Епілог
Сергій Білокінь
Склалося дуже звичайно. На еміґрації, 1947 року, В.Міяковського було обрано на дійсного члена НТШ, а 1948 – на дійсного члена УВАН. Тим часом його ім’я – людини, яка все життя працювала для української науки, – не потрапило ні до УРЕ, ані до «Шевченківського словника», і в Україні його тепер майже не знають. Навіть передруковуючи наново із львівського місячника листування Затонського з Феліксом Коном, у Києві ще не наважилися згадати публікації В.В. [216] Цікаву думку висловив 1969 року М.Антонович: «Сьогодні не можна писати про Кирило-Методіївське Братство, не беручи на увагу праць В.Міяковського […]» [217]. Виявляється, в цій країні можливо все. У корпусному виданні слідчої справи кирило-мефодіївців на всі три томи знаходимо лише один-єдиний поклик на роботу Міяковського, і то чомусь не на збірник 1928 року, де вона з’явилася вперше, а на передрук 1984 року, багато «страшніший» [218]. А старе його помешкання на Великій Підвальній, 13, помешк. 10 (3-й поверх праворуч) зазнало ущільнення (мабуть, поетапного), і його сестра Євгенія Варлаамівна померла в останній, найменшій кімнатці. Восени 1977 року мене привела до неї теж покійна нині Оксана Григорівна Холодна. Я жахнувся – по всій кімнаті не було видно жодного предмету, придбаного чи відремонтованого після війни. Такого убожества рідко траплялося бачити.
Оскільки в Києві, як він добре знав, лишались родичі, В.В. намагався триматись якомога обережніше. Для списку редколегії «Наукового збірника» УВАН, що вийшов у світ 1953 року, він подав не прізвище своє, а псевдонім! Вийшло – Д.Чижевський, С.Демидчук, В.Порський та Ю.Тищенко! Іншим разом вийшло зовсім зле. У часописі «Рід та знамено» («Орган внутрішнього зв’язку знаменованих родів») було надруковано прецікаву розвідку про Модзалевського за підписом «Б.Ясенчик» [219]. Автор виявив близьке й ґрунтовне знайомство з предметом, опублікував два невідомі фото, зарекомендував себе самовидцем київської роботи Модзалевського у 1918-20 роках, але хто ж крився під цим псевдонімом, лишалось невідомим. Його розкрив ненароком Ол.Оглоблин. Зацитувавши з цієї статті останній уступ, він перервав цитату уточненням – «згадує про Модзалевського один з його друзів (В.В.Міяковський)» [220]. Ця вказівка Оглоблина не привернула нічиєї уваги, і на реєстрах праць Міяковського не відбилася.
1989 року совєтське правосуддя «реабілітувало» українського вченого. Але характерно, що 25 квітня 1989 року КҐБ подавало на нього, 101-річного, запит до Адресного бюро, на що одержало відповідь – «Мияковский Владимир Варламович 1888 прописанным по Киеву и области не значится». А в реабілітаційному «Заключении» зазначено: «Принятыми мерами (!) родственники не установлены» [221]. Яка все-таки дика наша країна!
Порядком курйозу треба відзначити однак, що не все було так печально. Поклики на праці вченого зрідка трапляються у радянських виданнях 50-60-х років [222].
1984 року Українська Вільна Академія Наук у США видала за редакцією історика Марка Антоновича капітальну збірку його вибраних праць [223]. Треба сподіватися, дальші томи праць і архіву вченого (його листування) не забаряться [224].
Це не перша спроба видати вибране Міяковського. Перша не вдалася. Десь у сімдесятих роках великий український бібліограф Ф.П.Максименко передав мені дві грубі теки. Одна з них містила курс лекцій з української історіографії Ол.Оглоблина, друга – папери В.Міяковського. У цій другій теці лежало кілька розвідок:
– Джерела до історії Кирило-Методіївського брацтва. Рукопис без дати. [12] арк.
– Рукописні та друковані пам’ятки серед архівних матеріялів. Рукопис без дати. 33 арк.
– Тайное политическое общество 1860 года. Рукопис без дати.15 арк.
- Громадська та революційна робота Ф.К.Вовка. Перший примірник машинопису з правкою автора (?), без дати. 9 арк.
Датувати ці рукописи треба ранніми двадцятими або навіть і попередніми роками. По-перше, автор використав за браком паперу звороти бланків дореволюційних установ [225]. Згодом папір, нехай поганий, совєтський, був. По-друге, статті писались на початках архівної діяльності В.Міяковського, – у пізніші часи фактографічний бік його праць був багатший.
Крім рукописів, збереглися гранки двох публікацій – «З просвітньої діяльности П.А.Куліша» (ЛНВ. 1919. № 7-9) та «До історії української журналістики» (Наше минуле. 1918. Ч. 3).
Але особливо цікавий у цій теці машинопис збірника праць вченого, що не вийшов у світ. Зміст його укладено на окремому аркуші, чомусь рукою Ф.Максименка, олівцем, з численними виправленнями:
Арк. 1:
З історії громадських рухів на Україні, ч. 1.
В.Міяковський
В шестидесятих роках на Україні.
[Закреслено: Збірник статей по історії громадського руху на Україні по архівним матеріялам.]
(По ненадрукованим матеріялам)
Арк. 1 зв.:
Зміст.
1. Передмова.
2. З історії укр.[аїнського] руху 60-х років (Початок «Громади»). [Арк.] 1-36 [Перший примірник з правкою автора]. [226].
Володимир Антонович і політичні справи 60-х років. [Арк.] с. 37-56. [Перший примірник з правкою дружини?] .
3. Народник 60-х років (Б.С.Познанський). [Арк.] 57-95. [Другий невичитаний примірник.] Україна, 1926, № 1 (16), [с. 72-93].
4. З літературної діяльности Т.[адеуша] Рильського. [Арк.] С. 1-20. [Перший невичитаний примірник].
1. Оповідання «Марко і агрест»
2. Начерк укр.[аїнської] історії.
Культурництво 60-х років [227].
1.Кулішева «Граматка» на Україні. [Арк.] 96-111.
2. Справа К.Михальчука [228]. [Арк.] 1-16. [Другий невичитаний примірник ] Україна, 1924, № 4, [с. 98-102].
Революц.[ійні] відозви з монастирських друкарень. [Арк.] 112-135. [Другий примірник без правки] .
Укр.[аїнські] відозви 60-х років. [Арк.] 136-148. [Другий примірник без правки] .
Після повстання (ген.-губ. огляд становища України в 1863-1864 рр.) [229]. [Арк.] 149-166. [Перший примірник з правкою автора].
Додатки: Показання Волод. Антоновича перед слідчою комісією 1861 р. [230]
Абетк.[овий] покажчик імен.
Те, що машинопис споряджено валовою паґінацією, а машинописи статей ч. 1 та 8 мають правку рукою самого В.Міяковського, свідчить передусім про те, що збірник готував сам автор, і це авторський примірник. У машинописах статей чч. 3, 5-2, 6 польські слова вписано атраментом рукою Ф. Максименка, а в машинопису ч. 5-1 рукою останнього вписано заголовок. Валова паґінація, як на мене, відтворює той порядок статей, який встановив був сам автор. Те, що у «Змісті», порушуючи цей порядок, опинилися статті чч. 4 та 5-2 з окремою паґінацією, свідчить про появу іншого, виразно пізнішого пляну збірника. Можна припустити, що Максименко діяльно допомагав Міяковському в підготовці машинопису до друку, але роботу не було завершено, – можливо, внаслідок авторового арешту 1929 року.
Але виникає чимало питань. До збірника не потрапила чомусь праця про зв’язки Глібова з революційним рухом 60-х років, – короткий виклад зібраного матеріялу вчений надрукував 1927 року в «Пролетарській правді», але для збірника докладніше його не розробив. Якісь арґументи втримали автора від спокуси долучити до рукопису славну свою працю «Ювілей цензурного акту 1876 р.» – про надто важливий епізод, який до певної міри завершив цілий історичний період. Не зовсім зрозуміло, якщо збірник мав підсумувати кількарічні авторові студії, – чому ж тоді деякі статті з цього збірника – про Тадея Рильського й Кулішеву «Граматку» – у світ не вийшли? Це могли б бути «наддатки», найновіші його студії, які для читача були б новинкою, нехай і так. Але, може, навпаки, – збірник готувався раніше, а коли не вийшов, окремі статті з нього друкувались по журналах? Що таке можливо, підказують нам надто вже ранні дати публікацій – 1920 рік («Революційні відозви»), 1921-й («Голос друку»), 1923-й («Червоний шлях») та 1924-й («Летопись революции» та «Україна»). Ті статті, що не вийшли у світ до 1926-го року (у першому числі журналу «Україна» цього року останньою з’явилася стаття про Бориса Познанського), не вийшли чомусь ані 1927, ані 1928, ані, зрештою, 1929 року. Якби автор забажав, у цей час вони начебто могли б ще з’явитися, хіба не так?
Тут варто нагадати, що у другій половині двадцятих років Міяковський від тематики 1860-х років явно відійшов, зайнявшися часами давнішими, передусім Шевченком, у зв’язку з Будинком-музеєм. Так чи інакше, ясно найважливіше – те, що зміст «максименківського» збірника повністю покривається з темою того давнього збірника Міяковського, що був готовий ще 1919 року, але тоді у світ не вийшов (та й що, зрештою, вийшло 1919 чи й 1920 року [231]?!) – «Збірник матеріялів до українського руху 60-х років ХІХ в., І вип.». Збігається навіть те, що в обох випадках маємо застереження – йдеться лише про перший випуск із черги. Але далі, виходить, робота не просунулась. Якби не так, якби збірник лишався для автора чи для Академії ще актуальний, навіщо було 1920 року друкувати «Революційні відозви» окремим виданням? Навіщо було пускати його взагалі вроздріб – по журналах? Ми ж таки знаємо, що 1919 року збірник був уже складений. Питання остаточно розв’язує свідчення самого автора, зроблене 20 вересня 1929 року про праці, що лишились на його робочому столі недокінчені й не видані внаслідок арешту: «Збірник моїх статей для Державного Видавництва «В 60-х роках на Україні» з статтями про революційні та громадські рухи того часу – цілком викінчений, але не зданий до друку, без вступної статті та приміток» (див. вище). Це він і є.
В Україні вивчення могутньої культурної спадщини Володимира Міяковського, як бачимо, щойно розпочинається [232].
216. Бережина Андрій. Із листування наркома В.Затонського // пам’ятки України. 1989. № 1. С. 39-44.
217. Антонович М. Володимир Міяковський // Український історик. Ч. 21-23. 1969. С. 100.
218. Кирило-Мефодіївське товариство: Зб. документів. Том 1. К.: Наукова думка, 1990. С. 15.
219. Ясенчик Б. Вадим Модзалевський – український родознавець // Рід та знамено. Frankfurt a/М.; Hochst, 1947. Зшиток 2. С. 22-27.
220. Оглоблин Ол. Микола Василенко й Вадим Модзалевський: За неопублікованими матеріялами // Український історик. Том 11-12. 1966. С. 25. Цю свою статтю Ол.Оглоблин вважав за окремий розділ ширшої праці «Люди Нової України» (с. 7), що й досі лишається невидана. У реєстрі «Праці Олександра Оглоблина, що залишаються в рукопису», подано: «54. Люди Нової України (нариси й спогади). 1950-70 рр.» (Оглоблин Олександер. Студії з історії України: Статті і джерельні матеріяли. Нью-Йорк; К.; Торонто, 1995. С. 401). Існує також окрема відбитка статті Оглоблина.
221. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 60096 ФП / кор. 1552. Арк. 92, 93.
222. Див., напр.: Крестова Л.В. Из истории журнальной деятельности Н.И.Новикова // Исторические записки. [М.:] Изд-во АН СССР, 1953. С. 254; Садова М.А. В поисках книги: Библиографические разыскания при выполнении читательских требований. М.: Изд-во Всесоюзной книжной палаты, 1963. С. 25 та ін. Праці В.Козловської, П.Курінного, В.Міяковського, К.Мощенка, Ол.Оглоблина, Л.Окіншевича, Н.Полонської-Василенко й інших еміґрантів, навіть (чи – тим більше!) К.Штепи, як це не дивно, були зареєстровані у бібліографічному покажчику «Видання Академії наук УРСР, 1919-1967: Суспільні науки» (К., 1969). Увійшли навіть праці не реабілітованого на той час Петра Єфремова, – не було Сергія Олександровича!
223. Міяковський Володимир. Недруковане й забуте: Громадські рухи дев’ятнадцятого сторіччя; Новітня українська література. Нью-Йорк: УВАН, 1984. 509 с. (Джерела до новітньої історії України, Том 1). У рецензії на це видання (Український історик, Ч. 93-96. 1987. С. 186) Любомир Винар зв’язував вихід другого тому із 100-річним ювілеєм вченого.
224. Пор.: Білокінь С. Ім’я з-поза меж УРЕ // Книжник. 1991. № 1. С. 22-23. Як відомо, зберігся великий і надзвичайно коштовний архів вченого. Лише за 17 років його епістолярних взаємин з Володимиром Дорошенком (3 січня 1946 року – 27 липня 1963 року) накопичилось понад 400 листів останнього (Міяковський В. Володимир Вікторович Дорошенко // Український історик. Том 21-23. 1969. С. 49). Відповідна кількість листів Міяковського повинна зберігатись в архіві Дорошенка в УВАН. Оскільки цікаві ці матеріяли, можна судити із статті: Міяковський В. Володимир Вікторович Дорошенко // Український історик. Том 21-23. 1969. С. 47-55; Том 24. 1969. С. 30-37.
225. «Технический отдел Комитета Юго-Западного фронта Всероссийского Союза городов и Соединенный банк» та «Русский для внешней торговли банк».
226. У дужках наведено бібліографічні нотатки Ф.Максименка, узяті в нього у [] дужках.
227. Заголовок статті рукою Ф.Максименка: Культурництво 60-их років і Кулішева «Граматка» на Україні.
228. Заголовок: З молодих років К.Михальчука.
229. Підзаголовок статті: Становище Правобережної України після 1863 р.
230. Див.: Міяковський Володимир. В.Б.Антонович перед слідчою комісією // Червоний шлях. 1923. Ч. 3. С. 234-244. Пор.: Син України: Володимир Боніфатійович Антонович. [Том] 2. [К., 1997]. С. 25-32.
231. Навесні 1920 року київська преса розповідала: «Укр.[аїнська] Академія Наук при большевиках фактично не могла провадити нормальної праці. На перешкоді стояли всякі Всеувидати і поліграфічні відділи, що не давали дозволу на друкування видань Академії, яких виготовано до друку дуже багато на всіх 3-х відділах. Навіть періодичні органи Академії не виходили в світ» (Українська Академія Наук // Громадське слово. К., 1920. 11 травня. № 2. С. 4).
232. Білокінь С. Таємниці архівів не вічні… // Сучасність. 1998. Ч. 10 (450). С. 57-80. Пор.: Помер проф. Володимир Міяковський – історик, керівник Музею-Архіву УВАН // Свобода. 1972. 24 березня. Ч. 56. С. 1; Вісті Українського Історичного Товариства // Свобода. 1972. 9 червня. Ч. 108. с. 3.
1998 р.
Опубліковано : Вісті УВАН. Ч. 2. Нью-Йорк, 2000. С. 201-267.