Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Терор в СРСР / Доля членів Центральної Ради в СССР

Доля членів Центральної Ради в СССР

Сергій Білокінь

Заслуговує на спеціальний розгляд доля такої виразної соціальної групи, як члени Центральної Ради. Питання можна сформулювати так: чи могла прожити «в цій країні» людина, якщо вона свого часу входила до українського демократичного парламенту? На жаль, остаточно загальну кількість членів парламенту досі не усталено. За даними мандатної комісії Шостих Загальних зборів, склад Української Центральної Ради становив 798 осіб. Павло Христюк говорить про 822 мандатів, Ісидор Нагаєвський – про 848. У довіднику В.Верстюка-Т.Осташко (1998) подано 126 персональних довідок [1]. Зараз це найповніше зведення біографічних даних про цих людей, тому в дальшому аналізі беру його за основу. Перевірено також відомості останньої праці, що підсумовує набутки еміґрації, – це фундаментальне п’ятитомове видання «The Encyclopedia of Ucraine» (Vol. I-V), що вийшло в Торонто [2].

На жаль, у біографіях київського довідника чимало нез’ясованого, деякі статті закінчуються фразою: «Подальша доля невідома». Можна помітити очевидні недоробки. Упорядники мали відомості, що були репресовані Михайло Авдієнко (ЕU. І, 147: ?), Василь Бойко (ЕU. І, 261: 1938) [3], Сергій Веселовський (ЕU. V, 592: ?) [4], Антін Драгомирецький (ЕU. І, 756: ?) [5] та Гаврило Одинець [6]. Ці біографії треба було розробити краще, оскільки існують слідчі справи, за якими кінець біографій з’ясувати найлегше [7]. Що стосується торонтської енциклопедії, то її недоліком можна вважати відсутність чітких критеріїв, що пояснюється браком інформацій. Думається, якби відомості про С.Ерастова, Дм.Ісаєвича, Г.Одинця, В.Поплавка, І.Пугача та деяких інших осіб були у видавців на руках, вони навряд чи відмовилися б від вміщення відповідних статей.

З падінням Української Державности персональний склад Центральної Ради розпався на дві частини – одні залишились на Батьківщині, інші вийшли на еміґрацію, причому дехто з останніх повернувся. Побувши тиждень в ув’язненні у травні 1919 року, уже наступного року виїхав на еміґрацію Христофор Барановський [8]. Помер у Бразилії 1941 року. Нас цікавитимуть тут, природно, лише ті з них, хто перебував на території, яку контролювали большевики. Вважається, що в УСРР померли Зіновій Висоцький (псевдонім Степовий) [9], Олександр Жуковський (ЕU. V, 855: 1925), Йосип Маєвський (ЕU. ІІІ, 271: ?) [10], Прокіп Понятенко (ЕU. ІV, 140: ?) [11] та Віктор Поплавко, але як реально склалась їхня доля, упорядники київського довідника не знають. Такий сучасний рівень української біографістики.

Криваву різанину, подібної до якої місто не бачило з часів Андрія Боголюбського, Батия та Менґлі-Гірея, влаштували на початку 1918 року війська Муравйова в Золотоверхому Києві. Підійшовши 15 січня ст.ст. до міста, аж до 25-го дня вони піддавали його інтенсивному бомбардуванню. Генерал Костенко, що пережив облогу Порт-Артура й написав про неї книжку, оповідав знайомим, що большевицьке бомбардування «ничуть не было слабее бомбардировки Порт-Артура японцами в самые страшные дни» [12]. У присвяченому крутянам оповіданні Богдан Рубчак відтворював перекази про муравйовців: «Це була збиранина голоти – недобитків царської кавалерії, царської морської фльоти, розбишак і «босяків» із вулиць міст, під командуванням колишнього царського жандарма Муравйова» [13]. Журналіст Григорій Андрійович Коваленко (Гр.Сьогобочний), що перебував під арештом у т.зв. «штабі Духоніна» – Маріїнському палаці [14] 26-30 січня, вступав у розмови зі своїми охоронцями й розпитував, звідки вони родом тощо. Він з’ясував:

«На диво, все були чужинці – вартували вони вночі по дві годині – з губерній Калужської, Самарської, Тобольської, Рязанської, Вятської і тільки двоє – з Київщини. Темнота, звичайно, безпросвітня. Свідомости – жадної!» [15].

Ці люди й справили в українській столиці свою криваву орґію. У листі до брата – археолога Миколи Ернста від 15 червня 1918 року історик мистецтв Федір Ернст оповідав:

«Трупы расстрелянных везли на площадках ломовики через весь город – прямо наваленные грудами по 10-15 человек на площадку, неприкрытыми, в искривленных позах, залитые кровью – целыми вереницами. И пока эта сволочь не убралась из Киева, я, признаюсь, ежеминутно дрожал за свою жизнь и не раз удирал под пулями» [16].

Серед них було багато кримінальників, – лютнева революція розкрила тюремні брами для всіх. З-поміж красноґвардійців особливою люттю відзначалися матроси. Але ж було й чимало селян. Важливе питання – як пощастило большевикам збурити психіку цих людей, які перед війною були начебто соціально безпечні. Цікаве спостереження зробив білий контррозвідник українського походження Микола Сигида про червоних кінця 1917 – початку 1918 року:

«Вожди отряда были звери, расстрелы и самые кошмарные издевательства были спутниками их похода, имея целью своеобразное настраивание этой толпы, которая носила название войск. Ни одной минуты отдыха человеку, через кровь идущего к крови, ни одной минуты сна человеку, пьяному от крови брата своего, не давали эти люди, дабы угар не мог пройти раньше, чем будет достигнута цель. Понимание психологии масс, чисто звериное […]» [17].

Сигида писав про загони Н.А.Ховріна й Р.Ф.Сіверса, що рухались на Таганрог. Це особливо цікаво, бо ми маєм аналогічні яскраві свідчення й про тих, що йшли на Київ, звірства яких документовані у Глухові і в інших містах. Достеменно те саме, що й Сигида, казав Муравйов Г.Лапчинському про свою армію: «Это армия, которая может лишь наступать. Как только она остановится, так и начнет разлагаться, реквизировать, воровать, убивать» [18]. Розуміється, з точки зору большевицьких ватажків, розкладання їхньої армади було злом, якщо зменшувалась її ударна сила. Убивства й грабунки як такі злом не вважалися, навпаки, Муравйов у свої запальних промовав обіцяв своїм воякам віддати їм захоплені міста на пограбування. Своє слово він тримав. Голова армійського комітету 1-ої революційної армії С.Мойсеєв, котрий знав Муравйова зблизька, під час слідства згадував київську епопею:

«Когда на место расстрелов приехал Муравьев и увидел, что его окружает толпа озверевших красногвардейцев с награбленным имуществом, то он ничего не сказал о том, чтоб не грабили, а наоборот, стал призывать к дальнейшим расстрелам, говоря, что главное теперь быть беспощадным» [19].

Якщо лінія поведінки красноґвардійців, що рухались у різних напрямках, була однакова, – чи не визначали в Москві загальні принципи, як маніпулювати цими шариковими, чи не одержували їхні командири спільних інструкцій? Як уже згадано, у Києві тоді загинули члени Центральної Ради Леонард Бочковський [20], Олександр-Богдан Зарудний (ЕU. V, 823: лютий 1918, Київ) [21] та Ісаак Пугач (редактор «Народної волі») [22]. Назвавши лише імена Зарудного й Пугача, Павло Христюк пояснив їхню загибель непоінформованістю про виїзд уряду [23]. Так само й Дорошенко, зазначаючи, що з українських діячів «загинуло лиш кілька людей, здебільшого випадково», пояснив це тим, що «у большевиків ще не було добре поставленої розвідки» [24].

Жертвою одного з таємничих убивств тих років став генеральний секретар освіти Іван Стешенко (ЕU. V, 51: 30 липня 1918, Полтава) [25]. Відповідальна й «резонансна», як тепер кажуть, посада притягувала до нього пильну увагу людей різних настроїв.

«Всім відомо, – читаємо в одному з некрологів, – скільки образ прийняв І.М. від ворогів України і «чорносотенців», і «соціялістів» з «К.[іевской] Мислі», і – сором згадати – від декого з «свідомих» українців за свою щиру діяльність. Ім’я його не сходило з уст доброчинних російських учителів. Коли прийшли «большевики» [Муравйова], вони кинулись розшукувати І.М., щоб повести його під розстріл. Зімою, в страшну завірюху подався І.М. пішки з Київа… і врятувався на той раз від большевицьких куль…» [26].

Невідомі злочинці настигли його пізніше і в іншому місці. Двома пострілами з револьвера його було смертельно поранено пізно ввечері 31 липня 1918 року в Полтаві на Куракінській вулиці. Не знайшовши візника, він ішов з вокзалу разом із сином до знайомих на ніч. На другий день вранці Стешенко помер у лікарні, не прийшовши до пам’яті [27]. Згадуючи померлих тоді Мочульського й Нарбута, письменниця Галина Журба казала:

«Це було особливо боляче після недавнього вбивства Олександра Мурашка, що загинув з рук «невідомих» бандитів. В дійсності московсько-большевицька рука нищила пляново українських діячів культури, як-от Стешенка та інш.» [28].

Цікаво, що один раз, і то саме у випадку із Стешенком, убивство узяли на свій рахунок большевики. Хоча у липні 1918 року Полтава перебувала на території гетьманської Української Держави, у постанові на арешт його дружини Оксани Стешенко (1941), яку підписав нарком ҐБ Мешик, було зазначено достеменно: «Муж Стешенко в прошлом являлся министром просвещения при Центральной раде (убит Красными войсками в 1918 году)» [29]. На допиті 22 липня 1941 року слідчий добивавсь у Оксани Михайлівни: «Следствию известно, что ваш муж Стешенко был убит в 1918 году войсками Красной Армии как гетманский министр (sic), так ли это?» [30]. Хоч би як це не виглядало малоймовірно, але знаходимо цьому й потвердження. Виїхавши до Полтави, 20 грудня 1923 року С.Єфремов записав у щоденнику:

«Дізнався од Костя Івановича [Товкача] страшні подробиці про вбивство Стешенка. Засудила його на смерть большевицька організація Зіньківського повіту; засуд виконав один з членів тієї організації. Звуть його – Башловка. Чому саме засуд упав на Стешенка – не зрозуміти» [31].

Ще на початку квітня 1918 року лікар з Одеси, член ЦК партії соціалістів-самостійників Іван Луценко (ЕU. ІІІ, 211) [32] виступив на Малій Раді у справі розстрілу Євгена Нероновича [33]. Він не сподівався тоді, що невдовзі загине й сам. Обставини його загибелі розповів його товариш з Українського генерального військового комітету Володимир Кедровський. Наступного, 1919 року, відходячи під ударами червоної та денікінської армій, Українська армія опинилась у «чотирикутнику смерті». Бракувало набоїв. Недалеко Старо-Костянтинова, коли Луценків гайдамацький загін атакував большевицький панцерний потяг, налетіла большевицька кіннота. Мало хто з українців вирвався з залізного кільця кіннотників. «Тяжко поранений Луценко сховався поміж палями, зложеними біля залізниці, але большевики знайшли його і порубали на шматки» [34]. «Енциклопедія українознавства» інформує про смерть Луценка інакше: «Загинув літом 1919 на посту військ. лікаря під час боїв за зал. станцію Антоніни на Волині» (ІV, 1386). Англомовна енциклопедія Кубійовича-Струка датує цю подію 25 березня 1919 року, м.Полонне Новоград-Волинського повіту. Що стосується самого Нероновича, то ще 1995 року В.Ф.Верстюк зі своїми співавторами звернув увагу на те, що заарештували його у Великих Сорочинцях, де він перебував у родичів дружини, і розстріляли без суду як члена Народного секретаріату, яким на той час він по суті уже не був [35].

Невдовзі «в порядку червоного терору» загинув Володимир Науменко (ЕU. ІІІ, 566: 8 липня 1919) [36]. ВУЧК заарештувало Науменка 7 липня 1919 року, а вже наступного дня Лаціс, Яковлев, Вітліцький та Іванов, члени колегії ВУЧК, вирішили: «Расстрелять, приговор привести в исполнение в 24 часа» [37]. Дев’ятого числа Президент УАН В.Вернадський та неодмінний секретар УАН А.Кримський звернулись до комісара Наркомосу з клопотанням про його звільнення, але вони запізнилися.

Перебуваючи під домашнім арештом большевиків [38], 11 квітня 1919 року у Чернігові помер Ілля Шраґ (ЕU. ІV, 673: 11 квітня 1919, Чернігів) [39]. У серпні 1919 року [40] в Києві був розстріляний ЧК Кузьма Корж (ЕU. ІІ, 620: 1919, Київ) як «один з головних керівників петлюрівської змови» [41]. Дуже характерно склалась доля Всеволода Голубовича (ЕU. ІІ, 212: ?) [42]. Лише 1919 року большевики забирали його двічі, а у серпні 1920 року його арештувала кам’янець-подільська ЧК. Засуджено його на п’ять років примусової праці в концтаборах, але у зв’язку з амністією ВУЦВК 6 жовтня 1921 року його звільнили, зобов’язавши щотижня приходити на реєстрацію до міліції. Якийсь час він поневірявся, не мав роботи. Нарешті став завідуючим відділу капітального будівництва ВРНГ, але був ув’язнений знову у справі «Українського Національного Центру». 2 січня 1932 року року Голубович був засуджений на десять років позбавлення волі у концтаборах. 7 лютого 1932 року колегія ОҐПУ СРСР зменшила строк покарання до шести років. З урахуванням попереднього ув’язнення влітку 1937 року строк закінчився. 2 червня НКВД порушило клопотання перед Президією ЦВК СРСР про продовження ув’язнення, – йому додали ще п’ять років. 16 травня 1939 року він загинув у ярославльській тюрмі [43]. Пустити його на свободу большевики ніяк не могли, кінець строку для них ще нічого не означав. Начальник УСО УҐБ НКВД УРСР Букшпан звертався до начальника управління Темлагу НКВД (ст. Потьма) з таким гуманістичним листом: «Против освобождения, по окончании срока изоляции з/к Герасименко Николая Потаповича, в соответствии с приказом № 257/с – 33 г. и циркуляром ГУЛАГ № 124 – 33 г. – УГБ НКВД УССР не возражает» [44]. 29 квітня 1935 року оперуповноважений ОО УҐБ КОУ НКВД Стрельніков прийняв постанову: «В отношении Герасименко Н.П., после освобождения его из лагеря, применить циркуляр ГУЛАГа и ГУРКМ от 13/ІІ – 1933 г. № 124» [45]. Спецслужба цікавилася дальшим місцеперебуванням колишнього зека і розпочинала пошуки, коли він випадав з кола її зору. 28 березня 1949 року начальник 2 відділу УМҐБ Київської області підполковник Булдаков звернувся до начальника відділення 1 спецвідділу МВД УРСР майора Федюка з запитом:

«Освобожденный из лагерей МВД Артеменко Петр Алексеевич к указанному месту жительства в Киевскую область не прибыл. Для организации его розыска просим выслать архивно-следственное дело № 238 502» [46].

1924 року у справі «Центру дій» [47] проходили двоє членів Центральної Ради, двоє масонів – брати академік УАН Микола Прокопович (* 2 лютого 1866) [48] та Костянтин Прокопович (* 2 квітня 1877) [49] Василенки (ЕU. V, 560: 3 жовтня 1935). Микола Прокопович хворів, тому його узяли останнім – 24 вересня 1923 року. Внаслідок різних клопотань 14 жовтня його випустили, але знову взяли під варту у перший день процесу – 17 березня 1924 року. 8 квітня було оголошено вирок. Обох Василенків було засуджено на 10 років позбавлення свободи. 24 листопада Миколу Прокоповича звільнили, і він помер 3 жовтня 1935 року в Києві [50]. Його молодший брат лишався в ув’язненні. 1930 року у справі «РДО» було притягнуто Г.Косткевича. 5 березня 1957 року, під час посмертних реабілітацій, його було викликано й запитано: «Существовала ли в Киеве контрреволюционная организация «Центр действия»?». Він відповів: «Да, существовала» [51]. Протягом дальших років як підневільний К.Василенко працював по різних установах [52]. 1937 року його заарештували вдруге у Вінниці. Коли почалась війна, Костянтина Прокоповича Василенка розстріляли як політичного (кримінальних випущено).

Справа «Спілки Визволення України» захопила сімох членів Центральної Ради [53]. 21 липня 1929 року був ув’язнений Сергій Єфремов (ЕU. V, 764: 10 березня 1939) [54], 17 липня Володимир Чехівський (ЕU. І, 407: ?) [55], 23 липня Андрій Ніковський (ЕU. ІІІ, 600: 1942) [56], 27 липня Йосип Гермайзе (ЕU. ІІ, 141: ?) [57], 17 серпня Григорій Голоскевич (ЕU. ІІ, 207: осінь 1934, Тобольськ) [58], 26 серпня Валентин Отамановський (ЕU. ІІІ, 738: 1964, Харків), і остання з цієї групи – 15 січня 1930 року – Людмила Старицька-Черняхівська (ЕU. V, 19: 1941) [59]. Ніковський відбував строк у Соловецьких таборах. Вийшовши на волю 21 квітня 1940 року, він приїхав до Ленінграду до своєї дочки. Юр Меженко оповідав мені, що на початку війни Ніковський приходив до нього, просив допомогти влаштуватись на службу. Меженко вважав, що Ніковський помер на початках блокади [60]. Дмитро Нитченко занотував розповідь Сергія Титаренка про долю Гр.Голоскевича – його заслання до Тобольська після ярославльської в’язниці та кількох років табору:

«Його дружина збиралась відвідати його, але незабаром дістала від нього пакунки з речами чоловіка. А потім дістала й телеграму про те, що Голоскевич помер від хвороби серця. Це було, як розповідав Титаренко, восени 1934 року. Згодом дружина Голоскевича поїхала сама до Тобольська, щоб упорядкувати могилу. Там вона довідалась, що речі й телеграму надіслав їй сам Голоскевич і що в день смерти його запросили були знайомі до театру, але він відмовився. А увечері, розрахувавшись з господарями за мешкання, він лишив якийсь лист для НКВД, куди він мусив трохи не щодня ходити на реєстрацію, й пішов з дому. Вночі він повісився в міському парку» [61].

За відомостями Б.Зданевича, це сталося не пізніше 6 серпня 1935 року в Томську [62]. Цікаво, що про смерть його у квітні в Тобольську сповістив львівський журнал, позначений липнем-серпнем [63].

За справою «Українського Національного Центру» було заарештовано 50 осіб. Членів Центральної Ради ця справа забрала найбільше: 2 березня 1931 року «одномоментно» узяли чотирьох – Всеволода Голубовича (ЕU. ІІ, 212: ?), Василя Мазуренка (ЕU. ІІІ, 356: ?) [64], Павла Христюка (ЕU. ІІ, 496: ?) й Миколу Чечеля (ЕU. І, 406: ?), 1 квітня 1931 року арештовано правника Миколу Григоровича Левитського (ЕU. ІІІ, 102: 1935; не плутати з кооператором Миколою Васильовичем Левитським), який від імені УНР підписав мир у Бресті, 27 квітня – Аркадія Степаненка (ЕU. V, 45: ?) [65]. Заарештували також Дмитра Коліуха (ЕU. ІІ, 587: бл. 1937), Миколу Любінського (ЕU. ІІІ, 173: 1930-ті) [66], Миколу Стасюка (ЕU. V, 21: ?) й Миколу Шраґа (ЕU. ІV, 674: 1 лютого 1970), сина згаданого вище Іллі Шраґа. Строк ув’язнення давали всім невеликий – від трьох до шести років. Відгалуженням справи «УНЦ» стала справа УВО, за якою 1934 року розстріляли члена Центральної Ради Анатолія Пісоцького (Андрія Річицького; ЕU. ІV, 367: 1934, с.Баштанка Миколаївської обл.) [67]. У дальші роки 33 душі, що проходили у справі «УНЦ», було знову ув’язнено за «антирадянську діяльність» і «шпигунство». Із них двадцять одного було розстріляно, а решта 12 одержали нові строки [68]. Тепер стало відомо, що Микола Левитський 1935 року помер в одному з концтаборів Красноярського краю, Миколу Чечеля розстріляли 9 вересня 1937 року в Суздалі, Василя Мазуренка у неділю 21 листопада 1937 року в Алма-Аті, Аркадія Степаненка 5 вересня 1938 року в Києві [69]. Всеволод Голубович, як уже сказано, 16 травня 1939 року помер у Ярославльській тюрмі, а Павло Христюк – 19 вересня 1941 року – в одному з концтаборів Севвостлаґу [70]. Є відомості, що Микола Стасюк зацілів у Маріуполі. До приходу німців під час Другої Світової війни він працював як сторож у міському парку. За німецької окупації став редактором «Маріюпільської газети», одного з найкраще редаґованих у ті роки часописів [71].

Поза цими великими групами багато хто загинув поодинці. Член Центральної й Малої Рад, міністр внутрішніх справ УНР Михайло Ткаченко (ЕU. V, 227: 1920, Москва) був інтернований у Росії, перебував у московському таборі, де 1920 року й загинув. Після коротких років еміґрації 1922 року повернувся до України Олександр Степаненко (ЕU. V, 45: 1924, Сибір) [72]. 1924 року його вислано до РСФСР, де він відразу й помер. По-різному оповідають про обставини загибелі Миколи Міхновського (ЕU. ІІІ, 406: 3 березня 1924) [73]. Як писав Петро Мірчук,

«[…] під кінець квітня [1924 року] Міхновський попав знову до казематів ҐПУ. По кількох днях переслухань Міхновського звільнено. Він перейшов з тюрми на приватну квартиру, але вже другого дня вранці, 3-го травня 1924 року [74] Міхновського знайдено мертвим, повішеним в садку. Про обставини смерти Миколи Міхновського не подав ніхто ніколи якогось точнішого звідомлення. Не було ніколи й можливости довідатись якось про те опісля. […] ми вважаємо потрібним насамперед звернути увагу на те, що не існувало ніколи й не існує ніякого доказу, що Микола Міхновський покінчив самогубством. Ніякої записки про свій самогубчий замір Міхновський не залишив [75], перед ніким ніколи думки про самогубство не висловлював. Сам факт, що його знайдено повішеним в приватному саді, аж ніяк не можна вважати якимсь доказом самогубства, коли взяти до уваги, що його смерть наступила в найближчу ніч після звільнення його з казематів ҐПУ. Навпаки, знаючи методи ҐПУ, мусимо при[й]няти за безсумнівний факт, що ҐПУ зліквідувало фізично Міхновського, повісивши його ніччю в «приватному» саду, щоб цим заінсценізувати версію про самогубство» [76].

Трагічно загинув генерал-хорунжий УНР Юрій Тютюнник (ЕU. V, 226: 1929, Москва). Спровокованого ҐПУ до повернення в Україну, 1929 року його було заарештовано й розстріляно у Москві [77]. 1930 року ув’язнено Федора Крижанівського. Відбувши три роки, він повернувся 1933 року до Києва. 1938 року був заарештований вдруге й 28 квітня розстріляний [78]. Повернувшися з еміґрації, під час голодомору 1932 року на Кубані помер авіатор, генерал-хорунжий Віктор Павленко [79]. Неподалік, у Сухумі, уночі проти 14 квітня 1933 року помер Степан Ерастов [80]. У 1933-34 роках були ув’язнені Сергій Вікул, Михайло Полоз (ЕU. ІV, 124: 3 листопада 1937, Соловки), Олександр Шумський (ЕU. ІV, 686: 18 вересня 1946, Соловки [81]) та Микола Вороний (ЕU. V, 654: 7 червня 1938, Одеса). 1938 року загинули Євген Касьяненко – не раніше 30 грудня (ЕU. ІІ, 429: ?) [82] та Олександр Янко – 22 вересня [83].

Постанову про початок слідства у справі М.Вороного М.Акімов-Еґідес виніс 28 березня 1934 року. Того самого дня заповнено анкету обвинуваченого, допитано і Вороного, і свідків – Івана Ле, Петра Колесника, Аркадія Добровольського та Любомира Дмитерка. За кілька днів, 31 березня Окрема нарада визначила йому три роки ИТЛ з заміною на заслання до Казахстану на такий самий строк. Виїхавши «одиночним порядком» через Харків, Вороний спробував зустрітися з Балицьким, а оскільки зарозумілий сатрап його не прийняв, передав на його ім’я письмове клопотання. 9 червня судова трійка несподівано замінила трирічне заслання до Казахстану на висилку із забороною проживати в Україні, Білорусії, Московській та Ленінградській областях [84]. Він мешкав у Воронежі, потім у Бєжиці, а влітку 1937 року переїхав до Піщанобрідського району Одеської області, де 14 квітня 1938 року його арештували. Особлива трійка при УНКВД Одеської області 29 квітня 1938 року ухвалила розстріляти і поета, і ще 12 його посправників-селян. Микола Вороний загинув 7 червня 1938 року [85].

Хроніку репресій проти колишнього члена Центральної Ради, колишнього наркома освіти України Олександра Шумського відтворив Юр.Шаповал. Як показав дослідник, його було заарештовано 13 травня 1933 року на станції Толмачово біля Ленінґрада в будинку відпочинку. Формальною причиною арешту стали свідчення Ф.Бея-Орловського, К.Максимовича та кількох інших осіб, притягнутих у справі «УВО», щодо його участі в цій організації. Одержавши 10 років, він опинився у Суздальському політізоляторі ОҐПУ, а тоді на Соловках, де його утримували в одиночці кремлівського спецізолятора. Як не дивно, його життєвий шлях тривав до осені 1946 року [86]. Щодо Шумського довгий час вважалося, що він покінчив життя самогубством. Певний час побутувала версія про його самогубство, поки в газеті «Московские новости» не було опубліковано (1992. № 31) свідчення Павла Судоплатова, згодом розгорнуті у його мемуарах:

«Абакумов также сказал, что направит в Саратов спецгруппу, чтобы ликвидировать Шумского, а в мою задачу входит устроить так, чтобы его сторонники не догадались, что его ликвидировали. Майрановский, в то время начальник токсикологической лаборатории МГБ, был срочно вызван в Саратов, где в больнице лежал Шумский. Яд из его лаборатории сделал свое дело: официально считалось, что Шумский умер от сердечной недостаточности. […] В Москве этой операции придали небывалое значение» [87].

Усі, хто пише про обставини смерті академіка Михайла Грушевського (ЕU. ІІ, 250: 25 листопада 1934, Кисловодськ) [88], базуються на спогадах його учениці Оксани Степанишиної. Вона оповіла, що 15 жовтня 1934 року Грушевський з дружиною й дочкою приїхав до Кисловодська, де вони спинились у санаторії Комітету сприяння ученим. Тут на початку листопада в нього раптом від інфекції з’явився на спині карбункул. Для потрібної операції його відвезли до хірурґічного відділу міської лікарні. Марія Сильвестрівна попрохала його дозволити запросити на операцію лікаря Григоровського, але завідувач лікарні Хурґін не дозволив і поспішно зробив операцію сам. Після цієї операції, замість полекшення, хворому стало гірше. Хурґін зробив нову операцію, але самопочуття стало ще гірше. У цей час у Кисловодську відпочивав відомий московський лікар Бурденко [89], але Грушевська довідалась про це запізно. Все ж таки 24 листопада вона запросила його до Михайла Сергійовича. Оглянувши хворого, він вийшов з палати обурений: «Що це мене покликали до вмираючої людини?». Марія Сильвестрівна почула ці слова зовсім випадково, проходячи повз, – вони її приголомшили, оскільки були цілковитою несподіванкою. Ніщо ніби не вістувало кінця. 25 листопада (О.Степанишина пише, – 24) о 5 годині вечора Михайло Грушевський помер [90]. В українській некомуністичній історіографії встановилась однозначна думка, що таким способом його штучно усунуто з життя [91].

Те, що дехто з членів Центральної Ради лишався за кордоном, большевиків непокоїло. 1926 року від кулі терориста загинув у Парижі Симон Петлюра (ЕU. ІІІ, 856: 25 травня 1926, Париж) [92]. Після війни чотирьох діячів було за кордоном викрадено, – вони загинули в СРСР в ув’язненні. Першим, у березні 1945 року в Катовіцах заарештовано Івана Фещенка-Чопівського (ЕU. І, 878: 2 вересня 1952). Він загинув у Абезі Кожвинського району Комі АРСР 2 вересня 1952 року [93]. У травні 1945 року совєцька контррозвідка вивезла з Праги до Києва Миколу Ґалаґана (ЕU. ІІ, 115: ?) [94]. Його життєвий шлях скінчився у Лук’янівській в’язниці. За свідченням Ірини Нітефор (Торонто), дочки члена Центральної Ради економіста Валентина Садовського (ЕU. ІV, 492: 24 листопада 1947, Київ) [95], його було забрано 12 травня 1945 року. Він загинув у київській Лук’янівській тюрмі 24 листопада 1947 року. 27 травня 1945 року ОКР «Смерш» 4 гвардійської танкової армії заарештувало старенького Максима Славінського (ЕU. ІV, 746: листопад 1945, Київ) [96]. Він помер у тюрмі № 1 УНКВД Київської області 23 листопада 1945 року о 23.30 вечора.

Виходить, із тих членів Центральної Ради, що лишались на території СРСР, з усіма розправилися ще до війни. З новоприбулих – четвірки викрадених – найдовше прожив (до 2 вересня 1952 року) Іван Фещенко-Чопівський. Подивімось, хто був живий за кордоном на момент його смерті.

Наприкінці 1953 року на еміґрації віднайшлося 12 колишніх членів українського парламенту, що підтримували між собою стосунки [97] й спромоглися на спільну акцію. Никифор Григоріїв-Наш (ЕU. ІІ, 254: 5 серпня 1953) склав від їхнього імені спільну «Декларацію», яку вони підписали, підсумувавши свою державотворчу діяльність із 35-річної дистанції та з позиції набутого досвіту [98]. Насправді за кордоном жило їх більше, тільки вони, певно, втратили контакти. Так,

Никифор Григоріїв помер щойно 5 серпня 1953 року,

Михайло Єреміїв – 16 вересня 1975 року (ЕU. V, 769: 16 вересня 1975, Женева) [99],

Павло Зайцев – 2 вересня 1965 року (ЕU. V, 800: 2 вересня 1965, Мюнхен) [100],

Володимир Кедровський – 13 березня 1970 року (ЕU. ІІ, 434: 13 березня 1970, Нью-Йорк) [101],

Микола Ковалевський – 18 серпня 1957 року (ЕU. ІІ, 641: 18 серпня 1957) [102],

Андрій Лівицький – 17 січня 1954 року (ЕU. ІІІ, 176: 17 січня 1954, Карлсруе) [103],

Борис Мартос – 19 жовтня 1977 року (ЕU. ІІІ, 322: 19 вересня 1977, Юніон, Нью-Джерсі) [104],

Дмитро Чижевський – 18 квітня 1977 року (ЕU. І, 496: 18 квітня 1977, Гайдельберґ) [105],

Євген Онацький – 27 жовтня 1979 року (ЕU. ІІІ, 694: 27 жовтня 1979, Буенос-Айрес) [106],

Олександр Сливинський – 1956 року (ЕU. ІV, 770: 1953, Канада) [107],

Левко Чикаленко – 7 березня 1965 року (ЕU. І, 494: 7 березня 1965, Нью-Йорк) [108],

Олександр Шульгин – 14 березня 1960 року (ЕU. ІV, 683: 4 березня 1960, Париж) [109],

Андрій Яковлів – 14 травня 1955 року (ЕU. V, 737: 14 травня 1955, Нью-Йорк).

Стільки членів Центральної Ради лишалося ще на чужині, коли в СРСР «це питання» було вже давно вичерпане. Але це навіть не повний список. Крім перелічених, за кордоном померли відсутні у словнику В.Верстюка-Т.Осташко

Соломон Ґольдельман (ЕU. ІІ, 65: 3 січня 1974, Єрусалим) [110],

Андрій Ліхнякевич [111],

Корнель (Корній) Ніщеменко (помер наприкінці червня 1966 року в Детройті) [112],

Тиміш Олесіюк (ЕU. ІІІ, 683: 14 вересня 1978) [113],

Віктор Приходько (ЕU. ІV, 260: 6 лютого 1982, Нью-Йорк) [114],

Кость Туркало (ЕU. V, 318: 17 жовтня 1979, Нью-Йорк) [115],

Панас Феденко (ЕU. І, 865: 10 вересня 1981, Мюнхен) [116].

Останнім відійшов 12 серпня 1990 року Антін Постоловський (ЕU. ІV, 166: 1990) [117].

Виходить, фізичною межею покоління можна вважати сімдесяті роки. Як бачимо, за кордоном члени Центральної Ради до 70-х років дожили доволі масово. Навпаки, перегляд численних біограм показує, що в умовах большевизму визначним українським діячам жити не випадало. Їх зводили зі світу безжально, і процес їхньої ліквідації відбувався планово й систематично. Пригадаймо відверту заяву Мартина Лаціса: «В.Ч.К. заарестованы почти все проживавшие в России бывшие царские министры, жандармы, полицейские, крупные личности из общественных деятелей буржуазного класса» [118].

Існує невеличка група членів Центральної Ради, доля яких начебто ставить під сумнів цю побудову. Склалося так, що дев’ятеро членів Центральної Ради померли своєю смертю в Україні. Розглянемо ці випадки. Так, спершу помер від голоду Петро Стебницький (ЕU. V, 36: 14 березня 1923, Київ), за ним – академік Микола Біляшівський (ЕU. І, 227: 21 квітня 1926, Київ). Олександр Волошин та Володимир Шемет (ЕU. ІV, 637: 14 травня 1933) – обидва – померли 1933 року, а кооператор Микола Васильович Левитський (ЕU. ІІІ, 102: 1 грудня 1936) – 1 грудня 1936 року [119]. Вони встигли відійти до початку Великого Терору. Той вир, що засмоктував насмерть, пощастило обминути географічно Дмитрові Ісаєвичу. У найгостріші роки він жив на Волині, себто поза УРСР, у Польщі (помер він у Стрию 17 січня 1973 року) [120].

19 листопада 1948 року померла зтероризована подружжям Плотичерів, що вселились у кабінет Михайла Сергійовича і напередодні цього фатального дня її брутально пограбували, Марія Сильвестрівна Грушевська (ЕU. ІІ, 250: 1953) [121]. Після загибелі чоловіка НКВД заарештувало їхню дочку Катерину Михайлівну (ЕU. ІІ, 249: 1953) [122], чоловікового брата Олександра Сергійовича Грушевського (ЕU. ІІ, 253: ?), сина чоловікової сестри Ганни Сергіївни Сергія Вікторовича Шамрая й чоловіка сестри останнього – Ольги Вікторівни. Дочку незмінного Голови Центральної Ради Катерину Грушевську було ув’язнено 10 липня 1938 року. Спочатку її утримували на Інститутській, де випробуваними методами домоглися неймовірних самообмов. 15 серпня її змусили написати заяву наркомові НКВД А.І.Успенському, у якій вона визнала себе членом націоналістичної організації з 1918 року. 7 вересня датується зведений протокол допиту – наслідок трудів заступника начальника 2 відділення 4 відділу 1 управління НКВД УРСР Хаєта [123] – 48 сторінок машинопису [124]. Одержавши потрібні визнання, її перевели до Лук’янівської тюрми. 15-16 квітня 1939 року відбувся суд [125]. Дальші шляхи вченої вивчено не досить. Відомо, що вона працювала у радгоспі Сусуман біля Маґадану, потім у радгоспі Ельґен [126] (якутською означає «мертвий»). Останній лист дістався до рук її матері у листопаді 1941 року. К.М. померла 30 березня 1943 року в Темлазі [127]. Марія Сильвестрівна померла ніби у власному домі і у власнім помешканні, але ж у самісінькім епіцентрі терору, що її, можливо, якоюсь мірою захистив [128].

1 лютого 1970 року помер у Львові товариш голови Центральної Ради Микола Шраґ, котрий, як пригадуємо, проходив у справі «УНЦ». Художник-бойчукіст Сергій Колос [129], якого я знав особисто (мене привів до нього маляр Микола Стороженко), перебував в ув’язненні у Полтаві 1934 року. Коли його випустили, він виїхав у добровільне заслання – до Середньої Азії. Працював у Фергані, Маргелані, Ташкенті. 1937 року переїхав до Ленінґрада. 2 вересня 1941 року його заслали на Урал. У 1953-64 роках він мешкав на Сінному базарі (Львівська площа, 6, пом. 8), а потім на бульварі Дружби народів, 3-А, пом. 61. Помер 19 грудня 1969 року [130].

Отже, перегляд і цих персоналій лишає в силі головний висновок. У Совєцькому Союзі члени Центральної Ради підлягали ліквідації. Частково вони погинули під час воєнних дій у роки Визвольних Змагань. Решту вбито в мирні часи, причому багатьох було арештовано ще до початку Великого Терору. Вони одержували тоді порівняно невеликі строки ув’язнення, але, як правило, на волю їх більше ніколи не пускали. До речі, фіксований ніби у вироці кінець строку не мав вирішального значення для звільнення. Це питання щоразу підлягало перегляду. Як згадував К.Петрус, «обычно, за месяц до освобождения, заключенного переводили в центральный лагпункт, где сосредоточены все отделы Управления лагеря, и здесь его «обрабатывали» [131]. Затримка з викликом могла означати передусім додатковий срок («довесок»). К.Петрус продовжував: «Я знал, что мое освобождение зависит от Москвы и строил всякие предположения» [132]. Збереглося «Заключение» від 22 серпня 1935 року: «Учитывая активное к-р прошлое Макаренко Н.Е., сокращение срока ссылки, а также возвращение его в г. Киев – нежелательно» [133]. Наприкінці тридцятих років Жак Россі «встречал политзаключенных, которые с 1919-1922 гг. никогда не выходили на волю из-за «повторничества» [134]. На тих, кого випускали, чекала певна процедура:

«Выписывая мне «путевку в жизнь» – справку об отбытии наказания, в которой также указывалось и будущее мое место жительства, работник УРО (учетно-распределительный отдел. – С.Б.) перелистывал толстую книгу и подыскивал для меня подходящую область. Потом мне растолковали, что эта толстая книга, которую зэ-ка называли «Талмудом», является указателем для УРО, куда девать освободившихся «контриков». Указатель был разделен на главы или пункты, соответственно пунктам 58 статьи. Согласно им, мне возбранялось проживать в столицах, крупных городах, промышленных центрах, в приморских и пограничных районах, на своей родине и в районе, где проживал до своего ареста. Все эти запрещения и ограничения выражались одной многозначительной формулой: – 40 (минус сорок). Я освобождался из заключения, но как освобождался? С пятном и документами «контрика» меня прикрепляли к определенной территории, чтобы режим коммунистической деспотии я чувствовал особенно остро. Чтобы в любое время можно было снова меня взять и запереть в тюрьму или лагерь. Чтобы всегда иметь меня на глазах и контролировать не только мое поведение, но и мою душу…» [135].

Хотілося б зіставити наведений матеріал з персоналіями російськими – міністрами дореволюційної Росії, членами Тимчасового уряду та громадськими діячами [136]. Як з’ясовується, протягом 1918-21 років большевики розстріляли провідних діячів правих партій. 1919 року за вироком ВЧК розстріляно двох колишніх міністрів внутрішніх справ дореволюційної Росії – А.Н.Хвостова та А.Д.Протопопова. Трохи раніше, 1918 року – вищезгаданого міністра юстиції І.Ґ.Щеґловітова [137]. В Одесі у другий прихід совєцької влади (5 квітня – 23 серпня 1919 року) до числа жертв червоного терору увійшли 26 членів «Союзу руського народу» та «Руського народно-державного союзу [138]. У харківській чрезвичайці 1919 року було розстріляно голову «Союзу руських людей» С.Д.Ільїна [139]. Загинули Л.Н.Бобров, П.Ф.Булацель, І.І.Восторґов, А.С.Вязіґін, А.І.Дубровін, Л.Т.Злотніков, А.І.Коновніцин, С.В.Лєвашов, Н.А.Маклаков, Б.В.Нікольський, Є.П.Разуміхіна, Н.Н.Родзевич [140], Н.П.Родзевич, І.Ґ.Щеґловітов [141].

У березні-жовтні 1917 року в Росії владні функції виконували чотири склади Тимчасового уряду та проміжний орган – Директорія. Разом у всіх складах Тимчасового уряду брало участь 38 осіб. 7 січня 1918 року група солдат і матросів убила в Маріїнській в’язничній лікарні державного контролера Тимчасового уряду Ф.Ф.Кокошкіна та міністра землеробства А.І.Шинґарьова [142]. Наприкінці громадянської війни на еміґрації опинились 19 колишніх міністрів, серед них Авксентьєв, Бернацький, Вердеревський, Ґучков, Керенський (він помер останній з них – 1970 року), Коновалов, Львови, Мілюков, Родічев, Терещенко, Третьяков, Церетелі, Чернов. Після 1922 року, коли вислано А.В.Пєшехонова та С.Н.Прокоповича, у Росії лишились 13 осіб. 1922 року повернувся В.Н.Львов, 1925 – М.І.Скобелєв. Доля тих членів Тимчасового уряду, що лишилися з большевиками або повернулись, склалася так. Протягом 1929-34 років померли А.С.Зарудний, Н.М.Кішкин, А.А.Мануйлов, С.Ф.Ольденбурґ і С.С.Салазкін. 1927 року заарештований і засланий до Томська В.Н.Львов, де й помер 1934 року. 1938 року були розстріляні А.І.Верховський [143], С.Л.Маслов і М.І.Скобелєв, 1939 – А.М.Нікітін та Д.І.Шаховськой, 1940 – П.Н.Малянтович [144] і Н.В.Некрасов. Пережив заслання і 1956 року був звільнений один К.А.Ґвоздьов (його дальша доля невідома). 1951 року помер у чині генерал-директора шляхів і будівництва ІІІ ранґу [145] А.В.Ліверовський [146]. На жаль, досі не оприлюднено ширших відомостей про російських політичних діячів, щоб, крім виявлення очевидної тенденції, можна було говорити про якусь порівняльну статистику.

Примітки

1. Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник. К., 1998. С. 13.

2. У дальших посиланнях на це видання поклики подаються у скороченні: ЕU. Римські цифри означають том (І – 1984/1985, ІІ – 1988, ІІІ-V – 1993 роки видання), арабські – сторінку. Знак питання означає, що дата смерті тієї чи іншої особи видавцям енциклопедії лишилась невідома.

3. Нова рада. 1917. 13 липня. № 87. С. 1. Шп. 1; 18 липня. № 90. С. 2. Шп. 2; 8 вересня. № 133. С. 2. Шп. 5; 28 жовтня. № 174. С. 2. Шп. 4; 1918. 18 травня. № 79. С. 2. Шп. 3; Відродження. 1918. 20 липня. № 91. С. 4. Шп. 4;

Христюк Павло. Замітки і матеріяли до історії української революції, 1917-1920 рр. Відень, 1921. Том І. С. 127, 151;

1917 год на Киевщине. С. 204, 348;

Костюк Гр. Зустрічі і прощання. Пок.

4. Відродження. 1918. 2 серпня. № 102. С. 4. Шп. 2; Державний вістник. 1918. 6 вересня. № 44. С. 3. Шп. 1; Відродження. 1918. 6 жовтня. № 153. С. 5. Шп. 2; 8 листопада. № 180. С. 5. Шп. 2; Робітниче слово. 1919. 2 січня. № 426. С. 3. Шп. 4; Робітнича газета. 1919. 17 січня. № 435. С. 3. Шп. 1; 19 січня. № 437. С. 4. Шп. 4; Промінь. 1919. 26 вересня. № 10. С. 1. Шп. 4;

Христюк П. Замітки і матеріяли. Том І. С. 102, 127, 135; Том ІІ. С. 169;

1917 год на Киевщине. Пок.;

Дорошенко Дм. Мої спомини про давнє-минуле, 1901-1914 роки. Винипеґ: Тризуб, 1949. С. 16, 27;

Туркало Кость. Спогади. Нью-Йорк, 1978. С. 92.

5. Нова рада. 1917. 6 жовтня. № 155. С. 3. Шп. 3; 1918. 10 квітня. № 54. С. 3. Шп. 2; Відродження. 1918. 19 грудня. № 214. С. 2. Шп. 6;

1917 год на Киевщине. С. 21;

Мазепа Ісаак. Україна в огні й бурі революції. Том І. Б.м.: Прометей, 1950. С. 61, 78, 132-137, 203; Том ІІ. Б.м., 1951. С. 37;

Майстренко Іван. Історія мого покоління. Едмонтон, 1985. Пок.

6. Гелій Снєґірьов зацитував у своїй знаменитій книзі нарис Дм.Прикордонного й О.Купріна «Живуть на світі Одинці» (Рад.Україна. 1962. 30 грудня. № 304 (12560). С. 2):

«Бурхлива діяльність селянського самородка обірвалася несподівано в дні лютого розгулу служителів культу Сталіна. […] Далеко, десь аж під Актюбінськом опинився Одинець. […] Через сім років хворий і розбитий повернувся Гаврило в Биковню під Києвом. Жив з дітьми в землянці. Писати вже не міг і все просив Наталку:

– Я продиктую, а ти запиши, донечко, треба ж розповісти людям, як мене хотіли зробити ворогом народу» (Снєґірьов Гелій (Євґен). «Набої для розстрілу» та інші твори. Нью-Йорк; Торонто, 1983. С. 208-210).

Див.: Демченко Тамара. Член Центральної Ради – Гаврило Одинець: Штрихи до політ. портрету // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. Вип. 7. К., 2003. С. 205-210.

7. Недоліком видання треба вважати й цілковите іґнорування матеріалу бібліографічного. Помилково надрукований підзаголовок «Бібліографічний довідник» показує, якою мірою цього матеріалу бракує.

8. ЦДАГО України. № 38654 ФП / кор. 425.

9. Нова рада. 1917. 4 червня. № 55. С. 2. Шп. 1; Воля. 1917. 10 вересня. № 9. С. 7. Шп. 2; Народна воля. 1918. 19 березня. № 31. С. 3. Шп. 6; 5 травня. № 67. С. 2. Шп. 4; Державний вістник. 1918. 24 жовтня. № 62. С. 1. Шп. 4; Відродження. 1918. 19 грудня. № 214. С. 3. Шп. 7; 20 грудня. № 215. С. 2. Шп. 3; Робітнича газета. 1919. 7 січня. № 430. С. 6. Шп. 1; Україна. 1919. 18/5 січня. № 4. С. 2. Шп. 7;

Стахів Матвій. Україна в добі Директорії УНР, том 1. Скрентон, с 1962. С. 177-178;

Семененко Ол. Незалежний есдек Висоцький // Семененко Ол. Харків, Харків… С. 133-136;

Майстренко Ів. Історія мого покоління. Пок.

10. Нова рада. 1917. 13 вересня. № 136. С. 1. Шп. 5; Народна воля. 1917. 17 жовтня. № 125. С. 1. Шп. 4; Нова рада. 1917. 12 листопада. № 184. С. 2. Шп. 4; С. 3. Шп. 1;

1917 год на Киевщине: Хроника событий. [К.:] ГИУ, 1928. Пок.;

Дорошенко Дм. Історія України, 1917-1923 рр. Том І. Ужгород, 1932. Пок.;

11. Нова рада. 1917. 30 серпня. № 125. С. 3. Шп. 5; 1918. 6 березня. № 27. С. 2. Шп. 2; Відродження. 1918. 12 липня. № 85. С. 3. Шп. 3; Україна. 1919. 2 лютого. № 16. С. 1. Шп. 6;

Мазепа Іс. Україна в огні й бурі революції. Том ІІ. С. 107; Том ІІІ. С.14-15, 126;

Коллард Юрій. Спогади юнацьких днів. Торонто: Срібна сурма, [1972]. С. 44, 75, 83, 86;

Українська журналістика в іменах, Вип. 6. С. 273-274.

12. Царинный А. Украинское движение // Украинский сепаратизм в России : Идеология нац. раскола. М.: Москва, 1998. С. 194.

13. Рубчак Богдан. І ваші очі сяли вічністю… // Молода Україна. Торонто, 1957. Січень-лютий. Ч. 35. С. 6.

14. У Ставрополі большевики убивали в Юнкерському саду, де згодом було виявлено близько 70 трупів страчених у ці дні (Краснов В. Из воспоминаний о 1917-1920 г.г. С.157).

15. Коваленко Григорій. До страшних днїв у Київі. К.: Львів: Друк. Л.Віснєвського, 1918. С. 17. Підп.: Гр. Гетьманець (Гр. Сьогобочнїй).

16. ІМФЕ. Ф. 13-3. № 48.

17. Сигида Николай. Воспоминания белого контрразведчика // Родина. М., 1990. № 10. С. 64.

18. Гриневич Л. Следственное дело. С. 17.

19. Там само.

20. Народна воля. 1918. 20 березня. № 32. С. 4. Шп. 3; Нова рада. 1918. 22 березня. № 39. С. 1. Шп. 4; Відродження. 1918. 13 серпня. № 111. С. 1. Шп. 1; 13 вересня. № 135. С. 7. Шп. 2;

Христюк Павло. Замітки і матеріяли до історії української революції, 1917-1920 рр. Відень, 1921. Том ІІ. С.149;

Ковалевський М. При джерелах боротьби. Іннсбрук, 1960. С. 152, 182, 396.

21. Нова рада. 1917. 22 жовтня. № 169. С. 3. Шп. 3; Нова рада. 1918. 22 березня. № 39. С. 1. Шп. 4; Народна воля. 1918. 20 березня. № 32. С. 4. Шп. 3; Відродження. 1918. 13 вересня. № 135. С. 7. Шп. 2; Нова рада. 1918. 31 жовтня. № 201. С. 3. Шп. 3;

Русова Софія. Мої спомини. Львів: Хортиця, 1937. С. 208.

22. Народна воля. 1918. 28 лютого. № 19. С. 1. Шп. 1; Народна воля. 1918. 19 березня. № 31. С. 2. Шп. 2-4; Народна воля. 1918. 22 березня. № 34. С. 2. Шп. 3; Нова рада. 1918. 22 березня. № 39. С. 7. Шп. 4; Народна воля. 1918. 28 березня. № 39. С. 2. Шп. 2; Відродження. 1918. 13 серпня. № 111. С. 1. Шп. 1;

Христюк Павло. Замітки і матеріяли до історії української революції, 1917-1920 рр. Відень, 1921. Том І. С. 123, 128, 137, 139; Том ІІ. С. 128, 149;

Дорошенко Дм. Історія України, Том І. С. 53, 83, 294, 364;

Українська журналістика в іменах, Вип. 6. С. 288.

23. Христюк П. Замітки і матеріяли. Том І. С. 128.

24. Дорошенко Дм. Історія України, Том І. С. 294.

25. Білецький Леонід. Іван Стешенко // Вільна українська школа. 1918-19 шк.р. Серпень. № 1. С. 1-3;

Коваленко Гр. На спомин борця за вільну рідну освіту І.М.Стешенка. Полтава, 1919. 8 с. (Промова в театрі у день пам’яті І.М.);

Христюк П. Замітки і матеріяли. Том І. С. 78, 102, 121, 136; Том ІІ. С. 60, 201;

Є. [фремов С.] Стешенко // Україна. 1924. Кн. 3. С. 188-189;

[Сірополко Ст.] І.М.Стешенко // Життя і знання. Львів, 1928. Ч. 10-11. С. 323-324 (див.: Там само. Ч. 12. С. 384);

Тулуб Олександер. Іван Стешенко // Україна. Кн. 38. 1929. Грудень. С. 92-104;

Дорошенко Дмитро. Історія України 1917-1923 рр. Том І-П. Ужгород, 1930-32. Пок.;

Ротач Петро. Матеріали до українського біографічного словника: Літ. Полтавщина // Архіви України. 1969. Січень-лютий. № 1 (93). С. 105-106;

Чмырь С. Стешенко И.М. // Политические партии России, Конец ХІХ – первая треть ХХ века: Энциклопедия. М.: РОССПЭН, 1996. С. 594-595.

26. [Сірий Юр.] Пам’яти І.М.Стешенка // Книгарь. 1918. Серпень-Вересень. Ч. 12-13. Стовп. 684-685.

27. Рахнюк М. + Іван Матвієвич Стешенко // Кооперативна зоря. К., 1918. 31 серпня. № 9-12. С. 8.

28. Журба Галина. Від «Української хати» до «Музагету»: Люди й події // Слово. Зб. І. Нью-Йорк, 1962. С. 466.

29. ЦДАГО України. № 55066 ФП / кор. 1252. Арк. 1.

30. Там само. Арк. 14-15.

31. Єфремов С. Щоденники. С. 45.

32. Южные записки. 1905. 4 декабря; Нова рада. 1917. 3 травня. № 29. С. 4; Вісник УВГК. 1917. Травень. № 1. С. 2. Шп. 2; Воля. 1917. 10 вересня. № 9. С. 8. Шп. 2; Народна воля. 1918. 10 березня. № 26. С. 1. Шп. 1; Нова рада. 1918. 12 квітня. № 56. С. 3. Шп. 1; Народна воля. 1918. 21 квітня. № 59. С. 3. Шп. 1; Відродження. 1918. 23 жовтня. № 166. С. 5. Шп. 3; 24 грудня. № 218. С. 3. Шп. 6; Нова рада. 1918. 24 грудня. № 240. С. 3. Шп. 1;

С-кий А. Світлій пам’яти Івана Митрофановича Луценка // Український Сурмач. 1922. Ч. 15. С. 2; Ч. 20. С. 3;

Дорошенко Дм. Історія України, 1917-1923 рр. Том І. Ужгород, 1932. Пок.;

Гайдучок С. Зв’язки галицьких Соколів з наддніпрянцями перед війною // Літопис Червоної Калини. 1937. Ч. 7-8. С. 21-24;

Кедровський Володимир. 1917 рік, Том І. Вінніпеґ: Тризуб, 1967. Пок.;

Янчук Олесь. Свободі віддане життя // Визвольний шлях. 2000. Кн. 12 (633). С. 78-82.

33. Відродження. 1918. 7 квітня. № 10. С. 3. Шп. 5; Народна воля. 1918. 7 квітня. № 47. С. 2. Шп. 1-2.

Див.: Міщенко Михайло. Останні дні Євгена Нероновича // Нові дні. Ч. 227. 1968. Грудень. С. 21-23.

34. Кедровський Володимир. Іван Митрофанович Луценко // Кедровський В. Обриси минулого. Ню Йорк; Джерзі Ситі, 1966. С. 56-57.

35. Верстюк В.Ф., Дзюба О.М. та Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення: Хронол. довідник. К.: Наукова думка, 1995. С. 267.

36. Див.: Зайцев Павло. В.П.Науменко // Книгарь. 1919. Вересень-Жовтень. Ч. 25-26. Стовп. 1778-1781;

Житецький Ігнат. В.П.Науменко // Книжний вістник. 1919. Квітень-червень. Кн. 2. С. 99-100;

Арешт вбивці В.П.Науменка // Промінь. 1919. 26 вересня / 9 жовтня. С. 10;

Светлой памяти В.П.Науменко // Общее дело. Париж, 1919. 9 октября. № 59. С. 4. Підп.: В.Г.;

Д-[орошен]ко Д. В.П.Науменко // Хліборобська Україна. Відень, Рік 1920-1921. Ч. П, Ш і ІV. С. 256-258;

Україна. 1924. Кн. 3. С. 187;

Ільєнко Іван. Володимир Науменко // Літ. Україна. 1992. № 31;

Чмырь С. Науменко В.П. // Политические партии России. С. 384-385;

Українська журналістика в іменах, Вип. ІІІ. С. 225-227; Вип. V. С. 373-378.

37. Ільєнко Іван. «Приговор привести в исполнение в 24 часа» // Літ. Україна. 1992. 13 серпня. С. 6.

38. Автор його некролога, до якого вмонтовано докладну Шраґову автобіографію, – Сергій Єфремов – твердив, що помер він насправді від «звичайної застуди» (Єфремов Сергій. Памяти І.Л.Шрага // Наше минуле. 1919. Січень-квітень. Ч. 1-2. С. 140). Але 9 червня 1925 року у щоденнику Єфремов записав:

«Дружина небіжчика Шраґа оповідала про останні дні його життя. Коли він уже лежав мало не в аґонії, прийшли його арештувати. Поводилися, звичайно, грубо. На силу на превелику пощастило вблагати, щоб не турбували навмирущого, і його лишили «під хатнім арештом». Так під арештом він і помер. І може щасливий хоч тим, що не зазнав знущання в ЧЕКА» (Єфремов С. Щоденники. С. 242).

39. Єфремов С. Памяти І.Л.Шрага. С. 123-140;

Марголин Арнольд. Украина и политика Антанты: Записки еврея и гражданина. Берлин: С.Ефрон, [1921]. С. 18, 20-21, 45, 47 (вид. присв. Шраґові);

Русова Софія. Мої спомини. Львів: Хортиця, 1937. С. 61-62, 68, 70, 84, 144-145;

Дорошенко Дм. Мої спомини про давнє-минуле. С. 43, 45, 72, 80-81, 85, 86;

Його ж. Мої спомини про недавнє-минуле, 1914-1920. Вид. 2. Мюнхен, 1969. Пок.;

Демченко Тамара, Курас Григорий. Друг еврейского народа // Еврейский вестник. 1997. Сентябрь. № 17-18 (133-134). С. 6.

40. Цю дату знаходимо в багатьох джерелах: Известия ВУЦИК. 1919. 23 августа. № 186 (738). Передрук: На защите революции: Из истории Всеукраинской Чрезвычайной комиссии 1917-1922 гг: Сб. док. и материалов. К.: Изд-во полит. лит-ры Украины, 1971. С. 120-121;

Чечель Мик. Памяти погибших товаришів: Кузьма Корж // Борітеся – поборете! Відень, 1920. Жовтень. № 2. С. 63-64;

Христюк П. Замітки і матеріяли. Том І. С. 139; Том ІІ. С. 124; Том ІІІ. С. 23; Том ІV. С. 179;

Кость Туркало твердив, що його розстріляно 1921 року (Туркало Кость. Тортури. К.; Нью-Йорк: Наша батьківщина, 1963. С. 13).

41. Заговор петлюровских шпионов // Красный меч. К., 1919. 18 августа. № 1. С. 2;

Азовський Ів. Памяти Кузьми Коржа // Рада. 1919. 5/18 вересня. № 3 (30). С. 3.

42. Туркало К. «Факты» г. А.Дикого // Новое русское слово. 1954. 29 октября;

Васильев С.А. О В.А.Голубовиче // Новое русское слово. 1954. 3 ноября;

Національні процеси в Україні, Історія і сучасність: Документи і матеріали. Част. 2. К.: Вища школа, 1997. С. 107-108.

43. Болабольченко Анатолій. Всеволод Голубович і «справа УПС-Р». К.: Кобза, 1993. С. 52.

44. ЦДАГО України. № 58369 ФП / кор. 1468. Том 1. Арк. 320.

45. Там само. Арк. 322.

46. ЦДАГО України. № 43982 ФП / кор. 641. Арк. 99.

47. Дело Киевского областного «Центра действия». К., 1927. ХІІ, 820 с.;

Полонська-Василенко Н. Процес «Центра дій» 1924 р. Мюнхен, 1956. 24 с.

48. Нова рада. 1918. 17 грудня. № 235. С. 2, Шп. 4;

Марголин А. Украина и политика Антанты. С. 24, 61, 66;

Наріжний Симон. М.П.Василенко і його наукова діяльність. Львів, 1936;

Полонська-Василенко Н. Микола Прокопович Василенко – його життя та наукова діяльність // Український історик. Ч. 11-12. 1966. С. 41-51;

Николаевский Б.И. Русские масоны и революция. [М.:] Терра, 1890. С. 54, 67, 69;

Чмырь С. Василенко Н.П. // Политические партии России. С. 106-107;

Українська журналістика в іменах, Вип. ІІІ. С.53-55; Вип. ІV. С. 35-37.

49. Гурток «плеханівців» // Рада. 1919. 11/24 вересня. № 8 (35). С. 2.

50. Вороненко В.В., Кістерська Л.Д., Матвєєва Л.В., Усенко І.Б. Микола Прокопович Василенко. К.: Наукова думка, 1991. С. 245-246.

51. ЦДАГО України. № 43715 ФП / кор. 630. Арк. 260.

52. За відомостями дочки, Ніни Костянтинівни, з 1 вересня 1925 року до 29 липня 1929 року К.Василенко працював діловодом Центральної амбулаторії при Центральній лікарні поправно-трудових установ м.Києва, з 1 квітня 1930 року до 15 серпня 1931 року – відповідальним рахівником колгоспу ім.Сталіна в с.Заїмки Кежемського району, з 1 жовтня 1931 року до 14 січня 1932 року – рахівником Єнісейської міжрайонової контори «Союзм’ясо», з 19 березня до 20 серпня 1932 року – бухгалтером заводу «Північна Баварія» у Білгороді, з 1 січня до 1 серпня 1933 року – бухгалтером київської Жовтневої лікарні, після чого – головним бухгалтером ЗРК бучанських цегелень. Пор.: Українська журналістика в іменах, Вип. 6. С. 45.

53. Білокінь С. Репетиція беззаконь: Судовий процес над «Спілкою визволення України» // Україна. 1989. 10 вересня. № 37 (1701). С. 13-15; 17 вересня. № 38 (1702). С. 20-21;

Пристайко В., Шаповал Ю. Справа «Спілки Визволення України»: Невідомі документи і факти. К.: Інтел, 1995. 447 с.

54. Осьмачка Т. Академік С.О.Єфремів: Спогади // Укр. вісті.1946. 31 жовтня;

Подоляк Б. Сергій Єфремов // Сучасна Україна. 1951. 14 жовтня. Ч. 21. С. 9;

Розмай О. Доля Академіка // Календар Відродження на 1952 рік. Буенос-Айрес, 1951. С. 143-145;

Татусь Михайло. Доля академика С.О.Єфремова // Спілка Визволення України: Зб. 1. Мюнхен, 1953. С. 43-52;

Овчаренко Марія. Сергій Єфремов // Овид. 1960. Ч. 4-5 (110). Скороч. передрук: Спілка Визволення України. Зб. 2. С. 84-89;

Її ж. Сергій Єфремов як літературознавець // ЗНТШ. Том 173. Париж; Чікаґо, 1962. С. 127-184;

Полонська-Василенко Н. С.О.Єфремов: Спогади // Спілка Визволення України й Спілка Української Молоді: Спогади, документи й матеріяли про діяльність. Зб. 2. Ню-Йорк; Мюнхен, 1964. С. 90-100;

Антонович М. До взаємин М.С.Грушевського з С.О.Єфремовим // Укр. історик. Ч. 45-46. 1975. С. 91-99;

Рубчак Богдан. Літературна критика Сергія Єфремова // 125 років київської української академічної традиції, 1861-1986: Збірник. Нью-Йорк: УВАН, 1993. С. 443-515;

Білокінь С. Заборонена тема ? [Про масонство] // Народна газета. 1995. Квітень. № 16 (197). С. 4.

55. ДА СБУ. № 67098 ФП. Том 47.

Марголин А. Украина и политика Антанты. С. 20, 22, 69, 98-99, 101, 104, 123-124, 137;

Христюк П. Замітки і матеріяли до історії української революції, 1917-1920 рр. Відень, 1921. Том ІІІ. С. 134; 1922. Том ІV. С. 20-21, 31, 33, 35, 38-40, 43, 92, 95, 97, 99-100, 108, 149, 160;

Цегельський Лонгин. Від леґенд до правди. Ню Йорк; Филаделфія: Булава, 1960. С. 195-198, 200, 260, 262-263, 265, 268, 284-289, 295, 303;

Бурко Д. Володимир Чехівський // Українське Православне Слово. 1960. Ч. 11. С. 8-12;

Idem // Бурко Д. Українська Автокефальна Православна Церква – вічне джерело життя. Саут-Бавнд-Брук, 1988. С. 333-344;

Idem // Спілка Визволення України. Зб. 2. С.117-124;

Дорошенко Дм. Мої спомини про недавнє-минуле, 1914-1920. Вид. 2. Мюнхен, 1969. Пок.

56. Андрій Ніковський // Народна воля. Скрентон, 1985. 24 жовтня. Ч. 41. С. 9;

Гирич Ігор. «Люде смертні, народи вічні» // Старожитності. 1995. Ч. 1-2 (68-69). С. 7;

Чмырь С. Никовский А.В. // Политические партии России. С. 395-396;

Українська журналістика в іменах, Вип. ІІІ. С. 191-196.

Опубліковано уривок з його свідчень: Ніковський А. Масонство в Росії перед революцією і на початку війни // Генеза. К., 1996. Кн. 1 (4). С. 149-160.

57. Підгайний Семен. Українська інтеліґенція на Соловках: Спогади 1933-1941. Б.м.: Прометей, 1947. С. 64-66;

Скляренко Є.М. У сфабрикованій справі «СВУ» // Репресоване краєзнавство, 20-30-і роки. К.: Рідний край, 1991. С. 129-133.

58. Нова рада. 1918. 2 квітня. № 47. С. 2. Шп. 3; Нова рада. 1918. 16 травня. № 77. С. 4. Шп. 2; Слово. 1919. 13 вересня. № 5. С. 2. Шп. 3;

Вимушена репліка // Укр. вісті. 1952. 13 листопада. Ч. 92 (659). С. 3;

Дорошенко Дм. Історія України 1917-1923 рр. Том І. Пок.;

Лотоцький О. Сторінки минулого. Ч. 2-3. Пок.;

Гарба Василь. На розпуттях: До історії одного покоління. Нью-Йорк: УВАН, 1976. С. 9, 101, 250, 262;

Білокінь С. Від Зінькова до Мельбурна // Всесвіт. 1992. Травень-червень. Ч. 5-6 (761-762). С. 172.

59. Полонська-Василенко Наталія. Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська // Українська літературна газета. 1960. Ч. 6 (60). С. 4, 6: Ч. 7. С. 9-10; Ч. 8. С. 7 (Передрук: Спілка Визволення України. Зб. 2. С. 101-105);

Білокінь С. Із родини велетнів // Літературна панорама 1989. К.: Дніпро, 1989. С. 227-236;

Українська журналістика в іменах, Вип. 6. С. 318-320.

60. Коментуючи видання листів Б.Антоненка-Давидовича, Дм.Чуб зазначив, що Ніковський 1942 року загинув у в’язниці (200 листів Б.Антоненка-Давидовича. Мельборн: Ластівка, 1986. С. 167. Прим.).

61. Нитченко Дмитро. Від Зінькова до Мельборну: Із хроніки мого життя. Мельборн: Байда, [1990]. С. 321-322). Григорій Голоскевич відомий як упорядник правописного словника, що зазнав на еміґрації до десятка видань.

62. ЦДАМЛМ. Ф. 113. Оп. 1. № 36. Арк. 13.

63. Ті, що від нас відійшли // Життя і знання. 1935. Липень-серпень. Ч. 7-8 (94-95). С. 234.

64. Нова рада. 1917. 24 жовтня. № 170. С. 2. Шп. 5; Народна воля. 1918. 8 березня. № 24. С. 3. Шп. 4-5; Нова рада. 1918. 20 березня. № 37. С. 3. Шп. 3; Відродження. 1918. 15 вересня. № 137. С. 7. Шп. 1; Державний вістник. 1918. 21 вересня. № 50. С. 1. Шп. 2; Відродження. 1918. 15 грудня. № 210. С. 3. Шп. 2; 19 грудня. № 214. С. 2. Шп. 7; Робітнича газета. 1919. 7 січня. № 430. С. 4. Шп. 2; 11 січня. № 431. С. 3. Шп. 3;

Христюк П. Замітки і матеріяли. Том ІІ. С. 201; Том ІІІ. С. 50; Том ІV. С. 20, 50, 160;

Гермайзе О. Нариси з історії революційного руху на Україні, Том І. Б.м.: Книгоспілка, [1926]. С. 56, 99, 100. 106, 250, 255-256;

Лотоцький О. Сторінки минулого. Ч. 2. Варшава, 1933. Пок.;

Коллард Юр. Спогади юнацьких днів. Пок.;

Суровцова Надія. Спогади. К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1996. Пок.

65. Народна воля. 1917. 7 жовтня. № 117. С. 2. Шп. 4; 1918. 1 січня. № 185. С. 1. Шп. 2; 5 лютого. № 14. С. 2. Шп. 4; Нова рада. 1918. 10 березня. № 31. С. 2. Шп. 2; Народна воля. 1918. 28 березня. № 39. С. 2. Шп. 4; Нова рада. 1919. 24 січня. № 16. С. 3. Шп. 3; Життя Поділля. 1919. 11 березоля. № 69. С. 2-3; Промінь. 1919. 10 листопада. № 44. С. 2. Шп. 2; Україна. 1920. 7 серпня. № 127. С. 1. Шп. 3;

Христюк П. Замітки і матеріяли. Том І. С. 24, 128; Том ІІ. С. 69. Том ІV. С. 14, 65, 74, 108-112, 114-115, 123, 149, 156, 176;

Мазепа Ісаак. Україна в огні й бурі революції. Том І. С. 115, 127, 135-136, 140-142, 145, 147-149, 153, 157, 164, 166; Том ІІ. С. 37, 191, 195, 202-203; Том ІІІ. С. 174;

Стахів Матвій. Україна в добі Директорії УНР, том 2. Скрентон, с 1963. Пок.; Том 6. Скрентон, с 1965; Том 7. Скрентон, с 1966. Пок.

66. Роженко М., Богацька Е. Сосни Биківні свідчать, Кн. 1. С. 274.

67. Нова рада. 1917. 10 вересня. № 134. С. 2. Шп. 2; 27 жовтня. № 173. С. 2. Шп. 2; 3 листопада. № 176. С. 3. Шп. 3; Відродження. 1918. 17 грудня. № 212. С. 4. Шп. 2; 18 грудня. № 213. С. 3. Шп. 6; Нова рада. 1918. 19 грудня. № 237. С. 1. Шп. 5; Відродження. 1918. 19 грудня. № 214. С. 2. Шп. 6; 24 грудня. № 218. С. 1. Шп. 5; Робітнича газета. 1919. 12 січня. № 432. С. 2. Шп. 1; 14 січня. № 433. С. 1. Шп. 3-4; Нова рада. 1919. 3 вересня. № 1 (28). С. 4. Шп. 3.

Пор.: Українська журналістика в іменах, Вип. 6. С. 269-270; Йому присвячено драму в чотирьох діях Василя Чапленка «Чий злочин» (Пороги. 1952. № 28-29. Січень-лютий. С. 6-11; № 30-31. Березень-квітень. С. 9-15; № 32-33. Травень-червень. С. 11-18).

68. Шаповал Ю.І. Україна 20-50-х років. С. 84.

69. Роженко М., Богацька Е. Сосни Биківні свідчать, Кн. 1. С. 406.

70. Падун-Лук’янова Леся. Розширений іменний покажчик // Суровцова Надія. Спогади. К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1996. С. 375-424. Севвостлаґ за різних реорганізацій перетворювався на СВИТЛ, «Исправительно-трудовые лагеря Дальстроя» – дислокувався у Далекосхідному й Хабаровському краях. Управління перебувало в Маґадані (Система исправительно-трудовых лагерей в СССР. С. 382).

71. Розбудова української преси // Краківські вісті. 1942. 17 січня. Ч. 8 (455). С. 2;

Armstrong John A. Ukrainian Nationalism. New York, 1963. P. 274;

Конквест Р. Большой Террор. [Кн.] ІІ. Рига, 1991. С. 14;

Чабан Микола. Яка доля Миколи Стасюка // Старожитності. 1992. Ч. 14 (30). С. 5;

Стахів Євґен. Крізь тюрми, підпілля й кордони: Повість мого життя. К.: Рада, 1995. С. 116.

72. Нова рада. 1917. 15 грудня. № 209. С. 3. Шп. 2; 1918. 20 березня. № 37. С. 2. Шп. 5; С. 3. Шп. 1; Народна воля. 1918. 27 березня. № 38. С. 2. Шп. 4-5; Відродження. 1918. 31/18 березня. № 4. С. 3. Шп. 5; 2 квітня. № 5. С. 5. Шп. 1; 8 жовтня. № 154. С. 3. Шп. 1; Робітниче слово. 1919. 5 січня. № 429. С. 3. Шп. 3; Україна. 1919. 26 жовтня. № 62. С. 3. Шп. 5.

73. Антонович Дмитро. Памяти старого самостійника // Календар «Дніпро» на 1937 рік. Львів, 1936. С. 117-119;

Борис Р. Микола Міхновський. Львів, 1936. 32 с.;

Гак А. Микола Міхновський // Пробоєм. 1943. Ч. 4 (117). С. 233-237;

Соловей Дм. Голгота України. С. 64, 102;

Антонович Катерина. З моїх спогадів про Миколу Міхновського // Самостійна Україна. 1957. Ч. 11. С. 4-9;

Батуринець В. Правда про самостійництво М.Міхновського // Вільна Україна. Ч. 54. 1967. С. 21-23;

Стовба Олександер. Матеріяли до історії роду Міхновських // Укр.історик. Ч. 78-80. 1983. С. 74-92;

Див.: Pidhainy O. & O. The Ukrainian Republic in the Great East-European Revolution. Vol. 5: A Bibliography. Toronto; New York, 1971. Р. 247-248 (30 назв).

74. Один із засновників партії хліборобів-демократів Віктор Андрієвський подавав дещо іншу дату:

«28 травня 1924 року, – писав він, – скінчив своє життя один із визначних українських діячів – Микола Іванович Міхновський» (Андрієвський Віктор. Микола Міхновський // Сурма. 1951. Травень. Ч. 31. С. 3).

75. Навпаки, дружина Дмитра Антоновича Катерина згадувала:

«А ще пізніше прийшла до Праги вістка про смерть Миколи Міхновського, що він повісився і лишив записку: «Ліпше я сам повішуся, як мають мене большевики повісити» (Антонович Катерина. З моїх спогадів про Миколу Міхновського // Самостійна Україна. 1957. Ч. 11 (107). С. 9).

76. Мірчук Петро. Микола Міхновський Апостол української державности. Філядельфія: Т-во Укр. студіюючої молоді ім. М.Міхновського, 1960. С. 127-128.

77. Отаман Тютюнник // Селянська доля. 1923. Ч. 8;

Середа М. Отаманщина: Отаман Юрко Тютюнник // Літопис Червоної Калини. 1930. Ч. 10. С. 15-17; За державність. Том 3. Варшава, 1931;

Андрусяк М. Як зловлено Юрка Тютюнника // Вістник. Львів, 1938. Кн. 3. С. 228-230;

Яськевич С. З листів до редакції // Літопис Червоної Калини. 1938. Ч. 10. С. 23;

Кобець О. Вертайтесь до дому // Укр. Православний Календар на 1954 рік. С. 122-126;

Капустянський М. Отамани-генерали-хорунжі Василь і Юрко Тютюнники // Розбудова держави. 1958. Ч. 1. С. 1-6;

Білоус М. До чуток про Тютюнника // Тризуб. 1962. Ч. 3 (15). С. 16-17;

Вишнівський Олександер. Повстанський рух і отаманія: Зб. Дітройт, 1973. С. 85-95;

Тинченко Яр. Українське офіцерство. С. 197-200;

Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет Українських Визвольних змагань. С. 254-256.

78. Пор.: Роженко М., Богацька Е. Сосни Биківні свідчать, Кн. 1. С. 239.

79. Тинченко Яр. Українське офіцерство. С. 191-193; Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет Українських Визвольних змагань. С. 208-209.

80. Лист П.Понятенка до Біографічної комісії УАН (Національна бібліотека України ім. В.І.Вернадського. Інститут рукописів. Х, 5429). Цієї дати у словнику В.Верстюка-Т.Осташко немає.

81. Соловецький ИТЛ було розформовано 4 грудня 1933 року. В’язнів, апарат і майно передано Біломоро-Балтійському ИТЛ. Останній ліквідовано 18 вересня 1941 року за розпорядженням СНК СРСР. Таким чином, вказана локалізація місця смерті Шумського неможлива (Система исправительно-трудовых лагерей в СССР. С. 162-163, 394-396). До речі, так само помилився Рой Медведєв, написавши про о.Павла Флоренського, що той загинув у таборі на Соловецьких островах у роки Вітчизняної війни (Медведев Рой. О Сталине и сталинизме. С. 200).

82. Вісник УГВК. 1917. 18 серпня. № 9-10. С. 7. Шп. 1; Нова рада. 1918. 8 березня. № 29. С. 1. Шп. 4;

Коваленко Гр.Андр. До страшних днів у Київі. К.; Львів, 1918. С. 21. Підп.: Гетьманець Гр.;

Христюк П. Замітки і матеріяли. Том ІІ. С. 42;

Леонтович В. Спогади про мої зустрічі з українськими діячами старшого покоління // З минулого: Зб. Том І. С. 86-87;

Костюк Гр. Зустрічі і прощання. С. 618-619, 621;

Роженко М., Богацька Е. Сосни Биківні свідчать, Кн. 1. С. 200-201.

83. Народна воля. 1918. 19 січня. № 4. С. 1. Шп. 2; Відродження. 1918. 10 квітня. № 12. С. 2. Шп. 5; 11 квітня. № 13. С. 2. Шп. 5; Народна воля. 1918. 17 квітня. № 55. С. 2. Шп. 2; 31 жовтня. № 27 (98). С. 1. Шп. 2-4; 29 грудня. № 104 (33). С. 1. Шп. 1;

Христюк П. Замітки і матеріяли. Том ІІІ. С. 158; Том ІV. С. 7, 11-12, 45, 49;

Соловей Дмитро. Розгром Полтави. Вінніпеґ: Тризуб, 1974. С. 135, 140;

Роженко М., Богацька Е. Сосни Биківні свідчать, Кн. 1. С. 482.

84. ЦДАГО України. № 30375 ФП / кор. 151. Не виключено й те, що Балицький міг допомогти йому, тримаючи про всяк випадок з неблагонадійним поетом певну дистанцію.

85. Ільєнко Іван. О Боже! За віщо? // Ільєнко І. У жорнах репресій. К.: Веселка, 1995. С. 233-261.

86. Шаповал Юр. Не самогубець! // Шаповал Юр. Людина і система. К., 1994. С. 134-152.

87. Судоплатов Павел. Спецоперации. С. 409.

Див.: Національні процеси в Україні, Історія і сучасність: Документи і матеріали. Част. 2. К.: Вища школа, 1997. С. 75-79, 85-100, 107-109, 113-116, 136-137, 146-149, 152.

88. Білокінь С. Лист Георгія Ломова до кузини – Ганни Грушевської-Шамрай // Український історик. Том 124-127. Нью-Йорк, etc., 1995. Кн. 1-4. С. 180-189.

Див.: Pidhainy O. & O. The Ukrainian Republic in the Great East-European Revolution. Vol. 5: A Bibliography. Toronto; New York, 1971. Р. 223-229 (148 записів);

Wynar Lubomyr R. Mykhailo Hrushevskyi, 1866-1934: Bibliographic sources. New York; Munich; Toronto, 1985. P. 173-203 (405 записів).

89. Мемуаристка назвала його Буценком. Микола Нилович Бурденко (1876 – 1946) був одним із творців хірургії нервової системи (нейрохірургії), академік, генерал-полковник медичної служби. Про Буценка див. вище.

90. Степанишина О. Останні роки життя Михайла Грушевського // Наші дні. Львів, 1943. Ч. 3. С. 5.

91. Див., напр.: Лавріненко Юрій. Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933. [Paris:] Instytut literacki, 1959. С. 916-917;

Костюк Григорій. Таємниця смерти академіка М.С.Грушевського // Костюк Гр. На маґістралях доби: Статті на суспільно-політичні теми. Торонто; Балтімор: Смолоскип, 1983. С. 30.

В «Українській Малій Енциклопедії Євген Онацький ствердив: «Є підстави думати, що проф. М.Грушевського було підступно замордовано» (Онацький Євген. Грушевський Михайло // Українська Мала Енциклопедія. Кн. 2. Літери В – Ґ Буенос-Айрес, 1958. С. 286). Натякає на таку можливість Л.Винар (Винар Любомир. Михайло Грушевський: історик і будівничий нації: Статті і матеріяли. Нью-Йорк; К.; Торонто: Фундація ім. О.Ольжича, 1995. С. 245). Багато стриманіше підходить до такої оцінки Р.Пиріг, який, покликаючись на статтю у «Вечірньому Києві», нарікає на те, що там «ніяких доказів не наводиться» (Пиріг Р.Я. Життя Михайла Грушевського: Останнє десятиліття. К., 1993. С. 140).

92. Стовба Олександер. Матеріяли до роду Петлюр // Український історик. Ч. 61-64. 1979. С. 69-78.

Pidhainy O. & O. The Ukrainian Republic in the Great East-European Revolution. Vol. 5: A Bibliography. Toronto; New York, 1971. Р. 251-265 (417 записів);

Українська журналістика в іменах, Вип. ІІІ. С. 241-243.

93. Ярошевич Дарія. Спогад про І.Фещенка-Чопівського // Свобода. 1984. 7 січня. С. 2-3; Idem // Літопис Волині. Ч. 15. Вінніпеґ, 1988. С. 136-139. Нотатки закінчуються повідомленням: «Помер, дуже далеко від родини, 2-го вересня 1949 року».

Див.: Фещенко-Чопівський Юрій, Др.Мед. Проф. І.А.Фещенко-Чопівський. Нью-Йорк: Укр. техн. ін-т, 1964. С. 13.

94. Нова рада. 1917. 28 жовтня. № 174. С. 3. Шп. 4; 1918. 5 січня. № 3. С. 2. Шп. 1; Державний вістник. 1918. 26 жовтня. № 63. С. 1. Шп. 2; Нова рада. 1918. 30 жовтня. № 200. С. 4. Шп. 2; Відродження. 1918. 17 грудня. № 212. С. 4. Шп. 4; Нова рада. 1918. 17 грудня. № 235. С. 4. Шп. 1; 19 грудня. № 237. С. 1. Шп. 5; Робітнича газета. 1919. 17 січня. № 435. С. 4. Шп. 1-2; Україна. 1919. 16 серпня. № 7. С. 3. Шп. 3; Мазепа Іс. Україна в огні й бурі революції. Том І. С. 9, 61; Том ІІІ. С. 22, 34, 50, 78, 127;

Організація Українських Націоналістів, 1929-1954. [Париж], 1955. С. 279, 360;

Шаповал Микита. Щоденник. [Нью-Йорк], 1958. Част. І-ІІ. Пок.;

Самчук Улас. На білому коні. Вид. 3. Вінніпег: Волинь, 1980. С. 8, 12, 72.

95. Нова рада. 1917. 18 липня. № 90. С. 2. Шп. 4; Народна воля. 1918. 20 березня. № 32. С. 3. Шп. 2-3; Нова рада. 1918. 22 березня. № 39. С. 1. Шп. 3; Відродження. 1918. 28 травня. № 48. С. 3. Шп. 1; Нова рада. 1918. 27 вересня. № 174. С. 4. Шп. 1; Відродження. 1918. 7 листопада. № 179. С. 6. Шп. 1; Відродження. 1918. 14 листопада. № 185. С. 7. Шп. 1; Слово. 1919. 18 вересня. № 8. С. 1. Шп. 4; Промінь. 1919. 16 жовтня. № 23. С. 2. Шп. 1; Громадське слово. 1920. 12 травня. № 3. С. 1;

Христюк П. Замітки і матеріяли. Том І. С. 78, 102, 126, 136, 140, 144-145; Том ІІ. С. 28, 31; Том ІІІ. С. 129;

1917 год на Киевщине. Пок.;

Дорошенко Дм. Історія України 1917-1923 рр. Том І-ІІ. Пок.;

Лотоцький О. Сторінки минулого. Ч. 2-3. Пок.;

Мазепа Іс. Україна в огні й бурі революції. Том І. С. 89; Том ІІІ. С. 22, 125;

Донцов Дм. Рік 1918. С. 37, 57, 94, 119;

В.В.Садовський // Тризуб. 1960. Ч. 5. С. 8;

Майстренко Ів. Історія мого покоління. Пок.;

Суровцова Н. Спогади. Пок.;

Труды русской, украинской и белорусской эмиграции, изданные в Чехословакии в 1918-1945 гг. (далі: Труды эмиграции). Том І, часть 2. Praha, 1996. С.646.

96. Шульгин Олександер. Перегорнута сторінка життя // Українська літературна газета. 1958. Ч. 9 (39). С. 3;

Зубенко А. М.А.Славінський // Тризуб. 1960. Ч. 5. С. 6-8.

97. Панас Феденко написав згодом некролог свого колеги Дм.Чижевського, Яків Зозуля – К.Ніщеменка.

98. Білокінь С. Українська Центральна Рада // Мета. 1992. Лютий-березень. № 2 (312) & 3 (313). С. 1.

99. Єреміїв Михайло. Як воно було? // Мета. 1957. Вересень. Ч. 5 (21). С. 1-3;

Присутній. Недаремне життя // Народна воля. Скрентон, 1959. 12 вересня. С. 6 (Те саме: Присутній. 70-літній ювілей редактора Михайла Єреміїва // Український голос. Вінніпеґ, 1959. 5 серпня. С. 6);

Лівицький Андрій. Михайлові Єремієву – 85 років // Українське слово. 1974. 22 вересня. С. 3-4;

Сірий Олександер. М.Єремієву – 85 років // Вільне слово. 1974. 9 листопада. С. 3;

Феденко Панас. Із «дипломатичної» діяльности п.Михайла Єремієва // Український голос. 1975. 1 січня. Ч. 1. С. 11-12;

Маценко Павло. Михайло Єреміїв // Український голос. 1975. 8 жовтня. Ч. 41; Українська журналістика в іменах, Вип. 6. С. 99-101.

100. Міяковський В. П.І.Зайцев // Сучасність. 1968. Ч. 3. С.100-118.

101. Бібліотека Володимира Кедровського // Новини з Академії. Нью-Йорк, 1985. Листопад. Ч. 9. С. 4.

102. Українська журналістика в іменах, Вип. 6. С. 140-141.

103. Бюлетень Союзу бувших Укр. Вояків у Канаді. 1964. Ч. 18;

Вишнівський О. Притомність Духу // За державність. Зб. ХІ. Торонто, 1966. С. 192-198;

Лівицька Марія. На грані двох епох. Ню Йорк, 1972. Пок.

104. Мартос Борис. Автобіографія // Вільна Україна. Ч. 62. 1970. С. 11-17;

Його ж. Перші кроки Центральної Ради // Укр. історик. Ч. 39-40. 1973. С. 99-112;

Бакало І. Борис Миколайович Мартос // Укр. збірник. Кн. 15. Мюнхен, 1959. С. 1-8;

Липовецький І. Борис Мартос // Дороговказ. 1969. Ч. 24 (44). С. 7-10;

Біда М. Проф. Борис М.Мартос: політик, учений і громадський діяч // Укр. історик. Ч. 55-56. 1977. С. 101-105.

105. Пизюр Євґен. Дмитро Іванович Чижевський. [Новий Ульм]: Україна, 1955. 52 с.;

Феденко Панас. Дмитро Чижевський: Спомин про життя і наукову діяльність // Укр. історик. Ч. 57-59. 1978. С. 102-118; Ч. 60. 1978. С. 100-118;

Чижевський Дм. Життєпис // Філософська і соціологічна думка. 1990. № 11. С. 29-33;

Чуднов Олександр. Вчений-енциклопедист Дмитро Іванович Чижевський: Бібліогр. покажчик. Кіровоград, 1994. 20 с.

106. Вертипорох С. Євґен Онацький // Свобода. 1958. 26, 29 квітня;

Голод Р. Проф. Євґен Онацький // Овид. 1964. Ч. 4 (131). С. 17-20;

Гаврилюк М. Бібліографія праць професора Євґена Онацького. 1917-1964. Буенос-Айрес, 1964. 61 с.;

Винар Любомир. Євґен Онацький – чесність з нацією // Укр. історик. Ч. 65-68. 1980. С. 153-179.

107. Народна воля. 1918. 16 березня. № 30. С. 4. Шп. 4; Відродження. 1918. 3 травня. № 31. С. 3. Шп. 3; 1 червня. № 52. С. 3. Шп. 1; 15 листопада. № 186. С. 6. Шп. 1; 15 грудня. № 210. С. 4. Шп. 1-2; 16 грудня. № 211. С. 1. Шп. 5;

Христюк Павло. Замітки і матеріяли. Том ІІІ. С. 11, 62, 119, 157;

Дорошенко Дм. Історія України 1917-1923 рр. Том ІІ. Пок.;

За державність. Зб. 10. 1964. С. 18, 26;

Суровцова Н. Спогади. Пок.

108. Іванівська Тетяна. Л.Є.Чикаленко як археолог // Укр. історик. Ч. 25-27. 1970. С. 132-139.

109. Помер проф. О.Я.Шульгин // Молода Україна. Торонто, 1960.Ч. 69. С. 17;

Маркусь В. Останні зустрічі з Олександром Шульгином // Овид. 1961. Ч. 6 (117). С. 25-27;

Збірник на пошану Олександра Шульгина (= ЗНТШ. Том 186. Париж; Мюнхен, 1969. 359 с.);

Українська журналістика в іменах, Вип. ІV. С. 286-289.

110. Биковський Левко. Молодечі роки визначного діяча // Укр. Самостійник. 1965. Ч. 19. С. 27-31;

Його ж. Проф. Д-р Соломон І.Ґольдельман як адміністратор // Самостійна Україна. 1965. Ч. 5 (195). С. 24-30;

Його ж. Соломон І.Ґольдельман // Вільна Україна. Ч. 46. 1965. С. 20-22;

Його ж. С.І.Ґольдельман як науковець // Самостійна Україна. 1966.Ч. 2 (204). С. 16-21.

111. Відродження. 1918. 21 квітня. № 22. С. 4. Шп. 1; Народна воля. 1918. 21 квітня. № 59. С. 3. Шп. 5;

Михайлівська-Цимбал Тетяна. Спогади. Буенос-Айрес, 1984. С. 68. Пор.: С. 208.

112. Корнель Ніщеменко // Свобода. 1966. 10 серпня. Ч. 146;

З.[озуля] Я. Пам’яті Корнія Семеновича Ніщеменка // УТГІ. Наукові записки. Ч. ІХ (ХІІ). 1966. С. 211-214.

113. Нова рада. 1917. 14 листопада. № 185. С. 2. Шп. 2; Народна воля. 1918. 6 лютого. № 15. С. 1. Шп. 5; 16 березня. № 30. С. 3. Шп. 1;

Шаповал Микита. Щоденник. Част. І. С. 92; Част. ІІ. С. 85;

Биковський Лев. З Генеральної Губернії до Вартеґау: Спомини. Денвер, Колорадо, 1973. С. 11-12, 74, 82, 89-99;

Биковський Лев. З Европи до Америки: Подорожні замітки. Денвер, Колорадо, 1975. С. 10, 13, 15-16, 111, 113-114, 118, 120, 123.

114. Січинський В. Під сонцем Поділля // Свобода. 1956. 12 травня. Ч. 233.

115. Туркало К. Спілка Визволення України // Нові дні. Торонто, 1969. Жовтень. Ч. 237; Листопад. Ч. 238. С. 10-13; Грудень. Ч. 239. С. 7-15; Ювілейні дати // Нотатник. 1972. Ч. 9 (120); Туркало – московські запроданці й «ҐПУ-КҐБ». Нью-Йорк: СВУ, 1976. 48 с.; Свобода. 1979. 20 жовтня.

116. Антонович М. Панас Феденко // Укр. історик. Ч. 75-77. 1982-83. С. 151-153; Свобода. 1991. 7 вересня. Ч. 171. С. 3;

Погребенник Федір. Панас Феденко – політичний діяч, історик, письменник // Рада. 1992. 28 серпня. № 32 (2856). С. 3;

Українська журналістика в іменах, Вип. V. С. 312-313.

117. Білокінь С. пам’яті останнього члена Центральної Ради // Вісті з України. 1991. Травень. № 19 (1673). С. 6;

пам’яті секретаря Центральної Ради // Літ. Україна. 1991. 16 травня. № 20 (4429). С. 7.

118. Лацис (Судрабс) М.Я. Чрезвычайные комиссии по борьбе с контр-революцией. С. 17.

119. Цю дату знаходимо у «Некрополі» Михайла Кутинського, котрий виявив його могилу на Новобайковому кладовищі (Дніпро. 1998. № 3-4. С. 143). Не вказуючи на своє джерело, Верстюк і Осташко подають 1934 рік.

120. Українська журналістика в іменах, Вип. V. С. 93-98.

121. Калитовська Марта. Пам’яті Марії і Катрі Грушевських // Українська літературна газета. 1955. Ч. 5. С. 5.

122. Малик Ярослав Катерина Грушевська // Укр. історик. Ч. 110-115. 1991-1992. С. 265-277; Матяш Ірина. Катерина Грушевська: Життєпис, бібліографія, архіви.К., 1997. 224 с.

123. Хаєт Михаїл Ізраїльович (1904 – 1957, Київ) – чекіст, оперативник ІV відділу УҐБ НКВД УРСР. Наостанку начальник 1 відділу 2 управління МҐБ УРСР. За наказом МҐБ СРСР від 4 січня 1950 року звільнений з органів МҐБ «за невозможностью дальнейшего использования» (ЦДАГО України. № 51728 ФП / кор. 68. Арк. 68; 52281 ФП / кор. 1139. Арк. 182). Як відзначав М.Жулинський, знущався з Косинки, Фальківського, Влизька, Плужника. До цих імен можна додати також імена Михайла Бойчука, Антоненка-Давидовича. Похований на Байковому кладовищі, навпроти могили Г.Епіка (Антоненко-Давидович Б. Сибірські новели. Балтимор; Торонто: Смолоскип, 1990. С. 301-302, 304-306; Жулинський М. Слово про дружину поета // Україна. 1990. 7 січня. № 1 (1717). С. 14; … З порога смерті… Вип. 1. С. 46, 84, 246; Гривачевський Б. Листи з Соловків. С. 46).

124. Підшитий до слідчої справи примірник протоколу являє собою копію. Підпису К.Грушевської тут ніде не знаходимо. Місцезнаходження ориґіналу невідоме.

125. Посправник К.М. проф. Костянтин Штепа залишив цікавий аналіз свого тюремного досвіду:

«В этой «пьесе», состряпанной НКВД, и мне лично отводилась какая-то роль, которую мне надлежало сыграть на следствии, а, может быть, и на показательном судебно-политическом процессе, который, возможно, предполагался. Я, естественно, сопротивлялся […]. Сопротивление мое было, наконец, сломлено. Не столько даже «конвейером» с лишением сна и угрозами избиения […], сколько «очной ставкой» с дочерью самого Грушевского и с коллегой по университету – проф. Мирза-Авакьянц. Е.М.Грушевская на очной ставке со мною заявила, что я действительно был соучастником и ее, и ее покойного отца по контрреволюционной деятельности, направленной к свержению советской власти и, в частности, к подготовке вооруженого восстания. […] Я прекрасно понимал, чем были вызваны такие показания, но вместе с тем для меня стало ясным, что дальнейшее мое сопротивление бесполезно […]. Я начал уже понимать Зиновьева, Бухарина и других вождей оппозиции, фигурировавших на судебных процессах и так легко, казалось, соглашавшихся со всеми возводимыми против них обвинениями» (Новый журнал. Кн. LVIII. Нью-Йорк, 1959. С. 164-165).

Лишається додати, що на суді одне з засідань відбулось «в отсутствии других подсудимых и конвоя». На цьому засіданні професор Штепа заявив:

«С 1927 года я начал работать секретным работником НКВД. […] Я вскрыл националистическую группу, возглавляемую Сахновским, Лозовиком, Скляровым и др. Националистическую организацию, возглавляемую Грушевским М.С., я также вскрыл и разоблачил. Мне НКВД поручало особо важные задания, и я их выполнял. Я был командирован в г.Москву для выявления антисоветской националистической деятельности Грушевского М.С., и это задание выполнил. Мне приходилось работать в особо тяжелых условиях» (Арк. 206).

126. В Ельґені побували також Зінаїда Тулуб, Єкатерина Олицька, Євґенія Ґінзбурґ (Олицкая Е. Мои воспоминания. [Кн.] І. С. 236-267; Ільєнко Іван. У жорнах репресій. К.: Веселка, 1995. С. 285).

127. ДА СБУ. № 52028 ФП. Арк. 102. Тємніковський табір засновано 6 червня 1931 року. 12 жовтня 1948 року реорганізовано у Особливий табір № 3 (Система исправительно-трудовых лагерей в СССР. С. 478-480). На момент смерті К.Грушевської начальником Тємлаґу був полковник І.Я.Карпов.

128. Пор.: Білокінь С. Діалектика нищення // Вісті з України. 1991. Грудень. № 50 (1704). С. 4.

129. Нова рада. 1917. 7 квітня. № 8. С. 1. Шп. 4; Відродження. 1918. 3 квітня. № 6. С. 6. Шп. 4; 24 грудня. № 218. С. 3. Шп. 3;

Христюк П. Замітки і матеріяли. Том І. С. 127; Дорошенко Дм. Історія України, 1917-1923 рр. Том І. Пок.;

Кедровський В. 1917 рік, Том І. Вінніпеґ: Тризуб, 1967. С. 154, 187.

У своїй великій за обсягом праці «Спілка Визволення України й Спілка Української Молоді: Спогади» Н.Павлушкова раз-у-раз підкреслювала, що не може оповідати про організацію конкретніш і докладніше, аби не пошкодити ще живим людям. На цьому тлі дуже несподівано виглядає таке місце:

«Артисти-малярі: Фотій Красицький (онук Шевченка), брати Кричевські, С.Колос, Бойчук, Падалка, Козик, скульптор Севера також були пов’язані з С.Єфремовим і В.Дурдуківським. Вони спрямовували свою творчість у напрямку ідей СВУ, хоч я не знаю напевне, чи були вони членами СВУ формально» (Спілка Визволення України й Спілка Української Молоді: Спогади, документи й матеріяли про діяльність. Зб. 2. Ню-Йорк; Мюнхен, 1964. С. 40).

1964 року, коли вийшла книжка, був живий не лише Колос, а й Іван Севера (+ 1971). Авторка мусила їх добре знати, адже була студенткою Київського художнього інституту, – вступила у серпні 1927 року, була звільнена з другого курсу архітектурного факультету 28 червня 1929 року (ДАмК. Ф. р-622. Оп. 1. № 730. Арк. 1).

130. Роки проживання за вказаними адресами уточнила дочка мистця – Ганна Сергіївна.

131. Петрус К. Узники коммунизма. С. 215.

132. Там само. С. 216.

133. ЦДАГО України. № 61278 ФП / кор. 1604. Арк. 24 к.

134. Росси Жак. Справочник по ГУЛАГу. Ч. 2. С. 288.

135. Петрус К. Узники коммунизма. С. 217-218.

136. Пор., напр.: Политические деятели России, 1917: Биогр. словарь. М.: Большая Росс. Энциклопедия, 1993; Политические партии России, Конец ХІХ – первая треть ХХ века: Энциклопедия. М.: РОССПЭН, 1996.

137. Щербакова А.А. Министры дореволюционной России: Краткий биографический справочник. М., 1975. Арк. 7, 8, 40. Машинопись. Беглецов Ник. В дни «красного» террора // Че-Ка. Берлин, 1922. С. 76.

138. Шувалов Р. Одесские расстрелы периода гражданской войны. С. 174

139. Олень. Ужасы чрезвычаек. Ростов на Дону, 1919. С. 16.

140. Н.І.Авербух повідомляє обставини його загибелі:

«Такой участи подверглись председатель союза русских людей, небезызвестный и кишиневцам (кажется, местный уроженец) Родзевич, вступивший в борьбу с пытавшими его и тем ускоривший казнь над собой» (Авербух (Авенариус) Н.И. Одесская «чрезвычайка». С. 7).

141. Правые партии: Документы и материалы. Том І. М.: РОССПЭН, 1998. С. 19-20. Як оповів 17-21 жовтня 1919 року М.І.Болфосов, розвиваючи справу Союзу руського народу, заступник завідувача юридичним відділом київської губчека Манькін довів до розстрілу Розмітальського, Разуміхіну й Віру Чеберяк (Чекист о Ч.К. // На чужой сторон(е). Кн. ІХ. 1925. С. 125). Петро Дехтяренко згадував потім, що «єврей-вихрест» Розмітальський разом з генералами Кейхелем і Петровим, а також княжною Урусовою в середині квітня 1919 року очолив Куренівське повстання проти большевиків (Дехтяренко Петро. Рік дев’ятнадцятий // Більшовик. К., 1937. 25 жовтня. № 246).

142. Политические деятели России, 1917. С.155-157, 359-360; Щербакова А.А. Министры Временного правительства России. М., 1975. Арк. 2. Машинопись.

143. «Суд» над ним тривав 20 хвилин (Сувениров О.Ф. Военная коллегия Верховного суда СССР (1937-1939 гг.) // Вопросы истории. 1995. № 4. С. 141).

144. Ваксберг А. Страницы одной жизни // Знамя. 1990. № 5. С. 158, 160.

145. Його арештовували у 1933 й 1934 роках. Згодом він одержав ордени Леніна й Трудового Червоного прапора.

146. Измозик В.С. Временное правительство: Люди и судьбы // Вопросы истории. 1994. № 6. С. 163-169.

Пор.: Измозик В.С., Павлов Б.В. Временное правительство: Люди и судьбы // Россия в 1917 году: Новые подходы и взгляды. Сб. научн. статей. Вып. 2. СПб.: Третья Россия, 1994. С. 13-18.


Опубл.: Білокінь С. Доля членів Центральної Ради в СССР // Визвольний шлях. 2000. Кн. 1 (622). С. 14-26.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку цього сайту!

© 1970 – 2014 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 5185

Модифіковано : 6.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.