенко Олекса Іванович (1902, Под. губ. – 15 I 1973). Катедра Св. Софії у Києві. [Нью-Йорк, 1954.] (=Анали Української вільної академії наук у США. 1954. Літо-Осінь. Т. ІІІ-IV. № 4 (10) – 1, 2 (11-12).

27. Верещагина Н.В. Чудотворный образ Николы Мокрого. С. 406.

28. [Іларіон, Митрополит (Огієнко Іван Іванович, 14 січня 1882, м. Брусилів Київ. губ. – 29 березня 1972, м. Вінніпеґ, Канада).] Де останки Великого Князя Київського Ярослава Мудрого? // Віра й культура. Вінніпеґ, 1954. Травень. Ч. 7. С. 2 обкл.

29. Сагайдаківський Віталій о. Правди не втопити: Спогади з 50-тиріччя пастирства 1927-1977. Торонто, 1977. С. 250-251.

30. Міненко Тимофій (нар. 1929, Україна), священик. Освіта: Богословсько-Педагогічна Академія УАПЦ в Мюнхені (з 1948), Семінарія Св. Володимира у Нью Йорку (з 1950), Нью-Йоркський коледж (з 1953). 1955 висвячений на диякона (Архиєпископ Ігор Губа) та священика (Архиєпископ Палладій Видибіда-Руденко). Служив у парафіях Онтаріо (до 1975). Ред. ‘Вісника’ (1975-85), доц. (ІХ. 1985), ‘парт тайм’ професор (до 1985), декан і реєстратор Богословського ф-ту Колегії Св. Андрея. Член дирекції видавничої спілки ‘Тризуб’, голова дирекції ‘Українського голосу’ (1991-93).

31. Нові дні. Торонто, 1973. Серпень.

32. Повстенко Олекса Іванович (25 лютого 1902, с. Хащова Гайсин. пов. Под. губ. – 15 січня 1973, США), архітектор, історик архітектури. Дійсн. член УВАН у США (обраний 1 вересня 1959; Вісті УВАН. Ч. 1. Нью-Йорк, 1970. С. 73). – Тв.: Фрески і мозаїки Михайлівського (Дмитрівського) манастиря в Києві // Українське мистецтво: Альманах. Вип. ІІ. Мюнхен, 1947; Катедра Св. Софії у Києві. [Нью-Йорк, 1954.] (= Анали Української вільної академії наук у США. 1954. Літо-Осінь. Т. ІІІ-IV. № 4 (10) – 1, 2 (11-12). Передрук уривка див.: Пограбування релігійно-мистецьких цінностей Софії Київської // Нар. творчість та етнографія. 1997. № 4. С. 80–87. – Дж.: Одарченко Петро. Олекса Повстенко – архітектор і мистецтвознавець // Сучасність. 1973. Ч. 9 (153). (передрук: Одарченко П. Видатні українські діячі: Статті, нариси. К.: Смолоскип, 1999. С. 7-23); Ukrainians in North America: A Biographical Directory of Noteworthy Men and Women of Ukrainian Origin in the United States and Canada / Ed. Dmytro M. Shtohryn (нар. 1923). Champaign, Illinois, 1975. P. 393; Акуленко В.І. Охорона пам’яток (1991). С. 148; Нестуля О.О. Доля церковної старовини. Ч. 2 (1995). С. 194, 214; Білокінь С. На зламах епохи (2005). С. 228; Білокінь С. Нові студії з історії большевизму, І-VІІІ. Вид. 2 розшир. й доп. К., 2007. С. 154, 155.

33. Тіменик З. Іван Огієнко: (Митрополит Іларіон), 1882-1972: Життєписно-бібліогр. нарис. ---Львів, 1997; Ляхоцький Володимир. Просвітитель: Видавничо-редакційна діяльність Івана Огієнка (митрополита Іларіона). К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2000. 528 с.: іл.; Його ж. Тільки книжка принесе волю українському народові…: Книга, бібліотека, архів у житті та діяльності Івана Огієнка (митрополита Іларіона). К., 2000. 664 с.: іл.

34. Автор, як бачимо, прийняв тут датування Миколи Макаренка.

35. Повстенко Олекса Іванович (1902, Под. губ. – 15 I 1973). Катедра Св. Софії у Києві. [Нью-Йорк, 1954.] (=Анали Української вільної академії наук у США. 1954. Літо-Осінь. Т. ІІІ-IV. № 4 (10) – 1, 2 (11-12).

36. Путеводитель к святыне Киева / Издание Киевского Свято-Владимирского Братства. К.: Тип. С.В.Кульженко, 1891. С. 45.

37. Сагайдаківський Віталій о. Правди не втопити. 1977. С. 246. Підкреслення моє.

38. Багряний Іван. Листування, 1946-1963 / Упор. Олексій Коновал. Т. 1. К.: Смолоскип, 2002. С. 207.

39. [Іларіон, Митрополит (Огієнко Іван Іванович, 14 січня 1882, м. Брусилів Київ. губ. – 29 березня 1972, м. Вінніпеґ, Канада).] Де останки Великого Князя Київського Ярослава Мудрого? // Віра й культура. Вінніпеґ, 1954. Травень. Ч. 7. С. 2 обкл.

40. Волиняк (Чечет) Петро Кузьмович (28 вересня 1907, с. Гульськ Звягельськ. пов. Вол. губ. – 29 грудня 1969, Торонто, Канада), з лютого 1950 видавав і редагував журнал «Нові дні», 1956-60 – дитячий місячник «Соняшник». Голова краєвого комітету УРДП з 1968. Тв.: Поговоримо відверто: Вибрані статті й оповідання. Торонто, 1975. ХХ, 662 с.

41. Волиняк Петро. Чудотворний образ св. Миколи Мокрого в Торонті // Нові дні. Торонто, 1954. Вересень. Ч. 56. С. 1.

42. Сагайдаківський В. о. Правди не втопити. С. 246-250.

43. Сагайдаківський Віталій о. До уваги всіх побожних українців в Канаді // Новий шлях. Вінніпеґ, 1954. 6 серпня.

44. Мулик-Луцик Юрій Олексійович (31 грудня 1913, с. Татаринці Кременецького пов., Волинь – 12 червня 1991, Вінніпеґ), Савчук Семен Володимир (14 лютого 1895, с. Волківці Борщівського пов., Галичина – 28 жовтня 1983, Вінніпеґ).

Історія Української Греко-Православної Церкви в Канаді. Т. 1-4. Вінніпеґ: Вид. Спілка ‘Екклезія’, 1984-89. Обкладинка М. Онуфрійчук-Сокульської.

Т. 1: Київська церковна традиція українців Канади. 1984. Підп.: Мулик-Луцик Юрій, Савчук Семен.

Т. 2: Період зародження ідеї оснування Української Греко-Православної Церкви в Канаді. 1985. Підп.: Мулик-Луцик Юрій, Савчук Семен.

Т. 3: Українська Греко-Православна Церква в Канаді в юрисдикції Митр. Ґерманоса. 1987. Підп.: Мулик-Луцик Юрій.

Т. 4: Українська Греко-Православна Церква в Канаді в юрисдикції Архиєпископа Івана Теодоровича. 1989. Підп.: Мулик-Луцик Юрій.

45. Архимандрит Палладій – Єпископом Краківським і Лемківським // Краківські вісті. 1941. 12 лютого. Ч. 80 (186). С. 3; Manuil (Lemeševskij), Metropolit. Die Russischen Orthodoxen Bischofe von 1893 bis 1965. Bio-Bibliographie. Teil V. Erlangen, 1987 (машинопис 1966). С. 330-331; Життєвий шлях Владики Архиєпископа Палладія // Український Православний Вісник. Ч. 16. 1971; Свобода. 1971. 8 вересня. Ч. 165. С. 1, 5; Савчук Семен і Мулик-Луцик Юрій. Історія Української Греко-Православної Церкви в Канаді. Т. 1. Вінніпеґ, 1984. С. 454, 469, 495, 567; Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Бібліогр. (sic) довідник. К., 1998. С. 208, 221; Хомчук Оксана Олексіївна (нар. 2 травня 1962, м. Київ). Церква поза церковною огорожею (2002). С. 418-434.

46. Садиленко Михайло Опанасович (7 листопада 1881, Гадяч Полт. губ. – 15 липня 1973, Канада), доц. Кубанського пед. ін-ту, член Педагогічного т-ва (1928). Фахівець із письменства, укр. літератури, мови Кубані, а також фольклору. Мешкав у Краснодарі на Медведівській вул., 8 (Наука и научные работники СССР. Часть VІ: Без Москвы и Ленинграда. Лгр., 1928. С. 363). Був репресований. Еміґрував. Тв.: Запорізька Межигірська книгозбірня // Віра й культура. Вінніпеґ, 1954. Лютий. Ч. 4. С. 17-18.

47. Багряний Ів. Листування. Т. 1. С. 207. Виділення моє.

48. Там само.

49. Бетелл Николас (нар. 1938). Последняя тайна: Насильственная выдача русских в 1944-47 годах // Континент. Кн. 4. 1975. С. 373-391; Кн. 5. 1975. С. 299-316; Кн. 6. 1976. С. 329-357; Кн. 7. 1976. С. 289-311; Толстой Николай Дмитриевич (нар. 1935). Жертвы Ялты. [Изд. 3.] М.: Русский путь, 1996. 544 с. (Исследования новейшей русской истории / Под общ. ред. А.И.Солженицына. Том 2). Див.: Шатов Михаил В. (Каштанов Петр Васильевич). Библиография освободительного движения народов России в годы Второй мировой войны, 1941-1945. Нью-Йорк, 1961. XVI, 208 с. 2449 записів. (= Труды Архива РОА, хранящегося в Колумбийском ун-те. Том І).

50. Бажан Микола Платонович (9 жовтня 1904, Кам’янець-Подільський – 23 листопада 1983, Київ). Виступ на засіданні Комітету № 3 [з соціально-гуманітарних питань і питань культури] // Рад. Україна. 1946. 5 лютого. № 27 (7461). С. 4. 1943-48 заступник Голови Ради Міністрів УРСР, по відношенню до української культури, конкретно до історичної науки у повоєнні роки Бажан відіграв доволі прикру роль. Див. його праці: До кінця розгромити і викорінити рештки буржуазно-націоналістичної ідеології // Вітчизна. 1946. № 9. С. 169-178; Против националистических извращений в современной науке об истории Украины // Правда Украины. 1947. 14 декабря. № 272 (2724). С. 3-4. Ставлення до нього було відповідне, див.: Микола Бажан – московський держиморда від літератури // Нові дні. Ч. 34. 1952. Листопад. С. 24-25. В останні роки життя він намагався виправити свою біографію, спокутувавши провину перед українським народом, звернувшись до філософської поезії та до певної міри виданням "Української радянської ениклопедії", що відповідала, у свою чергу, вимогам офіційної пропаганди.

51. Багряний Ів. Листування. Т. 1. С. 207.

52. Хомчук О. Українська Православна Церква в США – з Києвом чи Істам[н]булом? Чікаґо, США, 1997. 152 с.

53. Нові дні. Торонто, 1973. Серпень.

54. І в іншому місці: «[…] а потім була перенесена до нашої третьої церкви в Торонті при вул. Доверкорт ч. 1008» (С. 254).

55. Сорокліття хіротонії Блаженнішого Митрополита Мстислава // Рідна Церква (далі: РЦ). Ч. 130. 1982. Квітень-червень. С. 6-9; Manuil (Lemeševskij), Metropolit. Die Russischen Orthodoxen Bischofe von 1893 bis 1965. Bio-Bibliographie. Teil IV. Erlangen, 1986. P. 434-435; Ювілей дев’яностоліття Блаженнішого Митрополита Мстислава // РЦ. Ч. 154. 1988. Квітень-червень. С. 6-8; Біографія Святійшого Патріарха Київського і всієї України Мстислава // Наша віра. 1990. Жовтень. Ч. 7. С. 1; [Сверстюк Є.] Патріярх в Україні // Наша віра православ’я. 1990. Листопад-грудень. Ч. 8. С. 1; Француженко М. В дорозі… // Укр. вісті. 1994. 5 червня. № 23 (3101). С. 5; Вірний Микола [псевд. М.Француженка]. У пам’ять першого Патріярха Української Православної Церкви // Від. 1994. Ч. 1 (276). С. 26-27; Степовик Дмитро Власович. Патріарх Мстислав: Життя і архіпастирська діяльність. К.: Мистецтво, 2007. С. 282.

56. У відповіді П.Волинякові о.Віталій подав дуже важливе свідчення: «П. Волиняк непевен, а я певен, що Владика Палладій нічого з Києва не вивозив і в Києві не був». Отже, він, таким чином, двічі заявив, що вивіз ікону з Києва владика Мстислав, який 1990 року привіз назад ту саму ікону, що перебуває тепер у київському храмі Миколи Набережного.

57. У рукопису В.Січинського «Словник українських мистців – архітекторів, будівничих, різьбарів, сніцерів, малярів, графіків, ґраверів, ювелірів, ліярників, людвисарів, конвисарів, керамічних і шклярських майстрів, ткачів, гафтярів, мистецтвознавців, меценатів, мистецьких шкіл, часописів і орґанізацій» (Прага, 1945), довідниках Дм. Штогрина «Ukrainians in North America: A Biographical Directory of Noteworthy Men and Women of Ukrainian Origin in the United States and Canada / Ed. Dmytro M. Shtohryn» (Champaign, Illinois, 1975) і М.Марунчака «Біографічний довідник до історії українців Канади» (Вінніпеґ, 1986), в альбомах «Книга мистців і діячів української культури[,] учасників Першої Зустрічі українських мистців Америки й Канади з громадянством у днях 3-5 липня 1954» (Торонто, [1954]) та «Книга творчости українських мистців поза Батьківщиною» (Філядельфія, Па.: ОМУА, 1981), а також на сторінках філадельфійського журналу «Нотатки з мистецтва» такого митця не зареєстровано. Про останнє свідчить покажчик його змісту, що складає спецвипуск чи останнє, четверте число наукового часопису бл. п. Олександра Рибалка «Пам’ятки України» за 2008 рік.

58. Сагайдаківський Віталій о. Правди не втопити. 1977. С. 246. Підкреслення моє.

59. Нові дні. Торонто, 1973. Серпень.

60. Інскрипти опубліковано: Білокінь С. На зламах епохи: Спогади історика. Біла Церква: О.Пшонківський, 2005. С. 311-314.

61. Хомчук О. Українська Православна Церква в США – з Києвом чи Істам[н]булом? Чікаґо, США, 1997. 152 с.

62. Цвинтар Церкви-пам’ятника Св. Андрія Первозванного у Савт Бавнд Бруку, Н. Дж.: Короткий путівник. South Bound Brook, N. J., 1984.

63. Тоцька І. Про ікону Миколи Мокрого в Софії Київській. С. 174.

64. Пор.: Білокінь С. Українські антимінси за кордоном: Нотатки до теми // Ант. К., 2002. Ч. 7-9. С. 85-94; Його ж. Архів Православного осередку Української православної церкви (УПЦ) у США в Банд-Бруку // Українська архівна енциклопедія. Робочий зошит. А-Г. К., 2006. С. 57-60; Його ж. Джерела інформацій з історії УАПЦ // Другий Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ 17-30 жовтня 1927 року: Док. і мат. / Упор. С.І.Білокінь, І.М.Преловська, І.М.Старовойтенко. К., 2007. С. 7-16.

Додатки

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2018 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 15786

Модифіковано : 31.08.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.