Початкова сторінка

Сергій Білокінь (Київ)

Персональний сайт історика України

?

Дашкевич – історик

Сергій Білокінь

Людина з потужним громадсько-політичним нервом, виразний націоналіст, – якби не обставини, він був би передусім українським істориком, це однозначно. Але Дашкевич мав совєцький паспорт, і це зобов’язувало. Повернувшись зі Спаська (Карлаґ) до Львова, у відділі історії України Інституту суспільних наук зайняв посаду бібліографа й почав з вивчення історії КПЗУ, але вже 1963 року з комуністичною тематикою закінчив. Навіть опрацьовуючи її таки в науковому ключі. Оволодівши вірмено-кипчацькою, половецькою мовою, уже 1961 року надрукував джерелознавчо-історіографічну розвідку про вірменські колонії [21]. Цитата:

«Протягом довгих років джерелознавство, прикладні емпіричні дослідження, медієвістика являли собою взагалі такі екологічні ніші, де легше дихалося і куди раз за разом спускалися, бувало, й начальники, щоб відчути себе людьми й подихати свіжим повітрям» [22].

Щоб здобути реноме легального фахівця із вузьких і неактуальних спеціальних дисциплін, Яр.Дашкевич видав російською мовою монографію «Армянские колонии на Украине в источниках и литературе XV-XIХ веков” (1962), збірник документів «Украинско-армянские связи в XVII веке” (1969). Ці праці призначалися не тільки для вузьких фахівців братньої Вірменії, а й для купки читачів в Україні, краще сказати – для святої науки. Окремо стоїть його «Каталог колекції документів Київської археографічної комісії 1369-1899» (1971; разом з Л.Проценко та З.Хомутецькою). Інше окреме місце займає ще одна книжка – “Каменные бабы причерноморских степей» (1982, разом з Е.Триярським). Коли до Львова на Козацьку, 11-А, де жила родина, приїхала теща – мати Людмили Шереметьєвої, вона побачила в зятя на книжкових полицях грубі теки матеріалів з написами “Баби”, “Баби”, “Баби”, що викликало серйозні розмови.

У ті роки в житті Ярослава Дашкевича був ще один переламний момент – 5 грудня 1988 року, його промова на засіданні українознавчого клубу «Спадщина», що існував при Будинку вчених АН УРСР у Києві. З тексту його доповіді видно, на яких вершинах українознавства він стояв ще тоді, коли ходив без роботи, а представники «політичної еліти» щербицькі й маланчуки не давали працювати. За большевиків вчений не писав чи майже не писав про своїх пізніших героїв – ні про Хмельницького чи Тетерю, Мазепу чи Грушевського, Липинського чи Лонгина Цегельського, не кажучи про Коновальця [23]. Про Хмельницького він почав писати 1992 року, про Тетерю – 1994, про Мазепу – 1994 і лише про Грушевського трохи давніше – того самого 1988-го. Того, далекого вже від нас року він не мав за собою ані монографій, ані навіть якихось помітних праць про українських діячів чи українські справи. Виходить – аби не Горбачов, міг би й померти львівським (провінційним, мовляв!) диваком, не маючи жодної книжки з українознавства.

Справді, він дуже багато зробив для Вірменії. Для нього це було просто необхідно. У такій ролі він став легальним доктором наук, професором, у 1996-97 роках очолював експертну комісію з історичних наук Вищої атестаційної комісії України. І Дашкевич хапливо наздоганяє втрачене: використовує будь-яку трибуну, рік за роком інтенсивно друкується в реґіональній газеті “Ратуша”, в інших часописах, у київському “Шляху перемоги”.

І почався цей злет з його епохального виступу на «Спадщині». У «Датах» його життя й діяльності зазначено, що його доповідь «стала переломним пунктом у поверненні М.Грушевського в українську історичну науку» [24]. Тут можна було б додати «і в поверненні Дашкевича», але до свого арешту 1949 року у тій легальній чи офіційній науці він ще майже й не побував, тобто можна сказати точніше – про переламний пункт в освоєнні чи навіть завоюванні офіційної науки. Якщо він спершу й мав ілюзію такого завоювання, то невдовзі її позбувся. Номенклатура своїх позицій не здавала й ніколи не здала. Згадаймо, як у Президії НАНУ його двічі провалювали на член-кора (щоразу офіційні історики знаходили претендентів достойніших). Згадаймо прихід до львівського архіву львівських же таки міліціянтів 15 липня 2005 року і добре зрежисурований скандал в архіві. Нарешті, в моєму примірнику його біобібліографії до помилкової дати «2006 – удостоєний звання «Герой України» перед першим словом він поставив від руки «не». Спасибі, з 1990 року його вже не викидали з роботи. «А могли б і ножем», – сказав би товариш Сталін. Що ж до Дашкевича, то він мав причини бути некомунікабельним.

Стенограму його доповіді про Грушевського чи радше відредаговану стенограму (“Сарбей: Пхе!” [25]) опубліковано. Повторюю, це 1988 рік. Грушевський, Липинський, Іван Крип’якевич, Донцов, Коновалець, Роман Шухевич (Чупринка) – ось головні герої його могутньої книжки «Постаті». Байдуже, що на обкладинці першого видання (ззаду) – портрет митрополита Йосифа Сліпого, якому автор присвятив лише коротенький спогад. Інакше кажучи, це реклама не Дашкевича, а Юрія Коха, але то вже таке. Формально це ніби збірник праць різних років. Тут, справді, є його дипломна робота 1949 року “Іван Франко як театральний критик”. Кілька робіт датуються першою половиною шістдесятих, вони майже всі з історії українсько-вірменських стосунків. Але вся решта належить до років незалежності, і тематично це Україна, український Львів. Ось що дала незалежність конкретно взятому історикові, нехай сам він застерігає, що незалежність сучасна, реальна значною мірою фіктивна [26].

І все-таки про Ілька Борщака Дашкевич вперше написав 1991 року, про батьків – Олену Степанів й Романа Дашкевича – 1994 року, Надію Суровцову – 1996, Романа Бжеського – 1998, Вячеслава Липинського – 1996 року, Євгена Маланюка – 1999, Дмитра Донцова та Євгена Коновальця – 2001, Йосифа Сліпого й Романа Шухевича – 2002 року, Лонгина Цегельського – 2003, Вільгельма Габсбурґа – 2005. Це, повторюю, були очевидні здобутки незалежності.

Не розумію одного, навіщо глибоко продуману й добре структуровану доповідь про Грушевського Дашкевич назвав у своєму житті випадковою: “Хочу сказати, що на сьогоднішню доповідь Сергія Івановича я потрапив цілком випадково” [27], – читаємо на сторінках цього тому. Ярослав Романович зателефонував мені (здається, з Москви), і я запросив його на вечір “Спадщини”, так що він підготувався до виступу дуже ґрунтовно. Навіть переносили для того дату. Прочитайте текст, прошу, – яка ж це імпровізація?!

Примітки

21. Дашкевич Яр. Джерела і література про вірменські колонії на Україні в XVI ст. // Науково-інформаційний бюлетень Архівного управління УРСР. К., 1961. № 6. С. 70-79.

22. Білокінь С. Чи маємо ми історичну науку? // Наше минуле. Ч. 1 (6). К., 1993. С. 12.

23. Див.: Дашкевич Яр. Постаті. Вид. 2, випр. й доп. Льв., 2007.

24. Ярослав Дашкевич: Біобібліогр. покажчик. С. 20.

25. Дашкевич Яр. Постаті. Вид. 2, випр. й доп. Льв., 2007. С. 367.

26. Там само. С. 740.

27. Там само. С. 366.