Репресії
Сергій Білокінь
Провідних українських демографів було ув'язнено протягом 1938 року – директора Інституту демографії, академіка УАН (1920) Михайла Птуху [153] (20 лютого), Юрія Корчака-Чепурківського (21 жовтня), Василя Різникова (Різниченка) забрали 10 лютого [154]. В. Ф. займав на той час посаду старшого наукового співробітника Інституту демографії. Було закрито й сам Інститут. Коли М. Птуху реабілітували й відновили в правах, він перейшов на роботу до Інституту економіки. Ще одного страшного удару – тепер уже по науковій спадщині українських демографів – було завдано 1941 року. 30 грудня 1955 року академік Михайло Птуха розповів на допиті, куди його закликали яко свідка:
«Архивы Института демографии (все делопроизводство, готовые работы), а также все ценные статистические данные после закрытия Института демографии были переданы в Институт экономики, куда перешла и часть сотрудников. Во время эвакуации из Киева Академии наук в связи с войной все архивы были сожжены по указанию вышестоящих органов. Ответственным за уничтожение архивов был директор Института экономики Рудницкий Василий Васильевич» [155].
Вів Різниченкову справу, допитував його оперативник З відділу молодший лейтенант ГБ, тимчасово виконуючий обов'язки 3 відділку 3 відділу І. Ружицький. Він записав слова В.Ф., що «положение Украины при советской власти в сущности колониальное» [156]. Записав також зізнання, що нібито разом з Птухою та Максимом Ткачем планував убивство Косіора у день виборів 12 грудня 1937 року [157]. Слідчий виразно повів справу до розстрілу.
Після того, як Різниченка заарештували, все, що зберігалось у нього вдома на Золотоворітській, пропало. Механізм, як це відбувалося, уявляємо поки що лише в загальних рисах. Зазначаючи, що під час трусу в нього вилучено „30 листів” [158], чекіст тим самим визнав, що паперів було багато: він, мабуть, не наважився сказати людині в живі очі, що застав голі стіни. «Вещдоков», отих самих 30 листів у справі немає, їх знищено без сліду. Від кого одержав він ці листи, – природно, не сказано.
По тій самій кримінальній справі, що й Різниченко, проходили також і також були розстріляні ще двоє українських вчених – антрополог Максим Ткач (В. Ф. познайомився з ним 1923 року, вони разом навчалися в археологічному інституті) та історик і мистецтвознавець Михайло Тарасенко [159]. Різниченко звинувачувався у шпигунській діяльності на користь Польщі. Сучасники гірко жартували: „Була б людина, а справа знайдеться”.
17 липня 1938 у Києві Василя Федоровича Різниченка розстріляли у віці 46 років [160]. Правдоподібно, він лежить у Биківні [161]. Зовсім несподівано натрапляємо ще на дві інші дати його смерті. Коли по війні, уже після ХХ з'їзду, його справу переглядали, колишній директор Інституту демографії, на той час уже академік Михайло Птуха (15 січня 1957 р.) засвідчив:
«[…] закончен им был огромный ненапечатанный труд, доведенный до 1936 года, по библиографии статистики населения УССР. В научном отношении (?) Резников был работником исключительных качеств. […] В.Ф.Резников отличался исключительной скромностью и изумительной трудолюбностью […]» [162].
На жаль, місцезнаходження цієї праці – у рукопису чи в картотеці – невідоме. Коли й за яких обставин її знищено, також не знаємо.
Дуже важливі Різниченкові методичні зауваження щодо своєї праці:
«Джерела, з котрих ми користали для покажчика, були такі:
1) наші біо- і топобібліоґрафічні записи краєзнавчого характеру (біо-бібліоґрафічний словник Конотіпщини, література про Батурин, про життє і діяльність Прокоповича тощо);
2-3) допіру згадана Книжная Л(е)топись і Списки изданій, вышедшихъ въ Россіи въ № году,
4) Словник Венгерова (Предварительный списокъ),
5) Рум'янцевський Музей [у Москві] (місцевий відділ),
6) Публічна бібліотека [в Ленінграді], а саме фонд Вольного Экономического Общества, де ми змогли використати de visu переважну більшість земських і міських видань» [163].
Він також зазначив: «Крім сього, кількома №№-ами завдячуємо Я.Стешенкові [164]. З признаннєм відзначаємо тут також вказівки Ф. Максименка і додатки (стор. 59) М. Вайнштейна [165]».
Ці нотатки розкривають коло добрих знайомих – колег батуринського патріота і фіксують, що він бував у московських та ленінградських сховищах – у Рум'янцевському Музеї та Публічній бібліотеці. Про взаємини Різниченка з Максименком хотілося б оповісти докладніше, але один елемент ланцюжка джерел, на жаль, неприступний. У журналі «Советское краеведение» (1930. № 11/12. С. 52-53) В. Ф. надрукував рецензію на максименківські «Матеріяли до краєзнавчої бібліографії, 1847-1929» [166], але у НБУ ім. В. І. Вернадського саме цього числа бракує.
В.Різниченко брав до уваги тільки такі видання, що з'явились у Конотопському повіті: «З відомих письменників, що жили того часу на Конотіпщині (Лазаревський, Пономарьов, Ніс, Драгомиров, [Тихон] Осадчий [167]) ніхто не друкував у Конотопі своїх творів (вірш Пономарьова надрукувало в 1911 році Земство. Див. № 90 Покажчика)» [168]. Існував лист В.Ф. до Бочкова від 3 жовтня 1916 року: «Цікаво мені для мого словаря конотопців знати, про кого з померлих конотопців письменників, учених і діячів Ви маєте відомости. Я маю дещо про 1) М. Драгоманова [Драгомирова] 2) [Петра] Прокоповича, 3) С. Пономарева (sic), 4) А. (sic) Лазаревського, 5) М. Левченка, 6) С. Носа, 7) [Якова] Костенецького (пасішника), 8) Пономарева (sic) (пасішника), 9) Г.Ясковича і 10) Парпуру. Коли можете доповнити сей списочок, то, будь ласка, доповніть» [169]. Згадки про «Біо-бібліоґрафічний словник Конотіпщини» показує напрямок дальших його студій. Але реалізувати їх йому не судилося. Большевики розстріляли його у віці 46 років.
Досі я не бачив жодної його світлини. Дивно, якщо з осені (точніше – із серпневого числа) 1926 року редактор прилуцького «Пасічника» М. Гончар систематично вміщував на сторінках свого журналу портрети співробітників і взагалі визначних пасічників, ніхто не подбав, щоб опублікувати і портрет Василя Федоровича. Немає його світлини і в ювілейному числі до його п'ятиріччя.
Примітки
153. Національна академія наук України: Перс. склад, 1918-2003. [Вид. 4.] К.; Фенікс, 2003. С. 73. Звільнений на початку 1940 року.
154. ЦДАГО України. № 49866 ФП / кор. 972. Арк. 4.
155. ЦДАГО України. № 39829 ФП. Том 3. Арк. 29. Ориґінал протоколу зберігається у справі Федора Миколайовича Шевченка № 40039 ФПД. Т. 3. Арк. 179.
156. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 49866 ФП / кор. 972. Арк. 65.
157. Там само. Арк. 94.
158. Там само. Арк. 4.
159. Білокінь С. Музей України : (Збірка П. Потоцького) : Дослідження, матеріали. К., 2006. С. 244.
160. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 49866 ФП / кор. 972. Арк. 243; Роженко Микола Маркович (нар. 1 лютого 1936, с. Западинці Летичівського р-ну Хмельницької обл.), Богацька Едіт Леонідівна (нар. 16 грудня 1941, м. Грязі Ліпецької обл., Росія). Сосни Биківні свідчать: Злочин проти людства. Кн. 1. К.: Укр. центр духовної культури, 1999. С. 364. За відомостями Миколи Роженка, його розстріляли 7 травня 1938 року. Як відзначив у своїх споминах військовий прокурор М. П. Павлов, розстріляно Різниченка 28 квітня 1938 року (Павлов Михаил Павлович. Процессы и судьбы: Воспоминания военного прокурора. К.: Україна, 1992. С. 266; Те саме. Изд. 5, испр. и доп. К.: Логос, 2005. С. 292). У списках Л. Абраменка його немає.
161. Роженко Микола, Богацька Едіт. Сосни Биківні свідчать: Злочин проти людства. Кн. 1. К.: Укр. центр духовної культури, 1999. С. 364.
162. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 49866 ФП / кор. 972.
163. Різниченко Василь. З історії друку на Конотіпщині. Арк. 20-21.
164. Стешенко Ярослав Іванович (24 ІІІ / 6 IV 1904, Київ – 11 III 1939, бухта Наґаєво, Колима) – бібліограф. Онук М. П. Старицького, син І. М. Стешенка (убитий на його очах). Хрещені батьки Йосиф Юркевич та Марія Старицька. У 1919-20 працював у книжковій коморі Дніпросоюзу. 1920 навчався на бібліотечних курсах у Києві. З 1921 навчався на ф-ті профосвіти літ.циклу Київ. ВІНО ім. Драгоманова. 1926 закінчив 2 укр. гімназію. 1930 закінчив торг. фак. Київ. ін-ту нар. госп-ва з кваліфікацією економіста (свідоцтво від 17 вересня 1932).
Працював у Всенародній бібліотеці України (1920-22, інструктор, потім бібліотекар-спеціаліст, перевіз книгозбірні й архіви М.Петрова та С.Ґолубєва; 1928-29, наук. співробітник). В інтервалі 1923-28 працював в Укр. наук. ін-ті книгознавства (ст. бібліограф, науковий співробітник, одночасно – секретар журналу «Бібліологічні вісті»). Після ув'язнення 1929-30 – в Укр. Книжковій палаті у Харкові (1932-33, керівник сектору бібліогр. реєстрації, керівник кабінету укр. дорев. друку). Знову ув'язнений. Член бібліогр. комісії НТШ (1923), дійсн. член Рос. бібліогр. т-ва при Московському ун-ті (1928) та Ленінгр. т-ва бібліофілів (1929), член-кор. Ленінгр. т-ва екслібрисистів (1929). Один з організаторів Укр. бібліологічного т-ва при ВУАН (1928-29), член його ради, скарбник.
Бібліографічні праці С. являють собою одне з вершинних досягнень укр. бібліографії часів Розстріляного відродження за ретельністю й докладністю бібліогр. опису. Разом з тим С. – одна з найтрагічніших фіґур укр. бібліографії, оскільки більшість його праць не вийшли друком і загинули. З 1923 С. працював над фундаментальним покажчиком видань, що вийшли на території Рос. імперії укр. мовою 1798-1916. Автор персоналій – Г. Нарбута (покажчики опублікованих творів та літератури про митця у вид.: Георгій Нарбут: Посмертна виставка творів, Каталог. К.,1926; доповнений покажчик мав увійти до пізнішого знищеного збірника 1932) та С. Маслова (у вид.: Сергій Маслов. К., 1927). Разом з Миколою Іванченком уклав «Систематичний каталог видань Всеукраїнської Академії наук» (К., 1930; перевид.: Чікаґо, 1966). 1921 датується його праця «Бібліографія укр. бібліографії» (лишилась у рукопису). Працював над бібліографією історії укр. друкарства (1925), укр. дитячого друку ХІХ та ХХ ст. (1928). Готував список вид. знаків (марок) і словник графіків і ґраверів для збірника, присв. сучасній укр. графіці (1929). Свого дядька В. Степаненка (чоловік мол. батькової сестри Марії), управителя книгарні «Киевской старины» (бл. 1898-1918) умовив написати спогади (доля рукопису невідома). Збирав слов'янські екслібриси. Для нього самого екслібриси виконали В. Кричевський, Ол. Кульчицька, Ол. Сахновська, Ол. Усачов та Л. Хижинський. Б-ку С. родичі продали до ҐБЛ ім. Леніна у Москві. Літ.: Белоконь С. И., Стешенко Я. И. // Книговедение: Энц. словарь. М.: Сов. энциклопедия, 1981. С. 521; Його ж. Видатний український бібліограф Ярослав Стешенко, 1904-1939 // Наукові праці Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського. Вип. 2. К., 1999. С. 53-64.
165. Вайнштейн Марко Григорович (20 VIII 1894, м. Конотоп – 1952, Москва) – музейник. Голова Спілки безвірників Чернігівщини Щербатов звинуватив його «в прикритті релігії охороною пам'яток». 13 липня 1929 йому написав свого останнього перед арештом листа С.Єфремов (Єфремов С. Щоденники, 1923-1929. К.: Рада, 1997. С. 778). Ставав на захист православних церков. Безуспішно протестував проти намірів "Металлолома" утилізувати церковні дзвони (Арустам'ян Жанна Гр. До питання атрибуції фрагмента бронзового дзвону // Український музей. К., 2003. С. 149-151). Завідував реставраційною майстернею Всеукраїнського музейного містечка ( Києво-Печерська Лавра). У штатному розкладі ВМГ, датованому 15 квітня 1933, значиться як науковець першої категорії Музею історії релігії зі ставкою 250 карб. (Гришин Анатолій. Відомості про співробітників Заповідника (20-30-ті роки): Іст. довідка // Лаврський альманах. Вип. 7. К., 2002. С. 50). У червні 1933 у Київській секції наукових робітників виникла потреба обстежити Всеукраїнський історичний музей. 21 червня 1933 Ф.Ернст занотував: «З 3-х до 5-ти бригада по обслідуванню Музею від С.Н.Р. (Баранович і Вайнштейн) – давав пояснення по Шевченковій залі» (ІМФЕ ім. М.Т.Рильського НАН України. Ф. 13-1. Од. зб. 7. Арк. 118 зв.).
Тв.: Чернігівський державний музей // Український музей. Зб. 1. К., 1927. С. 250-251. – Дж.: Наука и научные работники СССР. Часть VІ: Без Москвы и Ленинграда. Лгр., 1928. С. 54; Акуленко В. І. Охорона пам'яток. С.128; Нестуля О. О. Доля церковної старовини в Україні, 1917-1941 рр. К., 1995. Ч. 1. С. 168-169, 203, 224, 241-243; Ч. 2. С. 17-18, 85, 118-119, 121, 129; Пам'ятки України. 2001. Ч. 4 (133). С.105. Фото: Віра. Bayonne, NJ, USA. 2003. Квітень-червень. Ч. 2 (110). С. 19.
166. Федір Максименко: Бібліографічний покажчик / Упорядники Галина Домбровська, Людмила Панів // Збірник пам'яті українського бібліографа Федора Максименка. Львів, 2008. С. 187.
167. Осадчий Тихон Іванович (1866 – 1945), економіст, гром. і політ. діяч. Секретар т – ва сільського господарства. Член комісії, яку очолював Д. І. Піхно, що мала клопотатись про утворення Півд. відділу Рос. геогр. т – ва (1899). Укр. націонал – революціонер. Член ЦК Сел. спілки, яку репрезентував в Центральній раді. Член Всеукр. ради сел. депутатів, представник Конотопського повіту Чернігів. губ. Зять історика Ол. Лазаревського. – Дж.: Минцлов Сергей Рудольфович. Дебри жизни: Дневник, 1910-15 гг. Берлин: Сибирское книгоизд-во, [1925.] С. 310-314; Савченко Ф. Заборона українства 1876 р. Х.; К.: ДВУ, 1930. С. 119, 121; Лотоцький Ол. Сторінки минулого. Ч. 3. Варшава, 1934. С. 159; Українська Центральна рада : Док. і мат. У 2 тт. Т. 1. К. : Наукова думка, 1996. С. 20, 94, п. 9; Особові архівні фонди Інституту рукопису : Путівник. К., 2002. С. 438; Листи до Михайла Коцюбинського. Т. 4. К. ; Ніжин : Укр. пропілеї, 2003. С. 28 – 31; Український національно-визвольний рух (березень – листопад 1917): Док. і мат. К.; 2003. С. 108, 412, 768, 924, 957; Танюк Л. Щоденник. Т. ХVІ. К., 2010. С. 396.
168. Різниченко Василь. З історії друку на Конотіпщині. Арк. 20-21.
169. Держ. архів Чернігів. обл. Ф. р-8860. Оп. 1. № 35. Арк. 8 – зв.