Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Праці з історії України / Двадцять років єврейської державності в Україні, 1918-38?

Двадцять років єврейської державності в Україні, 1918-38?

Сергій Білокінь

[Звичайно, українською мовою буде правильно – "жид", "жидівський". Ті, хто вимагає відмовитися від цих слів, борються проти самої української культури, адже ці слова є у словнику Грінченка, "Приказках і прислів"ях" Матвія Номиса і в Шевченка. Яке ж становище титульної нації в цій державі? Нічого й казати, що в західних сусідів слово “жид” вживається як нормативне.]

Реалістичне, за джерелами, дослідження історії України ХХ століття триває, зрештою, не так і довго – десь так із середини горбачовської перебудови. Зміни не починались, доки тримався Щербицький. Спершу з”явились і обвально зросли в кількості еміграційні видання. Не дивно, що протягом кількох років механічну заміну знаків (плюс на мінус і мінус на плюс) заступило поглиблене вивчення окремих проблем. Процес, що спершу іменувався ліквідацією "білих плям" [1], почав поволі замінюватись на суцільне переписування історії, за старого режиму нещадно зфальшованої [2]. Розкривання архівів, таке імпульсивне на початках незалежності, сповнене драматичних колізій, не закінчилось і досі. Те саме можна сказати про поширення доступу до архівів. Ясна річ, їхнє розкривання ніколи не закінчиться, бо в цьому полягає одна із специфічних рис історичної науки. Що ж до нинішніх труднощів, то вони, сподіваймося, мають здебільшого характер вже суто технічний.

Паралельно цьому революційному процесу освоєння джерел в історичній науці відбувалась революція технологічна. У розпорядженні дослідників опинилися ксерокси (копіярки) й комп"ютери, про що наші попередники не могли й мріяти. Це різко збільшило продуктивність вчених. Ваговиту роль відіграло ознайомлення з модерними методами й способами самих історичних досліджень.

Усі названі чинники призвели до того, що в найкоротший строк уявлення суспільства про історичний процес в Україні кардинально змінилося, а його переосмислення й розробка тривають далі.

Зовсім по-новому, у світлі нових джерел, уявляється буквально кожна історична проблема. В офіційній совєцькій історіографії події після 1917 року висвітлювалися лише в плані соціальних перемін, та й то глибоко схоластично. Крок ліворуч і крок праворуч каралися жорстоко, і вчені ставилися до такого режиму з цілковитим розумінням: вони звикли ходити лише магістральною лінією. Але коли минув час, стало зрозуміло, що модель соціальної революції, принаймні в старому її трактуванні, навряд щоб багато пояснила.

Припустімо, перехід подієвого органічного процесу – через перелам – до історичного процесу підсовєцького в загальних рисах ми вже розуміємо. Розуміємо як розрив із традицією, драматичний, сповнений терору період, а терор розумієм як один з головних засобів державного управління СРСР у ті часи. Але інші аспекти цієї революції досі сливе не намічено. Серед них чи не в першу чергу треба назвати аспект національний – перебіг подій у плані етнічних взаємовідносин [3].

Якщо чи не головним змістом історії України ХХ ст. стали голод і масовий терор, головною їхньою причиною були: 1) брак самостійності, 2) неукраїнський характер влади і 3) діяльність компартії. Настав час поміркувати над характером державності в УСРР. Іншими словами, можна говорити про окупаційний характер тодішньої влади. Неможлива-бо річ, щоб голод розпочався в незалежній країні, якою керувала орієнтована на того самого Маркса УКП, не кажучи про партії правої орієнтації. Все-таки всі вони були патріоти і Україну любили. А наша реальність була така: на п”ятому Всеукраїнському з”їзді Рад (1921) комуністична фракція з”їзду доручила Любченкові запропонувати такий склад Центрального виконавчого комітету України: усіх 155 осіб, в тому числі Ленін, Зінов”єв і Троцький, для Української комуністичної партії 1 місце (!; Андрій Річицький), для безпартійних 5 місць, решта – для КП(б)У [4].

Серед визначених вище обставин є важливіші й менш важливі. Комуністичний тоталітаризм призвів до масового терору й голоду, але падіння режиму не вирішило всіх проблем. Отже, голодомор і масовий терор принципово можливі лише за збігу кількох обставин. Кожна з них сама по собі здатна призвести до національної катастрофи, але треба усунути всі ці причини, щоб від лиха убезпечитися. Вибудовуючи з визначених обставин певну ієрархію, знову зазначимо, що більш тривкий і глибинний характер мають саме міжнаціональні стосунки.

Це доволі парадоксально, але офіційна совєцька історіографія історії СРСР, тим більше похідна від неї історіографія совєцько-українська явно недооцінювала ролі єврейства, ба навіть її замовчувала. А ця роль була дуже велика, у деяких відношеннях – можна сказати навіть – визначальна. Англійський автор 20-х років Ілер Беллок, наприклад, писав про "єврейський характер большевицької революції", а то й просто: "єврейська революція в Росії" [5].

Ближчі спостерігачі, самовидці тих подій, як-от І.Бікерман, писали про це з болем і тривогою:

"Теперь еврей – во всех углах и на всех ступенях власти. Русский человек видит его и во главе первопрестольной Москвы, и во главе Невской столицы, и во главе Красной армии, совершеннейшего механизма самоистребления. Он видит, что проспект Св.Владимира носит теперь славное имя Нахимсона […] Русский человек видит теперь еврея и судьей, и палачом […]. Неудивительно, что русский человек, сравнивая прошлое с настоящим, утверждается в мысли, что нынешняя власть еврейская […]. Что она для евреев и существует, что она делает еврейское дело, – в этом укрепляет его сама власть" [6].

До речі, що таке, власне, держава, коли не орган політичного панування певної соціальної групи (класу абощо)?

Подібні думки одвідували не лише єврейських авторів, як–от, у першу чергу, Даниїла Пасманіка, а й авторів російських. С.Маслов, наприклад, твердив:

"Распространенное выражение "жидовская власть" весьма часто употребляется в России, особенно на Украйне и в бывшей черте оседлости, не как полемически задорное определение власти, а как совершенно объективное определение ее состава и ее политики". Тут "вкладывается двойной смысл: советская власть, во-первых, отвечает желаниям и интересам евреев, и последние, поэтому, являются ее горячими сторонниками и приверженцами; во-вторых, власть фактически находится в руках евреев" [7].

Недоробки української історіографії тим відчутніші, що історіографії тих країн, де розселювались євреї (Росія, наприклад), здебільшого витворили вже, і то ще у ХІХ ст., фундаментальні праці з їхньої внутрішньої історії. До років перестройки ці монографії, звісно, перебували у бібліотечних спецфондах. Характерно, що ці праці як правило знаходили серед єврейства активних критиків і ніякої вдячності.

Великий Солженіцин сам викликав проти себе в Україні хвилю обурення. Все-таки вживаю цей епітет, бо протягом десятиліть своєї творчості письменник спромігся на цілу полицю буквально епохальних праць. Більше за нього й грунтовніше не писав ніхто з наших сучасників. Він підняв і систематизував також величезний матеріал з історії єврейства в Росії. Його останній двотомник, як завжди, викликав цілу зливу відгуків, але думається, що критична література демонструє передусім їхню різномасштабність: тут він, а тут – його критики. Майстер, що роботою своєю заслужив право мати власну думку, й дрібнота, головна зброя якої полягає передусім у недоречній іронії.

"Поскольку в глазах многих Александр Исаевич стал живым классиком и священной коровой, постольку его изысканиям по этому вопросу и важность присвоена самая первостепенная" (Вечерний Нью-Йорк. 2001. 20-21 июня. С. 12). "Нет, далеко не все антисемиты – дебилы. Есть среди них и люди вполне образованные, даже удостоенные высоких званий и степеней […]" (Форвертс. Нью-Йорк, 2002. 5-11 июля).

Історія України ХХ століття (повторюю: ще не закінчена написанням) – це велике полотно, окрема тема. Коли я починаю розмову про єврейську державність в Україні, – не думаю, що для фахівців-істориків це щось дуже нове. Фахівцям відомий склад як членів тодішньої КП(б)У, так і учасників її з"їздів і їхніх виборних органів, відомий, нарешті, склад колегій наркоматів.

Тим часом вжитий вираз "єврейська державність" потребує коментаря. Для давніших часів різні автори вживали інше поняття, говорячи про державу в державі. Справді, перебуваючи в розсіянні, євреї намагалися зберегти своє самоуправління: кагал у державі, гетто в державі. Починаючи з 1917 року в Росії, з 1918 – в Україні євреї себе з державою ідентифікували, вони й були оті РСФСР, УСРР, УРСР тощо.

Щоправда, з несподіваного боку виникає зовсім не просте питання: у якому сенсі вони були євреї, себто кого вважати за єврея? Як кажуть ортодоксальні рабини, це той, хто народився від матері-єврейки чи обернений у єврейство відповідно до Галахи. Були й інакші класифікації, – в СРСР побутував єврейський жарт: "Есть евреи, и есть жиды". Я назвав би щонайменше чотири категорії євреїв: традиційні націонали, большевики, євреї українізовані (Ілько Борщак, Осип Гермайзе, Олена Курило), нарешті, русифіковані євреї. Перші, треті й четверті належать до певної етнокультурної традиції. Большевики протистоять усім. Тож з якої точки зору Айзеншток і Абугов можуть опинитись в одному ряду, одному списку? Реально єврейські діячі УСРР від єврейства відмежовувалися.

Розглядаючи визначену тему, ми не маємо іншого вибору, як іти слідом за большевицькими особистами. Адже коли зараз національності у нашому паспорті немає (двадцятирічні громадяни України не мають жодного документу про свою національність), то в совєцьких анкетах вона була. Я опублікував ранню, ленінську ще, анкету, що зберігається у груповій справі тютюнниківців Костянтина Ковеля та Георгія Немоловського, ув”язнених у листопаді 1921 року [8]. Цей документ не може не приголомшити, бо відкриває цікаву деталь, а диявол, як відомо, ховається саме в деталях. Виявляється, ті, що присягали на "Капіталі", в першу чи другу чергу цікавилися національністю дружини:

"Анкета

для лиц командного состава и ответственных работников военных учреждений и предприятий в районе ОО КВО.

Вопросы (Ответы обязательны):

Фамилия, имя и отчество

Национальность (какой национальности родители, жена, если женат)" [9].

Відомо, як різко відрізняється персональний склад управлінчого апарату до і після 1917 року. Раніше на вищих щаблях соціального життя імперії, зокрема в Україні, були лише євреї – великі промисловці, крамарі, купці 1 та 2 гільдій, що відогравали визначну роль в економіці. Як правило, ці люди беззастережно належали до єврейської національності, дотримувались відповідних обрядів. Але в управлінчому апараті вони були хіба як той виняток, що підтверджує правило.

Що ж до пізніших, совєцьких часів, то їх добре характеризував в"язень першого призову Ю.Безсонов. Він писав про чекістів:

«Некоторые похожи на рабочих, несколько интеллигентных лиц, но большей частью типичные чекистские физиономии. Трудно определить этот тип. Тут отбросы всего: наций – еврейской, латышской, русской; рабочего класса – неспособные подняться, но хвастливые и завистливые ученики и подмастерья; интеллигенции – неудачные адвокаты, чиновники. Уголовные преступники и т.д. По внешнему виду они приближаются к одному типу […]. Никогда нельзя сказать, чем чекист был до революции. Сами они об этом не говорят, а если и говорят, то врут, а догадаться трудно. И кажется, что он так и родился чекистом» [10].

Внаслідок єврейської революції в Росії багато єврейської молоді пішло в комуністи, зреклося своєї національності, втратило її і з її ознаками боролося [11]. Але, талановиті люди, вони створили державний апарат, створили державу. Бо всіма фібрами свого колективного організму вони відчували своє, зацитую документ, всетримання (вседержание). На жаль, історія єврейсько-большевицької (казали: жидо-большевицької) держави була передусім історією терору, державного тероризму [12].

З часів перестройки комунізм порявнюють із фашизмом, нацизмом [13]. Порівнюють їх недаремно. У лютому 1930 року Альфред Розенберг писав про перетворення людської породи:

«Задача нашего столетия – из нового жизненного мифа создать новый тип человека» [14]. Чи не найсуголосніший йому був Лев Троцький: «Человек займется перерегистрацией гор и рек и вообще будет серьезно, и не раз, исправлять природу. […] Человеческий род, застывший homo sapiens, снова поступит в радикальную переработку и станет – под собственными пальцами – об”ектом сложнейших методов искусственного отбора и психофизической тренировки» [15].

Напряму виконуючи ленінські директиви, одна із впливових на той час газет «Северная коммуна» опублікувала заяву Грігорія Зінов”єва (Радомисльського): «Мы должны увлечь за собой девяносто миллионов из ста, населяющих Советскую Россию. С остальными нельзя говорить – их надо уничтожать» [16]. Ці слова було не кинуто мимохіть. Зінов"єв виголосив їх на Сьомій петроградській загальноміській конференції комуністів.

Все-таки як вчений не можу не відзначити, що люди, яким присвячено цю роботу, створили безпрецедентний, небувалий в історії, глибоко продуманий державний апарат тоталітаризму, досконалістю й потужністю якого не можна мимоволі не захоплюватись. У філософському плані це один з найбільших внесків євреїв до світової цивілізації, до загального історичного досвіду людства. Досвіду, якого не мають ні англійці, ні американці. Маємо ми, китайці, тибетці, камбоджійці, північно-корейці та інші [17]. Ідеться-бо про проживання, а часто – саме вмирання – у чужій українцям державі.

Оцей єврейський внесок – другий бігун світової історії, протилежний християнству. Господь і сатана: довкола цієї осі обертається уся світова історія. Ми звикли їх розмежовувати, протиставляти. Їхній розподіл – це жнива Господні. На початку ХХ століття Пікассо, навпаки, в "Авіньйонських дівчатах" (1907) мистецькими засобами показав, що світле й темне, буває, живуть разом.

Заради казуїстики можна поставити питання, скільки всього нових людей складало в СРСР чи в Україні номенклатуру – і скільки в цій номенклатурі було євреїв. Мовляв, не так і багато. Колись, можливо, хтось цим займеться, визначаючи, які ознаки треба враховувати, з якого рівня йти угору, коли йдеться про номенклатуру. Принципи підрахунку дуже важливі, оскільки сумарний облік керівників і виконавців дає викривлені результати. Справді, заради казуїстики можна призбирати латиські, українські та російські прізвища чекістів. Совєцькі фальсифікатори робили це, щоб потім хтось ствердив: "Были среди них (чекистов. – С.Б.) и евреи, но большинства они не составляли" [18].

Сюди згодиться й ім"я коменданта київської губЧК Михайлова, прізвище якого було Фаєрман. Тим часом тут і сьогодні мені важливо, що люди, народ вважав владу єврейською, і вважали себе панами ситуації самі євреї. Причинами такої єдності громадської думки, де всі виявились парадоксальним чином заодно, можна вважати гостру ейфорію від раптового і рвучкого підйому соціальною драбиною – одних і шок від червоного терору – других. До речі, той шок триває досі: він став, можливо, головною причиною, чому цю тему досі не вивчають.

Цей тотальний шок відбився в численних джерелах про період муравйовщини 1918-го та чрезвичайок 1919 року – у спогадах Гр.Коваленка-Коломацького [19], мемуарному циклі київського журналу “Малая Русь” (1919), листах історика мистецтв Федора Ернста до його брата Миколи, археолога тощо. Так, у приватному листі від 15 червня 1918 року Ернст називає євреїв "студентами Комерційного інституту". Наводжу відповідне місце повністю:

"К сожалению, я даже не знаю, какие именно письма Ты и Вы от нас получили и поэтому не имею понятия, знаете ли Вы хоть что-нибудь подробное про симпатичное время нашей бомбардировки и советского "прижима" (= режима. – С.Б.). О том, как симпатично было первое, можешь судить по тому, что в нашем доме высадило 92 стекла, а в одни только памятники киевской старины попало около 300 снарядов, в том числе в древние алтари св. Софии, Мих.[айловского] м-[онасты]ря, Лавры и т.д. [20].

О прелестях второго ни в сказке сказать, ни пером описать. Стоит разве упомянуть, что при поголовных обысках (кот.[орые] производились почти исключительно ворами, преступниками и студентами Комм.[ерческого] института) приставлялись, напр.[имер], револьверы к груди (как это было с барышнями Пучковскими), у Ленцов (?) расстреляно больше 10-ти их знакомых. Трупы расстрелянных везли на площадках ломовики через весь город – прямо наваленные грудами по 10-15 человек на площадку, неприкрытыми, в искривленных позах, залитые кровью – целыми вереницами. И пока эта сволочь не убралась из Киева, я, признаюсь, ежеминутно дрожал за свою жизнь и не раз удирал под пулями" [21].

Сестра милосердя, що побувала в ті дні у Маріїнському палаці, згадувала засідання слідчої комісії:

“У большого стола в углу комнаты стояли господа члены комиссии: одна женщина и пять или шесть мужчин; фамилии двух я узнала: Чикирилькуш и Гальперин, остальные были неизвестные мне евреи. С другой стороны комнаты, у ряда маленьких столиков, заваленных в хаотическом беспорядке грудами бумаг, – находилась секретарша комиссии и три ее помощницы, все четыре еврейки” [22].

А ось розповідь В.Шульгіна про чекіста, котрий прийшов його арештувати:

“Он смотрел на меня в упор с видом Шерлока Холмса. Я вдруг почувствовал, что предо мной рыженький еврейчик, необразованный и глуповатый, слегка помешавшийся (и от величия своей роли, и от страха перед нею), и к тому же уже очень усталый, державшийся только благодаря тысячелетней еврейской выносливости. Я почувствовал, что эта банда уже не опасна. За несколько минут они привыкли ко мне”.

Так виглядали події 1918 року.

1919 року київська губчека мала такі відділи:

Оперативний (зав. Яков Лівшиць).

Юридичний (зав. Самуїл Цвібак).

Таємний (зав. Петро Дегтяренко).

Господарчий (зав. Каган).

Загальна канцелярія (зав. Ганіотський-Сутулін).

Окремий корпус (командир Фінкельштейн).

Тюрма (зав. Кац).

Комендатура (комендант Фаєрман-Михайлов) [23].

Широкі відомості про терор муравйовщини і діяльність чрезвичайок 1919 року систематизував товариш обер-прокурора Св.Синоду Н.Д.Жевахов [24].

У роки ленінського терору Україна й Росія втратила більшість персонального складу національної аристократії. У картотеках кримінальних слідчих справ трапляються лише пізніші поодинокі картки на них.

Коли воєнні події скінчились і встановилось мирне життя, терор набрав більш розмірених форм. Саме тоді, 1925 року поміщицтво було ліквідовано як клас [25]. Як приклад наведу перелік дійових осіб, що мали відношення до ув"язнення й розстрілу першоієрарха УАПЦ митрополита Василя Липківського. Постанови про початок слідства, обрання запобіжного заходу і притягнення його як обвинуваченого ухвалили оперуповноважений 9 відділку ІV відділу УГБ НКВД УСРР [Зусь?] Гольдфарб, а затвердив їх помічник начальника ІV відділу Давид Перцов. Санкціонував арешт прокурор Фердинанд Аудрінг. Ордер підписав заступник наркома Михаїл Степанов (не реабілітований). Трус і арешт здійснив співробітник ІІ відділу НКВД Михаїл Гакман, а присутні були представник домоуправління Петр Мануйлов і співробітник НКВД Григорій Пляшенко. Прийом і оцінку вилучених коштовностей здійснили бухгалтер Заманський, скарбник Лисняк, експерт А.Островський і "т." Гіванд.

22 жовтня 1937 року владику допитав згаданий Гольдфарб, а 13 листопада – А.Скульбашевський. Склав винувальний висновок все той самий Гольдфарб (затвердив начальник ІV відділу майор ГБ Аркадій Хатеневер). Підписав протокол трійки Соломон Альтзіцер, а виписку з акту про розстріл – комендант НКВД капітан ГБ Александр Шашков. Це всі прізвища, які є у справі [26]. Перцов помер у таборі, Хатеневера розстріляно. Аудрінг помер 1943 року у Харкові (співробітничав з німцями). Відомостей про решту не маю.

В інших випадках євреї вели слідство проти євреїв, – так як велів на той час Молох. Між панівними євреями і нормальними виникало протистояння. У протоколі допиту Ісаака Мордковича Фастовського від 4 січня 1956 року читаємо:

“В ночь с 16 на 17 января 1938 года я был арестован органами НКВД Киевской области. Арестовал меня оперуполномоченный IV отдела УГБ НКВД Киевской области Динабург, и как только я был доставлен в облуправление НКВД, то Динабург потребовал от меня, чтобы я написал показания о своей контрреволюционной деятельности.

Так как я никогда ни в какой контрреволюционной организации не состоял, связей с врагами народа не имел, то я заявил Динабургу, что мне писать нечего, а если он располагает какими-либо данными против меня, то пусть представит мне доказательства. В ответ на это Динабург ударил меня рукой в зубы и выбил мне два зуба, а также начал ругать меня нецензурными словами, называл меня фашистом. При этом присутствовали еще 4 человека работников НКВД, но фамилии их я не знаю.

Я вынул 2 зуба со рта, выбитые мне Динабургом, положил их в карман и заявил Динабургу “спасибо за учебу” и сказал, что когда-нибудь эти зубы будут служить доказательством о незаконных методах ведения следствия. После этого Динабург вырвал у меня из кармана пиджака эти два зуба и выбросил их через форточку окна на двор, а меня отправил в камеру тюремного подотдела лишь в конце дня 17 января 1938 года.

Вскоре Динабург принес мне в камеру суп, но я не стал его кушать. Тогда Динабург еще ударил мне по лицу и ушел. С тех пор Динабург и оперуполномоченные НКВД Киевской области Фридман и частично Шапиро поочередно ежедневно вызывали меня на допрос и Динабур[г], Шапиро били меня по лицу, а Фридман линейкой по руках и требовали от меня дать признательные показания, что я контрреволюционер.

Я заявлял, что изменником Родины никогда не был и в антисоветской организации никогда не состоял. Тогда они на протяжении длительного времени – 2-3-х недель применяли ко мне «конвеер», не давали мне спать, сидеть, предъявляли мне фиктивные справки о том, что якобы они арестовали моего отца и мать как якобы скрывавших меня как контрреволюционера” і т.д. [27]

Традиційні євреї цих-ось комісарів у шкуратянках, – дарма, що вони вийшли з їхніх родин, – глибоко зневажали, й найчутливіші з них намагалися їм пасивно протистояти. Вони передчували від них загрозу і не без підстав їх боялись. Зацитую думку Даниїла Пасманіка (народився 1869 року в Гадячі на Полтавщині) про співвідношення большевизму та єврейства:

«Большевизм разорил и разрушил все наши (еврейские. – С.Б.) общинные и культурные учреждения, которые отданы на съедение разным недорослям-комиссарам. Пресса и преподавание на древнееврейском языке уничтожены. Верно, что погромы были редки при большевизме. Но благодаря тому, что среди комиссаров и членов чрезвычаек имеются и (!) евреи, ненависть к ним в широких массах населения растет не по дням, а по часам. И в момент неизбежной ликвидации большевизма нам угрожают погромы, каких мир еще не видал. Большевизм по существу своему является потенциально неизсякаемым источником юдофобии. И те евреи, которые так или иначе защищают и поддерживают Ленина и Троцкого, являются злейшими врагами нашей народности и еврейской массы. Они не подозревают даже, что они являются могильщиками для сотен тысяч евреев» [28].

Досвід цієї державності треба вивчати спеціально ще й через її сутий трагізм, адже в роки великого терору Сталін потопив її у крові. Містичним примусом вона мала прямий зв"язок з не багато пізнішим голокостом. Загальновідома-бо фраза батька Троцького: "Заварюють кашу Троцькі, а розхльобують її Бронштейни".

Нагадаю, що українська еміграційна (неакадемічна!) історіографія, осмислюючи явище єврейської держави, висунула концепцію "окупаційного режиму". Це відповідало антиросійському соціальному замовленню західних ляльководів, але фактичний матеріал вносить у цю концепцію суттєві корективи.

Імпортний характер мали державні форми, державний механізм, що творився у Петрограді, а після перенесення столиці – у Москві. Але вожді прагнули світової революції і свої столиці влаштовували, де пощастить: 9 листопада н.ст. 1918 року в Берліні (Роза Люксембург з Лібкнехтом), 12 листопада н.ст. – у Відні і 16 листопада н.ст. – у Будапешті (Бела Кун) [29]. Потім почались іспанські події… Але територія територією, а ментальність ментальністю. Для України імпортна була й марксистсько-ленінська ідеологія, що лежала в основі цієї державності.

Що ж до людського складу управління, то тут справа виглядає інакше, складніше. Наведені нижче матеріали показують, що партійно-державні функціонери здебільшого на нашій території й народжувались. Така була спадщина імперської "черты оседлости", і часто, навпаки, вихідці з української території (згадаймо передусім Одесу) постачали совєцьку північ. Але, що цікаво, свою державність вони створили зовсім не в Києві, а там, де трапилась нагода, на той раз у Харкові, і не 1917 року, а іншого. Тоді українці виявились дужчі й зформували Центральну Раду. Совєцькі державні форми перенесли в Україну 1918 року на своїх багнетах муравйовці.

Не затримались. Революція спробувала залляти Україну 1919 року (вікопомні тодішні чрезвичайки!). Большевики знову виявили свою слабкість.

Опанували Україну на кілька десятиліть лише після чергової спроби року 1920. Такий початок єврейської держави в Україні.

Горішню межу, кінець їй 1938 року терористичними, бандитськими методами поклав, як сказано, Сталін [30]. Відкинуту на той час орієнтацію на світову революцію (у творах Леніна вже давно викреслювали відповідні речення) змінила інша орієнтація – на зміцнення тієї реальної багатонаціональної держави, якою большевики реально оволоділи. Пояснюється це не так містичним вибухом російського патріотизму, як безвихіддю. Війна проти німців за ту саму територію тільки зміцнила цю переорієнтацію. Територію назвали батьківщиною.

Рухаючись далі, на відомому банкеті переможців 1945 року тостом за російський народ Сталін проголосив уже однозначно російський характер своєї державності, але ж це тривало дуже недовго. Крім того, сталінський патріотизм послідовністю не відзначався. Парадоксальним чином на його, Сталіновому, рахунку і винищення козацтва в австрійському Лієнці, і справа Вознесенського й Кузнецова. Від 1953 року державна російськість потиху, але остаточно еволюціонувала в бік "єдиного совєцького народу". А в часи Брежнєва-Андропова держава була вже майже так само безнаціональна, як і держава досталінська.

Великі політичні зміни відбулися в СРСР у 1953 й 1956 роках. Останнім часом багато пишуть про загибель Міхоелса, розгром Єврейського антифашистського комітету, справу лікарів і недоведені дальші плани Сталіна, яким не судилося здійснитись. Цим епізодам надають гіпертрофовано великого значення. Ясна річ, загибель 13-ти членів ЄЕК не йде в порівняння з масштабом років тридцятих. Саме тоді Сталін узяв владу до своїх кривавих рук. Зміну політики він обгрунтував 7 листопада 1937 року, виступивши серед вузького кола однодумців на обіді у Ворошилова. Як занотовано в щоденнику Г.Дімітрова, що був присутній на цьому обіді, він звернув проти своїх ворогів ще не бачені інвективи:

«[…] он враг, заклятый враг государства, народов СССР. И мы будем уничтожать каждого такого врага, был бы он и старым большевиком, мы будем уничтожать весь его род, его семью. Каждого, кто своими действиями и мыслями, да, и мыслями, покушается на единство социалистического государства, беспощадно будем уничтожать. За уничтожение всех врагов до конца, их самих, их рода!» [31].

Відтепер мова заходила не про особисті злочини людини, не про превентивне винищення класових ворогів, – про викорінення головних ворогів диктатора – світового сіонізму.

Аналогічні відомості містить справа сестри Зінов”єва (Радомисльського) Соф”ї Аронівни Бурштейн. Вона народилась 1890 року в Єлисаветграді (потім – Зінов”євськ). Вийшла заміж за однолітка Абрама Гдальєвича Бурштейна. Як троцькіста 1936 року його заарештували, а за місяць, згідно постанови від 23 листопада 1936 року її було адміністративно заслано на 5 років до Омської області. Соф”я Бурштейн мешкала у Салехарді, потім у Чарджоу, де стала начальником «облводздравотдела Аму-Дарьинского водного бассейна». Замішавшись в ешелони евакуйованих, 1944 року вона виїхала до Києва, але 25 березня 1949 року її знову забрали.

На слідстві вона розповіла, що їхній із Зінов"євим батько Арон Маркович Радомисльський народився в Новомиргороді. 1920 року разом з матір”ю Розалією Моїсеєвною переїхав до Петрограда. Після її смерті 1922 року він одружився з племінницею Розалією Яковлевною Черіковер. Наприкінці 1936 року їх обох вислали до Уфи, де вони були арештовані. У 1935-36 роках були арештовані брати Зінов”єва Александр Аронович [32] та Абрам Аронович (* 1892) [33], сестри Фаня Аронівна (* 1892) й Лія Аронівна (*1898).

Існували ще брат Михаїл Аронович (молодший, його в Єлизаветграді убили григор”євці) та сестри – Діна Аронівна Вермінська (у 1922-23 роках виїхала з чоловіком до Палестини) й Анна Аронівна Городецька (за 2 чоловіком Кожаєва). Солженіцин згадує Самуїла Закса, "зятя Зиновьева по сестре", сина багатого петроградського фабриканта, голову петроградської філії парвусівської контори [34].

24 серпня 1949 року Окрема нарада при міністрі ГБ СРСР винесла вирок у справі С.Бурштейн: «[…] как социально опасный элемент по связям с активными троцкистами сослать на поселение в Красноярский край». Чоловік її повернувся 1948 року, влаштувався на цукровому заводі біля Білої Церкви, був також вдруге заарештований і 1949 року помер у в”язниці. Її дочку Лідію Абрамівну Рахманову (* 1920, за другим чоловіком Данкевич) заарештували 25 березня 1949 року. Після звільнення вона мешкала на вулиці Щусєва, 1987 року вибула у зв”язку зі смертю.

Про самого Зінов”єва у справі відомостей небагато. Герш-Євсей Аронович Радомисльський, він ще молодим почав зватися Григорій Євсєєвич Зінов”єв. Одружився їз Златою Іонівною (Зинаїдою) Бернштейн-Ліліною. Коли у Литві перевіряли її багаж, виявили коштовностей на кілька десятків мільйонів карбованців [35]. Після її смерті 1929 р. (похована в Ленінграді) жив із своєю секретаркою. Мав синів Михаїла (нар. бл. 1908), розстріляного 1936 року, та Степана Радомисльських. 1932 року Зінов”єва заслали до Кустанаю [36]. 1936 року за вироком суду його розстріляли.

Нещодавно зі спогадами про родину Зінов"єва виступив петербурзький поет і композитор Вадим Н. За його словами, його прадід по жіночій лінії, Яков Радомисльський був іще одним братом Григорія Євсейовича. Яков мав двох дочок – Лідію (нар. 1913) і Ліну. Вони мешкали в Одесі, але, як згадує Вадим, "в 1924 году, в самый расцвет карьеры Зиновьева, они не без помощи брата переезжают в Ленинград, в бывший графский дом по улице Пестеля" [37].

Характерно, що поет і композитор ані на мить не задумується, де й за яких умов закінчив свої дні сам граф. Його не хвилює, далі, як інакше могла б скластись доля Росії й самого Зінов"єва, якби він обмежився скромною, але чесною стезею, скажімо, бухгалтера чи журналіста, а не злигався з Леніним. Такого питання для нього не існує. Думки ведуть мемуариста зовсім в інший бік: "Кто знает, как сложилась бы его судьба, не сделай он тогда, в начале 20-х, рокового шага, своими руками возведя на престол кровавого царя. Сегодня мы знаем, что никакого троцкистско-зиновьевского центра не было, просто Сталину хотелось…" [38] і так далі.

Лідія Яковлевна мала сина Віктора, а той – згаданого вище Вадима. Родина була дуже численна. поет і композитор розповідає: "В 1953 году умер Сталин. Семья вернулась в Ленинград. Им дали 11-метровую комнату в коммунальной квартире, в которую чуть позже из лагерей и ссылок стали возвращаться остальные родственники. На одиннадцати метрах разместились семь человек" [39].

На зміну єврейському керівництву СРСР прийшло керівництво російське, розбавлене, грубо кажучи, малоруським. 27 вересня 1938 року Політбюро ЦК КП(б)У слухало питання “О мобилизации на работу в органы НКВД УССР чекистов запаса (Наркомвнудел УССР т. Успенский». Ухвалили: «Мобилизовать на работу в органы НКВД УССР чекистов запаса 82 человека. (См. приложение)» [40]. Ішлося ні про що інше, як про зміну людського складу. Чекісти нового покоління мали всі або російські, або українські прізвища. Цілеспрямовано викреслено таких кандидатів: Коган Павел Ісаєвич, Фельдман Леонід Давидович, Равич Михаїл Ізраїлевич, Беспалов Борис Львович, Берзін Ізраїль Ісаакович, Зборовський Моїсей Іосифович та ін. Викреслював в.о. начальника відділу кадрів НКВД УРСР ст. лейтенант ГБ Крутов.

Вкотре апелюючи до колег-істориків, зроблю припущення, чому про єврейську державу досі ще не говорили. Думаю, в означеному явищі добре розібрались і наші нинішні владоможці, якщо дослідження так зацікавлено й свідомо гальмуються, що це звертає на себе увагу.

Найменше дозволено вивчати історію опозиції й опору. Навіть затягли до абсурду і прагнуть провадити й далі процес реабілітацій / відмов у реабілітаціях. Свого часу владні структури використовували його для самозбереження. „Вы наш, ведь мы вас реабилитировали”, – писав Зінов”єв. Реабілітуючи культурних діячів, що проходили у справі "СВУ", влада стверджувала: Єфремов і Старицька-Черняхівська були лояльні. А це ж не так.

Реабілітаційний процес був потрібний живим людям, але абсолютно ні до чого мертвим. Для мертвих він так само абсурдний, як була б абсурдна вимога реабілітувати одних учасників Куліковської битви й судити інших. Нині його єдина функція – гальмувати академічні дослідження.

Бо опозиція була, й був опір. Придушена й замовчана селянська війна двадцятих років, що вибухла на півдні Київщини, масштабом своїм не поступається перед розмахом дій пізнішої УПА. Большевики панічно боялись обуреного їхніми експериментами, причому озброєного українського селянина, боялись нащадків Богдана Хмельницького й нащадків гайдамаків – Гонти й Залізняка. Український селянин з рушницею загрожував їхній владі, загрожував їм усім – від Сталіна до районного уповноваженого. Тож розгромивши селян силою регулярної армії, влада автоматично перейшла до колективізації, відтак і до голодомору. Але не забудьмо, що українська інтифада двадцятих років, як і війна Хмельницького (Натан Ганновер), як і гайдамаччина (уманська різанина!) великою мірою мала характер антиєврейський.

Після всього, що опубліковано за кордоном, а у нас – із часів перестройки, хто наважиться тепер говорити про легальність большевицької влади? Сподіваюсь, ніхто відтак не закидатиме бунтівним селянам тероризм. Але фактографії про них зараз чомусь бояться. Під претекстом того, що українських селян і їхніх отаманів не реабілітовано і в рамках нинішнього законодавства нібито суверенної України не може бути реабілітовано, історичні матеріали про цю війну рішуче не розсекречені, хоч вони мають уже суто академічне значення. У наш час реабілітації абсурдні, і справами – не тільки на реабілітованих, а всіма кримінавльними справами – повинні займатись не юристи, а історики. Треба добитись відповідної корекції законодавства.

Студії міжвоєнних десятиліть, передусім дослідження з історії влади ускладнюються тим, що 1941 року в Києві було знищено увесь архівний фонд зі справами партійної номенклатури. Нехай все це події старих часів. Але, коли триває процес розкривання архівів і дійшло до особових справ чекістів, чому ж нинішні владоможці так зацікавлено відповіли категоричним "Ні"?

Я оптиміст і думаю, що все це, зрештою, – технічні перешкоди. Якщо не ми тепер, то майбутні покоління істориків з цими матеріалами працюватимуть. Бо проблему сформульовано, вона нависає. І, як казав композитор Людкевич, на це нема ради.

Однак, треба відзначити, що фактографії з цих питань не так уже й мало. Зосереджена вона передусім у справах українських селян-повстанців, а також представників православного кліру.

У містечку Мокрій Калигірці обмундирування й чоботи для постанців Лютого-Лютенка й Гризла (загинув у бою 1922 року) шили єврейські кравці та шевці. Коли прийшли червоні, усіх чоловіків зігнали на вигін, поставили у ряди й кожного десятого виводили на розстріл. Розстріляли 17 українців і п"ятеро євреїв за "сприяння повстанцям" [41].

Але переважали, на жаль, інші стосунки. Як підкреслював Антонов-Овсеєнко, "части, подчиняющиеся Григорьеву, если не все, то во всяком случае большая половина из них, настроены антисемитски и ведут открытую погромную агитацию" [42]. У знаменитій "Інструкції агітаторам-комуністам" Троцький казав:

"Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины своей души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков".

І це не вигадка. Що було, те було. В одній із летючок Мефодія Голика-Залізняка (квітень 1921) писалося:

"Браття селяне! Багато часу український народ гнеться під кацапсько-жидівським ярмом. Над нами глумляться жидівські наймити! Найкращі свідомі сини України сотнями гинуть за нас по червоних чрезвичайках!" [43].

У справі півчого Мало-Софіївського собору Михайла Тарасенка 24 березня 1934 року чекіст Дикий допитав диякона Тараса Пономаренка:

„Обычно сразу же у Тарасенко возникал разговор исключительно на политическую тему, он мне разсказывал […] о ужасах, творящихся на селах – голоде, разрухе всего сельского хозяйства, говорил также о том, что колхозы разваливаются, крестьяне разбирают свое имущество, земли сотнями и тысячами гектар стоят и пустуют и, как заявил, близок тот час, когда измучен[н]ое крестьянство и каждый тот человек, кому дорога родина, возстанут, свергнут власть жидов, бандитов и грабителей […]» [44].

1 квітня 1934 року той самий Дикий допитав петербурзького міщанина, поляка за національністю Іллю Баньковського у справі двох арештованих в Ірпені ченців. Баньковський розповів ("показал") таке:

"В другой раз на Ирпени в уютной, чистой келейке Ульяна и Устина я застал группу крестьянок, напряженно слушавших речи отцов о том, что советская власть, будучи в действительности еврейской, враждебна по своему существу русскому православному народу, что эта власть планомерно, путем искусственно созданного голода обессиливает русскую нацию и приводит ее к вымиранию […]. При этом отцы старались внушить крестьянкам, что вся советская система есть всемирный заговор еврейства, острие которого направлено главным образом против православия и его служителей" [45].

Помічник уповноваженого СО КООГПУ Ізраїлев склав, т.в.о. начальника СО Гольдман узгодив, а начальник КООГПУ Іванов затвердив винувальний висновок у справі священика о.Михайла Собкевича:

«Своей агитацией разжигает также национальную рознь среди населения на почве анти-семитизма. Имеющийся в деле агентурный материал показывает, что Собкевич в церкви в 1923 году доказывал: «что прийдет время, когда и нам прийдется панствовать так, как сейчас жидам» (см. агентурный материал д/ф стр. 8».

1934 року було заарештовано ієромонаха Йонівського монастиря Паїсія. У винувальному висновку, що склав оперативник Гольдфарб, узгодив начальник СПО облвідділу ГПУ Ільюшин, а затвердив заступник начальника облвідділу Моісей Чердак, зазначено:

"Недавно он собрал группу молодых крестьянок, парней, работающих на деревообделочном комбинате и в церкви Ионовского монастыря, начал обрабатывать их в а-с [антисоветском] духе, уговаривать посещать церковь, вырваться "из грязи и омута", в который их втянули большевики и жиды, и проч." [46]

20 грудня 1937 року було арештовано священика Видубицького монастиря, теж тихонівської орієнтації, о. Федора Острякова. У протоколі допиту одного із свідків чекіст Лупенко 25 грудня записав:

"Он ко мне относился доверчиво и часто делился со мной своими контрреволюционными взглядами. Он с большой ненавистью относится к советской власти и ее мероприятиям. Советскую власть называл властью "антихриста", а коммунистов "арестантами" [47].

Того самого дня датується протокол допиту іншого свідка, який запам”ятав інші слова о.Федора:

"Своей политикой советская власть может привести верующих к народным бунтам, и тогда, конечно, не поздоровится евреям, которые и являются главными виновниками издевательств над православной верой" [48].

Лупенко не наважився написати різкіше.

Оскільки я спеціалізуюся з історії України ХХ ст., мене в цій історії особливо цікавить схема історичного процесу. Тож у цій праці моє надзавдання було – дати поштовх до опрацювання такої схеми. Змістове наповнення поняття "окупаційного режиму" треба осмислити на живому матеріалі, інакше ним не можна користуватись.

Пропоную розглянути систему управління через її персональний склад. Цю ідею висунув свого часу великий український генеалог Вадим Модзалевський.

"Вообще необходимо заметить, – писав він, – что изучение какой-либо эпохи только и возможно при детальном изучении биографий отдельных ее деятелей. При этом наибольшее значение для уразумения данного времени имеют биографии деятелей средней руки […]. Изучить жизнь этих средних людей, их психологию, круг интересов, взаимные отношения, борьбу между собой, вообще всю их будничную обстановку – значить изучить эпоху в полной мере, понять ее и осмыслить" [49].

Згодом це стало відомо під назвою неміризму. Як відомо, англійський історик Немір, працюючи над історією англійського парламенту, розкрив її через біографії усіх його членів. І це продуктивніший шлях, аніж просто відбутися формулою "політичної організації економічно панівного класу", як було прийнято в совєцьких енциклопедіях 50-х років.

Наостанок не можу не зупинитись на принципах, що лягли в основу пропонованої праці. Звичайно, це лише „Матеріали” до словника. Щось більше одній людині понад силу.

Мене цікавить у цій праці передусім система управління. З цими питаннями мав проблеми уже Володимир Кубійович. Року 1949 у систематичній частині "Енциклопедії українознавства" Олександер Юрченко в рамках параграфу "Устрій Совєтської України у складі СССР" написав статті "Виникнення сов. державности", "Поширення сов. режиму на Україну і утворення УССР" та ін. у плані націонал-комунізму (том ІІ. С. 670-677). Але, мабуть, він когось не задовольнив, бо в словниковій частині гасел "Держава" та "Державність" взагалі немає (відповідний том вийшов з друку 1957 року).

Як уже сказано, в першу чергу у цьому словнику йдеться про управлінчий апарат: большевицьку партію, законодавчу й виконавчу гілки, силові структури (персоналії всюдисущого ЧК-ГПУ-ОГПУ-НКВД розписано за монументальною працею Охотіна й Рогінського, обома словниками Золотарьова та архівами), суд та пресу. Розписуючи тих людей, хто писав слово „єврей” в анкеті, в першу чергу я орієнтувався на делегатів партійних з”їздів. Такі анкети особливо придались, оскільки фактично єдиною перепусткою до апарату управління був партійний квиток, а делегати мали шанс зайняти керівне крісло до з”їзду наступного. Відкладались у мене ці матеріали під час роботи над „Масовим терором”. Пропонований словник – це, по суті, побічний продукт від тієї, більшої книжки. Опрацьовано справи фонду ЦК КП(б)У – описи 1, 6, 16 та 20.

У студентські роки мені в страшному сні не ввижалось, що я стану істориком партії. Але як не дивно, це виявилось цікаво щонайвищою мірою, адже це історія влади. Отже, тут хотілось охопити всіх „начальників”, усіх „комісарів”. Для визначення параметрів додано репресованих євреїв, навіть якщо соціальне становище людини невідоме. Адже коли йде мова про державу, у ній жили не лише начальники, а й народ.

Треба визнати, що загальна картина державності 1918-38 років виглядає доволі понуро. Світле царство комунізму чомусь завжди відкладалось на дальшу перспективу (така собі, словами Хвильового, "голубая даль"), – у реальності ми мали те, що мали. І вони одержали те, що одержали.

Зрештою, я вирішив скласти словник видатних євреїв України, включивши до нього науковців і письменників. Якщо знайду підтримку, вийде дві частини: управлінчий апарат і – вчені й діячі культури. У кожній з цих груп багато репресованих.

Примітки

1. Білі плями української історії: Скорочена стенограма з коментарями організованого Українським культурологічним клубом 4 жовтня 1987 р. в Києві вечора // Укр. вісник. Вип. 9-10. Без місця, 1988. С.169-190. Пор. с. 191-212.

2. Див.: Білокінь С. Чи маємо ми історичну науку? // Літ. Україна. 1991. З січня. № 1 (4410). С. 7; 10 січня. № 2 (4411). С. 7-8. Передрук: Наше минуле. Ч. 1 (6). К., 1993. С. 4-16.

3. Пор.: Yarmolinsky Avrahm. The Jews and other minor nationalities under the Soviets. New York: Vanguard Press, [c 1928]. xiii, 193 p.

4. Відчит V-го Всеукраїнського з”їзду рад 15 лютого – 5 березня 1921 р. Х., 1921. С. 166-168.

5. Belloc Hilaire. Tne Jews. London, 1922. Цит. за: Солженицын А.И. Двести лет вместе. Часть ІІ. Москва: Русский путь, 2002. С. 172-173.

6. Бикерман И.М. Россия и русское еврейство // Россия и евреи. Сб. 1 / Отечеств. объединение русских евреев заграницей. Париж: YMCA-Press, 1978 [переизд. Берлин: Основа, 1924]. С. 211. Цит. за: Солженицын А.И. Двести лет вместе. Часть ІІ. C. 201.

7. Маслов С.С. Россия после четырех лет революции. Париж: Русская печать, 1922. Кн. 2. С. 42, 44-45. Цит. за: Солженицын А.И. Двести лет вместе. Часть ІІ. C. 222-223.

8. ЦДАГО України. № 53764 ФП / кор. 1212. Пакет. Арк. 178.

9. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр.: Джерелознавче дослідження. К., 1999. С. 184-185.

10. Безсонов [Ю.Д.] Двадцать шесть тюрем и побег с Соловков. Paris: Imprimerie de Navarre, 1928. С. 16-17.

11. Марголин Юлий. Как было ликвидировано сионистское движение в Сов.России // Вестник Института по изучению истории и культуры СССР. Мюнхен, 1954. Ноябрь-декабрь. № 6 (13). С. 91-111.

12. Пор.: Богословие после Освенцима и ГУЛАГ"а и отношение к евреям и иудаизму в Православной Церкви большевистской России. Санкт-Петербург, 1997. 186 с.

13. Грицак Ярослав. Чорні книги червоного терору // Критика. 2000. Травень. Ч. 5 (31). С. 4-6.

14. Розенберг Альфред. Миф ХХ века. Tallinn: Shildex, 1998. С. 4.

15. Троцкий Л. Искусство революции и социалистическое искусство // Правда. 1923. 30 сентября. № 221. С. 2.

16. Седьмая общегородская конференция коммунистов: Речь тов. Зиновьева // Северная коммуна. Пг., 1918. 19 сентября. № 109. С. 2. Без жодних покликів Н.Жевахов наводить подібну цитату, приписуючи її Леніну: “Пусть вымрет 90 % русского народа, лишь бы осталось 10 % к моменту всемирной революции” (Жевахов Н.Д., Товарищ Обер-Прокурора Св.Синода. Воспоминания. Том 2. Новый Сад, 1928. С. 206).

17. Бернштам М. Смысл коммунистического уничтожения народов // Новый журнал. Нью-Йорк, 1981. Кн. 143.

18. Аксельрод Игорь. Большевистская революция и евреи // Форвертс. 1998. 13-19 февраля. С. 7.

19. Коваленко Григорій Андрійович (1867 – 1938). До страшних днїв у Київі. К.: Львів: Друк. Л.Віснєвського, 1918. С. 14. Підп.: Гр. Гетьманець (Гр. Сьогобочнїй).

20. Разом з Д.Щербаківським вчений обстежив київські пам"ятки, були складені акти, й на основі цих матеріалів з"явилась праця: Эрнст Феодор. Художественнне сокровища Києва, пострадавшие в 1918 г. // Куранты. К., 1918. Сентябрь. № 7. С. 8-12: іл. Окремо: К.: Гуро, 1918. [2], 21 с., 1 л.

21. ІМФЕ ім. М.Т.Рильського. Ф. 13-3. № 48.

22. Рассказ сестры милосердия // Малая Русь. Вып. 2. К., 1918. С. 113.

23. Чекист о Ч.К. // На чужой сторон(е). Кн. ІХ. 1925. С. 116-120.

24. Жевахов Н.Д., Товарищ Обер-Прокурора Св.Синода. Воспоминания. Том 2. Новый Сад, 1928. С. 179-193 (Глава 31: Работа «чека» в России), 193-206 (Глава 32: Статьи г. Дивеева «Жертвы долга» и д-ра В. Марка «Садизм в Советской России»), 206-212 (Глава 33: ГПУ).

25. Докладніше: Білокінь С. Масовий терор. С. 233-235.

26. Архів СБУ. № 65685 ФП. Це була перша справа, з якою я (1 листопада 1991 року) в цьому архіві працював. Ввів мене туди кінорежисер Олександер Федорович Ігнатуша, за що я йому буду довіку вдячний: це визначило характер моєї роботи на довгі роки.

27. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 36653 ФП / кор. 333. Том І. Арк. 212 – зв.

28. Пасманик Д. Еврейский вопрос в России // Общее дело. Париж, 1919. 14 сентября. № 67. С. 4.

29. Царинный А. Украинское движение // Украинский сепаратизм в России. М., 1998. С. 194.

30. Докладніше про це: Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління. С. 265-270 (параграф "Зміна курсу"), 298-314 ("Чистка НКВД").

31. Корнеев Владимир. Изъяны в наследии // Союз. 1990. Октябрь. № 41. С. 12.

32. З 1918 року мешкав у Петрограді, служив у тресті «Транспроектстрой», ув”язнений 1936 року. Дружина – Любов Лазарєвна Нанкіна. Син Роберт.

33. Абрам Аронович у Петрограді жив з 1920 року, служив у профспілках. Дружина Поліна Василівна Златопольська.

34. Солженицын А.И. Двести лет вместе. Ч. ІІ. Москва: Русский путь, 2002. С. 85.

35. Маслов С.С.Россия после четырех лет революции. Кн. 2. Париж: Русская печать, 1922. С. 190. Цит. за: Солженицын А.И. Двести лет вместе. Ч. ІІ. Москва: Русский путь, 2002. С. 85.

36. ЦДАГО України. № 58884 ФП / кор. 1499.

37. Рай Владимир. "Враг народа" // Курьер. Нью-Йорк. 2002. Vol. VI. № 21. 10 мая. С. 16.

38. Там само. С. 16.

39. Там само. С. 17.

40. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 16. № 16. Особая папка. Арк. 25-58.

41. Коваль Роман. Отамани Гайдамацького краю. К., 1998. С. 128.

42. Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. Том 4. Москва; Ленинград, 1933. Цит. за: Коваль Роман. Отамани Гайдамацького краю. К., 1998. С. 158.

43. Коваль Роман. Отамани Гайдамацького краю. К., 1998. С. 102.

44. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 30357 ФП / кор. 151. Арк. 2 зв.

45. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 30493 ФП / кор. 154. Арк. 4 – зв.

46. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 30355 ФП / кор. 151. Арк. 11.

47. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 59767 ФП. Арк. 15.

48. Там само. Арк. 17 зв.

49. Модзалевский В.Л. Материалы для биографии Стародубского полковника Тимофея Алексеевича // Труды Черниговской губернской ученой архивной комиссии. Вып. 12. Ч. 1. 1917-1918. С. 3-4.

Опубліковано: Сучасність, 2004 р., № 2 (514), с. 63 – 70; передрук: Персонал. 2004. № 1. С. 18-20; № 2. С. 18-27.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2018 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3336

Модифіковано : 13.11.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.