Особистий архів
Сергій Білокінь
Як повідомляє енкаведистська архівно-слідча справа [136], Різниченко був неодружений. Це означає, що за совєтських умов його помешкання не могло бути велике. Він не мав і прямих спадкоємців.
У четвертому числі «Пасічника» Тодось Юрченко навів тодішню адресу В. Ф. – вул. Золотоворітська, 4 [кол. Єлени Людв. Дені], пом. 1 [137]. Тут він затримався надовше. Його архівно-кримінальна справа (1938) містить ту саму адресу [138], тепер це навпроти архіву СБУ. Звідси його вивели у «воронок». Двоповерховий будинок має тепер надбудову – ще два поверхи. Від житла Василя Федоровича з її світлою аурою, де витали тіні великих предків, не лишилось і сліду. Але дещо можна подумки реконструювати.
Нерухомості Різниченко не мав. Як і чимало інших українських діячів (Леся Українка), йому доводилось нерідко переїздити з одного помешкання на інше. Але типологічне зіставлення їх – справа нескладна. Правдоподібно, вчений-одинак жив у одній кімнаті звичайної комуналки. Можна уявити, що на стінах над його письмовим столом колись висіли старовинні портрети Мазепи, Дорошенка й Полуботка. У своїй книжечці про Орлика (1918) він зазначив: попередній власник цих портретів трактирщик Митрофан Раді вважав, що вони походили з картинної галереї палацу гетьмана Розумовського в Батурині [139]. Близько 1910 року трактирщик тії портрети продав. А у примітці Різниченко уточнив: „Портрети Мазепи, Дорошенка і Полуботка тепер належать нам” [140]. Тут не згадано лише портрета Семена Палія, але чому так – коментувати не беруся. Правдоподібно, якогось тривожного дня вчений зняв свої портрети, заховавши їх від небажаних відвідувачів подалі.
Дослідження історії українських музеїв у ХХ столітті лише розпочинається. Тим менше знаємо ми історію приватних збірок. Переказуючи чутки, мовляв, генеральний суддя Василь Кочубей домагався гетьманської булави, Ол. Оглоблин пригадав, що в неназваній київській приватній збірці 1942 року бачив старовинний портрет з написом „Гетман Василь Кочубей” [141]. Нині цей портрет зберігається в Роменському краєзнавчому музеї [142]. Таких конкретних відомостей про довоєнні збірки, тим більше відомостей про їхню долю часів війни зовсім обмаль. Відомо принаймні, що Різниченкові належало три коштовні портрети з галереї Кирила Розумовського.
Ясна річ, Василь Різниченко мав якусь книгозбірню, у нього відклався також менший чи більший архів – рукописи, листи й світлини. Приватні листи він часом розглядав як джерела до своїх студій. У статті про Степана Пономарьова Різниченко покликається на лист до нього, що він одержав від його спадкоємця Л.Радченка від 15 вересня 1927 року [143]. Якщо чотири його листи збереглись в архіві М. Грушевського, – ясна річ, якісь автографи академікові мав і він сам. Різниченко сповістив Михайла Сергійовича про невідомий йому, але потрібний для „Ілюстрованої історії” портрет Пилипа Орлика, – Грушевський не міг йому не подякувати. Такий імовірний мінімум у відомостях про їхнє наполовину загибле листування. Щодо слідчих справ, тут гірше. Розуміємо, це дуже брехливе джерело, і дещо з записаного треба домислювати. Наприклад, якщо в'язень зізнається, що підтримував стосунки з еміґрантом Євгеном Архипенком через секретаря журналу «Пасічник» Феодосія (підписувався: Тодось) Юрченка, це може означати, що існували листи (від яких не лишилося сліду), і Різниченко не міг від цього факту відмовитися, бо чекіст ці листи бачив, більше того, сам особисто знищив.
Із листів до М. Грушевського довідуємося, що він замовив чи сам виконав фотознімки з зображеннями гетьманських старожитностей. Аби зображення дійшли до нас – нащадків, – деякі з них він видав у вигляді листівок. Лише в такому вигляді відомий нам надгробок Хоми Дуссика, – листівку з колекції О. С. Поліщука репродукував у виданні „Україна козацька держава” Володимир Вол. Недяк [144].
У матеріалах Д.Бочкова до словника чернігівців зберігається витяг із листа Ф. П. Максименка від 22 лютого 1981 року: «У Різниченка був ще машинописний опис паперів С. І. Пономарьова. Переглядаючи своє старе листування, найшов чиєсь повідомлення про продовження «Демографії України» В. Ф. Резнікова – ці матеріали нібито загинули у 1938 р. при ліквідації Демографічного інституту УАН» [145].
Як серйозний бібліограф Різниченко не міг не мати в принципі картотек з виданими матеріалами й тим, що тільки до друку готувалось. Перші були б важливі історикам бібліографії, оскільки їхні схедограми розкривали б методи його роботи. Тим цікавіші б були другі.
У Різниченкових «Матеріялах до бібліоґрафії Батурина: Доповненнє» (К., 1919), фіксуючи «Известия Всеукраинского Центрального Комитета Советов Рабочих, Крестьянских и Красноармейских Депутатов и Исполнительного Комитета Киевского Совета Рабочих Депутатов» (1919. 1 червня. № 55 (82), наведено таку анотацію: «Оповістка про втрату рукопису «Хронологічний покажчик літератури про Батурин» [146]. Я звернувся до газети. У рубриці «О пропаже и утере», в останній шпальті газети було виявлено такі рядки: «Утер[яна] рукопись «Хронологічн[ий] покажч[ик] літерат[ури] про Батурин». Нашедш[ему] вознагр[аждение] 100 р. Несторов[ский] пер. 9 – а, к. 2» [147]. У «Матеріялах», що вийшли того самого 1919 року, перший розділ має саме таку назву: «Хронологічний покажчик літератури про Батурин» (С. 9-23).
Знаємо, що, починаючи з 1915 року, В. Ф. працював над покажчиком «Конотоп по газетним дописам своїх кореспондентів: Історія Конотопа за останні 57 років по газетних кореспонденціях» [148]. Чи не може втраченим рукописом бути саме цей? Літо 1919 року було в Києві аж надто спекотне: лютувала чрезвичайка. Як відомо, 22 серпня 1918 року Ленін наказував А.К.Пайкесові: «Временно советую назначать своих начальников и расстреливать заговорщиков и колеблющихся, никого не спрашивая и не допуская идиотской волокиты» [149]. Відома його телеграма Троцькому, що встановлював совєтську владу в Татарії:
«Удивлен и встревожен замедлением операции против Казани, особенно если верно сообщенное мне, что вы имеете полную возможность артиллерией уничтожить противника. По-моему, нельзя жалеть города и откладывать дольше, ибо необходимо беспощадное истребление, раз только верно, что Казань в железном кольце» [150].
На виконання ленінських вказівок у Києві, як і скрізь, большевики спрямували всі свої сили [151]. Наводити деталі тут на місце. Мабуть, В. Ф. радів, що лишився живий.
Щира людина, Різниченко пожертвував 500 книжок про П.Прокоповича Батуринському просвітницькому товариству його імені [152]. Цікаво, скільки примірників із цих п'ятисот збереглось у Батурині та в його околицях досі. Крім того, як у видавця, у В. Ф. не могли не осідати рештки тиражів його видань. Можливо, найодіозніші, „найстрашніші” праці йому довелося знищити самому „рукою власною”. Все-таки щось же та лишилось.
Таким чином, настрій, що панував у його кабінеті, де він заодно й мешкав, малюється доволі виразно.
Примітки
136. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 49866 ФП / кор. 972.
137. Юрченко Тодось. До читачів // Пасічник. 1928. № 4. С. 99.
138. Білокінь С. Житловий будинок 2-ї пол. 19 ст., в якому проживав Різниченко В.Ф. // Звід пам'яток історії та культури України. Київ. Кн. І, ч. 1: А – Л. К., 1999. С. 394.
139. Різниченко Василь. Пилип Орлик: Гетьман-еміґрант. К., 1918. С. 43.
140. Там само.
141. Оглоблин Олександр. Гетьман Іван Мазепа та його доба. Ню-Йорк; Париж; Торонто, 1960. С. 304-305 (= ЗНТШ. Том 170).
142. Недяк Володимир Володимирович. Україна козацька держава: Ілюстр. історія укр. козацтва у 5175 фотосвітлинах. К.: Емма, 2004. С. 628.
143. Різниченко В. Степан Панамарьов // Пасічник. 1928. № 11. С. 346.
144. Там само. С. 497. У каталозі листівок (Забочень М., Поліщук Ол., Яцюк В. Україна у старій листівці: Альбом-каталог. К.: Криниця, 2000) їх, на жаль, немає.
145. Держ. архів Чернігів. обл. Ф. р-8860. Оп. 1. № 35. Арк. 3.
146. Різниченко Вас. Матеріяли до бібліоґрафії Батурина: Доповненнє. С. 22.
147. О пропаже и утере // Известия Всеукраинского Центрального Исполнительного Комитета Советов Рабочих, Крестьянск[их] и Красноармейск[их] Депутатов и Исполнительного Комитета Киевского Совета Рабочих Депутатов. 1919. 1 июня. № 55 (82). С. 4. Шп. 7.
148. Лист до Д.Бочкова від 25 вересня 1916 року (зберігається в автора статті).
149. Ленин В.И. Телеграммы А.К.Пайкесу // Ленин В.И. ПСС, Том 50. М., 1965. С. 165.
150. Ленин В.И. – Телеграмма Л.Д.Троцкому, 10 сентября 1918 г. // Там само. С. 178. «Шифром (оригинал мне вернуть)».
151. Білокінь С. Період чрезвичайок // Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. С. 93-107.
152. Від редакції // Пасічник. 1927. № 9. С. 1.