Додатки

Сергій Білокінь

1. Замітка Митрополита Іларіона (І.І.Огієнка) у журналі «Віра й культура» (Вінніпеґ).

1954. Травень.

Де останки Великого Князя Київського Ярослава Мудрого?

Останки великого князя Київського Ярослава Мудрого довгі віки зберігалися в пошані в мармуровім гробі в Соборі Св. Софії в Києві. Року 1944-го німці, виходячи з Києва, дозволили забрати – на прохання декого з українців, – і останки Великого Князя Ярослава. Ці останки разом з Чудотворним Образом Св. Миколая т. зв. “Мокрого” (пам’ятка ХІ віку), що також переховувався в Св. Софії на хорах, опинилися в руках одної особи. Коли цю особу року 1952-го запитано, де вона поділа останки Великого Князя Ярослава, і де Чудотворний Образ Святого Миколая, відказала: “Сховані на еміграції в добрих руках”. Особа ця живе тепер в Нью Йорку, і зовсім не ясно, чому вона ховає великі й святі пам’ятки всеукраїнського значення… Це ж пам’ятки всього українського народу, а не окремої особи.

[Митрополит Іларіон.]

[Іларіон, Митрополит (Огієнко Іван Іванович, 14 січня 1882, м. Брусилів Київ. губ. – 29 березня 1972, м. Вінніпеґ, Канада).] Де останки Великого Князя Київського Ярослава Мудрого? // Віра й культура. Вінніпеґ, 1954. Травень. Ч. 7. С. 2 обкл.

2. Уривок з монографії Олекси Повстенка «Катедра Св. Софії у Києві» (Нью-Йорк).

Літо-осінь 1954 р.

З ікон давнішого місцевого письма в катедрі зберігалась до 1943 р. (до відходу німецьких окупантів з Києва) ікона св. Миколи (Мокрого), що датується не пізніш від XIV ст. Вона знаходилась у невеличкому дубовому різьбленому кіоті на стіні Миколаївської нави (на хорах). На ній – срібна визолочена риза з 1840 р. За кілька років перед другою світовою війною ікона св. Миколи була очищена реставраційною майстернею Всеукраїнського Музейного Городка (колишньої Києво-Печерської Лаври) від пізніших перемальовок. Належить вона до найвидатніших зразків нашого давнього іконописного малярства.

Повстенко Олекса Іванович (1902, Под. губ. – 15 I 1973). Катедра Св. Софії у Києві. [Нью-Йорк, 1954.] (=Анали Української вільної академії наук у США. 1954. Літо-Осінь. Т. ІІІ-IV. № 4 (10) – 1, 2 (11-12).

3. Стаття Петра Волиняка у журналі «Нові дні» (Торонто).

1954, вересень

Чудотворний образ св. Миколи Мокрого в Торонті

Одна з найстаріших наших українських православних святинь (зраэок українського малярства XI століття), що випадково збереглись у Києві), якимсь чудом опинилась у Торонті… на Квин «стриті». Фото цього образу подаємо до ласкавої уваги наших читачів.

Як бачать читачі з фота, образ уже ушкоджений в кількох місцях: є шрами на обличчі св. Миколи, майже стерта борода, цілком знищено обличчя Богоматері. З цього й починаю: Як може наша еміґрація, якщо вона сміє називати себе часткою свого народу, допустити, щоб, може, найстарша наша святиня – образ св. Миколи Мокрого, якого почитали наші предки на протязі дев’ятьох століть, який простояв у Святій Софії понад 900 років, пережив руйнування Києва Андрієм Боголюбським, пережив татарську навалу, пережив литовське й польське панування, пережив, врешті, добу варварського нищення наших святинь червоними російськими розбійниками, – опинився на найбруднішій вулиці Торонта, в будинку, який може згоріти протягом десяти хвилин?

Чому цей образ, який є безсумнівною власністю цілої нації, став приватньою власністю одної особи? І хто буде відповідати, якщо завтра він загине назавжди?..

Ставлю питания руба. В першу чер-гу обзиваюсь до українських православних митрополитів: до митрополита Вінніпегу і всієї Канади, високопреосвященнішого Іларіона, проф. д-ра Ів. Огієнка, до митрополита УАПЦ в Европі, Високопреосвященнійшого Ніканора, до митр. Укр. прав. церкви в США високопреосвященнійшого Івана і до всіх архиєпископів та епископів і всіх священиків та вірних, щоб вони подбали про належне збереження нашої святині.

Друге моє слово буде до президен-та УНР д-ра Степана Витвицького, до голов и УНРади інж. Йосипа Бойдунника та до голови Виконного органу УН-Ради Симона Созонтова: якщо ви не подбаєте про збереження нашої святині, то хто ж це зробить?…

Образ перебуває під доглядом о. Віталія Сагайдаківського (юрисдикція архиєпископа Палладія, що нічого з українською церквою не має). Мене в даному випадкові не цікавлять церкви й особи — є стара святиня і її треба зберегти. Я особисто можу висловити тільки вдячність о. Віталію, що він сьогодні опікується образом св. Миколи Мокрого. Але уважаю, що його піклування не забезпечить образ від знищення.

Відомо також, що тлінні останки князя Ярослава Мудрого також вивезені з св. Софії, і вони перебувають у приватних руках у невідомо якому місці. У цьому році відзначаємо 900-ліття смерти князя Ярослава Мудрого. Солідна дата! I в цей рік його кості, — яких не зачепив ні А. Боголюбський, ні татари, ні по-ляки, ні більшовики, врешті (вивозили в Москву тільки, зробили копію з гіпсу и поклали назад у мармуровий гробівець у св. Софії), — поневіряються Бог-зна де і як? Чи це допустимі речі?

Мені відомо, що наші владики досконало знають, хто це все з Києва вивіз і в кого воно «зберегається», але чогось скромно мовчать… Вважаю, що мовчати нема чого. Не певен, але ходять чутки, що це зробив Владика Палладій. Керівники нашої церкви и УНРада мусять цю справу негайно прослідити, образ св. Ми-коли Мокрого та кості князя Ярослава Мудрого за-брати (хоч би й за допомогою поліції чи суду) і здати на збереження в один з канадійських чи американських музеїв.

Всю українську пресу прошу зробити відповідний натиск, а всіх українців закликаю підтримати моє домагання. Навіть поліно, яке пролежало 900 років, шанувати треба! Чи багато народів можуть похвалитись такими старими пам'ятками своєї історії? То ж мусимо зробити все, щоб їх урятувати.

Петро Волиняк

Волиняк Петро. Чудотворний образ св. Миколи Мокрого в Торонті // Нові дні. Торонто, 1954. Вересень. Ч. 56. С. 1.

4. Оголошення о. Віталія Сагайдаківського у газеті «Новий шлях» (Вінніпеґ).

1954. 6 серпня.

ДО УВАГИ ВСІХ ПОБОЖНИХ УКРАЇНЦІВ В КАНАДІ

Маю особливу радість повідомити всіх побожних українців у Канаді, що Чудотворний Образ святителя Миколая, зв. Мокрого, часів князя Ярослава Мудрого, знаходиться тепер в м. Торонті, Онт.

Одночасно оголошую наступний документ в англійській мові:

“Archbishop Palladios, 1410 Vyse Avenue, New York 59, N.Y. July 3, 1954.

To whom it may concern:

I authorie hereby Mr. Anthoniu Kosteckyj to deliver from Boston, Mass., U.S.A. to Toronto, Canada, the Holy Icon of Saint Nicholas (Mokry). Mr. A.Kosteckyj should hand the named Icon to Reverend Vitaly Sahajdakivsky, the Minister of my Papish of St. Andrew in Toronto by Air”.

Підпис: Archbishop Palladios.

Зазначую, що з благословення Високопреосвященнішого Архиєпископа Владики Палладія згаданий св. Образ, як всенаціональна українська пам’ятка XI ст., яка до 1943 року перебувала в Київському Соборі св. Софії, буде виставлена в найближчих місяцях по закінченні будови кивоту.

Оголошення в цій важливій справі будуть подані окремо і своєчасно.

З Правдивою пошаною прот. В. Сагайдаківський

Передрук: Сагайдаківський Віталій о. Правди не втопити. С. 251.

5. Стаття о. Віталія Сагайдаківського у газеті «Новий шлях» (Вінніпеґ).

1954. 20 вересня.

У СПРАВІ ЧУДОТВОРНОГО ОБРАЗА СВ. МИКОЛАЯ З СВ. СОФІЇ В КИЄВІ

У зв’язку з дописом редактора “Нових Днів”, П. Волиняка про чудотворного образа св. Миколая Мокрого, подаю наступне вияснення:

У свойому дописі (див. “Нові Дні” ч. 56) п. Волиняк, апелюючи до митрополитів, архиєпископів, єпископів, священиків і вірних, а також до УНРади, до преси, поліції і суду закликає всіх українців підтримати його домагання, щоб чудотворний образ було передано на збереження до одного з канадійських чи американських музеїв. При цьому п. Волиняк подає невірні інформації, а саме:

1.) Св. Образ опинився в Торонті, не “Якимсь” чудом, як висловлюється п. Волиняк у дописі, а Божим чудом і з Божої волі.

2.) Св. образ опинився в Торонті не на найбруднішій вулиці, як каже п. Волиняк. а на такій вулиці, яка під оглядом чистоти не відрізняється від усіх інших вулиць Торонта і не в такому будинку, як думає п. Волиняк, що може згоріти впродовж десяти хвилин, а в окремому мурованому будинку, що й за цілий день не згорить.

П. Волиняк в цьому будинку не був, св. образа не бачив, його побоювання перебільшені. До речі, цей будинок це колишня наша церква, у якій не соромився молитись і митрополит Іларіон, тепер голова Греко-Православної Церкви в Канаді.

3.) Твердження п. Волиняка, що св. образ став приватною власністю одної особи, безпідставний. Св. образа доручено мені Високопреосвященнішим Архиєпископом Палладієм не як особі приватній, а як завідуючому українською православною парафією в Торонті і доручено не на те, щоб св. образа зробити мистецьким експонатом якогось музею, а на те, щоб урочисто виставити його у храмі Божому для всенароднього почитання, як найдорожчу й найлюбішу святиню цілої нації та щоб, по звільненні нашої Батьківщини від богоборного комуно-большевизму завезти його до українського Сіону-Києва й поставити на тому місці в Софійському Соборі, де він стояв віками.

4.) Міркування п. Волиняка, що моя опіка (піклуюсь не я один і в першу чергу Владика Архиєпископ Палладій, а в другу духовенство й вірні нашої парафії) не забезпечить св. образа від знищення, не є сперті на вірі в чудотворну силу св. образа Миколая Мокрого, на вірі, що св. образ, переживши руйнування Києва Андрієм Боголюбським, татарську навалу, поляків і литовців, врешті добу варварського нищення наших святинь большевиками, переживе й часи еміграції і дочекає світлих великодніх днів, коли він повернеться до Києва.

5.) Твердження п. Волиняка, що “юрисдикція архиепископа Палладія нічого з українською Церквою не має”, абсолютно неправдиве. В недавно-минулому Владика Палладій архиспископ Львівський і Краківсько-Лемківський (катедра українська), а тепер працює для добра української Правосл. Церкви, що є в єднанні з Матір’ю Української Церкви Вселенською Патріярхією в Царгороді.

6.) У дописі п. Волиняка є ще таке твердження: “Мені відомо”, пише він, “що наші владики досконало знають, хто це все вивіз з Києва і в кого воно зберігається, але чогось скромно мовчать… Вважаю, що мовчати нема чого. Непевен, але ходять чутки, що не зробив Владика Палладій”. Коментарі цього твердження зайві. П. Волиняк непевен, а я певен, що Владика Палладій нічого з Києва не вивозив і в Києві не був.

7.) Свій допис п. Волиняк закінчує закликом зробити все, щоб урятувати Чудотворного Образа Св. Миколая Мокрого, також благородні останки князя Ярослава Мудрого. Заклик п. Волиняка я підтримую цілим своїм єством, але рятувати це все треба інакше ніж думає і радить п. Волиняк.

Духовенство і вірні нашої парафії з Високопреосвященнішим Архиєпископом Палладієм на чолі і з його благословення зупинились на постанові побудувати спеціяльний храм-підземелля, в якому збереження св. образа і останків князя Ярослава Мудрого було б запевнене повністю. В цій цілі засновано Комітет будови.

Святитель Божий Миколай у свойому образі оселився в Канаді взагалі і в Торонті зокрема не для того, щоб його св. образ виконував пасивну ролю зразка старовинного малярства, а для того, щоб обдаровувати всіх нас своїми милостями і щоб активно голосити нам українцям істину, якої нам так бракує в нашому церковно-релігійному житті і в справі нашого спасіння в небі.

Тому б християнській покорі й смиренні звертаюсь з проханням до всіх побожних українців і в першу чергу до митрополитів, єпископів і священиків допомогти нашій парафії побудувати в Торонті храм-підземелля імени св. Миколая Мокрого.

Спокійно погодімся з фактом, що як Христос Спаситель обрав був місцем свого народження не славний і багатий Єрусалим, а непомітний і бідний Вифлеєм, а у Вифлеємі не пишні палати, а вбогі ясла, так і святитель Божий Миколай обрав для свого образу не якесь інше місце у світі на вигнанні, а м. Торонто, а в Торонті – скромну українську православну церкву при вул. Квін.

В днях другого і третього жовтня цього року св. образ буде виставлений в цій церкві для всенароднього поклоніння.

Підійдім до нього всі без винятку. Підійдім не з УНРадою, поліцією і судом, як того бажає у свойому дописі п. Волиняк, а з хрестами, хорогвами, молитвами, піснями і сльозами.

Обнімімо один одного перед Чудотворним Образом св. Миколая Мокрого!

Побудуймо для Нього храм-підземелля! Пригадаймо, що Господь Бог на зарані віри Христової в Україні поставив був на сторожі нашої Батьківщини святителя Миколая, прославленого в Чудотворному Образі у св. Софії в Києві!

Не забудьмо, що св. Миколай після Бога й Богородиці є вся наша Надія!

З любов’ю в Бозі, Прот. В. Сагайдаківський

Передрук: Сагайдаківський Віталій о. Правди не втопити. С. 250-251.

6. Стаття Миколи Битинського у газеті «Український Прометей» (Детройт).

1954. 23 вересня.

Про український чудотворний образ св. Миколи Мокрого

“Український Прометей” за 2. вересня ц. р., ч. 35 надрукував цікаву замітку – “Де останки вел. князя Київського Ярослава Мудрого?”. В тій замітці згадано, між іншим, й український давній образ Миколи званого Мокрого, про який зазначено, що він – дорогоцінна пам’ятка XI. віку, – переховувся на хорах собору св. Софії в Києві до 1944 р., коли то при відході німців з України вивезений був кимсь із українців разом з останками князя Ярослава Мудрого і нарешті опинився в приватних руках. Подібну замітку з тим самим твердженням, на яких кілька місяців раніш, надрукувала була і “Віра і Культура” ч. 7. у Вінніпеґу.

Однак, ці повищі повідомлення треба вже вважати за спізнені, бо оце недавно в канадському “Новому Шляху” з 6. серпня ц. р. під наголовком “До уваги всіх побожних українців у Канаді” повідомив п. о. протоєрей Віталій Сагайдаківський, що згадуваний вище образ св. Миколи Мокрого, який справді досі перебував у руках приватної особи в СІПА, тепер знаходиться вже в Торонто, очевидно, при церкві, де о. Сагайдаківський є настоятелем. Також і вересневе число (56) торонтських “Нових Днів” стверджує перебування образа в Торонто і подає фотознятку самого образа. Таким чином, як бачимо, сліди знаменної і дорогої давньої нашої релігійно-історичної пам’ятки вже виявлено і теперішнє місцеперебування її вже знайдено й усталено точно. Залишається і надалі неясною і непевною тільки справа з останками вел. князя Ярослава, про які ще й досі ніхто, ніде і ніколи докладно не висловився і не подав будь-яких відомостей про теперішнє їхнє місце перебування.

Почну з того, що загадкову ікону св. Миколи Мокрого мені вже пощастило бачити. Я, як іконограф, дуже зацікавився цією знаменитою іконописною дорогоцінністю і за ласкавим дозволом о. Сагайдаківського мав повну змогу уважно і докладно оглянути образ. Не вдаючись у специфічні фахові подробиці, подаю для ширшого загалу такий іконографічний опис образа:

Розмір образа досить великий, у площі 43 X 33½ інчів; намальовано його на грубій кипарисовій дошці чи сказатиб вірніш – на трьох зліплених дошках, скріплених двома сильними шпугами. Дошка і шпуги заховалися назовні добре й від часу заялозились і закостеніли, але всередині виявляють вже значну струхлявість. Всю ікону покриває тяжка, лита “срібна” риза з відповідними прорізями для обличчя святого і рук. На ризі навколо голів святих – Миколи і по боках його Христа та Богородиці приковані визерункові німби. Риза, як можна пізнати по гарній, тонкій, технічно досконалій роботі і по дуже точному геометричному орнаментуванні – недавнього походження, очевидно з XIX, чи з кінця XVIII століття. На долині ризи, посередині у прямій стрічці виписаний напис слов’янськими уставними літерами: свят. Николай Чудотворець.

Але властивий віковий скарб – чудовий живопис ікони давнього візантійського стилю – знаходиться саме під металевою ризою-покришкою. Мальовило зроблено на левкасовому ґрунті, що покриває рівномірно площу дошки, а самий малюнок виконано, як можна догадуватись, технікою яєчної темпери, настільки високої якости, що й досі через стільки століть зберігає витривалість і виразну чіткість барв, хоч вони взагалі й є дещо притьмарені. Все ж таки деякі барви, і в деяких місцях од часу і різних сторонніх упливів природно дещо змінилися, головно потемніли, особливо на виображенні частин тіла і на тлі ікони, яке, можливо, тоном підроблялося під золоте. Виразно видно темні смуги на тлі по краях образа в тих місцях, де западала колишня стара рама, поки образ був убраний в ризу. У деяких місцях помітно фарби потріскались і повідлуплювались, а біля обличчя святого і рук, очевидно від гострих країв прорізі ризи, відлупилась фарба свіжо настільки, що в тих місцях пробивається білий левкасовий ґрунт.

Мальовило образа трактовано за звичайною старою візантійською іконографічною традицією і типізацією св. Миколи Мирлікійського: продовгаста голова з коротким сивуватим волоссям і з такою округлою бородою; широко відкриті, виразні темно-карі очі, з чистими чоловічками, під округлими луками брів; вузький продовгастий ніс, малі уста; вуха з обох боків голови виображено ненатурально анфас. Правильно також за давніми приписами іконографії подано і типовий атрибут святителя й отця церкви – Євангелію, яку він тримає лівою рукою на омофорі, а правою благословляє. Але самі руки святого намальовано малі, непропорційно до розмірів голови і всієї постаті.

Одяг св. Мик[о]ли також трактовано звиком давньої іконографії – священича фелонь й омофор. Але фелонь має незвичайний і, можливо, в даному разі, винятковий блакитно-зелений колір, замість постійного червоного (чи іноді зрідка і білого), що притаманно, звичайно, цьому святому, як іконографічна відмінна особливість […] Дрібніші, менші складки фелоні модельовано натуральним темно-зеленим відтінком; натомість основні схематичні заломи на ній умовно шировано темно-червоним, цеглястим, кольором. Барва на фелоні і деяких місцях просвічує особливою, ніби свіжою ясністю.

Омофор має жовтаво-білий лагідний кольоровий тон, на якому виразно і гармонійно виділяються чорні видовжені хрести з червонаво-цеглястими просвітами всередині. Євангелія в руці святого є темного брунатного кольору із ще темнішими защипками і квадрати по кутах палітурки.

На загальному тлі ікони по обидва боки голови святого виображено малі, довернені до себе, поясні постаті Христа з Євангелією в руках і Богородиці з омофором. Ніякого німба навколо голови святителя Миколи і навколо бічних постатів немає, й це підсуває здогад, що німби заступало загальне золоте колись, чи підмальоване під золото тло ікони.

Ікона випосажена написами у слов’янській транскрипції, з них деякі тепер незрозумілі через стислу лігатурну в’язь і титулування, а взагалі, всі ті написи разом дають добрий матеріял для широких палеографічних студій і дослідів. По самій горі образа вміщено написи слів під титлами, в’язь і лігатуру літер трудно розібрати. А під цими написами великими окремими літерами по боках голови св. Миколи написано грецьке ім’я святителя: НИКО // ЛАЄ. Також над головою Богоматері подано звичайний богородичний знак “МР”, в лігатурі і ӨУ. Всі написи брунатно-червоні, притемнені.

Ось так загально виглядає назовні образ свят. Миколи Мокрого у властивому давньому живопису, захованому під новою срібною ризою. При цій нагоді цікаво б відмітити ще і деякі побіжні рефлексії, що тісно в’яжуться з описаною іконою та її назвою. Оригінальна назва ікони: “Микола Мокрий” постала на основі давньої, можливо навіть з (першої доби ширення християнства в Україні) київської леґенди. В ній оповідається, що колись то перепливав човном Дніпро біля Києва якийсь міський купець з дружиною і дитиною-немовлям на руках матері. В якусь лиху хвилину дніпрові хвилі раптом сильно хитнули човном, так, що він мало не перекинувся. Мати од несподіванки і переляку випустила з рук дитину, яка впала у воду і втопилась. Батьки дитини були дуже побожні християни; вони у великому горю і розпуці звернулися з палкою молитвою до св. угодника Божого Миколая, просячи у нього порятунку для дитини. Уночі нещасній матері у сні з’явився св. Микола і наказав піти раненько до собору св. Софії. Коли мати удосвіта прибігла й увійшла в церкву, то побачила з радістю, що під образом св. Миколи лежить жива і спокійно спить її рідна дитина в сухих пелюшках, а зі святого чудотворного образа скапує і збігає тонкими струмками вода. Це був ясний знак чуда. І з того часу ікону св. Миколи із Софійського собору стали в Україні шанувати, як чудотворця, і вона в народі дістала свою назву “Миколи Мокрого” на славу свят. Миколи Чудотворця, як небесного опікуна і спасителя потопаючих.

Ця леґенда, а особливо назва ікони, очевидно дуже сильно вразила уяву українського народу і міцно та широко закорінилась була в його масі, бо пізніше знайшла свій виразний відгук навіть у войовничому Запоріжжі. Відомо бо, що й козацькі одчайдушні мореплавці обрали своїм небесним патроном і провідником на морі саме св. Миколу (як провідником й опікуном на суходолі вважали Св. Архистратига Михаїла) через те, що славне ім’я Його, як рятівника потопаючих було вже широко знане в Україні. У морських походах запорожці завжди на кожний бойовий човен чи чайку брали з собою, як талісман, ікону св. Миколи, або, принаймні, брали на цілу фльотилію корогву чи знамено з виображенням свят. Миколи. (Про це згадує й проф. Яворницький у своїй історії запорозьких козаків.)

До певної міри затрималась ця козацька мореплавська традиція і в пізнішій, царських часів, Чорноморській Фльоті, що комплектувалась переважно з українців. Значна кількість морських одиниць тієї фльоти тримала у себе на покладі ікону св. Миколи, віруючи в Нього, як опікуна і вірного провідника у плаванні по водах та могутнього рятівника потопаючих.

Поза цим навіть більше! Слава св. чудотворця Миколи, як патрона мореплавців, перенесена була з України і на далеку північ російської імперії, до царської Балтійської фльоти, де також міцно утвердилась. У самій російській б. столиці Петрограді пишався особливою красою храм Балтійської фльоти, званий загально – Морський Миколайовський Собор, збудований в честь святителя Миколая Чудотворця. В цьому соборі довелося бути і мені в часі повнення військової служби за І. світової війни на початку 1916 року.

Од тих відвідин у моїй пам’яті міцно зафіксувався один момент, який глибоко вразив мене тоді загадковістю. А саме: у просторому притворі храму зліва на стіні я побачив велику картину з дивним, незрозумілим виображенням, що сильно притягало увагу глядача. На картині намальовано було стару потемнілу ікону св. Миколи, а під нею в пеленах обвите немовлятко, оточене зо всіх боків калюжами прозорої води; з самої ікони також дзюрчить струмками і скапує вода; дія відбувається ніби в якійсь закутій частині якоїсь церкви. Загальний барвний тон картини блакитно-рожево-сіроватий, ніби у сутінках.

Було це, безперечно виображення на картині київської легенди про чудесне врятування із хвиль Дніпра купецької дитини. Але в ті часи я ні тієї прекрасної нашої легенди, ні перенесеної на північ славної козацької морської традиції особливого шанування св. Миколи ще не знав, і тому та картина видалась мені якоюсь дуже незвичайною і дивною. На мої настирливі розпитування за поясненням інтригуючого змісту картини в Морському соборі вправді дехто з місцевих петроградців спромігся мені лише те відповісти, що це… “кажуть, ніби якесь чудо св. Миколи Мокрого, який, мовляв, врятував якусь утоплену дитину…” Тоді я вперше і почув ім’я Миколи Мокрого. Докладнішого ж висвітлення справи не міг ні від кого добитися. Лише пізніше, через довший шерег літ, завдяки студіям нашої історії та її духовних і матеріяльних скарбів я серед них пізнав і зрозумів й оцю цінну, овіяну легендою, пам’ятку давніх віків, виявлену в іконі Миколи Мокрого, яку аж тепер пощастило побачити в оригіналі, щоб по мірі своїх скромних сил описати.

М. Битинський

Битинський М. Про український чудотворний образ св. Миколи Мокрого // Український Прометей. Детройт, 1954. 23 вересня. Ч. 38. С. 4. Передруки: Сагайдаківський Віталій о. Правди не втопити. С. 246-250; Вільне слово (Торонто). 1983. 15 січня. С. 5.

7. Стаття Миколи Битинського у журналі «Нові дні» (Торонто).

1954. Жовтень.

Образ свят. Миколи Мокрого

Образ свят. Миколи Мокрого, фото якого подано в «Нових Днях» ч. 56. виглядае так:

Ікону намальовано на грубій кипарисовій тридільній дошці, міцно зліпленій і стягненій з одного боку двома сильними шпугами; площа дошки розміром 43 х 33 ½ цалі. Дошка і шпуги збереглись назовні добре, але підо впливом довгого часу заялозились і закостеніли; натомість всередині дерево виявляє вже значну струхлявість.

Тепер усю площу ікони покриває біла металева ри-за з відповідними прорізями для голови і рук Святого. Мальовило підложено левкасовим ґрунтом, що рівномірною, досить грубою верствою покриває площу дош-ки. Самий малюнок, як звичайно, виконано схематично і як можна легко здогадуватись, яєчно-темперовою технікою настільки високої якости, що ще й тепер, через довгий ряд століть, усі контури зберегли гнучку чіткість ліній, а барви — витривалість і свіжість, хоч загально вони трохи притьмарені. Все ж таки деякі барви і в деяких місцях од впливу часу трохи змінилися, головно потемніли, особливо на виображенні частин тіла. Потемніло також і тло ікони, яке можливо первісним світло-охровим тоном підроблялося під зо-лоте. Виразно видно і темні плямисті смуги по краях образа в тих місцях, де западала колишня стара рама, поки образ був одягнений у ризу. У деяких місцях фарби злегка потріскались, а в інших повідлуплювались, відкриваючи пожовклий від часу левкасовий ґрунт; а біля обличчя і рук святого, очевидно, вже від гострих країв прорізі в ризі, помітні свіжі відлуплення фарб і білий левкасовий ґрунт.

Мальовило образа трактовано за звичайною старою канонічною візантійською іконографічною традицією і за усталеною типізацією св. Миколи Мирлікійського: продовгаста з широким лобом голова і з коротким сивуватим волоссям та з такою ж короткою округлою сивуватою бородою й тонкими вусами; під округлими луками брів — великі, широко відкриті, виразні темнокарі очі з чорними без лиску чоловічками; ніс вузький, загострений, чітко з обох 6оків відтінений; малі з пухкою нижньою губою уста; вуха виображено ненатурально — «анфас»…

Правильно, і також за давніми приписами інонографії, подано й типовий, як для святителя й отця церкви атрибут — Євангелію, яку він тримає лівою ру-кою на омофорі, а правицею благословляє. Але самі руки святого намальовано малі, непропорційно до розмірів голови і всієї постаті. Євангелію намальовано велику з листками згоди і збоку в розбіжній перспек-тиві, у темнобрунатній палітурці і темними квадратами по кутах її, де звичайно подаються виображення чотирьох євангелистів.

Одяг святителя Миколи в основному також трактовано за звиками давньої іконографії: священича фе-лонь й омофор. Але фелонь цим разом має незвичайний, можлнво, взагалі винятковий блакитно-зелений кольор (аквамарін) морської води замість постійного червоного або іноді зрідка й білого, які, звичайно, притаманні цьому святому, як іконографічна відмінна прикмета. Менші, дрібніші складки і заломи матерії фелоні модельовано (ламано) натуральним темнозеленим відтінком; натомість основні драперії на фелоні шировано схематично-умовно темно-червоними з цеглястим відтінком рівнобіжними смугами. Ця характе-ристична для живопису старих ікон шировка була певно за звиком проведена червоною фарбою, яка за довгий час окислилася й набула брунатно-цеглястого вигляду. Із усіх барв на іконі виявилась найвитривалішою блакитно-зелена, яка в деяких місцях ще й досі просвічує особливою, наче зовсім свіжою ясністю.

Омофор у св. Миколи має жовтаво-білий лагідний кольоровий тон, на якому виразно і гармонійно виділяються чорні видовжені, а по кінцях трохи розширені хрести з червонаво-цеглястими просвітами всередині і простими візерунками на кінцях рамен. Червоно-цеглястий колір і тут, мабуть, слід окисленої кіноварі. Омофор на плечах Святителя дуже ориґінально і незвично для нашого ока уложено: передній кінець його не виходить знизу обох напліч, а перекинений через ліве плече з-за спини, так що покриває собою ліве наплеччя і спускається просто від шиї.

На загальному гладкому, однотонному тлі ікони з обох боків голови Святого виображено малі, звернені до себе, поясні постаті Христа з Євангелією в руках і Богородиці з омофором. Ніяких німбів ні навколо голів цих постатей, ні навколо голови самого св. Ми-коли немає, і це якраз підсуває здогад, що німби заступало загальне золоте колись тло чи відповідний йому барвистий підмальовок. Скорше треба припускати останнє.

Ікона має певні написи у слов’янській транскрипції, з них деякі тепер незрозумілі через стислу літературну в’язь і титлування. А взагалі, всі ті написи разом дають дуже добрий матеріял для палеографічних студій. А під цими написами окремими великими (високими) літерами по боках голови святого написано грецьке ім’я його: НИКО // ЛЯЄ. Також над головою Богоматері подано звичайний богородичний знак: М Р — в ліґатурі. Усі написи в брунатно-червоній барві сильно при-темнені. Так виглядає назовні образ свят. Миколи Мок-рого.

Цей чудовий живопис заховується, як я вже згадав, під суцільною, на всю ікону, ризою, ніби під покришкою. Риза виготовлена із досить грубого литого срібла з відповідними прорізами для частин тіла — голови і рук — самого святого Миколи і бічних постатей. Уся риза, як в самому одягу святого, так і навколо його постаті, розкішно орнаментована; навколо голів святих прикрашена кованими срібними німбами з ажурним орнаментом по краях. Під постатями Христа й Бого-матері — горельєфні тиснені в металі хмари. Так само увесь орнамент на ризі горельєфний. Одяг святого Миколи на ризі, як і Євангелія в руці значно відрізняється від одягу на мальовилі: фелонь на ризі при-крашена хрестовим візерунком і багато орнаментова-ною лиштвою. Багату облямівку має й омофор з розкішними хрестами. При тому омофор уложено на пле-чах святого «нормально» так, що передній кінець його звисає зпід напліч. Євангелія має також нормальну перспективу збіжну і на палітурці має по кутах виображення чотирьох євангелістів, а в центрі образ Воскресення. Внизу ризи, посередині на вузькій стрічці, тиснений напис чіткими слов’янськими уставними літерами: Свят. Николай Чудотворець. 3 певністю можна пізнати по дуже тонкій, гарній, технічно досконалій роботі, як також і по дуже точному орнаментуванні ризи, шо вона недавнього походження, очевидно, з XІX чи найраніш з кінця XVІІІ ст.

Принагідно варто б ще до цього долучити деякі леґенди, що тісно в’яжуться з описаною знаменитою іконою. Найперше — назва ікони «Микола Мокрий» утворилася на основі дуже давньої, з перших віків християнства в Україні, київської леґенди. В ній оповідається, що колись-то перепливав Дніпро біля Києва човном один міщанин, київський купець, разом з дру-жиною і немовлятком на руках дружини. Через необережність матері дитина випала у воду і втопилась. Батьки дитини, як дуже побожні люди, з великого го-ря і відчаю палко молилися Богу і свят. Миколаєві, просячи рятунку для дитини. Св. Микола з’явивсь у сні матері і наказав удосвіта рано прийти до катедри св. Софії. Коли нещасна мати прибігла до церкви, то побачила під іконою св. Миколи живу свою дитину, яка спокійно спала у сухих пелюшках, а з самої чу-дотворної ікони точилась струмками вода. З того часу кияни і весь нарід український став шанувати образ св. Миколи у св. Софії, як чудотворний і назвав ікону — «Микола Мокрий».

Назва ікони своїм глибоким змістом сильно закрі-пилась у пам’яті і почуттях широких мас українського народу, а трохи пізніше знайшла голосний відгук і в історичних воєнно-побутових традиціях козацтва. Одчайдушні запорозькі мореплавці взяли собі за небес-ного патрона своїх морських походів св. Миколу, бо слава його, як чудесного провідника на водах і рятівника потопаючих була вже широко знана в Україні. Ікони св. Миколи козаки брали на бойові човни, а та-кож у морському поході на отаманському човні підносили корогву з його образом.

Мореплавська козацька традиція особливої пошани св. Миколи, як могутнього опікуна і вірного провідника мореплавців, пізніш перенесена була і до імператорської Чорноморської фльоти, що комплектувалась головно з українців. На багатьох кораблях цієї фльоти в особливій шанобі тримали ікони св. Миколи Чудотворця — рятівника потопаючих.

Навіть поза межі України, на далеку російську північ зайшла й утвердилась там голосна і світла слава свят. Миколи, як чудесного патрона мореплавців, бо і російська царська Балтійська фльота визнала Святи-теля за свого небесного опікуна. А в Петрограді, де був центральний штаб тієї фльоти, побудовано було величний морський храм у честь св. Миколи під офіційною назвою Морського Миколаївського Собору.

Мені самому особисто повелось переконатись, як далеко на північ сягнуло навіть саме ім’я св. Миколи Мокрого київського і як тісно українська леґенда про його чудо зв’язана з тим чужим російським морським собором. В часі відбудування військової служби в Пе-трограді за І. світової війни довелось мені побувати і в Миколаївському морському соборі. Там на стіні в лівій частині притвору побачив я чудову великих розмірів картину, яка сильно вразила мене своїм загадковим на той час для мене змістом. На картині було виображення старої потемнілої ікони св. Миколи, а під нею на високій приступці фігурку маленької дитинки, обвиненої в пелюшки, що спокійно спить, ото-чена потоками прозорої води; із самого ж образа Свя-тителя збігає струмками і скапує краплинами вода. Це, безперечно, було виображення на спеціяльній кар-тині київського легендарного чуда св. Миколи Мокрого.

Але до того часу я ще не чув ні самого славного додатка «Мокрий» до імені св. Миколи, ні про його леґендарне чудо. Лише пізніш, у студіях української історії й культури, я пізнав і прекрасну київську ле-ґенду про чудо св. Миколи Мокрого і зрозумів зміст колись давно баченої у Петроградському морському соборі картини.

Нові дні. Торонто, 1954. Жовтень. Ч. 57. С. 26-27.

8. Стаття Петра Волиняка у журналі «Нові дні» (Торонто).

1954. Жовтень

ЩЕ РАЗ ПРО ОБРАЗ МИКОЛИ МОКРОГО Й ОСТАНКИ КН. ЯРОСЛАВА МУДРОГО

У зв’язку з опублікуванням матеріялів про ці наші реліквії в ч. 56 нашого журналу, в Торонті (можливо, що і в інших містах) почали кружляти поголоски, що то, мовляв, не оригінал образу, а його “пізня копія”. У зв’язку з цим ми навели відповідні довідки у фахівців. Проф. Олекса Повстенко стверджує, шо образ свят. Миколи Мокрого є без сумніву оригінальний, а не копія . Тільки датується він не XІ століттям, як ми по-дали за даними сучасних власників образа, а ХШ-ХІV століттям. Це ніяк не зменшує вартости образу, бо 700-річна давність його є також дуже поважною. Образ одягнений у срібну визолочену ризу в 1840 році. За кілька років перед другою світовою війною ікона свят. Миколи Мокрого була очищена в реставраційній майстерні т. з. Всеукраїнського музейного городка (Киево-Печерська Лавра) від пізніших олійних записів. Належить вона до найвидатніших зразків нашого давнього іконописного малярства.

Також наведені довідки про тлінні останки кн. Яро-слава Мудрого. Вони вивезені в 1943 році. Перебувають таки в архиєпископа Палладія. Деталів поки що про цю справу не подаємо — нехай цим зацікавляться відповідні українські установи й особи. Хто має за цю справу взятись, ми вже висловили свою думку в попередньому числі «Нових Днів».

Антропологічне дослідження кістяка кн. Ярослава Мудрого відбулось не в Москві, як ми подавали (з пам’яти) в попередньому числі, а в Ленінграді. Копії до-кументів про розкриття саркофагу і дослідження також вивезені.

Ім’я особи, що вивезла це все, ми досконало знаємо і в свій час повідомимо наших читачів. Ще раз закликаємо наших читачів подбати (відповідними домаганнями через пресу і організації та партії, у яких во-ни є членами) про належне збереження й пошанування наших релігійних і національних святощів.

З жалем відзначаємо, що наш заклик поки що не сколихнув нашою еміґрацією. Знайте, що само нічого не робиться. І один редактор тут — без допомоги читачів — буде безсилий.

П. Волиняк

Нові дні. Торонто, 1954. Жовтень. Ч. 57. С. 27.

9. Стаття Михайла Дмитренка у журналі «Віра й культура» (Вінніпеґ).

1955. Березень.

ОБРАЗ СВ. МИКОЛИ МОКРОГО В ТОРОНТО

Коли в Торонто появився Образ Св. Миколи Мокрого, який вивезено під час Другої Світової Війни з київської Софії, я з великим зацікавленням пішов на нього подивитися.

Моя візита була цілком приватна. Ніяких заключень висловлювати, ніяких трактатів писати я не збірався. Хотів лише переконатись, чи Образ цей справді оригінальний, і якщо так, то для підкріплення спраглої душі тут, на чужині, вдихнути пахощі старовинної квітки.

Через отвори в кованій срібній ризі таємничо вирисовувались сильвети облич і рук Святих, – Миколи, Христа і Богородиці. Решту мальованої площі Образа покривала риза.

Риза не була об’єктом моєї цікавости. Я праг подивитись на діло рук безіменного творця, на старовинну Святість, ославлену віками.

Знявши ризу з Образа, я уважно розглядав, як приготована дошка, як вона зашпугована, грубість грунту (левкасу), характер рисунку, спосіб трактування форми, а особливо поверхню й техніку мальованого Образу.

Не знаю чому, але я спостеріг дивне явище у собі, – що більше придивлявся, то більше зароджувався в мені сумнів, – що Образ цей не був оригінальний.

Це змусило мене ще уважніше придивитись, пригадувати в пам’яті й порівнювати до Образів, які раніш я бачив, Образи, які належали приблизно до тієї самої доби, якій приписують і цю унікальну пам’ятку релігійного малярства.

Я звернув увагу на одну деталь, яка підтвердила мої сумніви в оригінальності: між правою рукою Св. Миколи і Євангелією на Образі намальована пляма, ніби то стара фарба відколупана. Площина, на якій намальовано це відколупане мальовило, залишається ідеально рівною, такою ж як і решта площини Образу. Більше того, намальовано грубість слою кордонів, нібито уцілілої фарби, та ще й ілюзорно підкреслено надаюче уявне світло на грубість фарби з одного та тінь з другого боку плями. Отже, намагаючись світотіневим принципом добитись ефекту, ніби ушкодження правдиве.

Припустімо, що цей Образ Св. Миколи Мокрого є оригінал, та в силу своєї давности дійсно має відпалу частину мальовила. Само собою зрозуміло, там, де фарба відпала, площа Образу буде мати контррельєф, – поглиблену, тобто, нерівну поверхню площини, і очевидно в тому місці буде видно левкасний ґрунт.

Чому ж на цьому Образі поверхня цілком рівна, і лише той “рельєф” від ушкодження намальований? Відповідь могла бути тільки одна. Це є копія з того Образу, який був ушкоджений, і то копія, зроблена не для знавців, без боязні, що її не приймуть, а так собі, поверховно, щоб лише зовнішньо нагадував оригінал.

Припускаю, що оригінал мав частину відпалої поверхні мальовила, і колись, коли був намальований просто по поверхні ґрунту, не шпаклюючи левкасом залишеної частини поверхні, аби лише не було, – як кажуть, – в Образі білої діри видно. Звичайно, при падаючому на Образ освітлені (збоку), пляма покаже свої рельєфні контури, бо фарба, тонко наложена, не вирівняє площу до нормальної поверхні.

Оригінальний Образ Св. Миколая, в такому стані, представ перед очі копіїста, і той, не задумуючись, переніс на свою дошку те, що бачив. Отож, копія пішла під ризу, а оригінал… Де? Це моє припущення.

Та й дійсно! Який сенс на оригіналі такої безцінної пам’ятки штучно домальовувати ушкодження, якого не існує? Ще більше переконуюсь, що це дійсно копія.

Принцип трактування форми старого візантійського малювання не є світотіневий. Школа візантійського малярства будувала форму своєрідним способом вислову, ні в якому разі не рахуючись з джерелом освітлення. Стосувалось це, як малювання облич, частин тіла, цілої фігури, так само одежі та інших предметів, об’єктів, мальованих на Образі. На Образі Св. Миколая Мокрого (маю на увазі копію, яку називають оригіналом) трактовка форми обличчя і рук мене не переконують в оригінальності візантійського малярства.

Хоч в сильветах і голова, і руки зберігають характер візантійських мальовил (я не відкидаю того, що копія зроблена з оригіналу), тому збереження цього характеру відношу на рахунок оригіналу, який, зрозуміло, собою диктував майстрові, що копіював. Трактовка форми фалд, яка у візантійському малярстві творить особливо тонку, рисункову майже орнаментальність на площині, тут зроблена досить грубо, не так, як дозволяє це стара техніка яєчної темпери. Темпера дозволяє свобідно й грайливо вести лінію і закінчити її.

На Образі Св. Миколая Мокрого саме відсутність цієї грайливости й свобідности дозволяє думати, що Образ зроблений олійною технікою, яка появилась набагато пізніше. А це знову підтверджує підставу думати, що Образ є пізнішою копією.

Молодий колега, маляр П. Сидоренко звернув увагу на другу річ: на дошці всі чотири краї лицевої сторони мають темні поля, шириною в 6-7 см. Присутній при розмові Отець (у розпорядимости якого є цей Образ) пояснював, що ці темні поля походять від довгого перебування Образа у гніздах рами. Це твердження не підставне, бо поля ці знані, – вони мають свою історію.

На Іконах поля відділені від площі, на якій малюють основний Образ. Та площа зветься ковчегом Ікони. Місце, на якому малювали додаткові сцени з життя Святого, звуться полями. Поля були і в випадках, коли на Образі додаткових сцен не малювали. Про це говорить проф. І. Свєнціцкий у своїй книзі: “Іконопись Галицької України ХV-ХVІ віків”, Львів 1928 р. Він пише: “Споєні і скріплені дошки приготовляли для мальовила, виймаючи у відступі яких 3 цм., – іноді до 6 цм., як це було звичаєм у північно-руських іконописців, – ровець, який відділяв окрайні поля Ікони від площини самого мальовила, званої ковчегом Ікони. Коли Ікона мала бути з житієм або лицевими діями зображеного Святого, то поля намічалися ширші, відповідно до композиції. І так вони могли бути ширшими по прямовісним бокам, до того ще низом, іноді верхом і низом, або тільки низом. Але були випадки готових до малюнку дощок і без попереднього зазначення долотом і різцем їх піль і ковчегу, лише красками (фарбами) зазначені поля з поділом на часті рівнож тільки лініями барвними”.

Коли навіть допустити, що Образ Св. Миколи Мокрого є випадок (як ті, про які пише проф. Свєнціцкий), що поле на ньому не виділене контррельєфним рівчаком, а лише барвою, то і в цьому випадку Образ Св. Миколи якраз має не барвне відокремлення поля від ковчегу Образа, а світотіневе підроблення, зробленого долотом розділення, яке могло бути, безперечно, на оригінальному старовинному Образі Св. Миколи Мокрого, з якого роблено копію. Отже, ще раз: копія!

Але коли і ким та копія роблена? Не маючи під руками жодних матеріялів, можна висловити лише припущення. Відчуваючи в характері письма деякий присмак академічного впливу на малярство, припускаю, що Образ цей скопійовано в часи, коли цехові способи малювання давно уступили академічному вихованню мистців (яких цей академізм скерував у зовсім інший бік), коли мистці-майстрі забували вже традиції старої українсько-візантійської техніки. Тому, під час копіювання не ураховували все те, що робило і копію великою цінністю. Отже, копія може відноситись до початку XVII століття, а то й протягом ХІХ-го.

Торонто.

Михайло Дмитренко.

Віра й культура. Вінніпеґ, 1955. Березень. Ч. 5 (17). С. 25-27.

10. Стаття Святослава Шрамченка у журналі «Віра й культура» (Вінніпеґ).

1955. Листопад.

УКРАЇНСЬКИЙ ОБРАЗ СВ. МИКОЛИ “МОКРОГО”, ЯК СТАРА СВЯТИНЯ – ТРАДИЦІЯ ФЛЬОТИ

“Український Прометей” ч. 35, від 2 вересня 1954 р., раніш “Віра й Культура” ч. 7, згадує про український давній чудотворний Образ Св. Миколи Мокрого. Потім “Український Прометей” в ч. 38 від 23 вересня 1954 р. помістив цікавий опис цього Образу М. Битинського.

Ще Запорожці – “водні козаки” – ті, що служили в Запорожській Фльоті, завжди вважали своїм небесним патроном і провідником на морі Св. Миколу Чудотворця Мокрого, як того, що завжди рятував потопаючих. Вони брали з собою в морські походи і Образи Св. Миколи. І так, як багато інших запорожських водних традицій перейшло до російської царської фльоти, так і Образ Св. Миколи перейшов на всі кораблі фльоти. Між іншим тут треба згадати, що в 1918 році при Українському Міністерстві в Києві працювала Комісія над традиціями Чорноморської Фльоти. До неї входили старшини фльоти, походячи з старих українських козацько-шляхетських родів, а також старшин чисто російського шляхетського походження, які тоді були на службі в Українській Державній Фльоті. Яке ж було здивування останніх, коли вони документально переконувалися, що більшість старих традицій Чорноморської Фльоти, а від того і всієї царської фльоти, походила від запорожців!

Ті ж кораблі Чорноморської Фльоти, що мали вже по назві, теж старої української традиції, своїх власних патронів, ось, напр., як під час Першої Світової війни, а пізніш у складі Української Державної Фльоти, лінійні кораблі 2-ої Бригади лінійних кораблів Чорноморської Фльоти: “Св. Євстахій”, “Св. Іоан Золотоустий” і “Св. Пантелеймон”, потім 3-ої Бригади: “Три Святителі” і Відділу окремого призначення: “Св. Юрій Побідоносець”, – вони мали корабельні Образи цих Святих, але одночасно по традиції також Св. Миколу Мокрого.

Мало того, що ця українська традиція перейшла до всієї царської фльоти, – до Балтійської, Північно-Ледового Океану, Каспійської, Сибірської і Амурської, вона охопила і всю торговельну фльоту.

Є старе українське прислів’я: “хто на морі не бував, той Богу не молився”, і молитви моряків завжди звертались до Св. Миколи. А треба підкреслити, що моряки вміли молитись Богу! Цікавими були факти, коли серед матросів Чорноморської Фльоти, особливо новобранців та ще й з таких, які моря раніш не бачили, попадали частенько люди, особливо з фабричних робітників, яких уже до певної міри торкнулася соціялістична тодішня пропаганда невіри в Бога, попавши на кораблі перший раз, у велику бурю починали хреститись і звертались до Св. Миколи.

З Образами Св. Миколи Мокрого зв’язано на фльоті також багато легенд і оповідань. Між іншим є морське повір’я, що ці Образи у випадках загибелі корабля не гинуть. Приведу цікавий епізод з І Світової війни на Чорноморській Фльоті.

Цю війну Туреччина розпочала несподіваним бомбардуванням Чорноморських портів своєю фльотою, – Севастополя, Теодосії, Новоросійська і Одеси. Німецько-турецький крейсер-велетень “Гебен” чи “Султан Явус Селім”, під якою назвою він і зараз пливає в складі Турецької фльоти, 29 жовтня 1914 року збомбардував Севастополь, правда, що без жодних матеріяльних шкод. Цікавим є, що він знашовсь на полях мінних загороджень, поставлених в своїм часі мінною сотнею Севастопольської Морської Фортеці. Ці спеціяльні міни треба було включити з фортеці, щоб вони діяли. На його щастя не можна було включити цих мін в цей момент, бо в морі під Севастополем був один з дивізіонів ескадрових міноносців і мінний загородитель “Прут”.

Останній вертався з під Ялти з повним ладунком мін загородження. “Гебен” спочатку був заатакований цими міноносцями при дуже несприятливих для них обставинах: тож був день, і до того прекрасна погода. “Гебен” навіть пошкодив поважно одного з міноноесців “Лейт. Пущіна”, і може б його затопив би, але в цей момент його увага була притягнена іншим воєнним кораблем, який показався на обрії моря. Це і був мінний загородитель “Прут”. “Гебен” скерувавсь до нього, відчинивши вогонь із своїх малокаліберних гармат.

У такім нерівнім бою командир відразу вирішив затопити свій корабель, щоб він не діставсь в руки ворога, а крім того перше добре попадання з “Гебену” і “Прут” вилетить в повітря зо своїми мінами, і командир наказав залозі корабля, по відчиненні кінгстонів, спуститись до човнів.

Залога у повному складі спустилась до човнів, останнім командир, за винятком старшого мінного старшини капітан-лейтенанта Ругазьского, який, по власному почину, спустивсь до трюму “Прута”, і ще зірвав там в його днищі підривні патрони, щоб прискорити загибель корабля. Сам при цьому загинув.

Відмовився зійти з “Прута” до човнів і старенький корабельний православний пан-отець о. Антін, який прослужив пару десятків літ на “Пруті”. Він в повному священичому облаченні зійшов на командирський місток і почав хрестом благословляти залогу корабля, що відпливала на човнах від нього. Екіпаж увесь почав співати “Спаси, Господи, людей Своїх”. Погода стояла чудесна. Море як дзеркало. “Прут” під всіма боєвими прапорами на маштах поступово йшов під воду.

“Гебен”, який наблизивсь, перестав стріляти. На ньому несподівано почулись свистіння підстаршин і сурми до парадного алярму. Увесь екіпаж виструнчився по борту, блиснули на сонці багнети почесної варти, орхестра його заграла військовий гімн. Усі старшини й підстаршини його віддавали честь ворожому потопаючому, згідно найкращих традицій всіх фльот світу, кораблю аж до того момента, коли боєві його прапори не сховалися разом з ним під водою…

Після того “Геебн” узяв у полон більшість екіпажу “Прута” і відійшов.

Коли на це місце підійшли інші кораблі Чорноморської Фльоти, вони урятували решту екіпажу, і в той момент зауважили, що на морських хвилях пливає стара корабельна Ікона “Прута” Св. Миколи Мокрого, яку зараз же взято з води.

Ця Ікона перейшла пізніш на крейсер “Прут”, – так був названий по традиції турецький крейсер “Меджидіє”, який на Великдень 1915 року затонув на мінах під Одесою, був піднесений і відремонтований, увійшов до складу Чорноморської Фльоти, брав уділ в боєвих операціях фльоти, пізніш, піднісши український прапор, увійшов до складу Української Державної Фльоти.

Але коли німецько-турецький крейсер “Гебен” у супроводі турецьких міноносців у травні 1918 року завітав до Севастополя, уже як союзник України, то турки зараз же зацікавилися крейсером “Прут”, захопили його, не дивлячись на протест Командуючого Українською Чорноморською Фльотою Контр-Адмірала М. М. Остроградського-Апостола, відвели його до Царгороду і надали йому попереднє ім’я “Меджидіє”, під яким він остався й зараз, і пливає в складі Турецької Фльоти, як учбовий корабель.

Між іншим, Образ Св. Миколи з “Прута”, після зазнайомлення з його історією, був турками з урочистою пошаною відданий Контр-Адміралові М. М. Остроградському-Апостолові, який пізніш привіз його до Києва.

Капітан-Лейтенант Фльоти Святослав Шрамченко.

Віра й культура. Вінніпеґ, 1955. Листопад. Ч. 1 (25). С. 12-13.

11. Стаття протестанта В.Вінявського у двотижневику «Канадійський ранок». Ч. 813.

Вилізло шило з сагайдака

На сторінках «Нового Шляху» вже два раза появилась інформація про ікону святителя Миколая Мокрого, яка мабуть насильно опинилася на скитальщині й тепер знаходиться в Торонті під опікою протоєрея В.Сагайдаківського. Про скитання ікони нічого не говориться, і годі довідатися, якими дорогами ікона дісталася до Ню-Йорку. 3 тих скупих інформацій довідуємося лише про те, як вона дісталася до Торонта.

Останньо опікун ікони прот. В. Сагайдаківський полемізує з редактором «Нових Днів» п. П.Волиняком на сторінках «Нового Шляху» ч. 74 з дня 20 вересня 1954 р., та опрокидає маййже всі думки, висловлені п. Волиняком в справі ікони (див. «Нові Дні» ч. 56 за серпень ц. р.) й подає у формі резолюцій свої вияснення та постанови. Деякі з них є наївно смішні, але їх автор на це уваги не звертає, він вживає всіх засобів, щоб збити річеві думки п. Волиняка.

Пікантніші з тих тверджень опікуна ікони наводимо для ознайомлення читачів «К.[анадійського] Ранку». Отже опікун ікони погоджується лише з одною думкою п. Волиняка. І має рацію. Бо лише опікун знає найкраще, в який спосіб це можна зробити. Він подає готовий плян: «побудувати спеціяльний храм-підземелля, в якому збереження образа… було б забезпечене новністю». А не приміщувати десь в музеї, як подає чи думає п. Волиняк, бо тоді ікона стала б пасивною і не діяла б. Тут і вилізло шило з сагайдака. Ікона в музеї була б пасивною, твердить опікун, а вона мусить бути активною, вона мусмть діяти. Ікона мусить бути так активною, щоб за її поміччю повстав величавий храм в Торонті, якого потребує не так ікона, як її опікун та його однодумці. В тій цілі вже навіть засновано будовляний коітет, а це теж познаки активности самого опікуна ікони. Найголовніша активність – це зібрати фонди, і до цього призначив опікун ікону св. Миколая.

Дальше опікун ікони плете ось яку мудрість: «Святитель Божий Миколай у свойому образі оселився в Канаді взагалі, в Торонті зокрема не для того, щоб його святий образ виконував пасивну ролю зразка старовинного малярства, а для того, щоб обдарувати всіх нас своїми милостя-ми і щоб активно голосити нам, українцям, істину, якої нам так бракує в нашому церковно-релігійному житті і в справі нашого спасінння в небі». Очевидно, цю ікону привезено до Торонта лише на те, щоб вона активною була, щоб вона діяла. Дійсно, завдання ікони величезні. Опікун надармо її не спровадив до Торонта, тут вона мусить діяти, бо справа будови храму-підземелля це не жарт.

Що до милостей для нас, то ми щиренько дякуємо за них. Нас годували 900 років подібними милостя-ми і вони вже українському народові боком вилазять.

Що в нашому церковно-релігійному житті бракує істини — це свята правда. Але чи ікона щось тут поможе? Що ж вона робила дотепер цілих 900 років в Україні? Де ж та проповідувана істина? Чи ж 900 років був ще закороткий час, щоб людей істини навчити? Нещасне та жалюгідне такого типу християнс[т]во, що чекає на істину, проповідувану мертвим ідолом! Про таких людей говорит|ь пророк Ісая: «Не знають, бо й не бачать, бо їм очі затуплено, щоб сліпом сліпували й однято їм розум» (44: 8). Чи може мертва річ взагалі щось проповідувати? Ні! Вона мовчатиме так, як мовчить все те, що є мертве. Істину проповідував Ісус Христос, проповідували апостоли і продовжують проповідувати живі люди, які мають відвагу відкинути всяке нехристиянське барахло включно з іконами різних святих, і взялись за істину-правду святої Євангелії: «Як у слові Моїм позостанетеся, тоді справді Моїми учнями будете, і пізнаєте правду, — а прав-да вас визволить… Коли Син отже визволить вас, то справді ви будете вільні» (Ів. 8: 31-32, 36). I коли ми, невільні й на чужині, то тільки завдяки проповідникам, які місто проповідувати науку Ісуса Христа проповідують мертві ікони.

Теж нічого не може помогти нам мертва ікона в справі нашого спасіння, бож сам опікун ікони, є спасите-лем її, він же ж старається спасти її від загибелі, від знищення: вогню, крадіжі і т. п. I вважає, що лише в храмі-підземеллі зможе спасти її. Якже ж тоді те заховане від людей зможе помогти людям у їхньому спасенні?

Раді б ми знати, на котрому місці поставив Ісуса Христа опікун ікони? Коли він каже: «Не забудьмо, що св. Миколай після Бога й Богородиці є вся наша надія». Чуєте, яке бого-хульство проповідує опікун ікони! Пощо тоді звати себе християнином, а Ісуса Христа Спасителем, коли по рецепті опікуна ікони, Миколай є тим «спасителем» і всьою надією. В якій та котрій Євангелії вичитав миколопоклонник щось про таку новочасну Божу Трійцю? В Христовій Євангелії такого дива немає, а є: «Бо троє свідкують на небі: Отець, Слово (Ісус) й Святий Дух, і ці троє одно» (1 Ів. 5: 7; Матв. 28: 19, Ів. 1: 1). Отже, не Миколай наша надія, а Спаситель Ісус Христос. «Так-бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього не загинув, але мав життя вічне» (Ів. 3: 16).

Що ікона святителя Миколая є одинокою надією для її опікуна, в це ми вповні віримо, але не вірьмо, що вона є надією всіх українців, бо така надія була б страшною безнадійністю. Вже вистарчить того, що наші діди та прадіди надіялися на подібних святих, і діждалися ми до того, про що навіть боляче згадувати: неволі, заслання, штучного голоду, скитальщини… Та воно ясно, що коли сліпий сліпому поводирем є, то вони обидва зайдуть в пропасть…

Коли опікун ікони прот. Сагайдаківський, під претекстом схоронення ікони, хоче новий храм побудувати, то ми проти цього нічого не маємо. Але радимо йому не покликатися на всіх українців та на цілу націю, бо всякому відомо, що не всі українці й не ціла нація належить до групи, яку репрезентує опікун ікони. Українська нація складається не тільки з одної групи православних християн, а є ще і другі православні, які не поділяють поглядів опікуна ікони та є противниками його, про що він до-бре знає ще з Курокі в Саскачевані. Дальше, в українській нації є католики, а також і євангелики, яким ані не сниться покладати надії на ікону Миколи Мокрого та очікувати істини від мертвого ідола.

Ми не маємо нічого проти ікони, як такої, ми вповні поділяємо погляд п. Волиняка, який каже: «Навіть поліно, яке пролежало 900 років, шанувати треба», і додаємо, але на поліно надіятися не можна, і від поліна не можна сподіватися якої-небудь проповідуваної істини. 3 огляду на старинність та зразок українського малярства з XI століття, ця ікона повинна мати місце там, де мають місце всі старинні, цінні пам'ятки.

Вироблятн з іконою всякі чуда-ди-ва та покликатпся при цьому на всіх українців та на цілу націю, опікун ікони не сміє, він це може робити лише в ім'я своє та в ім'я його групи. Ми вважаємо, що такими штучками лише компромітується християнство та українську націю в очах здорово думаючих та культурних народів, серед яких ми, українці, живемо. Годі у двадцятому столітті прикриватися плахтуром середніх віків, бо все од-но шило з сагайдака вже вилізло, і люди бачать, про що тут ходить.

В. Вінявський.

12. Лист о. Тимофія Міненка до редакції журналу «Нові дні».

1973.

«Свого часу в «Нових днях» була замітка і запит в справі місця перебування Чудотворної Ікони Миколи Мокрого, що була вивезена в час війни з Києва, з св. Софії на Захід. Це найбільша українська національна святиня і цей образ знаходиться тепер у Нью-Йорку. Дотепер я ніде не висловлювався у цій справі, бо живий був Високопреосвященніший Архієпископ Пал[л]адій Видибіда-Руденко, який вивіз цю святиню з Варшави, привіз її до Америки і був її опікуном, як це він зазначив.

У травні 1958 р. в адвокатській канцелярії зроблено умову-припоручення, яким зобовязано, що після смерти Архієпископа Пал[л]адія іконою св. Миколи Мокрого мають заопікуватися автор цього листа і о. Юрій Сікорський. Але так сталося, що о. Юрій Сікорський передчасно упокоївся (1 грудня 1969 р.) і тепер я є одиноким опікуном цієї української святині. Копію припоручення прикладаю для Вашого відома.

Ікону Святителя Миколая привіз до Америки Архієпископ Пал[л]адій. Спочатку вона зберігалася в його помешканні, а в 1958 р. він примістив її в катедрі Пресвятої Тройці в Нью-Йорку, коли для неї був збудований відповідний ківот. Перед цим ікону обмила фахова фірма в Нью-Йорку. Ікона була привезена в металевій ризі. Отже, перед чищенням та риза була знята. Ризу також наново позолочено та почищено. Всіма цими справами займався автор цього листа на доручення Архієпископа Пал[л]адія. Відбитку з ікони Святителя Миколая, що була зроблена після обмиття, долучаю. Вони (відбитки) були надруковані в більшій кількості. Очевидно, що після обмиття ікони її знову вправлено в металеву ризу, в якій вона й знаходиться в церкві. В 1963 р. ця ікона була перевезена до новопридбаного храму Пресвятої Тройці – катедри Архієпископа Пал[л]адія в Бруклині, Н.Й., де вона знаходиться і нині. Для вселюдного почитання ця ікона на певний час була привезена до Торонто та Клівленда».

Нові дні. 1973. Серпень. Передрук: Багряний Іван. Листування, 1946-1963 / Упор. Олексій Коновал. Т. 1. К.: Смолоскип, 2002. С. 208.

13. Редакційна стаття в «Українському православному слові» (Бавнд-Брук).

1991, січень.

Мандрівка ікони Св. Миколая Мокрого

Серед чималої кількости пакунків, що їх віз з собою на Україну тоді ще Владика Митрополит Мстислав, звертала на себе увагу вузька скриня з дикти. Звернули на неї увагу і на таможні в Москві та запитали: «А в этом что?», на що почули: «Ікона». Така коротка і несподівана відповідь не задовольнила представника «фінвлади», прийшлось пояснити, чому ту ікону везуть «додому, в Київ». Почувши пояснення, відповіли коротким і схвальним: «Это хорошо!»

Того ж дня вечором ікона була вже в Києві. Привіз ікону «додому» Владика Мстислав, який вивіз її в 1943 р. з Києва у «велике невідоме», разом з чималою громадою священиків і вірних УАПЦеркви.

Нарешті – про яку тут ікону йде мова? Це зменшена копія з чудотворної ікони Св. Миколая Мокрого, яка належала до скарбів собору Св. Софії Київської й користала з великої пошани киян та мешканців Придніпров’я. Зменшена копія має срібну сорочку й була прикрасою Трапезної церкви, яку звали звичайно «Малою Софією».

Ориґінал ікони Св. Миколая Мокрого знайдено було в Дніпрових плавнях ще в XIV ст. Як відомо, Св. Миколая вважають за опікуна подорожніх. Тож перед ориґіналом ікони, який знаходився в самому соборі Св. Софії, і копією ікони в «Малій Софії» читались свого часу акафісти і відправлялись молебні.

З копією ікони Св. Миколая Мокрого повернувся до Києва обраний на становище першого Патріярха Київського і всієї України Владика Мстислав. Цю ікону було внесено до Собору Св. Софії на чолі процесії, якою було започатковано чин інтронізації Владики Мстислава на престол Патріярха Київського і всієї України.

При кінці треба з жалем ствердити, що ще досі ікона Св. Миколая Мокрого не знайшла в Києві належного їй почесного місця. Питання приміщення ікони в колишньому власному «домі молитви» – Малій Софії, ще й досі в процесі політичної ворожби. До речі буде згадати тут, що проблема приміщення у Києві установ УАПЦеркви натрапляє й далі на обіцянки. Патріяршу канцелярію прийшлося примістити в готелі. Де притулить свою голову Владика Патріярх, коли повернеться до Києва? – Здається, лише один Господь відає.

Українське православне слово. Бавнд-Брук, 1991. № 1. Січень. С. 27.