Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Біографічні матеріали / Науково-організаційна діяльність / Лист до Президента України Л.Д.Кучми

Лист до Президента України Л.Д.Кучми

Сергій Білокінь

Президентові України Л.Кучмі

Шановний Леоніде Даниловичу!

9 вересня 1991 року тодішній голова Верховної ради України Л.Кравчук підписав постанову № 1525-ХІІ «Про передачу архівних документів КДБ України до державних архівів республіки», де встановлювався строк передачі – 6 місяців [1]. Цей указ Служба безпеки України не виконала ніколи. На державне зберіганння не було передано справ на реабілітованих чекістів. До ЦДАГО не потрапили великі групові справи «Центру дій», «Спілки визволення України», «Українського Національного Центру» та ін. Не перейшли й важливі для історика справи Марка Амірова-Пієвського (№ 48960), Александра Асаткіна (№ 43187), Фердінанда Аудрінґа (№ 50361), Льва Ахматова (№ 44988), Миколи Бачинського (№ 50045), Александра Бермана (№ 40546), Александра Бронєвого (№ 37318), Николая Ґомерова (№ 44322), Григорія Ґрішина-Клювґанта (№ 49732), Йосифа Ґудзя (№ 32303), Григорія Желєзноґорського-Айзенберґа (№ 43197), Володимира Затонського (№ 49834), Миколи Куліша (№ 36546), Панаса Любченка (№ 51391), Володимира Науменка (№ 68428), Василя Порайка (№ 40215), Андрія Хвилі (№ 38353), Савелія Цикліса (№ 57428), Самійла Щупака (№ 36106) й тисяч інших. Таким чином, не передавалися справи не тільки що чекістів чи прокурорів, а й письменників, літературознавців, партійних та державних діячів. Що об”єднує ці справи, крім бізнесової вартості? Більше того, уже передану справу Катерини Грушевської, СБУ згодом відібрала собі назад. Відібрала, ясна річ, запізно: її вже встигли кілька разів перезняти.

Галас довкола т.зв. відкритості архівів КҐБ влаштовувався у пресі таким чином, щоб у людей невтаємничених створити потрібне враження. Григорій Костюк, котрий мешкає на протилежному боці земної кулі – у Сілвер-Спрінґ біля Вашінґтона, передмову до другого видання своєї монографії завершив такою – інспірованою цим штучним галасом – думкою:

«Тепер, коли відкриті всі [2] таємні архіви НКВС-КДБ (підкреслення моє. – С.Б.), є можливість всебічно перевірити їх підставовість і або підтвердити і поглибити мої версії, або заперечити» [3].

Насправді слідчі справи складають досі єдину категорію розсекреченого в Україні для посполитих дослідників діловодства ЧК-ҐПУ-НКВД. Більше того, розсекречено далеко не всі слідчі справи, а роботу в архівах обставлено масою труднощів. У цьому листі я говорю про всі частини архівної спадщини кол. КҐБ, оскільки зараз ці матеріали мають подвійне підпорядкування. 23 жовтня 1997 року в читальному залі ЦДАГО України відбулась конференція «Архівно-слідчі справи репресованих: Науково-методичні аспекти використання». Не може не вражати та однодушність, з якою вчені з різних реґіонів України, різних відомств і ранґів підкреслювали ті труднощі, що виникають у зв”язку з доступом до справ.

Доктор історичних наук, завідувач кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки Київського університету ім.Т.Шевченка Ярослав Калакура:

«Значна частина документів все ще залишається недоступною для дослідників, а розслідування справжніх винуватців репресій не провадиться» [4].

Кандидат юридичних наук Ігор Усенко, співробітник Інституту держави і права ім. В.Корецького НАНУ:

«Звичайно, з колишніх архівів органів безпеки у доступні для вчених державні архівосховища надійшли лише архівно-слідчі справи, а про протоколи колегій, накази, огляди, довідки та інші нормативні й аналітичні матеріали органів безпеки дослідники можуть лише мріяти. […] сьогодні практично неможливо одержати в архіві не конкретну справу певної особи, а підбірку (суцільну) справ за якийсь історичний період. Тобто створити цілісну систематичну, а не вибіркову картину досить важко. […] Ефективність праці дослідника іноді значною мірою визначається не його вмінням вести науковий пошук, а наявністю добрих стосунків із адміністрацією відповідної архівної установи. Відтак як один з авторів нині чинного Закону України «Про державну таємницю» підкреслю, що архівно-слідчі справи здебільшого не містять державних таємниць. […] Ще одна проблема – це відсутність доступу для науковців до довідкового апарату» [5].

Николай Данилов, керівник пошуково-дослідницької групи товариства «Одеський Меморіал»:

«Така ситуація актуалізує питання про передачу на державне зберігання і тих матеріалів колишнього КДБ, які містять узагальнюючі статистичні дані про політичні переслідування у певні періоди у конкретних регіонах України» [6].

Кандидат історичних наук Анаталій Русначенко:

«Основні кошти слід зосередити на передачі документів з відомчих до державних архівів і на збереженні даних джерел там. З боку відомчих архівів треба максимально розсекретити і передати у відкриті архіви аналітичні, підсумкові матеріали, що стосуються терору в цілому і дій цих служб. Зокрема, без цих матеріалів слідчі справи виступають дуже вузькими і не завжди об”єктивними документами. […] Причому, доступ до цих джерел має бути спрощеним, а головне – однаковим для всіх категорій дослідників, незалежно від їхньої інституційної приналежності. Безумовно, необхідним є і децентралізація зусиль по вивченню проблеми, відмова від монополії якихось одиноких структур, бо виходитиме, що таким чином люди собі за державний кошт готують і публікують дисертації, а згодом прагнутимуть ще й цензурувати інших науковців» [7].

Доктор історичних наук, проректор з наукової роботи Запорізького юридичного інституту МВС України Сергій Тимченко:

«Невиправдано, коли право доступу до даного масиву джерел отримують вибрані особи, тою чи іншою мірою зв”язані з правоохоронними органами. В результаті основний масив дослідників змушений користуватись вже вторинними, відібраними даними» [8].

Кандидат історичних наук, керівник обласної науково-редакційної групи «Реабілітовані історії» з Симферополя Дмитро Омельчук:

«Навіть маючи вже оброблені документи, наприклад, фільтраційні справи, архівісти обмежують доступ дослідників до них […]» [9].

Викладач Запорізького юридичного інституту МВС України Валентин Лень:

«Хто встановить, що у реабілітованої особи або у його близьких рідних є якісь негативні дані? Де здоровий глузд? Це завжди може бути підставою для відмови по ознайомленню з матеріалами справи. Вважаємо необхідним […] внести зміни до постанови Верховної Ради України про тлумачення закону […]» [10].

Директор Державного архіву Волинської області Володимир Гика:

«Думаю, що в таких питаннях правил волинських, черкаських, одеських не повинно бути, як це практично маємо сьогодні» [11].

Директор Державного архіву Автономної республіки Крим Людмила Гурбова:

«Найскладніша ситуація склалась з карно-слідчими справами, які архів Управління Служби безпеки у Криму повинен був передати у держархів, але й досі, впродовж трьох років, вони не склали описів справ, не доупорядкували справи. Складається таке враження, що у виконанні постанови про передачу згаданих документів зацікавлені лише працівники держархівів, і нема ніякого контролюючого й координаційного центру, який реґулював би процеси роботи з карно-слідчими справами» [12].

Кандидат історичних наук, доцент Миколаївської філії Національного університетут «Києво-Могилянська академія» Микола Шитюк:

«Не дивлячись на те, що було прийнято рішення про передачу цих справ на зберігання в обласні архіви, до цього часу це розпорядження не виконано. Під різними приводами справи досі знаходяться в управлінні Служби безпеки по Миколаївській області, куди рядовому досліднику попасти дуже важко. Дослідники, науковці були позбавлені можливості працювати з архівними справами реабілітованих громадян» [13].

Кандидат історичних наук Галина Ковальчук, завідуюча відділом Національної бібліотеки України ім.В.Вернадського:

«[…] залишається враження, що не все відкрито, без цього, без, так би мовити, відомчої таємниці технології фабрикування справ чи об”єктивного слідства самі архівно-слідчі справи, безперечно, дуже важливі, є недостатніми» [14].

У своїй монографії дуже виразно висловився Микола Роженко:

«Архівно-слідча справа Юринця, не кажучи вже про так звану справу-формуляр чи хоч би меморандум, які, напевно, знищені, досі залишається недосяжною для дослідників, видається для ознайомлення лише обмеженому колу «своїх» [15].

Такі думки, отже, належать фахівцям із Києва, Запоріжжя, Луцька, Миколаєва, Одеси, Симферополя. Одні з вчених працюють в академічних і відомчих інститутах, інші викладають по університетах, ще інші очолюють державні архіви. І всі вони як один стверджують, що сучасна система зберігання й доступу до архівних джерел незадовільна, не відповідає інтересам української науки, а отже, й української держави. Думається, анонімний опит читачів дозволив би зібрати також чимало окремих спостережень і фактів, що характеризують сучасну архівну систему. Особисто мені, провідному науковому співробітникові Інституту історії України у другій половині 1999 року у ЦДАГО України в дальшій роботі з матеріалами 263-го фонду було відмовлено. Вистачило вийти моїй монографії.

Тим часом на початку січня 2000 року в газеті «Зеркало недели» опубліковано матеріал «Архив СБУ: вчера и сегодня». Директора архіву А.С.Пшеннікова журналісти запитали: «Чем вы можете объяснить трудности, которые возникли за последние полгода в получении дел репрессированных?». Він відповів:

«Не думаю, что вы назовете хотя бы один случай, когда нами было необоснованно отказано в ознакомлении с уголовным делом на реабилитированного. Таких фактов не было ни в течение последнего полугодия, ни до того. Не будет и впредь» [16].

Більше того, в іншому місці він підкреслив:

«[…] законные интересы «человека с улицы» стоят на первом месте. СБУ – это правоохранительный орган, и кому, как не нам, защищать права человека» [17].

Ця нещира, звідома неправдива заява свідчить про неблагополуччя у надрах СБУ. 28 серпня 1999 року, виступаючи на Четвертому конгресі україністів в Одесі, канадський історик Петро Потічний похвалився, що одержав від СБУ кілька сот тисяч документів, а тоді відступив трохи назад і промовив: «А зараз я скажу крилату фразу: корупція служить науці!» Його фраза справді стала крилатою.

Чи не скомпрометував себе наш правоохоронний орган?

Прошу Вас подбати, щоб Архів СБУ служив інтересам науки і держави.

З повагою,

С.Білокінь, провідний науковий співробітник
Інституту історії України НАН України

26 січня 2000 року.

Примітки

1. Репр. у вид.: Білокінь Сергій. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр.: Джерелознавче дослідження. К., 1999. С. 366.

2. Служба безпеки ніколи не виступила з запереченням цього й подібних тверджень. Вражає, як могла гіпнотизувати влада навіть експертів-совєтологів..

3. Костюк Григорій. Сталінізм в Україні (Генеза і наслідки): Дослідження і спостереження сучасника. К.: Смолоскип, 1995. С. 8.

4. Калакура Я.С. Особливості джерелознавчої критики архівно-слідчих документів // Архівно-слідчі справи репресованих: Науково-методичні аспекти використання. К., 1998. С. 22.

5. Усенко Ігор. Архівно-слідчі справи як джерело з історії держави та права України // Там само. С. 42-43.

6. Данилов М.М. З досвіду порівняльного аналізу архівно-слідчих справ з іншими архівними джерелами // Там само. С. 106.

7. Русначенко А.М. Історико-правові і джерелознавчі проблеми дослідження тоталітаризму і терору в Україні ХХ ст. // Там само. С. 108.

8. Тимченко С.М. До питання щодо використання архівно-слідчих справ при дослідженні проблем реабілітації жертв політичних репресій в Україні // Там само. С. 123.

9. Омельчук Д.В. До питання про правові аспекти роботи дослідників з архівними матеріалами Служби безпеки України // Там само. С. 127.

10. Лень В.В. Проблеми дотримання законодавства з питань державної таємниці та специфіки надання інформації за архівно-кримінальними справами // Там само. С. 130.

11. Гика В.М. З досвіду роботи волинських архівістів по прийому та обліку документів архівно-слідчих справ репресованих та вирішенню проблеми їх використання // Там само. С. 133.

12. Гурбова Л.В. Методичне забезпечення виконання соціально-правових запитів за документами, що відображають процеси репресій 20-50-х рр. // Там само. С. 136.

13. Шитюк М.М. Питання взаємодії правоохоронних органів, державних архівів, комісій у справах реабілітованих, редакційно-видавничих груп у використанні архівно-слідчих справ // Там само. С. 151.

14. Ковальчук Г.І. Архівно-слідчі справи репресованих бібліологів як джерело вивчення історії книгознавства // Там само. С. 84.

15. Роженко М. Трагедія академіка Юринця. К., 1996. С. 69.

16. Лукашин Юрий, Вейгман Сергей. Архив СБУ: вчера и сегодня // Зеркало недели. 2000. 15 января. № 1-2 (274-275). С.15.

17. Там само.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2019 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2270

Модифіковано : 31.08.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.