Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Personalia / В обороні української… / Соціальна революція в СРСР і пам'ятки Золотоверхого Києва

В обороні української спадщини:
історик мистецтва Федір Ернст

Соціальна революція в СРСР
і пам'ятки Золотоверхого Києва

Сергій Білокінь

Перебіг подій ХХ ст. рознесено за відомствами. Дослідники української архітектури оминають масові репресії й голодомор, натомість історики України ХХ ст. не беруть до уваги динаміки руйнування православних храмів. Історію масового терору в СРСР і нищення рухомих і нерухомих пам'яток культури не можна розглядати відокремлено. Без врахування людського чинника (человеческого фактора) з”ясувати жодну значну проблему соціальної історії чи історії культури, думаю, неможливо.

У часи пізнього середньовіччя головними київськими сховищами, де зберігались пам’ятки культури, були церковні й монастирські ризниці (найбагатші з них – при Києво-Печерській лаврі та Софійському соборі). В тодішньому суспільстві вони займали приблизно те саме місце (тепер кажуть – нішу), яке згодом зайняли музеї. У XVIII столітті роль енциклопедій відігравали географічні описи. У “Географічному описі міста Києва” поручика Василія Івановича Новгородцова (1775-86) вміщено докладний перелік найкоштовніших пам’яток, які було, кажучи по-теперішньому, зареєстровано на його території. Це 23 ювелірних виробів з Лаврської ризниці і 9 грамот 1720-63 років із Лаврського скарбця [878]. Що саме зберігалось у київської знаті приватно, можна уявити за заповітами й описами майна.

Напередодні Першої Світової війни пам’ятки історії та культури складали в Києві вже доволі розгалужену мережу. До відкритих, публічних сховищ, де зберігались рухомі пам’ятки, належали передусім музеї – міський (згодом Національний, пізніше Всеукраїнський історичний ім. Т.Шевченка), Церковно-археологічний при Київській духовній академії [879], університетські (красних мистецтв, старожитностей і нумізматичний кабінет) [880], Педагогічний ім. цесаревича Алексея, Військово-історичний, а також товарознавства при Комерційному інституті. Серед сховищ закритих, крім ризниць, вирізнялись також Арсенал, банки (київська контора Державного банку, київське відділення державного дворянського земельного банку, київське відділення Селянського поземельного банку, відділення Комерційного банку у Варшаві тощо), ломбарди (київський міський, київський приватний і київське відділення петроградського столичного), а також приватні збірки – Богдана і Варвари Ханенків, членів родини Терещенків, Т.Кибальчича, Оскара Гансена та ін.

Якщо доти збірки коштовностей переважно накопичувались, то у ХХ ст. вони здебільшого гинули.

Історію грабування за большевиків і загибелі пам'яток, що зберігались у київських сховищах різних типів, ще належним чином не досліджено. Оприлюднено хіба що окремі етюди й окремі епізоди [881]. Так, доктор В.Марк, що служив лікарем у червоній армії й виїхав за кордон наприкінці 1921 року, описав свою зустріч з ад'ютантом М.Муравйова, якого він зустрів у ваґоні 1 класу на запасній колії Курського вокзалу у Москві:

«Все пальцы адъютанта были унизаны драгоценными бриллиантовыми кольцами, из верхнего кармана тужурки свешивалась дорогая, тяжелая золотая цепочка и из кармана рейтуз выглядывало запиханное туда настоящее жемчужное ожерелье. Когда я заинтересовался этим и спросил «адъютанта», откуда у него все эти вещи, он совершенно серьезно объяснил, что все эти драгоценности привезены им из Киева, где «буржуазия и ее магазины были подробно осмотрены». «Что вы понимаете под словом «осмотр»? спросил я. «Разумеется, грабеж», – ответил он совершенно спокойно и при этом подвинул мне под нос шкатулку, наполненную золотыми вещицами и драгоценными камнями» [882].

Опубліковано зізнання антиквара С.Гольдфарба-Глеваського, який співробітничав з Ґосторґом, вилучаючи з музейних експозицій і фондів найкоштовніші речі для продажу за кордон [883].

Протягом міжвоєнних років влада застосувала масовий терор проти людності, а також підготувала й здійснила систематичний погром київських старожитностей, передусім церковних. Українські пам'яткоохоронці, вихованці університету Св.Володимира (Ф.Ернст), харківського університету (С.Таранушенко), петербурзького археологічного інституту (М.Макаренко) та інших осередків традиційної вищої освіти стояли на сторожі культури. Чудово розуміючи, звідки йде головна небезпека й куди буде спрямований удар, українські пам’яткоохоронці виробили концепцію збереження київських святинь [884], причому встигли виступити з нею перші.

Випередивши большевиків, вони врятували коштовні споруди, передусім Св. Софію, Андріївську церкву та Лавру (нагадаю, що йдеться про передвоєнний баланс перемог і втрат, – Успенський собор у Лаврі було підірвано згодом). Оборонцям культурної спадщини сприяло в той момент те, що в перші роки владарювання комуністи не наважувались виступати відкрито, нищити пам’ятки нерухомі. Останнім завдавали шкоди хіба що воєнні дії і втрата господарів [885].

Протягом кількох років, збираючись із думками, адміністрація лише пасивно протистояла або в дечому навіть ішла на руку українцям. Але довкола Софійського собору точилась важка боротьба. Навесні 1929-го року під час обговорення звіту Софійської комісії при ВУАН інспектор охорони пам’яток культури Федір Ернст проголосив заповідником садибу Софійського собору, себто територію кол. Софійського монастиря, – вона мала увійти до складу комплексу “Київський Акрополь” [886], але з цього нічого не вийшло.

Цікаво, що в ті роки, і то в найгостріший момент організації процесу СВУ, українці висунули ідею ще одного заповідника, і це йшло десь із політичного Олімпу – можливо, від когось із націонал-комуністів. На жаль, і ця ідея зазнала поразки. За три тижні до перших арештів (18 травня 1929 року) – Бориса Матушевського та Миколи Павлушкова, – себто 9 квітня, на засіданні Президії ВУАН було вирішено: доручити комісії на чолі з академіком Михайлом Грушевським оглянути будинок колишньої Духовної академії (Братський монастир) і дати висновок щодо доцільності використання приміщень Братського монастиря як заповідника [887]. Великий українець виконав доручення своїх колег. 15 червня 1929 року президія ухвалила обговорити питання про оголошення садиби колишнього Братського монастиря культурним заповідником [888]. 1 липня 1929 року Грушевський підніс клопотання про влаштування культурного заповідника в межах садиби колишнього Братства, і колеги-академіки його підтримали [889]. 3 липня було арештовано В.Дурдуківського та Ю.Трезвинського, 4 липня – О.Гребенецького, 17 липня – В.Чехівського, 21 липня – С.Єфремова, 23 липня – А.Ніковського й Н.Токаревську, 24 липня – М.Чехівського, 27 липня – Й.Гермайзе. Фатальна для українства справа СВУ почала набирати обертів. Більше того, пряме звернення ВУАН від 23 травня 1931 року перетворити Софійський собор на державний заповідник [890] просто заблокували.

Ернстів щоденник, до якого мені доводиться раз-у-раз звертатись, містить попросту сенсаційний запис від пізнішої дати – 26 січня 1933 року. Тут зафіксовано, що власне збиралася чинити влада з пам’ятками Нижнього міста, конкретно садибою колишнього Братського монастиря, коли Академії відмовили. Залишеного напризволяще, Поділ не захищав від большевиків жоден заповідник: “Засідання у проектно-планувальному відділі комгоспу з приводу реконструкції Червоної площі на Подолі (проект знесення старого й нового корпусів [духовної] академії з дзвіницею, гостиного двору, контрактового будинку і т.д.)” (Арк. 108 зв.). Якби протокол цього засідання зберігся, ми довідалися б із нього, які прийоми маскування, які псевдоніми застосовувалися. Темою засідання був, як бачимо, не погром, не розбій, не нищення українських святинь. Ні – проводилась “РЕКОНСТРУКЦІЯ Червоної площі”, замислена, ясна річ, для благоустрою Подолу в інтересах пролетаріату. Тим простіше було це зробити 1933 року – в умовах голоду, коли людність була паралізована жахом. Але жоден протокол не підкреслив би, не звернув нашу спеціальну увагу, як це зробив Ернст у щоденнику, що й цього маскування з темою комгоспівського засідання начальству здалося не досить. Ернст записав для пам’яті, що скликали його не абиколи, а ще й на вихідний день. Замість осереддя православної науки й культури влада збиралася зробити на Подолі порожній плац. Як писав Лев Шестов, – щоб людина гола лишилась на голій землі.

Щоденниковий Ернстів запис доповнює пізніший, від 22 лютого 1933 року: “Був у відділі планування окркомгоспу в справі протоколу наради про реконструкцію Подолу” (Арк. 109 зв.).

Щойно оголосивши перенесення столиці УСРР з Харкова до Києва, влада побила цим як козирною картою будь-які пам’яткоохоронні плани традиціоналістів.

Урядовий центр вирішено було будувати не на околиці, десь на вільному місці, а замість середньовічного центру. Це мало бути нове місто, новий соціалістичний Київ (як звався рекламний журнал) замість Києва старого [891].

Центру нового Києва, ясно, не побудували: не для цього все це робилося. Та й не до того було, – починався терор. Протягом десятиріч місця знищених храмів лишалися здебільшого не забудовані. У зв’язку з переїздом столиці з’явились хіба що численні житлові будинки й школи специфічної чекістсько-конструктивістської архітектури.

Як уже відзначалось, у лютому 1918 року, себто відразу після муравйовщини, з ідеєю створити в Києво-Печерській Лаврі Церковно-археологічний музей виступив архимандрит і намісник о.Климентій Жеретієнко. 1923 року музейники розпочали боротьбу за створення заповідника. У протоколі засідання Комітету охорони пам'яток мистецтва і старовини від 24 лютого 1923 року (були присутні акад. Ол.Новицький, Ф.Шміт, М.Біляшівський, Д.Щербаківський, Ф.Ернст, В.Козловська та інші) зазначено: слухали – «О передаче стари[нных] постр[оек] Лавры под Музейный Городок». Ухвалили: «Ввиду уже возбужденного перед центром ходатайства поручить т.Эрнсту составить точный список всех зданий и построек, подлежащих передаче Губполитпросвету» [892].

Влада опиралася цій справі скільки сила – понад три роки. Лише 29 вересня 1926 року Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет і Рада Народних Комісарів УСРР визнали Лавру Історично-культурним державним заповідником, перетворивши її на «Всеукраїнський музейний городок» (така дещо недоладна, суржикова була його офіційна – у постанові – назва) [893]. Письменніші сучасники вживали органічнішу форму – Музейне містечко.

Храми Верхнього міста мав захистити інший заповідник. Як писав полтавський історик Олексій Нестуля, «серед пам'яткоохоронних проектів кінця 1920-х – початку 30-х років чи не найбільш грандіозним був план утворення заповідника “Київський Акрополь”, який мав організаційно об'єднати охорону визначних пам’яток культової архітектури найстарішої частини міста” [894]. Експозицію музею ”Київський Акрополь” передбачалось розташувати у Десятинній церкві [895].

Джерела називають провідних оборонців української спадщини. Це Федір Ернст, Петро Курінний, Микола Макаренко та інші.

Музейне містечко справляло враження перспективного науково-освітнього закладу. Очолив заповідник молодий і енергійний археолог, музейник і педагог Петро Курінний [896]. Ці три напрямки своєї роботи він виявив, ще перебуваючи в Умані. У Києві його діяльність розгорнулась особливо широко.

За основу Всеукраїнського музейного містечка було узято Лаврський музей культів та побуту, що вже існував – з 26 травня 1922 року [897]. До нього входили сім відділів:

а) Шиття й тканини (засн. 1922). Керували Марія Новицька та Михайло Рудинський.

б) Металу й каменя,

в) Письма та друку (засн. 1924). Був розташований у двох залах Флавіанівської бібліотеки. Відав ним Павло Попов [898].

г) Станкового малярства. Був розташований у Михайлівській церкві. Завідувач Кость Мощенко, співробітниця Любина Терещенко.

ґ) Історії Лаври (засн. 1925). Керівник Григорій Денісов.

д) Порівняльної історії релігій (засн. 1924) та

е) Нумізматичний (засн. 1923) [899]. Завідував ним Василь Ляскоронський (1860-1928), потім Валентин Шугаєвський.

До Музею культів було додано нові структури. У забороненому згодом [900] збірнику «Український музей», що вийшов за його редакцією наприкінці 1927 року, зроблено їхній докладний огляд:

Музеї

Музей староукраїнської будівельної техніки. Містився за трапезною в будинку Малярської школи. Завідував ним Іполит Моргилевський.

Музей Української старовини (збірка П.Потоцького) [901].

Український театральний музей УАН (засн. 1923). Завідувач Петро Рулін [902].

Архіви

Архівні фонди Старої Лаври.

Архівні фонди Центрального архівного управління й архіви культові й військові.

Архівні фонди Округового архівного управління.

Бібліотеки

Старо-Лаврська бібліотека ХVII-ХІХ ст.

Бібліотека митрополита Флавіана [903].

Допоміжні заклади

Реставраційна майстерня. Заснована 1 травня 1924 року. Керівник Микола Касперович [904].

Картотека та фототека музею.

Друкарня УАН-ДВУ.

Низка майстерень.

Будинок екскурсанта та екскурсбаза Київської Окрполітосвіти [905].

Федір Ернст провадив екскурсії й до Лаври [906]. 14 лютого 1926 року П.Курінний прохав його: „Дорогий Федор Людвикович! Благаємо зараз же прибути для провадження подорожі „Австрійської [робітничої] делєгації”. Відмови сьогодня не приймаємо” [907].

Окремо треба сказати кілька слів про реставраційну майстерню. Від моменту організації “Музейного містечка” реставраційну майстерню було відразу включено до його структури як допоміжний заклад [908]. Керував майстернею фахівець високої кваліфікації, учень М.Бойчука Микола Касперович [909] (з 1924 року він працював реставратором Реставраційної майстерні відділу станкового малярства Музею культів та побуту). Після короткої перерви, коли він виїхав у Крим і Кавказ, наприкінці 1932 року Касперович повернувся до Лаври до Всеукраїнських художньо-реставраційних майстерень, де працював разом з К.Кржемінським та іншими фахівцями. Працював Ернст і як член Реставраційної комісії в Лаврському заповіднику [910]. 24 квітня 1933 року Ф.Ернст занотував у щоденнику: “З 3-ої до 5-ої ½ засід.[ання] Реставрац.[ійної] майстерні в Лаврі – прийомка реставрації портрету гр. Олсуф’євої Ге, Врубеля “Дівчина на тлі перського килиму” й автопортрету (“Печорін”), Мурашка портрет старого Мурашка т.і.” (Арк. 113 зв.-114).

Всеукраїнське музейне містечко утворилося внаслідок реорганізацій одержавлених українських сховищ. Утворилося задовго до переїзду столиці [911], що супроводжувався масовим нищенням святинь Золотоверхого Києва. Відтак музейники мали досить багато часу для порятунку національних культурних цінностей на Київщині й у самому місті.

Серед паперів Музею України зберігся цікавий акт від 12 лютого 1929 року, згідно якого лаборант Музейного містечка Василь Іщенко [912] здав П.Потоцькому “из музейных фондов в корпусе II-м те экспонаты, которые имеют отношение к Музею Украины” [913]. Наприкінці двадцятих років Іщенко розгорнув енергійну діяльність, спрямовану на порятунок мистецьких і загальнокультурних скарбів. Як ми вже знаємо, саме Іщенко, у червні 1927 року під сходами на дзвіницю Троїцької церкви (Велика Васильківська вулиця) виявив знамениту картину “Адам і Єва” Кранаха, яку большевики продали потім за кордон. На допиті 15 березня 1930 року С.Гольдфарб-Глеваський сказав, що цей твір було вилучено з Музею мистецтв ВУАН і оцінено у 30 000 карб. [914]

У численних актах задокументовано, що Василь Іщенко, з одного боку, приймав від заповідника на зберігання речі з тих храмів, які большевики закривали. Наприклад, 6-7 липня 1928 року – від представників релігійної синодальної громади архімандрита о.Михайла Чалого, ризничого ігумена Сергія Зубрицького та С.Боброва – з Успенського собору Києво-Печерської Лаври [915].

З другого боку 1929 року В.Іщенко передавав речі до музеїв заповідника:

7 лютого – до відділу культів (О.Якубському) [916].

7 лютого – до відділу станкового малярства (К.Мощенкові) [917].

12 лютого – до Музею України (П.Потоцькому) [918].

26 лютого – до Музею архітектури (І.Моргілевському) [919].

Як бачимо, українські музейники – співробітники Всеукраїнського музейного містечка – виробили чітку й дійову схему рятування коштовностей. Природно, за якийсь час Іщенка було заарештовано [920]. 8 липня 1929 року на засіданні колегії ОГПУ він одержав 5 років концтабору. У зв'язку зі справою М.Скрипника 1933 року був заарештований Петро Курінний, щоправда, його невдовзі звільнили. За німців він виїхав на еміґрацію. 1920-го року й 22 листопада 1933 арештовувано Мощенка. Він перебував у Казахстані, теж еміґрував і теж помер у Німеччині. Михайла Рудинського арештовували у 1921 й 1934 роках. Заарештували Петра Руліна. 24 липня 1938 року схопили Потоцького. Він помер від побоїв у Лук’янівській тюрмі. Миколу Касперовича розстріляли 7 травня 1938 року. Федора Шміта розстріляли10 листопада 1942 року в Ташкенті. Ґілярова узяли після війни, – помер у Лук’янівській в’язниці 8 лютого 1946 року.

Іполит Владиславович Моргілевський не сидів. Він помер за окупації 7 грудня 1942 року.

З київським окркомгоспом вчений воював віддавна [921]. 1928 року він оголосив, що за останні перед тим вісім років Окркомгосп розібрав на матеріал не менше двох десятків будівель, які мали історичну, мистецьку та побутову вартість [922]. 1932 року ці господарчі контори захопились у Києві надбудовами, подібно до того, що роблять у місті тепер [923]. 2 липня 1932 року Ернст записав у щоденнику: “На засіданні інспектури оглядав разом з архіт.[ектором] Андрєєвим [924], Мощенком [925] і Базилевичем будинок Іпсіланті й будинки №№ 7 й 9 по вул. Січневого повстання (Микільській), на яких комгосп хоче надбудовувати верхні поверхи (вирішили відмовити)” (Арк. 102 зв.).

Федір Ернст і його щирий приятель, секретар інспектури Василь Базилевич намагалися всіляко піднести загальнокультурне значення Верхнього, Ярославового міста:

«Це був справжній акрополь, – писали вони у ювілейному провіднику «Київ» 1930 року видання Всеукраїнської Академії наук, – звідки владущі верстви тодішньої держави наглядали як за Подолом (де скупчена була торговельна, реміснича та трудова людність), так і за всією державою» [926].

Ініціативу київських вчених навесні 1929 року не міг не схвалити один з керівників Наркомосу часів Олександра Шумського й Миколи Скрипника – завідуючий Укрнаукою Юрій Озерський [927], який погодився оголосити заповідним у першу чергу Софійський собор. Наркомос виділив на заповідник певні кошти [928]. Ф.Ернст намагався популяризувати цю ідею навіть на рівні побутової свідомості.15 травня 1933 року записав у щоденнику: «Екскурсія по акрополю з гідами «Інтуриста» (Арк. 114 зв.).

У грудні 1930 року було заарештовано Сергея Петровича Вельміна, відомого розкопками Ірининської церкви (про них, як пригадуємо, писав Ф.Ернст) [929]. У двадцятих роках їхні шляхи перехрестилися знову. В автобіографії, вшитій між протоколами допитів від 4 та 5 лютого 1931 року, Вельмін розповідав:

“Одновременно я по поручению Киевской краевой инспектуры охраны памятников старины занялся вопросом по организации в Киеве археологического заповедника «Киевский Акрополь». Я успел составить проэкт заповедника, по которому предполагалось ввести в заповедник Софийский собор, Михайлов[ский] монастырь и Десятин[ную] церковь и развернуть в нем культурную и анти-религиозную работу на почве освещения связей церкви с царизмом, на почве выяснения культа особ княжеского рода. Мною уже было приступлено к переоборудованию Десятинной церкви в музей и между прочим уже переделаны все киоты на витрины. Работа задержана отсутствием необходимых средств, которые должны были быть отпущены только с 1 января 1930 года” [930].

Маємо змогу уявити емоційну насиченість цього тексту. Сергій Петрович писав ці слова зовсім не безсторонньо. Його батько Пьотр Дмітрієвич Вельмін був священиком печерської Воскресенської церкви, з 1896 року служив саме у Десятинній, був її настоятелем, вийшов за штат у квітні 1918 року, за гетьмана. Він був членом духовної консисторії (Володимирська вул., 24), почесним членом київського повітового відділення Єпархіальної училищної ради (Львівська вул., 44). Помер 13 вересня 1919 року [931]. Отже, родина прожила біля знищеної невдовзі Десятинної церкви, можна сказати, ціле життя, зрослась із нею. Брат Сергея Вельміна Віктор Петрович [932] (22 січня 1887 – 13 вересня 1919) був настоятелем солом’янської Покровської церкви. Це був міцний духовний клан російської орієнтації. Дружина старшого Вельміна, мати Сергея Петровича та о.Віктора Марія Александровна Браїловська походила з іншої священицької родини – Браїловських. Її брат Ніколай Александрович до революції служив у Софійському соборі, був благочинним, а його син Александр Ніколайович, кузен археолога, – за большевиків секретарював у митрополита Михаїла Єрмакова, згодом репресованого. У свою чергу, дружина С.П.Вельміна, Марія Івановна Волкова, була дочкою чорнобильського священика (з 1913 року хворіла на ревматизм суглобів, а з 1920 року нерухомо лежала в ліжку, в неї не розгинались ні руки, ні ноги). Можна тільки уявити, як сприймала большевицьку владу ця нещасна родина. Очевидно – так само, як і всі інші, хто жив органічним традиційним життям. Шляхом утворення антирелігійних музеїв вони прагнули зберегти київські святині бодай фізично і безсило стежили за їхньою загибеллю. Думаю, вони ненавиділи большевиків.

У паперах бригади ЦК КП(б)У та київського МПК з обстеження київських музеїв 29 лютого 1932 року (Кіндрат Кушнірчук, Христовий, Камінський і Кравченко) після критики стану антирелігійної роботи в Музейному містечку зазначалося: „Для забезпечення охорони і переведення наукової і політосвітньої роботи над пам’ятками „Софія”, „Андрій”, „Десятинні вали” тощо організувати в Києві державний культурно-історичний заповідник „Київський Акрополь” [933].

Але добитись на урядовому рівні створення в Києві другого заповідника у масштабі Музейного містечка було вже неможливо. Попри систематичні й наполегливі розшуки архівної справи про заснування, умовно кажучи, Софійського заповідника, її досі не знайдено. Її не заховано. Річ у тім, що такої справи взагалі не може бути: організовувати такий заповідник комуно-фашисти не збирались. А це тому, що сам Софійський собор мало бути знесено точнісінько так, як вони зруйнували численні інші церкви центральної частини міста, починаючи з храмів Київської Русі.

Звичайно, сили були нерівні, а втрати – невіджалувані. Київський Акрополь ніколи не було конституйовано як заповідник, тож на плані урядового центру, що його вибрала урядова комісія, ми не бачим не тільки що Михайлівського Золотоверхого, а й Святої Софії, не бачимо пам’ятника Богданові Хмельницькому й навіть Присутствених місць [934]. На території Акрополя, як він уявлявся українському патріотові Федорові Ернсту і його соратникам, не пощастило зберегти найдорожчу святиню – Михайлівський Золотоверхий собор (1108-13). Вороги знесли також Трьохсвятительську (1183), Георгіївську (1744-52) [935], Десятинну (1828-42) та Стрітенську (1850-ті) церкви. Крім загальних богоборчих, атеїстичних мотивів, в антиправославній, антиукраїнській діяльності влади простежується ще один мотив. Стрітенська (Скорбященська) і Георгіївська церкви викликали у неї особливу зненависть іще й тому, що у липні (за А.Макаровим, у серпні) 1923 року, завдавши їй багато спеціальних клопотів, саме ці церкви оновилися [936].

Минуло півстоліття, усе переколошматило, і український публіцист глухих вісімдесятих років десь із надр своєї місткої пам’яті видобув ту саму ідею років двадцятих:

„Киевские горы – это восточно-славянский Акрополь и Некрополь одновременно. Горы эти стали горами Жизни для всех нас, русских, украинцев, белорусов, священными горами задолго до возникновения Киева. Здесь, на берегах Борисфена, Днепра, Славутича хранится наш генетический код” [937].

В Україні у відкритому друці про таке ніхто й помислити не міг, – він це собі дозволив, бо жив, бачте, у Москві. Те, що перевисає понад океанами, звуть трансконтинентальним. Те, що передається з однієї епохи до іншої, – вічне.

Джерела, зокрема статті Ф.Ернста на захист архітектурних пам’яток показують, що їхнє централізоване нищення обдумувалось на вершках політичної влади, передусім у Політбюро ЦК ВКП(б). Нищенням київських храмів керував виконавець – голова міської ради Рафаїл Петрушанський [938]. У тоталітарній державі така місія не могла випасти жодному іншому посадовцеві. На місцях пам’ятки перебували у віданні т.зв. окркомгоспів. Коли їх очолювали українські патріоти, все перебувало ще в можливих рамках. Але загалом ці структури добре надавались до руйнувань. Тож коли в плановому господарюванні доходила черга до демонтажу, відповідні функції виконували саме окркомгоспи.

Святу Софію врятували колишні боротьбисти, що посіли на той момент ключові посади в адміністрації. Здійснивши голодомор, маріонеткові функціонери Косіор, Постишев, Панас Любченко [939], Шелехес, Затонський, Хвиля [940] та інші відвідали історичну святиню України, яку вони ледве не зруйнували. Ірина Преловська опублікувала „зворушливу” розповідь першого директора Софійського заповідника Івана Скуленка, який був при тому присутній:

„Вони пересвідчилися, що рятувати Софію треба негайно. Тут же Голова Раднаркому Любченко П.П. дав розпорядження Шелехесу (своєму заступнику) виділити з резервного фонду Раднаркому 250 тисяч крб. (цифра точна) і забезпечити Софію матеріалами в потрібній кількості. Затонський В.П. наказав своєму заступнику – Хвилі А.А. взяти шефство над Софією і забезпечити відповідними кадрами і всім, що буде потрібно. І робота закипіла” [941].

Аналізуючи цю розповідь, можна сказати, що серед перелічених осіб за виконавчою вертикаллю старший був Панас Любченко. Новий нарком освіти Затонський заступив на цю посаду після самогубства Скрипника. Хвиля був його перший заступник, отже, хто кому наказував – все правильно: Любченко – Шелехесу, а Затонський – Хвилі. Цікаво, що і Любченко, і Хвиля були колишні боротьбисти, і національні інтереси їх зближували. Вони й справді були близькі між собою особисто. Під час VІІІ надзвичайного з’їзду Рад СРСР (листопад 1936) Єжов і Каганович допитали Хвилю. Його врятувало втручання голови Раднаркому України П.Любченка, який спеціально їздив до Сталіна і його того разу відстояв. Як казав Косіор, „Любченко тоді врятував Хвилю своїм заступництвом і самого себе підставив” [942].

Але долю українських пам’яткоохоронців було вирішено. Федора Людвіґовича Ернста 19 вересня 1930 року було усунуто з інспекторства, 23 жовтня 1933 року заарештовано. 28 жовтня 1942 року його розстріляли в Уфі.

Після років ув’язнення Василя Митрофановича Базилевича розстріляло ґестапо в грудні 1942 року в Таґанрозі.

Створенням Всеукраїнського музейного містечка пам’яткоохоронці добились великої перемоги. Вони реально врятували цим багато архітектурних споруд (храмів) і пам’яток (церковного начиння) у Лаврі. Рівновеликого заповідника в центрі столиці утворено не було. Це була фатальна поразка українських пам’яткоохоронців. Після перемоги з Всеукраїнським музейним містечком і поразки з Акрополем прокотились арешти й розстріли [943].

Примітки

878. Описи Київського намісництва 70-80 років XVIII ст. К.: Наукова думка, 1989. С. 26-31 та 31-32.

879. Крайній Костянтин Костянтинович (нар. 23 лютого 1972). Київське Церковно-історичне та археологічне товариство, 1872-1920. К., 2001. С. 1-95 (= Лаврський альманах. [Вип. 4.] Спецвип. 1); Каталог збережених пам'яток Київського Церковно-археологічного музею, 1872-1922 рр. К., 2002. 243 с.

880. Историко-статистические записки об ученых и учебно-вспомогательных учреждениях Имп. Университета Св. Владимира, 1834-1884 / Под ред. В.С.Иконникова. К., 1884. 492 с. окр. паг.: 3 арк. іл., 33 арк. табл.; Сонни А.И. Памятники древнегреческого искусства, хранящиеся в музее Университета св. Владимира // ЧИОНЛ. Кн. 5. 1891. Отд. 1. С. 26-27.

881. Див.: Савицкий Петр Николаевич (1895 – 1968). Разрушающие свою родину: Снос памятников искусства и распродажа музеев СССР. Прага, 1936. 39 с.;

Його ж. Гибель и воссоздание неоценимых сокровищ: Разгром русского зодческого наследия и необходимость его восстановления. Прага, 1937. 38 с. (частковий переклад: Савицький Петро. Загибель і віднова неоціненних скарбів: Розгром руської зодчеської спадщини і доконечність її відбудови / Пер. з рос. [Н.Цісик]; Передм. В.Вечерського // Пам'ятки України. 1997. Ч. 3. С.58–65);

Миллер Михаил Александрович (1883-1968). Уничтожение большевиками памятников истории, культуры и искусства в СССР // Вестник Института по изучению истории и культуры СССР. Том 3. Мюнхен, 1952. Декабрь. С. 94-105;

Жуков Ю.Н. Операция Эрмитаж: Опыт ист.-архивн. расследования. Москва: Москвитянин, 1993;

Полюшко Григорій Васильович (нар. 25 жовтня 1953). Втрачені скарби Лаврського музею: Пошуки і знахідки. К.: Абрис, 2001;

Білокінь С. Щоденник Федора Ернста про діяльність Ґосторґу та пограбування українських музеїв // Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики. Число 8-9. Част. 2. К., 2002. С. 35-53. (= Збірка наукових праць на пошану […] Ярослава Івановича Дзири);

Його ж. Середина тридцятих у Києві: Із книжки "Музей України: Збірка П.Потоцького" // Київ і кияни: Матеріали щорічної науково-практичної конференції. Вип. 3. К.: Кий, 2003. С. 170-183.

882. Марк В. Садизм в Советской России // Двуглавый орел. 1922. 1/14 мая. С. 32-43. Цит. за: Жевахов Н.Д., Товарищ Обер-Прокурора Св.Синода. Воспоминания. Том 2. Новый Сад, 1928. С. 197.

883. Білокінь С. Зізнання С.Глеваського про грабування української культурної спадщини за більшовиків // Пам'ятки України. 2001. Ч. 4 (133). С. 92-109.

884. Докладніше див.: Білокінь С. Соціальна революція в СРСР і пам'ятки Золотоверхого Києва // Пам'ятки України. 2004. Ч. 2 (143). С. 96-106.

885. Эрнст Феодор. Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 г. // Куранты. К., 1918. Сентябрь. № 7. С. 8-12: іл. Окремо: К.: Гуро, 1918. [2], 21 с., 1 л.

Пор.: Видубицький монастир після вибуху Звіринецьких порохових льохів у 1918 році: [Огляд пошкоджень, виконаний Ф.Ернстом] / Вступ. слово й публ. док. В. та І. Гиричів // Пам'ятки України. 1993. Ч.1–6. С.192–193;

Муравйовщина та інші події в Україні 1918–1919 років очима сучасника: [Листи до М.Сумцова його сина Дмитра] / Вступ. слово і публ. документів О.Музичук // Пам'ятки України. 1993. Ч.1–6. С.208–212;

Гирич Ігор. Знищені мистецька збірка і архів Михайла Грушевського в його київській оселі // Пам'ятки України. 1995. Ч.1. С.103–105;

Нестуля Ол. Ол. Доля церковної старовини в Україні, 1917-1941 рр. Ч. 2. К., 1995.

886. Преловська І.М. «Зважаючи на важливість роботи […]». С. 23.

887. Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і мат. К., 1998. С. 376.

888. Там само. С. 383.

889. Там само. С. 385.

890. Там само. С. 425.

891. Рубльова Наталія. Більшовики творили „нове місто”…: [документи 1926–1934 років про використання будівель Михайлівського Золотоверхого монастиря для утилітарних потреб] // Пам’ятки України. 1999. Ч. 1. Додаток: Архів. С. ІІ–ІV.

892. КОДА. Ф. р-742. Оп. 1. № 175. Арк. 4 зв. Головував А.Винницький.

893. Український музей. Зб. 1. К., 1927. С. 214. Текст постанови ВУЦВК та РНК УСРР – С. 213-214. Докладніше див.: Курінний Петро. Історія археологічного знання про Україну. Мюнхен: УВУ, 1970. С. 110-111 (Серія: Скрипти ч. 37. На правах рукопису). Пор.: Дубровський Василь Васильович. Історично-культурні заповідники та пам'ятки України. Х.: ДВУ, 1930; Київ: Провідник / За ред. Фед.Ернста. К.: ВУАН, 1930; Наукові установи та організації УСРР. Х., 1930; Терещенко Любина. Згадуючи минуле… // Віра. 2002. Липень-вересень. Ч. 3 (107). С. 8-9.

894. Нестуля Ол. Доля церковної старовини в Україні, 1917-1941 рр. Ч. 2. Кінець 20-х – 1941 рр. К., 1995. С. 75.

895. Верещагіна Н. Щодо назви храму Миколи Десятинного // Могилянські читання, 1996-1997. К., 1998. С. 99-100.

896. Курінний Петро Петрович (4 травня ст.ст. 1894, Умань – 25 листопада 1972, Мюнхен) – археолог, історик.

Син адвоката, члена Одеської громади. Учень і товариш Д.Щербаківського. Член та секретар іст.-етногр. гуртка при Ун-ті Св.Володимира (1915). Закінчив іст.-філол. фак. Ун-ту Св.Володимира (осінь 1917). Учень М.В.Довнар-Запольського. Один з фундаторів і член ЦК охорони пам'яток старовини і мистецтва на Україні (1917). 1918 викладач історії та географії Уман. класичної урядової гімназії, а з заснуванням Першої укр. гром. гімназії ім. Б.Грінченка його призначено на її викладача, а потім директора (гол. президії шк. ради Ів. Олексіїв). Зав. іст. музеєм Уманщини. 1918 на північ від Умані виявив Білогрудівську культуру (Козловська Валерія. Провідник по археологічному відділу Всеукраїнського історичного музею ім. Т.Шевченка у Київі. [К.,] 1928. С. 24). 1924 передав музей Безвенглінському, а школу – Паляничці.

За рекомендацією Ол.Новицького та Біляшівського викликаний до Києва, де був обраний на дійсного члена ВУАК. З 27 квітня 1924 директор Лаврського музею, з 1926 – Всеукр. музейного містечка, де було розвинуто широкі наукові дослідження. Внаслідок перевірки комісією ЦК за "отсутствие классового подхода в научной деятельности, увлечение стариной и непонимание процесса нового социалистического музейного строительства" підданий різкій критиці (Гришин Ан. Відомості про співробітників Заповідника (2002). С. 52). Уночі проти 25 лютого 1933 арештований. 8 березня написав заяву:

„Бажаючи цілковито і щиро роззброїтися в усій моїй попередній контрреволюційній діяльности проти пролєтарської революції та радянського будівництва, повідомляю, що усю свою попередню контрреволюційну діяльність вважаю за помилкову й цілковито засуджую […]” (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 48628 ФП / кор. 895. Арк. 5).

З приводу його докладних зізнань написано:

„Протокол неполный. Полной искренности нет. Смазывает целый ряд моментов практической работы организации. Работу организации рисует как вредительство на культурном фронте” (Арк. 27).

За постановою президії ВУАН від 5 травня 1933 звільнений з роботи, „зважаючи на те, що […] з 23.ІІ – ц.р. не виконує обов'язків наукового співробітника”. 11 травня було прийнято постанову:

„Я, уполномоченный 2-го отделения СПО – КООГПУ Ямпольский, рассмотрев дело № 3391 по обвинению гр-на Куринного Петра Петровича по ст.ст. 54-11 и, приняв во внимание, что дело требует дополнительных следственных действий, что 2-х месячный срок, предусмотренный УПК, истек, что нахождение Куринного на свободе дальнейшему ведению следствия не помешает, а посему ПОСТАНОВИЛ: Избранную в отношении Куринного Петра Петровича меру пресечения – содержание под стражей отменить, освободив его под подписку о явке» (підписали: Уполномоченный СПО Ямпольский, согласен: нач. 2 отд. СПО Гольдман, утверждаю: зам. нач. КООГПУ и нач. СПО Чердак. Арк. 59),

після чого було вирішено слідчу справу направити облпрокуророві на припинення, після чого справу здати до архіву. 16 липня 1934: „Гр. Куринного П.П. от отобранной у него подписки о невыезде освободить” (Арк. 60). Був позбавлений права працювати за фахом, викладати та друкувати. Працював як економіст геол. партії з відводу шахтних вод у рудниках Кривого Рогу, складання кадастру малих річок України, кодексу глиняних покладів України й проектування „Великого Києва” у перспективі трьох п'ятирічок. 17 квітня 1935 одержав довідку за підписом помічника облпрокурора по спецсправах Київської облпрокуратури Космана: «Видано цю гр-ну Курінному Петру Петровичу в тому, що справа № 3391 про обвинувачення його за 54-11 арт. КК УССР – прикорочена на підставі 2 ч. 197 арт. КПК». З листопада 1933 до грудня 1941 мешкав на вул. Гершуні, 46, у серпні-грудні 1941 – на Лисій Горі, з 4 січня 1942 до 10 жовтня 1943 – на Мало-Володимирській, 46.

1943 еміґрував до Німеччини, де став одним із фундаторів УВАН. Надзв. (4 лютого 1946), звичайний (15 листопада 1949) проф. УВУ. Д. чл. НТШ (13 червня 1947). З липня 1954 член асамблеї Ін-ту вивчення історії й культури СССР у Мюнхені. У 1954-61 очолював укр. редакцію Ін-ту, що видав 17 томів „Укр. збірників” (1954-60) та низку монографій. Похований у Мюнхені, Вальдфрідгоф. Архіви в УВАН (Boshyk Yury. A Guide to the Archival and Manuscript Collection of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., New York City: A Detailed Inventory. Edmonton, 1988. P. 64-67), Ін-ті археології НАН України.

У рукопису лишились праці: „Варіянти трипільської культури в Україні” (10 арк.), „Кадіївці” (монографія про невірно в літературі інтерпретоване селище трипільської культури, 3 арк.), „Крутобородинці-2” (монографія про селище трипільської культури” (2 арк.), „Борисівський варіянт трипільської культури” (10 арк.), „Совєтська етнографія на службі соціялістичного будівництва” тощо. В архіві матеріали до тем „Скарбець Києво-Печерської Лаври”, „Українське золотарство”, „Українські фініфті”, „Зруйнована святиня (Церква Успіння КПЛ)” тощо.

Дружини: 1) Зінаїда Олександрівна, нар. бл. 1899 (дочка Тетяна Петрівна, нар. бл. 1920), 2) Денбська Раїса Михайлівна (дівоче прізвище Чернявська; 17 квітня 1894 – 20 січня 1977, Мюнхен). Дочка Михайла Чернявського (нар. 8 листопада 1864, с. Пищики Васильків. пов. Київ. губ.) і німкені Марти Ланге (нар. 22 вересня 1864). Їй присвятив вірша Освальд Бургардт. Перший чоловік – композитор Віктор Миколайович Денбський (нар. 1892), композитор, автор двох симфоній і опери "Маскарад" за Лермонтовим (1941). З 1 травня 1924 (1926?) до 20 листопада 1933 секретарка Всеукр. муз. містечка. Цивільний шлюб її з П.Курінним оформлено у Києві 19 січня 1941, церковний відбувся 21 травня 1950 в церкві табору Шляйсгайм в Баварії.

Дж.: Miller M. Archaeology in the U.S.S.R. (1956). P. 119, 160; Полонська-Василенко Наталя. Петро Петрович Курінний // УВУ. Наукові записки. Ч. 8. Мюнхен, 1956-66. С. 5-18; Пастернак Яр. Археологія Україна. Торонто, 1961. Пок.; Курінний П. Історія археологічного знання (1970). С. 107-109; Білокінь С. Курінний П.П. // Вчені Інституту історії України: Біобібліогр. довідник. К., 1998. С. 170-172; Куріло О. Нариси розвитку археології (2002). С. 165; Київ у дні навали (2003). С. 361-363. Деякі матеріали Курінного надійшли до мого архіву від його прийомного сина – п.Ю.Денбського [Мюнхен], якому висловлюю щиру за це подяку.

897. П.Курінний називав іншу дату – 1923 рік (Курінний П. Лаврський музей культів та побуту // Київ: Провідник / За ред. Федора Ернста. К.: ВУАН, 1930. С. 520).

898. Див.: Вiддiл письма та друку Лаврського музею // Бібліологічні вісті. К., 1925. N 1-2. Хроніка. С. 151-153.

899. Дати заснування секцій подано за вид.: Курінний П. Лаврський музей культів та побуту // Київ: Провідник / За ред. Федора Ернста. К.: ВУАН, 1930. С. 520-542.

900. Зведений покажчик застарілих видань, що не підлягають використанню в бібліотеках громадського користування та книготорговельній сітці. Х.: Вид-во Книжкової палати УРСР, 1954. С. 361.

901. Білокінь С. "Музей України; Збірка П.Потоцького": Доба, середовище, загибель. К., 2002. 251 с.

902. Виріс зі спадщини музейної комісії "Березоля" (засн. 30 січня 1923). Див.: Рулін Петро Іванович. Український театральний музей: Завданння й перспективи. К., 1927. 21 с.; Звіт, 1926-1929 / ВУАН; Театральний музей. К., 1930. 23 с.; Рулин П. Театральный музей Всеукраинской Академии наук // Сов. музей. 1932. № 5. С. 109-116; Михальова А. Забутий музей // Веч. Київ. 1955. 11 жовтня. № 241 (1346). С. 3. Див.: Руліна Ірина. Спогади про батька // Зона. № 2. К., 1992. С. 130-143.

903. Флавіан (Городецкий Николай; 26 липня 1840, м. Орел – 4 листопада 1915, Київ) – митрополит Київський і Галицький (з 1 лютого 1903).

Див.: Manuil (Lemeševskij), Metropolit. Die Russischen Orthodoxen Bischofe von 1893 bis 1965. Bio-Bibliographie. Teil VI. Erlangen, 1989. S. 448-453; Систематический каталог книг библиотеки высокопреосвященного Флавиана, митрополита Киевского и Галицкого. К., 1910. За 1910-14 роки вийшло 5 щорічних додатків. На момент виходу каталога у збірці Владики нараховувалось понад 8000 назв і понад 15000 томів книжок.

904. Курінний Петро. Три роки праці реставраційної майстерні Лаврського музею культів та побуту над консервацією та реставрацією музейних збірок, 1924-1927 // Український музей. Зб. 1. К., 1927. С. 159-168; Тимченко Тетяна Ростиславівна (нар. 1966). Київська школа реставрації станкового малярства, 1920-1930 рр. // Пам'ятки України. 2001. Ч. 4 (133). С. 48-71.

905. Український музей. Зб. 1. К., 1927. С. 214.

906. Див.: У Лаврському музеї // Прол. правда. 1925. 3 вересня. № 200 (1211). С. 2.

907. ІМФЕ. Ф. 13-3. № 114. Арк. 12. Пор.: Екскурсія [австрійської робітничої] делегації до Печерської Лаври // Прол. правда. 1926. 16 лютого. № 37 (1347). С. 5.

908. Український музей. Зб. 1. К., 1927. С. 214.

909. Касперович Микола Іванович (1886 – 7 травня 1938) – мистець-реставратор, учень М.Бойчука.

У Козельці організував філію чернігівської «Просвіти». Відомі 7 листів К. до М.Коцюбинського (1907-10; Листи до Михайла Коцюбинського. Т. ІІІ. Ніжин, 2002. С. 6-18). На прохання письменника збирав гроші на допомогу хворому І.Франкові. Перед від'їздом на Капрі у травні 1909 до нього приїздив Коцюбинський (Зленко К. Мої спогади про М.М.Коцюбинського // Архіви України. 1965. Вересень-жовтень. № 5 (73). С. 61). Жив у Парижі, де належав до групи бойчукістів. Зарисував шаблю Мазепи, булаву, пернач Полуботка та козацьку корогву Домонтовської сотні (1762) в чернігівському музеї для „Ілюстрованої історії України” М.Грушевського (К.; Л., 1912. С. 417, 443, 445, 509).

1912 промив і закріпив без застосування фарб портрет Петра Войцеховича (олія на залізній дошці), що зберігався в музеї В.Тарновського (ІР. Ф. ХІІ. № 36). Найвідоміший його ориґінальний твір – "Христос-архітект" (темпера, 1910; репр.: Нотатки з мистецтва. Ч. 5. Філядельфія, 1966. С. 60). Здійснив репарацію розпису на мурах чернігівського Спасу (Макаренко Мик. Найдавніша стінопись княжої України // Україна. 1924. Кн. 1-2. С. 8-9). 1928/29 разом з П.Курінним, О.Новицьким та Ф.Ернстом керував семінаром, що існували при катедрі мистецтвознавства. Його семінар досліджував техніку малярства (В катедрі мистецтвознавства // Літ. газета. 1929. 1 березня. № 5 (48). С. 7). Ув'язнений 3 березня 1938. Листи Коц-го до К-ча загинули. Розстріляний (Білокінь С. Смерть Миколи Касперовича // Розбудова держави. 1992. Липень. Ч. 2. С. 49-54). Дж.: Бачинський Євген Васильович (1878-1878). Мої зустрічі та сильвети українських малярів та різьбярів на чужині: Спомини старого еміґранта за роки 1908–1950 // Нові дні. Торонто, 1952. Вересень. Ч. 32. С. 20.

910. Див.: Тимченко Тетяна Ростиславівна (нар. 1966). Микола Касперович – перший реставратор колекції Всеукраїнського історичного музею ім. Т.Г.Шевченка // Матеріали ювілейної наукової конференції "Національний художній музей України. Історія. Сучасний стан. Проблеми розвитку". [К., 1999]. С. 70-75; Її ж. Київська школа реставрації станкового малярства, 1920-1930 рр. // Пам'ятки України. 2001. Ч. 4 (133). С. 48-71.

911. Уряд переїхав до Києва 24 червня 1934 (ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 85. № 5014. Арк. 134).

912. Іщенко Василь Григорович (1883, с.Кобринове Звенигородського пов. Київської губ. ? – 1942) – пам'яткоохоронець, митець.

Родом із селян. 15-ти років пішки прийшов до Києва, вступив до Лаврської іконописної майстерні, потім навчався в якогось італійця у Катеринодарі, а у 1901-05 – у Київському художньому училищі, яке закінчив. Сидів у Лук'янівській тюрмі, еміґрував до Франції, закінчив Паризьку академію мистецтв. Мав успіх як митець. 1908 повернувся. У 1917-18 працював в Історичному музеї як експерт з обстеження історико-мистецьких пам'яток. У 1920-22 вчителював у с. Гусакове на Звенигородщині. 1922 прийняв сан священика УАПЦ на батьківщині Шевченка в с. Кирилівці, де прослужив три роки. 1926 зрікся сану, став інспектором мистецько-історичних пам’яток Лаврського заповідника. Мешкав у сьомому корпусі Лаври, кімната 20. 22 апреля 1929 ув’язнений. Проходив у справі Комітету визволення України (репетиція СВУ – Спілки Визволення України). На засіданні Колегії ОГПУ (судовому) від 8 липня 1929 він одержав 5 років. Мав недокрів'я, бронхіт і невроз серця, але йому визначили Соловки (Дмитлаг?). 1942 знову арештований і розстріляний. Див.: Сахно Анатолій. Щоденник „контрреволюціонера”. К., 1999. С. 8-17.

913. ЦДАВО України. Ф. 166. Оп. 11. № 524. Арк. 41 – 44 зв.; Національний музей історії України. № 2 А. Арк. 24 – 26 зв.

914. Білокінь С. Зізнання С.Глеваського. С. 99.

915. ЦДАВО України. Ф. 166. Оп. 11. № 524. Арк. 1-4.

916. Там само. Арк. 25.

917. Там само. Арк. 28.

918. Там само. Арк. 41-44 зв.

919. Там само. Арк. 36-37.

920. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 58152 ФП / кор. 1452. Арк. 16.

921. Вчений намагався врятувати від руйнування єврейсько-магометанське та караїмське кладовище на Звіринці. Див.: Ернст Ф. Як київський Окркомгосп «охороняє» пам’ятники старовини // Прол. правда. 1929. 22 жовтня. № 244 (2458). С. 4.

922. Эрнст Ф. Еще о спасении памятников культуры // Веч. Киев. 1928. 4 июля. № 154 (425). С. 3. В архівній підшивці ЦНБ це число газети вирізане. Я розшукав його в московській ГБЛ.

923. Поветкина Людмила. Как согнать с крыши нежданного «Карлсона»? // Сегодня. 2002. 26 февраля. С. 5.

924. Андрєєв Павло Сергійович (1869-1939) – архітектор, збудував на Хрещатику будинок Волзько-Камського банку (1912-13) і торгівельний пасаж (1913-14). Див.: Тимофієнко В. Зодчі України кінця XVIII – початку ХХ століть. К., 1999. С. 15-16.

925. Мощенко Кость Васильович (1976, Суми – 16 вересня 1963) – мистецтвознавець.

Оздобив концертний зал та їдальню полтавського Українського клубу (Ілюстрована Україна. Львів, 1914. 15 лютого. Ч. 3. С. 45-47. Наприкінці 1920 – на поч. 1921 перебував в ув'язненні. 1924 знятий з роботи у Полтавському музеї "як антирадянський елемент". 3 червня 1925 очолив відділ станкового живопису Лаврського музею. У липні 1926 – відділ народного мистецтва Всеукраїнського історичного музею. Листувався з М.Біляшівським (ІР. ХХХІ, 387-409, 1456-73), про якого написав статтю "Академик Микола Біляшівський як музейний робітник" (Укр. музей. Зб. І. К., 1927. С. 1-12). Експонував декоративні й архітектурні мотиви в АХЧУ (Каталог першої Всеукраїнської виставки художників Червоної України. [Х.,] 1927. С. 27). Виконував доручення ВУАК'у з охорони пам'яток архітектури. 13 березня 1930 Упрнаука запропонувала дирекції Музейного містечка його звільнити. У вересні 1930 звільнений також з Історичного музею. 22 листопада 1933 заарештований. Засланий до Казахстану. Еміґрував до Німечиини. Видав нарис "Український будинок Г.П.Галагана" ([München], 1962. 32 с., 15 табл.). Помер у дорнштадтському старечому домі біля Ульма. Див.: Рідна Церква. Карлсруе, 1963. Жовтень-грудень. Ч. 56. С. 16; Нестуля О.О. Служив натхненно і щиро // Репресоване краєзнавство (20-30-і роки). К.: Рідний край, 1991. С. 64-72; Ротач Петро. Розвіяні по чужині: Полтавці на еміґрації. Полтава, 1998. С. 98-99; Куріло О. Нариси розвитку археології (2002). С. 183.

926. Базилевич Василь Митрофанович (1892-1942). Старе місто // Київ: Провідник / За ред. Ф.Ернста. К.: ВУАН, 1930. С. 282.

927. Озерський (Зебницький) Юрій Іванович (1896, с.Смяч Новгород-Сіверського пов. Чернігівської губ. – 3 листопада 1937) – сов. чиновник.

Син священика. Боротьбист, член КП(б)У (1920-33). Член Колегії Наркомосу, з грудня 1928 – завідувач Упрнауки (Управління науковими установами Наркомосвіти), член Колегії Упрнауки. За дорученням ЦК КП(б)У у січні 1928 здійснив ревізію ВУАН, внаслідок якої було змінено її керівництво, а Академію підкорено владі (Єфремов С. Щоденники (1997). Пок.). Автор праць з проблем педагогіки. Голова ДВОУ. Мешкав у Харкові на Садово-Куликівській, 8, пом. 19. Ув'язнений 23 листопада 1933. Перебував на Соловках. Рішенням судової трійки при колегії ҐПУ від 26 лютого 1934 одержав 10 років ИТЛ за статтею 54/11 КК УСРР. 9 жовтня 1937 було вирішено його розстріляти. Див.: Архів СБУ. № 36546 ФП. Том 11. Арк. 196-200; Білокінь С. Розстрільний список Соловків // Літ. Україна. 1992. 23 липня. № 29 (4490). С. 8; Суровцова Н. Спогади (1996). С. 50; Остання адреса: До 60-річчя соловецької трагедії. Том 1. К.: Сфера, 1997. С. 42, 185; Том 2. К., 1998. С. 180; Історія Національної Академії Наук України, 1924-1928: Документи і матеріали. К.: НБУВ, 1998. С. 531;… 1929-1933. К., 1998. С. 62-63.

928. Нестуля Ол. Доля церковної старовини в Україні, 1917-1941 рр. Ч. 2. С. 85-86.

929. Як випливає з бібліографічного покажчика Івана Шовкопляса та Надії Дмитренко «Археология Украинской ССР» (К., 1989), хоч він і прожив щонайменше до 1931 року, жодної праці з археології написати йому більше не пощастило. Змарноване життя!

930. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 64454. Т. ІХ. Арк. 79-80.

931. Там само. Арк. 73.

932. Див.: Вельмін В. Модернізм в українській літературі й Леся Українка // Звезда.1928. 10 августа (Дж.: Леся Українка: Бібліогр. пок. / Склали Булавицька М.В., Мороз М.О. К.: Наукова думка, 1972. С. 108. № 1031).

933. Преловська І.М. „Зважаючи на важливість роботи […]”. С. 24.

934. Геврик Тит. Втрачені архітектурні пам'ятки Києва. Вид. 2. Нью Йорк, 1987. С. 9.

935. Спершу її передали під фізкультурний зал клубу друкарів (Нестуля Ол. Доля церковної старовини в Україні. С. 87), тоді зруйнували.

936. Дуже докладно ці події описано у спогадах: Анстей Ольга (1912-1985, дівоче прізвище Штейнберґ). Чудо сходит на землю // Русское возрождение. Нью-Йорк; М.; Париж, 1983 (ІІ). № 22. С. 169-176. Авторка – російсько-американська поетка. Див. про неї: Струве Глеб. Русская литература в изгнании. Изд. 3, испр. и доп. Париж; Москва, 1996. С. 281-282. Пор.: Макаров Анатолій. З'ява Богородиці в Україні 1920-х років // Київська старовина. 2001. Січень-лютий. № 1 (337). С. 83-86.

937. Белоконь Иван Андреевич (1912-2002). Память и красота: Ист.-культ. очерки. Москва: Современник, 1987. С. 284.

938. Петрушанський Рафаїл Романович (24 серпня 1895, Мелітополь – 1937).

Син биндюжника. Член РКПб з 1919. 1920 ув'язнений (служив нач. постачання пластунської бригади) "за незаконные реквизиции и превышение власти". 1924 зробив ставку на Троцького, під час всесоюзного з'їзду спілки будівельників разом з делегацією із 5-6 осіб відвідав його. На допиті 9-10 липня 1937 розповів оперуповноваженому Левіну:

"Во время этого посещения Троцкого я сказал ему, что киевский губс'езд союза строителей послал ему приветственную телеграмму и просил его послать нам ответ. Этот ответ я получил после выступления Троцкого на с'езде и привез в Киев, где опубликовал его в печати – газете "Пролетарская Правда" (май 1924). Ответ Троцкого мною как председателем союза всячески популяризировался тогда среди строителей".

1932 закінчив будівельний ін-тут у Москві (в анкеті делегата ХІІ з’їзду записав – у Києві; ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 1. № 514. Арк. 162). В анкеті записав, що за фахом [на будівництві московського метрополітену] працював два роки. У серпні 1933 приіхав із Москви, призначений заст. голови харківської міської ради. Займав цю посаду бл. 5 місяців. Був делегатом ХІІ з'їзду КП(б)У. З лютого 1934 гол. київської міськради. У зв’язку з переїздом столиці з Харкова безпосередньо керував руйнуванням київських храмів.

Член ВУЦВК (ХІІІ з"їзд Рад. 22 січня 1935: Зібрання постанов Уряду УСРР. К., 1935. С. 32). Пленум Київської міськради 28 березня – 1 квітня 1937 увільнив його з цієї посади та вивів зі складу президії. За ініціативою заст.голови РНК УРСР І.С.Шелехеса очолив трест "Укрстройместпром" (Київ, вул. Шолом-Алейхема, 22). Делегат ХІІ-XIII з'їздів КП(б)У. Укр. мовою писав, читав, розмовляв. Володів німуцькою. Ар. 2 липня 1937. Рішенням виїзної сесії ВК ВС СРСР від 1 вересня 1937 страчений. Реабілітований, 2 жовтня 1956 навіть у партійному відношенні.

Тв.: Через п'ятнадцять років // Прол. правда. 1934. 15 грудня. № 287 (3889). С. 3;

Перспективи господарчого і культурного розвитку столиці України // Прол. правда. 1935. 5 січня. № 5 (3907). С. 3.

Дж.: ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 1. № 442. Арк. 29; Архів СБУ. № 38037 ФП;

ДАмК. Ф. р-1. Оп. 2. № 9659. Арк. 99 зв.;

Андрієнко Ю. Велика Руїна // Наступ. Прага, 1942. 22 лютого. Ч. 8 (133). С. 4-5;

Культурне будівництво в Українській РСР, 1917-1927: Зб. документів і матеріалів. К.: Наукова думка, 1979. С. 186;

Акуленко В.І. Охорона пам'яток культури в Україні, 1917-1990. К.: Вища школа, 1991. С.134;

Нестуля О.О. Доля церковної старовини в Україні, 1917-1941 рр. Ч. 2. С. 179-180;

Київ: Енц. вид. К.: Альтернативи, 2001. С. 439: фото;

Білокінь С. "Музей України; Збірка П.Потоцького": Доба, середовище, загибель. К., 2002. С.192;

Білокінь С. Середина тридцятих у Києві // Київ і кияни: Матеріали щорічної науково-практичної конференції. Вип. 3. К.: Кий, 2003. С. 174-175.

939. Кутинський Михайло. Некрополь України // Дніпро. 1999. № 7-8. С. 144.

940. Хвиля [Олінтер] Андрій Ананійович (19 серпня 1898, с.Рингач, тепер Чернівецької обл. – не раніше 8 лютого 1938) – партійний і державний діяч.

Член юнацької спілки, УПСР, боротьбист, з червня 1919 – член КП(б)У. „Хитаючись разом з лінією партії”, робив добру кар'єру. Типовий представник homo sovieticus, він перший озвучив тезу „братерського зближення української та російської мов”. Вважається, що саме Хвиля доніс Кагановичу про плани кадрових змін, які виношував Ол.Шумський. У ті часи це вважалось не тільки нормальним, але й заохочувалось. Отож він стрімко зростав: заступник завідуючого агітпропвідділом (1925-26), зав. відділом преси (1926-28), зав. культпропвідділом та агітпроппресвідділом (1928-33) ЦК КП(б)У. З 1927 член ЦК і Оргбюро ЦК КП(б)У. Член ВУЦВК.

У 1933-36 перший заступник наркома освіти Затонського, який невдовзі після самогубства Скрипника, на ХІІІ з’їзді КП(б)У видав йому добру атестацію: «У всякому разі зі Скрипником Хвиля ніколи не був, завжди вони ворогували». У 1936-37 начальник управління у справах мистецтва при Раднаркомі УСРР. Займаючи офіційну позицію большевицького бонзи, Хвиля дозволяв собі доволі цинічні заяви. Як підкреслив його біограф Ол.Юренко, „у 1934 р., коли народ України ще не встиг ожити від страшного голодомору 1932-33 рр., він висловлюється про одного з його головних винуватців: „І ось зараз під зміцненим керівництвом ЦК КП(б)У після приїзду Павла Петровича Постишева – Радянська Україна досягла нечуваних успіхів на фронтах соціалістичного будівництва” (Реабілітовані історією. К.; Полтава: Рідний край, 1992. С. 289).

Виглядає, що він робив це демонстративно, незрозуміло тільки, з якою метою. Послідовно виступав проти антисемітизму. За умов нищення української культури, де якоїсь іншої лінії він провадити не міг, Хвиля формально ніби боровся проти українського націоналізму, брав участь у кампанії проти шумськізму й хвильовізму. Він критикував тих, кого партійна верхівка засуджувала, але, здається, попереду чекістів не ходив. У роки випробувань, коли це від нього залежало і він ризикував не тільки своєю кар'єрою, а й самим життям, Хвиля виявив своє українство – систематично опікувався бойчукістами, народними митцями й майстринями, ініціював видання народних пісень в оздобленні Василя Кричевського, запроваджував гобелени, ескізи яких творили найкращі тодішні митці. Це давало людям і заробіток, і навіть певний імідж виконавців державних замовлень. Був розстріляний.

Тв.: За творення великого мистецтва соціялістичної доби // Черв. шлях. 1932. № 5/6. С. 79-102;

Творчі завдання рад. поезії: З доп. на І Всеукр. з’їзді рад. письм. // Черв. шлях. 1934. № 7/8. С. 231-234.

Дж.: Акуленко В.І. Охорона пам’яток (1991). С. 132, 141, 144;

Київ у дні навали (2003). С. 109;

Реабілітовані історією. Київська область. Кн. 1 (2004). С. 120, 130, 146, 171-173, 190.

941. Преловська І.М. „Зважаючи на важливість роботи […]”. С. 28.

942. Юренко О.П. «Він залишився переконаним комуністом…» // Реабілітовані історією. К.; Полтава: Рідний край, 1992. С. 290.

943. Див.: Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр.: Джерелознавче дослідження. К., 1999. 447 с.; Його ж. Українські пам'яткоохоронці проти новітніх варварів // Персонал плюс. 2004. 12-18 січня. № 1 (49). С. 4.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2017 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1881

Модифіковано : 23.12.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.