Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Праці з історії церкви / Джерела інформацій з історії УАПЦ

Джерела інформацій з історії УАПЦ

Сергій Білокінь

Протягом кількох десятків років українська еміґрація не мала й не могла мати іншого джерела відомостей щодо історії Української Автокефальної Православної Церкви 1921 року, як усне передання. Воно тривало в рамках Соборноправної церкви, де його плекали представники кліру й вірні. Самовидці відтворювали атмосферу подій на материку – в Україні, історію нищення Церкви за умов богоборчої антиукраїнської влади. Численні автори лишили велику кількість пам’яток, що друкувались як окремими виданнями, так і в журналах «Життя й церква», «Православний українець», «Дзвін» тощо. Винятково велику цінність мають документи свідків і праці церковних істориків – Олени Володимирівни Чехівської (26 лютого 1882, Сарни Под. губ. – 10 листопада 1969, Філадельфія, США) [1], о. Петра Михайловича Маєвського (25 червня 1893, с. Никонковичі, Львівщина – 3 червня 1982) [2], протопресвітера Демида Бурка (псевд. Данило Святогірський; 29 серпня 1894, Поділля – 9 червня 1989, Штутгарт, Німеччина) [3], Митрофана Явдася (3 червня 1903, с. Якимове Полтавської губ. – 29 грудня 1966, Вотербурі, Кон., США) [4] та інших [5]. Нагадаю, що увесь цей час на території державні документи були заховані, засекречені, закриті, а документи партикулярні знищені.

У тій літературі, що накопичилась за кордоном, були й природні недоліки. Формуючись неконтрольовано, усне передання інколи підпадало впливам погано інформованих і разом з тим грубо закомплексованих, а чи іншого типу – злонамірених осіб. Українські дилетанти не люблять і уникають деталей. Лишались не з’ясовані в подробицях навіть останні роки життя предстоятеля УАПЦ – Митрополита Липківського. Навіть того, коли й за яких обставин він загинув, документально не можна було встановити.

Як далеко від справжніх людських стосунків уявляли представники першої хвилі української еміґрації підсовєцькі обставини, видно з рідкісного тепер видання, що з’явилось в Америці 1948 року. Тоді панотець Дмитро Савка написав:

«Року Божого тисяча дев’ятсот тридцять четвертого (1934) місяця листопада, дня першого у Свято-Софійських хоромах спочив в домовині Велит Духа, Князь Рідної Церкви й Народу, Митрополит Василь Липківський» [6].

На думку автора, Митрополита Василя 1934 року, за місяць до вбивства Кірова можна було занести в домовині до Св. Софії й там поховати – річ насправді абсолютно неможлива!

Виїхавши наприкінці війни на еміґрацію, Олена Володимирівна Чехівська оселилась у Філадельфії. Належала до СФУЖО й Українського православного братства ім. Митрополита Василя Липківського. Існує світлина, де вона разом із сестрою Лесі Українки – Ізидорою Петрівною Косач-Борисовою та удовою Лева Юркевича – Марією Павлівною. Правдоподібно, вони часто й радо зустрічались, – їхнім розмовам, кажуть, не було кінця. Поза очі їх називали «київською старовиною».

Усі три жінки мали особистий досвід життя в СРСР. Чоловік Олени Володимирівни Чехівської – один із лідерів УАПЦ, благовісник, пройшов у процесі СВУ. До ювілею 1917 року 3 листопада 1937-го був розстріляний у Сандормоху [7]. Ісидора Петрівна побувала в сибірських концтаборах. Сина Марії Павлівни забрали теж у зв’язку зі справою СВУ.

Сказати, що Олена Володимирівна Чехівська була обізнана в церковних справах, – значить, не сказати нічого. Життя подружжя Чехівських й церковне життя були неподільні. Історик УАПЦ Федір Бульбенко розповідав про це подружжя так:

«Вона, як старша сестра (була головою сестрицтва парафії св.Софії), а Володимир Мусійович, як Проповідник. Хто з живих свідків, що були у св. Софії на Богослуженнях, то пам»ятають маєст[ат]ичну постать у чорній рясі та єпатрахилі (sic). В.М. на казальниці катедри (ХVІІІ ст.), з богословською промовою. Обоє вони були вдягнені в чорне вбрання, Олена Володимирівна завжди до того в українській вишиваній сукні, а В.М. в чумарці. […] В ті важкі часи повоєнні й пореволюційні не було де дістати тканини на ризи і О.В. діставала полотно, а сестри вишивали колоски золотої пшениці та сині волошки по ньому й шили для священиків та дияконів облачення» [8].

Отже, 12 червня 1949 року в багрянівських «Українських вістях», що виходили тоді в Новому Ульмі, з’явилась розповідь про останні роки життя Василя Липківського. Підписано текст криптонімом «О.Ч.» Цей підпис надто промовистий, щоб у ньому суміватись. Він ніби сам натякає на високоавторитетну авторку. Таким чином, передплатники «Українських вістей» довідались, що митрополит

«жив в Україні у передмісті Києва зовсім ізольований від усього українського віруючого громадянства, а потім (коли домівку совєти забрали) разом з сестрами був переселений в с. Чоколівку, й там жив в перехідній малій кімнаті разом з родиною сестри (5 чоловік) до 1938 року. В лютому 1938 року Митрополит Василь Липківський одержав від київського НКВС «повестку» негайно з’явитись до НКВС. В призначений день і годину 80-літній хворий знесилений Митрополит пішов з с. Чоколівки на Печерськ, пішов на свою Голгофу в супроводі своєї сестри, й звідти вже не повернувся […]. Ніяких відповідей на запитання й клопотання сестри, яка весь час дбала й піклувалася про свого достойного брата, НКВС не давало» [9].

У журналі «УАПЦ у вільному світі» (соборноправників), що виходив у США під назвою «Православний українець», під рубрикою «Матеріяли до канонізації» протопресвітер Юрій Попів (маґістр ієромонах Ювеналій) під черговим псевднімом «Ол. Попів» надрукував статтю про Митрополита Липківського. У відповідному місці він навів свідчення «Українських вістей» 1949 року й ствердив, що О.Ч. – це Олена Чехівська [10].

Нехай і неточна в деталях, версія Олени Володимирівни на еміґрації устійнилася. 1951 року «Матеріяли до Патерика Української Автокефальної Православної Церкви» надрукував у Мюнхені протоієрей Митрофан Явдась. «Яка ж доля Великого Митрополита Василя? – питає він. – Де його могила?» Відповідаючи на ці питання, він навів листа О.Чехівської [11]. Так само і в пізнішій своїй праці (1956) він повторив те саме:

«В цьому 1938 році в лютому місяці НКВС його заарештувало, після чого не було ніяких відповідей про його долю. На запитання НКВС не відповідало» [12].

Якраз у датуванні його смерті слабкість усної передачі інформації виявилась найяскравіше.

1. За відомостями Правлячого Єпископа Західньо-Європейської дієцезії УАПЦ Соборноправної Київської Євгена (Бачинський Євген Васильович; 1885 чи 24 серпня 1878, Катеринослав – 30 жовтня 1978, м.Бюль, Швейцарія), Митрополит Василь Липківський помер 28 квітня 1938 року у Воркуті [13].

2. Михайло Кравченко переказав свій варіант – про заслання Митрополита до с. Берьозова Ханти-Мансійського національного округу, де за сім кілометрів від табору його вбили 10 вересня 1941 року [14].

3. Яскраво характеризує еміґраційні обставини пізніша стаття ієромонаха Ювеналія («в мирі: Юрій Попів»), що з’явилась восени 1977 року в журналі «Православний українець». За відомостями якогось Степана Олександрова, вже покійного на той час (він нібито був близький до Владики), отець Ювеналій писав:

«Церквострій [15] України Василь по усуненні від діяльного церковного служіння світською владою ще лишався на волі в наслідок (sic) поступки тієї влади, добутої працею правозаступника УАПЦ свящ. Петра Ромоданова, обраного на Єпископа Лохвицького, – до р. 1937. Жив угодник Божий Василь у своєї сестри у Києві, згодом в Александрівській Слободі, під таємним доглядом і домашнім арештом, працюючи у себе над низкою творів: Історією Української Церкви, підручниками Старого і Нового Заповіту, церковного уставу, історії всесвітньої Церкви, проповідями тощо. Заарештований на хвилі терору р. 1939, Церквострій України і Ісповідник Віри Василь був засланий до Караганди, а потім до Сибірських таборів і, нарешті, в місто Кяхту на річці Печорі в Ненщині. Там 10 жовтня року 1951 (sic) до нього прийшли два урядовці МВД, що нахабно запропонували йому поклонитися дияволу (так!). Обурений Ісповідник віри Василь прочитав молитву «Нехай воскресне Бог» і «Вірую в Єдиного Бога» і прогнав дияволопоклонників од себе, загрозивши їх викрити. Тоді вони його на місці забили… (свідчить піклувальник Степан Олександрів, нині покійний)» [16].

Що вражає в цій оповіді, так це передусім поклик інформатора на подію, що відбулась 1951 року «в місті Кяхті на річці Печорі в Ненщині» (sic). Як бачимо, наприкінці життя «товариша Сталіна», якийсь «піклувальник Степан Олександрів», що помер не пізніше 1977 року, зміг переконати еміґраційного ієромонаха Ювеналія: попри залізну заслону він одержав ніби точну дату смерті предстоятеля. Нагадаймо: число журналу вийшло в жовтні-грудні, тоді як за кілька місяців перед тим – у квітні-червні того самого 1977 року з’явилось те число, в якому, покликаючись на ту саму публікацію добре відомого у громаді свідка – Олени Чеховської, ієромонах писав щось інше: у лютому 1938 року «пішов на свою Голгофу і звідти вже не повернувся».

Ради цього передатування, певно, й вигадав «піклувальник» неймовірну повоєнну історію, щоб протягти життя Владики, а з ним і хвилю терору, з 1937-го року до 1951-го. Замовникам цієї акції було важливо затерти в свідомості пам’ять про Великий терор як широкомасштабну чекістську операцію, розпочату в липні 1937 року.

У філадельфійській парафії св. Андрія Первозвного УАПЦ ще за життя Олени Чехівської було відзначено її річницю. Священик о. Петро Сагайдачний та інші у своїх виступах відзначили тернистий шлях життя Володимира й Олени. Федір Бульбенко згадував:

«У своїй відповіді на численні привітання О.В. нагадала, що вороги й на еміґрації намагаються знищити нашу УАПЦ, відроджену в 1921 році, різними підступними методами, але велика правда ніколи не вмре» [17].

Можливо, Олена Володимирівна під «різними підступними методами» могла мати на увазі історичну дезинформацію.

Це не можна не пов»язати з чекістськими брехнями на території. Тут у п’ятдесятих роках влада ще боялася повідомляти родичам розстріляних у 1937-38 роках справжню дату й причину смерті. Часова відстань була ще невелика – якихось двадцять років. Величезна кількість близьких родичів, передусім дружин, зазнали б шоку. Якби народ одержав документальне потвердження того, що масові розстріли припадають на зовсім короткий проміжок часу, у когось могла б виникнути думка про певну кампанію, операцію. Це могло завести далеко. Щоб уникнути комплікацій, тодішній голова КҐБ І.А.Сєров 24 серпня 1955 року віддав директиву № 108сс, що примушувала підлеглих брехати. Ще 1993 року я опублікував листування з удовою священика Степана Горового. Посадові особи – оперуповноважений Бєліков, начальник 1 відділення УАО УКҐБ при РМ УРСР по Київській області Середа й начальник УАО Бєляєв восени 1955 року «учинили свої підписи» під такою ганебною довідкою: «Из архивно-следственного дела № 29972 видно, что Горевой Степан Минович […] 15 сентября 1937 года тройкой УНКВД Киевской области осужден к ВМН. Приговор исполнен 22 сентября 1937 года. Рассмотрев заявление Горевой Марии Афанасьевны и руководствуясь указанием КГБ при СМ СССР № 108 сс от 24 августа 1955 года, считаю возможным об’явить о том, что ее муж – Горевой Степан Минович в 1937 году был осужден на 10 лет и находясь в местах заключения, умер 28 декабря 1942 года от инфаркта миокарда» [18].

1980 року історичну свідомість еміґрантів, а конкретно – версію Попова-Олександрова – було піддано новій деструкції. Митрополит загинув, можливо, все-таки не 1951 року. І.Холодняк писав, що владику арештували в березні 1938 року й заслали на холодну північ [19]. Дату арешту перенесено на місяць, а дати смерті немає.

Як бачимо, на еміґрації з’явилась низка публікацій, у яких знаходим однозначні, ніби точні дати смерті, – на жаль, ні на чому не оперті, і, на жаль, всі до одної, як з’ясувалося, неправдиві. Разом з тим, попри те, що біографічною конкретикою, виходить, можна злегковажити, майже в усіх цих повідомленнях (крім найпершого – про домовину у Св.Софії) лишаються зерна істини. Це загальна характеристика підсовєцького способу життя як життя підневільного, а масового терору як магістрального методу управління.

Відомості Олени Чеховської увійшли до еміґраційних енциклопедій:

1. Згідно «Української малої енциклопедії» Євгена Онацького (кн. 7. 1960), у лютому 1938 року Митрополита викликано з Чоколівки до НКВС на Печерськ, «звідки він уже ніколи не повернувся. Ніяких відомостей про його долю сестрі затриманого НКВС не давало».

2. Так само і в статті, вміщеній в «Енциклопедії українознавства» (Т. 4. 1962), стверджується, що влада «після кількох арештів, добилася його усунення» (1927) і, заарештувавши Л. у 1938 знов, умертвила його за невідомих обставин і невідомо де та коли».

3. Те саме знаходим у виданні «Encyclopedia of Ukraine» (Vol. III: L – Pf. Toronto; Buffalo; London, 1993), що випередило час. Воно містить масу статей з нез’ясованими датами смерті, і це його не може не знецінювати.

На схилку життя (1962) голова Українського Православного Братства ім. Митрополита Василя Липківського Аркадій Яременко (?, м. Сенча, Полтавщина – 29 вересня 1979, Чікаґо) [20], що видав «Проповіді» Митрополита Липківського, у статті «Великий митрополит», присвяченій 44-літтю його єпископської хіротонії, писав:

«Дальші роки свого життя Митрополит жив у Києві і працював над Історією Української Православної Церкви (7 розділів), а в 1937 році НКВД втретє заарештувало Митрополита й вивезло на заслання, з якого він не повернувся» [21]. Зазначу в дужках, що в сенсі датування саме ця публікація виявилась найточніша.

У посмертно виданій праці протопресвітера Демида Бурка говориться, що Митрополита «заарештували востаннє і вже не відпустили в березні (?) 1938 року» [22].

Принципово інакшої версії про загибель Митрополита Липківського на еміґрації не виникало, хоч принаймні в роки німецької окупації була змога щось з’ясувати в родичів. При цій нагоді слід поговорити про партикулярні папери.

Оповідаючи історію рукопису «Історії Української Православної Церкви» Василя Липківського, Н.Бурчак зауважив, що, крім цього манускрипту, «докладні мемуарні записи про життя УАПЦеркви та частини денників його з останніх часів» зберігала сестра (Марія), яка цей матеріал «нікому не давала […] до перегляду» [23].

На переддень незалежності всі Митрополитові діти вже повмирали. Ганна Василівна, геолог, померла 31 грудня 1964 року, Марія Василівна – 26 січня 1987 року. Уточнювати щось стало вже неможливо.

Тим часом дочка Ганни Василівни – Ірина Євгенівна Пійяр (нар. 1933), – себто вже онука нашого Митрополита розповідає [24], що перед відступом німців хтось приходив до Марії Василівни по рукописи, і вона їх тій особі віддала. Можливо, що папери, коли вони доїхали, опинились, таким чином, на еміґрації, тільки ж ніколи не випливали. Зауважу при цій нагоді, що давні члени братства Апостола Андрія Первозваного пригадують розповідь еміґранта В.К., ніби якісь архіви УАПЦ заховані в стіні Покровської Солом’янської церкви (!).

Подібну версію за журналом «Хрест і тризуб» (1976) проводив 1980 року о. Петро Михайлович Маєвський (25 червня 1893, с. Никонковичі, Львівщина – 3 червня 1982) [25], відомий тим, що в 1933-37 роках листувався з Владикою:

«Митрополит Василь був арештований в 1938-му році. Всі спроби довідатись про нього були даремні. Тільки через рік його сестра, Марія Костянтинівна, одержала лист від нього. Митрополит Василь був в лагері десь коло Мурманська. З великими труднощами менша дочка Митрополита, Анна одержала дозвіл на побачення і поїхала в Мурманськ. (Старша дочка й два сини були на засланні). Вона знайшла отця в лагері за Мурманськом, в дерев’яному бараці. Митрополит був хворий – медичної допомоги не було, тяжко було йому… Коли вже вона повернулась до Києва, то ніякої відповіді на свої листи від Митрополита не одержала. Найбільш імовірно, що Митрополит Василь помер в другій половині 1939 року. А де його могила?.. Тільки Богу відомо. (З журн. «Хрест і Тризуб», ч. 11. [19]76 р.)» [26].

Не подаючи покликів на свої джерела, о. Маєвський навів надзвичайно цікаву інформацію:

«Що ж сталося, – питає він, – з тими багатьма цінними рукописними творами Митрополита, крім цих чотирьох, що вийшли друком – Проповіді, Розділ VІІ з великої Історії Церкви, Малої Історії Церкви й Листів? – І відповідає: При відступі німців з України всі рукописні твори Митрополита були дані під охорону німців проф. Ф.С.Гавриша, що взяв їх з собою і мав перевезти за кордон. В дорозі попав він під бомбовий напад – загинув сам і усе, що він мав з собою» [27].

Нарешті, в «Мартирології Українських Церков», що вийшла на початку перестройки, рік його смерті – 1938 – подано зі знаком питання: за відомостями упорядників, у лютому 1938 року його заарештовано і заслано на Соловки, де він властиво й загинув. У примітці упорядники подали паралельні відомості:

«Згідно з іншим джерелом, сестра митр. В.Липківського Марія Константинівна одержала перший лист від ув’язненого митрополита на початку 1939 року, а молодша його дочка Ганна відвідала його у тому ж році в ув’язненні, де застала його важко хворим» [28].

Великому масиву еміґраційних публікацій протистояла антинаукова позиція влади в СРСР, що уникала фактів і обмежувалась політологічними конструкціями. У найзагальнішому вигляді їх формували в Політбюро ЦК КПРС і спускали керівництву республіканських парторганізацій. На місцях рішення верховної влади пристосовувалось до місцевих умов і передавалось для виконання відповідним органам. Так, 1981 року вийшов шостий том другого видання нормативної УРЕ «Куликів-Мікроклімат». Статті «Василь Липківський», ба навіть «Липківщина» тут немає. Головним редактором і головою редколегії видання, зокрема цього тому, був функціонер і поет М.Бажан. Характер статті про УАПЦ визначали в ЦК Компартії України й замовили директорові Київської Міжреспубліканської філії Інституту релігієзнавства Академії суспільних наук при ЦК КПРС. З червня 1978 року аж до самої незалежності (червень 1991) цю посаду обіймав Олексій Семенович Онищенко. Ось текст його статті:

«Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), самосвяти – антинародна, антирадянська релігійно-політ. організація, створена укр. бурж. націоналістами. Існувала на Україні 1921-30. Офіційний початок їй поклав всеукр. православний собор у Києві 1921, який проголосив створення УАПЦ як самостійної (автокефальної церкви). Оскільки прихильники УАПЦ висвячували своїх єпископів самочинно, без схвалення найвищим православним духівництвом, вони дістали назву «самосвятів». УАПЦ була зв’язана з антирад. бурж.-націоналістичною орг-цією – «Спілкою визволення України» (СВУ), виступала за відрив України від Росії. Рядові віруючі, зрозумівши контрреволюц. єство верховодів УАПЦ, поривали з ними. Надзвичайний православний собор 1930 у Києві прийняв рішення про розпуск УАПЦ. В роки Великої Вітчизн. війни фашист. окупанти безуспішно намагалися відновити УАПЦ, духівництво якої прислужувалося гітлерівцям, чим викликало нар. гнів і змушене було тікати разом з нім. військами. УАПЦ діє тільки за кордоном у середовищі укр. еміґрації (гол. чин. у США і Канаді) й використовується імперіалістичними колами в антирад. цілях. О.С.Онищенко» [29].

Олексій Семенович Онищенко народився в розпал голодомору 17 березня 1933 року в с. Рудці Гребінківського району Полтавської області. Його батько Семен Іванович (1900-1956) і мати Лукія Лаврентіївна (1900-1986) – хлібороби, колгоспники. З липня 1992 року він генеральний директор Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського, з грудня 1997 року академік НАНУ, академік-секретар Відділення історії, філософії та права, з грудня 1998 року член Президії НАНУ [30]. Тепер він має заслуги перед незалежною Україною.

Як безпосередньо в умовах тоталітарного режиму мережа ідеологічних установ виконувала вказівки «вышестоящих товарищей», по суті ще не досліджено, – в цьому відношенні зроблено тільки перші кроки [31]. Наскільки можна судити, наукових досліджень тоді не провадили, їх заступали контрпропагандистські твори. В архівах працювали тільки ради довідок – прикладів чи компромату на ідеологічних ворогів, адже висновки з «досліджень» були вже наперед відомі. Здавалося б, у тій самій УРЕ стаття «Липківський Василь Костянтинович» могла би буть (знайтися, як кажуть еміґранти): історики підібрали би потрібну фактографію, виклали хронологію життя, назвали його твори. Але московські високопосадовці формували інші стосунки, ведучи по суті антиукраїнську й самогубну політику.

Відірвані від письмових джерел еміґраційні автори (ті самі Іван Власовський, Петро Маєвський, Демид Бурко, Митрофан Явдась та інші) писали свої праці на основі власних і чужих спогадів, а також свого власного діловодства [32]. З колосальною витратою зусиль, попри неминучі помилки, їхні праці відтворювали картину нашого минулого. Еміґраційна історична наука здобулася навіть на праці історіографічні [33].

Така система могла існувати лише недовго, умовно кажучи, протягом одного покоління. Якщо люди поділяються надвоє: одні знають, інші – ні, ті другі були приречені.

Штучно поділена на дві частини, українська історична наука нині відтворюється. Якщо система нищила драматурга Миколу Куліша, поета Миколу Зерова, режисера Леся Курбаса й діячів Церкви, вона нищила й архіви. Нехай листування й щоденники майже не збереглися, все-таки щось (наприклад, архівно-слідчі справи) існує, тож документи кол. НКВД у зіставленні з історичними працями емігрантів відтворюють загальну картину. З’явились праці про Митрополита Липківського [34]. Одна за другою виходять інші студії.

Шкода, втрачено багато часу.

Примітки

1. Бульбенко Федір Павлович (10 серпня 1896, с. Романкове, Катеринославщина – 17 травня 1981, США). О.В.Чехівська // Церква й життя. 1970. Ч. 3 (78). С. 25-26; Ч. 4 (79). С. 18-20; Ч. 5 (80). С. 23-26;

Його ж. Олена Володимирівна Чехівська // Наша батьківщина. Нью-Йорк, 1970. 23 квітня. Ч. 217. С. 5: фото; 30 квітня. Ч. 218. С. 5, 7; 23 травня. Ч. 219. С. 5; 31 травня. Ч. 220. С. 5.

2. [Пропамятна книга: A Documentary of Three Jubilees.] 45-ліття відродження Церкви в Україні, 1921-1966; 45-ліття священства всч. о. Петра Маєвського, 1921-1966; 20-ліття парафії Св.Володимира, 1946-1966. [Лос Ангелес, Каліф., 1966.] 240 p.;

Golden Jubilee Souvenir: 50 th Anniversary of the Holy Priesthood of Rev. Peter Mayevsky; 50 th Anniversary of the Rebirth of the Church in Ukraine; 25 th Anniversary of the Parish of St. Vladimir, Los Angeles. 1971. Без пагінації;

Скиба Іван. «Три ювілеї» // Церква й життя. Чікаґо, 1975. Січень-лютий. Ч. 1 (106). С. 11-12; [Клепсидра.] // Свобода. 1982. 23 червня;

Шумський Святополк. Вшановуючи пам’ять священика і патріота // Свобода. 1982. 1 вересня.

3. Вісімдесятиліття Протопресвітера Д.Бурка // Рідна церква. Ч. 99-100. 1974. Липень-грудень. С. 11-13;

Сорокріччя священства протопресвітера Демида Бурка // РЦ. Ч. 130. 1982. Квітень-червень. С. 10;

Дев’яностоліття протопресв. Д.Бурка // РЦ. Ч. 139-140. 1984. Липень-грудень. С. 7;

Білокінь С. Дослідження історії Української Автокефальної Православної Церкви (1921-1930-ті роки) у незалежній вітчизняній та зарубіжній історичній літературі // Україна XX ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. статей. К., 1993. С. 96-97.

4. Бульбенко Ф. Блаженної пам’яти протопресвітера о.Митрофана Явдася // Церква й життя. Чікаґо, 1967. Ч. 5 (62). С. 22-26; Ч. 6 (63). С. 27;

Білокінь С. Дослідження історії Української Автокефальної Православної Церкви. С. 93-94.

5. Пор.: Білокінь С. Дослідження історії Української Автокефальної Православної Церкви (1921-1930-ті роки) у незалежній вітчизняній та зарубіжній історичній літературі // Україна XX ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. статей. К., 1993. С. 86-106.

6. Альманах Української Православної Церкви Господнього Вознесення в Ньюарку, Н. Дж. в 30-літгі роковини її існування, 1918-1948. Нью-Йорк, Н.Й.; Філядельфія, Па., Ньюарк, Н. Дж., 1948. С. 6.

7. Ленинградский мартиролог, 1937-1938. Том 3. Ноябрь 1937 года. СПб., 1998. Іл. 157.

8. Бульбенко Федір. О.В.Чехівська // Церква й життя. 1970. Ч. 4 (79). С. 19.

9. Чехівська Олена. Лист до редакції // Українські вісті. Новий Ульм, 1949. 12 червня. Ч. 47 (307). С. 4. Підп.: О.Ч.

10. Попів Ол., протопресвітер. Апостол правди // Православний українець. Detroit, Michigan; Fort Wayne, Ind.,1977. Квітень-червень. Ч. 146. С. 12.

11. Матеріяли до Патерика Української Автокефальної Православної Церкви. Ч. 1 / Уложив прот. М.Явдась. Мюнхен, 1951. С. 22-23.

12. Явдась Митрофан. Українська Автокефальна Православна Церква: Документи для історії Української Автокефальної Православної Церкви. Мюнхен; Інгольштадт, 1956. С. 46.

13. Бібліотека Карлтонського університету, Оттава. Архів Є.Бачинського. Автобіографія. Том ІХ. Арк. 1-890.

Висловлюю подяку п. Дж.Паленові за допомогу в роботі на цим фондом (1990-91). Перший результат тодішніх студій див.: Білокінь С. Василь Масютин // Образотворче мистецтво. 1992. Травень-червень. Ч. 3. С. 38-40.

14. Місія Православної України. Урбана, Іл., 1989. Травень, червень, липень. Ч. 2. С. 15.

15. Індивідуальний еміґраційний новотвір. Пор.: Штепа Павло. Знадібки до словника чужослів. Торонто: Семен Стасишин, 1967. [8], XX, 165 с., Errata.

16. Ювеналій, ієромонах (в мирі: Юрій Попів). Священомученик Василь Церквострій // Православний українець. Detroit, Michigan; Fort Wayne, Ind., 1977. Жовтень-грудень. Ч. 148. С. 8.

17. Бульбенко Федір. О.В.Чехівська // Церква й життя. 1970. Ч. 4 (79). С. 19.

18. Наше минуле. К., 1993. Ч. 1 (6). С. 32-35. 1998 року Леся Падун-Лук’янова навіщось опублікувала ці документи вдруге (Рука руку миє… // Зона. Кн. 13. 1998. С. 65-77). Докладніше: Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр.: Джерелознавче дослідження. К., 1999. С. 54-55.

19. Холодняк І. Митрополит Василь Липківський // Православний українець. 1980. Квітень-червень. Ч. 157. С. 7.

20. Пам’яті інженера-агронома Аркадія І.Яременка // Українське життя. Чікаґо, 1980. 15 травня. Ч. 9. С. 4, 8. Підп.: Юст.

21. Яременко Аркадій. Великий Митрополит // Церква й життя. Chicago, Ill., 1962. Березень-квітень. Ч. 2/29. С. 11.

22. Бурко Демид. Українська Автокефальна Православна Церква – вічне джерело життя. Саут Бавнд Брук, Н. Дж., США, 1983. С. 235.

23. Липківський Василь. Історія Української Православної Церкви: Розділ VII. Вінніпеґ, 1961. С. LIV.

24. Запис 8 січня 1989 року.

25. [Пропамятна книга: A Documentary of Three Jubilees.] 45-ліття відродження Церкви в Україні, 1921-1966; 45-ліття священства всч. о. Петра Маєвського, 1921-1966; 20-ліття парафії Св.Володимира, 1946-1966. [Лос Ангелес, Каліф., 1966]; Golden Jubilee Souvenir: 50 th Anniversary of the Holy Priesthood of Rev. Peter Mayevsky; 50 th Anniversary of the Rebirth of the Church in Ukraine; 25 th Anniversary of the Parish of St. Vladimir, Los Angeles. 1971; Скиба Іван. «Три ювілеї» // ЦйЖ. Чікаґо, 1975. Січень-лютий. Ч. 1 (106). С. 11-12; [Клепсидра.] // Свобода. 1982. 23 червня; Шумський Святополк. Вшановуючи пам’ять священика і патріота // Свобода. 1982. 1 вересня.

26. Липківський Василь. Листи, 1933-1937. Без місця, 1980. С. ІІ.

27. Там само. С. ІІІ.

28. Мартирологія Українських Церков у чотирьох томах. Том І: Українська Православна Церква; Документи, матеріяли, християнський самвидав України. Упорядкували і зредаґували Осип Зінкевич і Олександер Воронин. Торонто; Балтимор: Укр. вид-во «Смолоскип» ім. В.Симоненка, 1987. С. 942-943.

29. УРЕ. Вид. 2. Том 11, кн. 1. К., 1984. С. 456.

30. Хто є хто в Україні: [7000 біогр. довідок]. К.: Вид-во "К.І.С.", 2004. С. 603.

31. Див.: У лещатах тоталітаризму: Перше двадцятиріччя Інституту історії України НАН України (1936-1956 рр.): Зб. док. і мат. Ч. І-ІІ. К., 1996.

32. Докладніше про позаджерельне знання див.: Білокінь С. Шляхи розвитку літературознавчого джерелознавства // Рад. літературознавство. 1977. № 10 (202). С. 75-81.

33. Оглоблин Олександр Петрович (6 грудня (24 листопада) 1899, м. Київ – 16 лютого 1992, м. Лудлов, Мас., США, похований в м. Спрінгфільд, Мас., США). Українська церковна історіографія // Укр.історик. Т. 24. 1969. С. 12-29;

Його ж. Думки про сучасну українську совєтську історіографію, Нью-Йорк, 1963; Його ж. Ukrainian Historiography 1917–1956. // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. Vol. V–VI. 1957 (переклад: Українська історіографія. 1917–1956. К., 2003).

34. Смерть митрополита Липківського // Наша віра. 1992. № 2 (17). С. 4-5; № 3 (18). С. 4: 4 іл.;

Смерть митрополита Липківського // Людина і світ. 1992. № 4 (379). С. 27-34: 5 іл.;

Смерть митрополита Липківського // Відомості Єпархіяльного управління УАПЦ у Великій Британії. London, 1992. Липень. Ч. 3 (271). С. 21-24;

Смерть митрополита Липківського // Українське православне слово. 1992. Листопад. № 11. С. 7-10; Грудень. № 12. С. 6-10;

Зінченко Арсен Леонідович. Визволитися вірою: Життя і діяння митрополита Василя Липківського. К.: Дніпро, 1997. 423, [1] с.

Відгук: Розстріл Митрополита Василя Липківського – 27.XI.1937 // Вісник. Вінніпеґ, Ман. 1992. Липень. Ч. 7 (2571). С. 1: іл.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2018 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 7184

Модифіковано : 31.08.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.