Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Personalia / В обороні української спадщини: історик мистецтва Федір Ернст / Передмова

В обороні української спадщини:
історик мистецтва Федір Ернст

Передмова

Сергій Білокінь

Працюючи над цією розвідкою, автор користав із цінних порад, свідчень та матеріалів, що їх люб'язно надали дружина вченого Тамара Львівна, акад. М.П.Алексеєв, М.І.Вязьмітіна, Н.В.Геппенер-Лінка, акад. А.М.Грабар, О.Т.Павленко, проф. В.О.Романовський, чл.-кор. АН СРСР А.А.Сидоров, проф. С.А.Таранушенко, М.В.Трубецька, Т.Г.Цявловська й Л.Г.Шелегова. Здається, всі вони давно відійшли у кращий світ, але я не можу не згадати нині добрим словом і їх, і ту допомогу, яку вони мені подали. Царство їм небесне!

Німець з роду, Федір Людвіґович Ернст все своє життя віддав глибинному студіюванню українського мистецтва й культури. Як неукраїнці Софія Налепінська-Бойчук [1], Володимир Гаґенмейстер (1887-1938) [2] та інші діячі української культури за цю свою пристрасть і відданість він заплатив найвищу ціну. “Я вірю в дух, а не в кров!” – повторювала як сокровенний життєвий набуток неукраїнка Поліна Кульженко [3], яку теж репресували. Усім їм була властива та сама ідеологія, яку сповідував нарком освіти Микола Скрипник. Коли почали брати людей для процесу «СВУ», на театральному диспуті він зацитував свій власний виступ на давнішому з’їзді Робосу:

«Тільки шовіністи й наші вороги, – повторив він, таким чином, двічі, – говорять про українців з крови, а ми говоримо про таких громадян України, що можуть взяти участь в створенні української культури, незалежно від того, якої б у них крови не було. Нам потрібна від них не їхня кров, а їхня культурна праця» [4].

1914 року Ернста було заарештовано вперше – як німецького підданого, хоча ще перед тим він подавав прохання про перехід у російське підданство. Юнака було заслано тоді до Сибіру, де у безвиході він пробув до лютневої революції.

Вдруге Ернста ув’язнили большевики, і сталося це 1933 року. Тоді він опинився на Біломор-Балтійському каналі, станція, що й звалася моторошно – ВЕДМЕЖА ГОРА.

16 липня 1941 року, на початку Другої світової війни його «узяли» втретє – вже в Уфі. Тюремники мордували його більше року. 28 жовтня 1942 року Ернста розстріляли. Багато-багато пізніше його удова Тамара Львівна Байкова [5] міркувала: «Від Німеччини як від батьківщини він відмовився, а Батьківщина, яку він вважав єдино справжньою, – відмовилась від нього». Типова підсовєцька ситуація.

Як культурологічний і психологічний тип постать Федора Людвіґовича в українській культурі виразна й своєрідна. Нормально, що затятий футурист Михайль Семенко [6], здавалося б, перебував із своїм суспільством у постійному конфлікті. Зі свого боку, неокласик Микола Зеров [7] якось навіть задерикувато усугубляв протистояння з неосвіченими й дикими дітьми своєї доби, що прагнули злетіти вгору на крилах конформізму.

Діяльність історика мистецтва, музейника Федора Ернста торкалась на порядок вужчого кола сучасників і начебто нікого не зачіпала. Тим часом він протистояв не кому, як панівному політичному режиму. Не в якихось окремих моментах, а всією своєю суттю, подібно до Миколи Костьовича, він був яскравий антаґоніст самого большевизму. Думалося, – що він Гекубі, що йому Гекуба, – але влада ходила за ним по п’ятах і за життя, й десятиріччя після того, як розстріляла.

Праці вченого відбиті у совєцьких покажчиках заборонених видань [8]. У найповнішому з них “Зведений покажчик застарілих видань, що не підлягають використанню в бібліотеках громадського користування та книготорговельній сітці” (1954) опинились геть усі, дослівно всі Ернстові праці, що вийшли друком окремо, а також, коли не помиляюсь, усі збірники, що містили інші його капітальні студії [9]. До 1987 року, коли в Сумах з’явився перший список його праць і літератури про нього [10], цей – цензурний – покажчик (видання Книжкової палати!) містив його найповнішу бібліографію. І офіційна заборона на Ернста діяла аж до перестройки: її ніхто не відміняв.

І теж абсолютно типова українська ситуація. Ця книжка запізнилась із виходом на кілька десятиріч, коли ще були живі люди, які його знали, чули його голос, існувала жива традиція, позаджерельне знання [11]. Що ж до його монографії про Шевченка, що має вийти як продовження цієї роботи, то цю монографію йому, одному з фундаторів українського наукового мистецтвознавства, було замовлено ще 1932 року. І на момент його арешту 1933 року праця була цілком готова й прийнята до видання.

Коли наприкінці шістдесятих років манускрипт “Шевченко як маляр на тлі його доби” опинився у моїх руках вперше, – максимум, на що я тоді спромігся, це передрукувати його на машинці. Про видання-бо не міг і мріяти, адже й сам завжди перебував на марґінесі соціального життя, та й Федір Людвіґович (не тим будь згаданий) рясно цитував Олександра Петровича Оглоблина (хай царствують). У тридцятих роках ні один, ані другий не передбачали, що за німецьких окупантів Оглоблин стане київським міським головою, і протягом десятиріч совєцькі офіційні фальсифікатори його виклинатимуть [12].

У шістдесятих роках, коли я почав працювати, приступна література про Ернста була дуже вбога, а іншої по суті й не існувало. Коли не рахувати старої газетної хроніки, у загальних фондах бібліотек вона зводилась майже тільки до енциклопедій [13]. „Українська Загальна Енциклопедія” виглядала ледве досяжною мрією. Примірник її стояв у рукописному відділі Центральної наукової бібліотеки (тепер Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського), на етажерці у його завідуючого М.П.Візиря. Під’їхавши до нього, можна було часом випрохати якусь довідку. Але це не бувало часто й довго. Так – на якусь хвилину-півтори, поки прогорнеш. Лише в Публічній історичній бібліотеці у Москві на Старосадському провулку мені видавали її легально, причому співробітниця (свята людина) сказала мені, що за всі роки користування в ній не знаходили помилок. (Розуміється, це перебільшення).

Галицьку енциклопедію звали в побуті „УЗЕ”, що трохи скидалось на антагоністичну їй УРЕ. Нічого й казати, що в останній дату Ернстової смерті давали фальшиву. Відповідно до вказівки КГБ при СМ СРСР № 108 сс [совершенно секретно] від 24 серпня 1955 року, як і в інших подібних випадках [14], чекісти повідомили Тамарі Львівні фіктивну дату смерті – 17 серпня 1949 року, не пояснюючи, де ж саме він перебував з моменту ув’язнення 1941-го [15]. Насправді Ф.Ернста розстріляли 28 жовтня 1942 року [16].

Коли я вступив до аспірантури (1974), у тій самій Москві я вперше побачив „Енциклопедію українознавства” в натурі. Там був інший режим, зовсім інша атмосфера, і Є.К.Дейч, до затишного помешкання якої мене запровадили Танюки, привезла це видання з Парижа. Зрештою, й ця енциклопедія мала свої недоліки. У статті про Ернста, наприклад, знаходимо явну помилку: „1939 знову засланий, дальша доля невідома” [17]. Нічого й казати, що в Києві це видання було абсолютно неприступне.

Наскільки мені відомо, до арештів початку 1970-х років про Федора Людвіґовича в СРСР існувало лише дві спеціальні статті, та й то газетні [18].

Січнем 1973 року датується моя розвідка „Життя й праця Федора Ернста”, що підсумовувала перший етап досліджень його життя й наукової діяльності й ніколи досі не була видана. Вона мала три аркуші. Я пробував всунутись із нею у щорічник „Київська старовина”, де безіменно вийшло кілька праць Брайчевського. Видання за це зарубали (І.Ф.Курас цим майже пишався), а тоді минули роки, коли теж покійний нині археолог Ярослав Боровський передав мені мою статтю після редпідготовки. Машинопис мав паґінацію третього тому отого, забороненого збірника. Передав і зміст другого й третього випусків.

З кінця 1965 року (до його вісімдесятиріччя) я займався Георгієм Нарбутом. Оскільки Ернст входив до його найближчого оточення, влітку 1967-го бойчукістка Марія Володимирівна Трубецька [19] підказала мені познайомитись із Зинаїдою Миколаївною Заболотною [20]. Сестра архітектора, вона здавна приятелювала з Ернстовою дружиною Тамарою Львівною, надсилала їй до табору посилки.

Це був дарунок долі. Одержавши адресу Тамари Львівни, я їй написав листа [21]. Вона мешкала в Сибіру, в Маріїнську, неподалік від тих місць, де тривало її ув’язнення. Перший її лист датується 25 липня 1967 року. Невдовзі, разом з листом від 3 лютого 1968 року Тамара Львівна надіслала мені спогади про свого покійного чоловіка – це був коштовний людський документ, з якого можна довідатись про поневіряння благородних душ в умовах тоталітарного режиму. Вона померла за рік, 26 серпня 1969 року. Уривок з цих спогадів я опублікував [22].

Кілька слів про неї. 7 серпня 1926 року в Одесі було зареєстровано шлюб 34-річного Федора Людвіґовича Ернста й 21-річної Тамари Львівни Байкової [23]. Федір Ернст зазнав у житті небагато людських радощів, проте одружився, якщо можна так сказати про ті часи, щасливо. Високо освічена й тонко організована душа його дружини щонайкраще відповідала його власній душі. Народилась Тамара Львівна 1904 чи 1905 року в Петербурзі. Батько її був генерал. В одному з листів приятелька Тамари Львівни останніх років її життя Лілія Ґріґор’євна Шелєґова розповіла мені про нього:

«Видимо, это был известный человек в своих кругах, т.к. на крестинах Т.Л. присутствовал один из великих князей, что вызвало много вопросов после ареста Т.Л. со стороны следователей, т.к. была обнаружена фотография с этим князем» [24].

І у Федора Людвіґовича, й у Тамари Львівни це був перший і єдиний шлюб. Дітей подружжя не мало, і в їхніх умовах це теж вийшло на добре.

За рекомендацією академіка АН СРСР Михаїла Павловича Алексеєва 24 листопада 1972 року я звернувся до вихованця київської гімназії В.П.Науменка, Андрія Миколайовича Грабаря [25]. Б.Н.Лосський, а він знав його особисто, назвав Грабаря одним з найвидатніших представників російської еміґрації:

“Если говорить о вкладе русской ученой эмиграции во всеобщую культуру, ему как византологу следует отвести место у вершины шкалы ценностей наряду с такими ее представителями, как археолог Михаил Ростовцев или социолог Питирим Сорокин” [26].

Останні двоє теж не були чужі Україні. М.І.Ростовцев закінчив київську Першу гімназію [27]. Три його праці прорецензував Михайло Грушевський [28]. Що ж до Сорокіна, то нехай не він сам, а інший представник народу комі Калістрат Жаков (у свою чергу вчитель Михайля Семенка) навчався в Університеті св. Володимира – разом з Д.Щербаківським та Л.Беркутом [29].

Грабар жив у Парижі й написав мені два докладні мемуарні листи. Для характеристики морально-психологічної атмосфери, яку формували довкола себе ті люди, яких я тоді застав, наведу початок листа А.М.Грабаря від 27 грудня 1972 року:

«Глубокоуважаемый Сергей Иванович, Вы доставили мне большое удовольствие своим письмом, которое всколыхнуло во мне очень давние, но дорогие для меня воспоминания. С удовольствием сообщу Вам, что помню, но, как Вы увидите, мои воспоминания не дадут Вам как историку особенно ценных (и, главное, точных) сведений о киевской культурной жизни 1917-1920 годов».

Пригадується популярний жарт Фаїни Раневської, поширений у фольклорі московської інтелігенції: «Я такая древняя!.. Я еще застала порядочных людей». Справді, до 1960-70-х років ще добули люди, здавалось, зовсім іншої породи, аніж homo sovieticus.

Мій покійний друг археолог Валерій Отрішко дістав для мене від старшого колеги – С.М.Бібікова [30] – адресу [31] Софії Миколаївни Олтаржевської, дружини рідного брата – Миколи Львовича Ернста (нар. 23 квітня 1896 року, побралися вони на початку 1928-го). У 1974-77 роках ми з Софією Миколаївною також листувалися.

Симпатизуючи моїй роботі, дочка царського міністра народної освіти Ґ.Е.Зенґера [32], славетна пушкіністка Татьяна Ґріґор’євна Цявловська у 1960-х роках розшукала в своїх збірках і дала співробітниці „Литературного наследста” Марґариті Ільїнічні Бєляєвій скопіювати для мене 13 листів Ф.Ернста до неї, її чоловіка Мстислава Александровича Цявловського (1883-1947) [33] та її брата Н.Г.Зенґера [34], разом з яким Федір Людвігович відбував свій термін. Листи датуються 1936-39 роками [35].

У перестройку розкрились нові обрії, з’явились нові можливості. Ясна річ, не для всіх. На жаль, працювати у складі спеціально зформованих тоді груп – умовно кажучи, Юр. Кондуфора та Олексія Мусієнка, – тих, що одержали доступ до архівно-слідчих справ різних міст України і могли виписувати справи навіть з Росії (у нашому випадку – з Уфи), мені не було дозволено. Зараз мій текст, природно, застарів. Всі ці сюжети, маючи пряме відношення до історіографії, заслуговують на ширше й окреме висвітлення.

Напередодні перестройки, – тим більше коли, словами Горбачова, „процес пішов”, – вивчення Ернстового життя та його спадщини (якщо висловитись псевдонауковим стилем) пожвавилось [36]. Передусім я звів свою студію 1973 року з текстом своєї ж таки публікації Ернстового щоденника [37] та розвідкою про його шевченкознавчі праці [38]. Те, що вийшло, допрацьовую, оскільки за вікном початок нового тисячоліття.

Примітки

1. Див.: Сидор Олег. Магічний світ Налепинської-Бойчук // Наука і культура. Вип. 23. К., 1989. С. 468-474;

Білокінь С. Смерть Софії Налепінської-Бойчук // Миргородський керамічний технікум; Історія, діячі, навчальний процес: Матеріали ювілейної наукової конференції. Миргород, 1996. С. 44-51;

Його ж. Смерть Софії Налепінської-Бойчук // Образотворче мистецтво. 1997. Ч. 1. С. 46-49;

Його ж. Софія Налепінська-Бойчук // Наше життя. New York, 1998. Жовтень. Ч. 10. С. 3-7, 29.

2. Білокінь С. «Білі круки» подільського друкарства: [Про видання Кам'янець-Подільської художньо-промислової профшколи, 1921-31] // Пам’ятки України. 2000. Ч. 3-4 (128-129). С. 33-45.

3. Білокінь С. Гіркий спогад про Поліну Аркадіївну Кульженко // Пам'ятки України. 1998. Ч. 1 (118). С. 136.

4. Скрипник Микола Олексійович (13/25 січня 1872, сл. Ясинувата Бахмутського пов. Катериносл. губ. – 7 липня 1933, Харків). Театральний трикутник: Кінцеве слово на театральному диспуті // Рад. театр. 1929. Вересень-жовтень. № 2-3. С. 12.

5. Ернст (дівоче прізвище Байкова) Тамара Львівна (1904 чи 1905, СПб. – 26 серпня 1969, Маріїнськ, Кємєровська обл., Сибір). Дочка царського генерала (?). У 1920-х жила з матір'ю в Одесі. Вийшовши заміж (8 серпня 1926), переїхала до Києва. Після звільнення чоловіка виїхала до нього до Алма-Ати. 28 квітня 1938 була ув'язнена. 12 жовтня 1938 трійка при УНКВД по Алма-Атінській обл. дала їй 10 років ИТЛ. 2 квітня 1939 слідча частина НКВД КазССР реабілітувала її за недоведеністю складу злочину. Потім вона викладала французьку мову у Маріїнському лісотехнікумі.

6. Див.: Білокінь С. Чи був Михайль Семенко футуристом? // Сучасність. 1990. Жовтень. Ч. 10 (354). С. 25-29.

7. Білокінь С. Микола Зеров // Наш сучасник Микола Зеров. Луцьк: Терен, 2006. С. 199-272.

8. Див.: Зведений алфавітний список книжок, що увійшли до наказів Головліту Української РСР на вилучення та списання в макулатуру з бібліотек громадського користування за період з 1937 по 1 липня 1947 року включно. К., 1947. С. 44. ДСК.

9. Зведений покажчик застарілих видань, що не підлягають використанню в бібліотеках громадського користування та книготорговельній сітці. Х.: Вид-во Книжкової палати УРСР, 1954. ДСК.

10. Білокінь С. Федір Ернст: Бібліогр. покажчик. Суми, 1987. 34 с.

11. Білокінь С. Шляхи розвитку літературознавчого джерелознавства // Рад. літературознавство. 1977. № 10 (202). С. 75-81.

12. Пор.: Сарбей Віталій Григорович (30 січня 1928, с. Янчекрак Василівськ. р-ну Запорізької обл. – 22 квітня 1999, Київ ). Пан Оглоблін в ролі фальсифікатора української історіографії // УІЖ. 1960. № 5. С. 150-152. Див.: Сарбеївські читання. Перше зас. всеукр. "круглого столу" 30 січня 2003 року. К., [2003]. 126 с.

13. Життєпис і реєстр наукових праць Ф.Л.Ернста // Перший піврік існування Української Академії Наук у Київі та начерк її праці до кінця 1919 року. К., 1919. С. 92-93; Ернст […]. Українська Загальна Енциклопедія. Том 3. С – Я. Львів; Станиславів; Коломия, без року. Стовп. 1344 [Додаток]; Ернст […] УРЕ. Том 4. Данте – Ешелон. К., [1961.] С. 520; Ернст […] // УРЕС. Том 1. А – Кабарга. К., [1966.] С. 693; Матеріали до словника мистецтвознавців УРСР // Українське мистецтвознавство / ст. бібліограф Т.М.Радзієвська; кер. колективу упорядників Ю.Я.Турченко. Вип. 4. К.: Наукова думка, 1970. С. 105.

14. Див.: Листування з удовою священика Степана Горового з приводу дати його смерті // Наше минуле. Ч. 1 (6). К., 1993. С. 32-35; Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр. С. 55-56.

15. Ернст […] // УРЕ. [Вид. 1.] Том 4. Данте — Ешелон. К., [1961]. С. 520. Ця дата мандрувала з однієї публікації до іншої, див.: Ernst Fedir // The Encyclopedia of Ucraine / Edited by Vol. Kubijovyč. Vol. I: A-F. Toronto; Buffalo; London, [1985]. P. 834-835.

16. Нестуля Олексій Олексійович (нар. 25 березня 1957). Україна стала його долею // Репресоване краєзнавство. К.: Рідний край, 1991. С. 101-113; Шемшученко Юрій. Зигзаги долі // Культура і життя. 1991. 7 грудня. № 49 (3126). С. 6: фото.

17. Ернст Федір // Енциклопедія українознавства. Словникова частина. [Кн.] 2. Paris; New York: Молоде життя, 1955-57. С. 641: фото.

18. Киселенко Петро Іванович. Історик мистецтва Ф.Л.Ернст // Народна трибуна. Глухів, 1964. 15 серпня. № 97 (394). С. 4; Білокінь С. "Київ мене породив" // Молода гвардія. К., 1971. 21 грудня. № 249 (2901). С. 3.

19. Трубецька Марія Володимирівна (14 березня 1897, Київ – 16 березня 1976, там само) – художниця.

Правнука декабриста Ал-дра Петр. Трубецького. Навчалась у приватних майстернях І.Селезньова та А.Сабатовського, з травня 1918 – в УДАМ. Учениця Мих. Бойчука. Її твори – «Молодь співає» (фраґмент оформлення київської опери до першого з'їзду рад 1919; репр.: Хмурий Василь. Український революційний плякат. [Х.:] Рух, 1932. Табл. 9), темпера «Коупера. Кам'янське» (Перша художня виставка АРМУ. Київська філія. Січень 1927. [К., 1927.] № 84) та ін. Зазнала переслідувань і цькування: т.зв. мистецтвознавча критика двадцятих-тридцятих років облюбувала для своїх “аналітичних” вправ ту обставину, що учениця М. Бойчука Катря Бородіна була дочка генерала, а Марія Трубецька – князівна. На першому пленумі спілчанського оргбюро А.Хвиля промовляв:

«Не будемо говорити вже про таких людей, як Щербаківські і інші. Візьмемо, наприклад, таких, як Трубецька, Антонович, Львова, Бородіна, які були вичищені з образотворчого фронту. Трубецька, як відомо, була княжна, Антонович – жінка емігранта, Львова – домовласниця, Бородіна – дочка генерала і т.ін.» (До перебудови образотворчого фронту (1934). С. 16).

Зацькований М.Бойчук гнівно картав демагогів, що носилися “як “дурень з писаною торбою” з княжною, що колись училась у моїй майстерні, для того, щоб представити мене і всіх, хто вчився в мене, як контрреволюційне кубло” (Там само. С. 117. Пор. с. 82). В архіві Ф. Ернста зберігається рисунок-портрет М. Трубецької роботи Георгія Лукомського 1919 року, за свідченням вченого, абсолютно не подібний (ІМФЕ. Ф. 13–6. Од. зб. 560. Арк. 2). Помічниця зав. музеєм та бібліотекою УДАМ Ф.Ернста (1918-27). Брала участь у розподілі майна кабінету мистецтв ун-ту після смерті Павлуцького. 1944-52 завідувала бібліотекою київ. музею західного та східного мистецтв. Після війни мешкала на вул. Леніна, 27, пом. 6, над художнім салоном. У 1960-70-х охоче допомагала дослідникам культури Розстріляного відродження – Д.Горбачову, А.Парнісу, мені. 1974 І.Батечко виконав її екслібрис (Сучасний український книжковий знак. Каталог виставки. Суми, 1984. С. 9). Вона зробила екслібрис мені й Л.Кореневичеві. Коли я навідав його у Москві, Леонід Хижинський кинув у розмові, що М.В. не відогравала у 20-х роках якоїсь ключової ролі, але ж ми обоє знали, що тих, хто саме відігравав, давно не було на світі. Чол. (з 1927) скульптор М.І.Гельман.

Дж.: Холостенко [Є.]. Перший досвід // Критика. 1929. № 1. С. 85; Мистецтво України: Біогр. довідник. К., 1997. С. 592.

20. Білокінь С. На зламах епохи: Спогади історика. Біла Церква: О.Пшонківський, 2005. С. 178-179.

21. Див.: Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр. К., 1999. С. 56-57.

22. Ернст Тамара Львівна. Із спогадів // Пам'ятки України. 1989. № 2. С. 60-61.

23. ІМФЕ. Ф. 13-1. № 1. Арк. 18.

24. Лист Л.Г.Шелегової до мене від 1 жовтня 1970 року. У довіднику «Весь Петроград на 1917 год» жодного Лева Байкова не зазначено. При цій нагоді зауважу, що в кол. Імп. Публічній бібліотеці (тепер Російська національна) цього річника і попередніх (після 1913) улітку 2005 не виявилось. Я придбав електронне репринтне видання досить випадково у гардеробі цієї самої книгозбірні у видавця – В.Н.Рихлякова. Не виключено, що йдеться про полковника Льва Матвеєвича Байкова, який з 1888 служив старшим ад»ютантом штабу Одеського Воєнного округу (Русская интеллигенция: В собрании С.А.Венгерова. Т. 1 (2001). С. 102).

25. Грабар (Grabar) Андрій Миколайович (26 червня / 7 липня 1896, Київ – 5 жовтня 1990, Париж), візантолог.

Рід Г. походив з північної Чернігівщини і, здається, не пов’язаний з родом галицьких Грабарів. Батько Микола Степанович (15 липня 1852, Погар Черніг. губ. – 5 липня 1924, Страсбурґ, Франція) голова Київ. окружного суду, голова департаменту Київ. судової палати, з поч. світової війни сенатор, потім вийшов на еміґрацію. Мати дочка генерала барона Притвіця, виросла в Петербурзі. Родина мешкала на Вел.-Житомирській, 4, навпроти Присутствених місць.

Майбутній вчений закінчив київську гімназію з золотою медаллю. Університетський курс він почав у Києві та Петрограді (у Д.В.Айналова та Н.П.Кондакова), але залишив його буквально за кілька днів, як большевики захопили там владу. Тому доучуватись він вирушив до Одеси, де й склав випускні іспити 1919. Наприкінці січня 1920 виїхав до Болгарії, де працював у Софійському археологічному музеї, зібравши у світлинах звід монументальної спадщини країни. Наприкінці 1922 виїхав до Франції. Майже 15 років викладав у Страсбурзькому університеті. 1946-66 проф. Collège de France. Праці про равеннські мозаїки, мистецтво східноєвропейського середньовіччя, візантійські скарби ризниці св. Марка у Венеції, творчі шляхи спільного мистецтва християнського Заходу та Сходу.

Ф.Ернст прорецензував його працю 1915 "Фрески Апостольского придела Киево-Софийского собора" (Наше минуле. 1919. Січень-квітень. Ч. 1-2. С. 224-227). Дійсний член паризької Académie des Inscriptions et des Belles Lettres (1955) і член-кореспондент багатьох національних академій, а також доктор honoris causa університетів Старого й Нового світу.

Брат – фундатор фр. імунології Пьотр Ніколайович (10 вересня 1898, Київ – 26 січня 1986, Париж), одруж. з Ніною Ніколаєвною Івановою (1899 – 1974, Париж). Др. д-р медицини Юлія Ніколаєвна Іванова (+ 14 вересня 1977, Булонь-92, р-н Парижа). Діти: Олег і Миколай. Перший із них 26 серпня 1995 писав мені: "Я востоковед и историк искусств, не имею никаких отношений с эмиграцией и считаю себя французским ученым русского и украинского происхождения, живущим в Америке". Залишив акварелі й рисунки.

Дж.: Нова рада. 1918. 13 вересня. № 163. С. 4. Шп. 2; Дорошенко Дмитро Іванович (8 квітня 1882, Вільно – 19 березня 1951, Мюнхен). Історія України 1917-1923 рр. Том П. Ужгород, 1930. С. 367; Лосский Б.Н. Памяти Андрея Грабара // Вспомогательные исторические дисциплины. [Том] ХХІІІ. Лгр.: Наука, ЛО, 1991. С. 311-314 (спершу – Русская мысль. 1990. 9 ноября. № 3853); Dagron Gilbert. André Grabar // Annuaire du Collège de France 1990-1991: Nécrologie. Paris, 91-e année. P. 91-94; Maguire Henry. André Grabar // Dumbarton Oaks Papers. # 45. 1991. P. xiii-xv; Toubert Hélène. André Grabar // Revue de l'Art. Paris, 1992. P. 96-97; Незабытые могилы; Российское зарубежье: некрологи 1917-1997 / Сост. Вадим Никитич Чуваков (28 серпня 1931 — 21 січня 2004). Том 2: Г – З. Москва: Пашков дом, 1999. С. 203. Російські еміґранти писали його прізвище без м"якого знака.

26. Лосский Б.Н. Памяти Андрея Грабара. С. 311.

27. Столетие Киевской первой гимназии, 1809-1811-1911 гг. Том 1. Именные списки и биографии должностных лиц и воспитанников гимназии. К.: С.В.Кульженко, 1911. С. 380-381.

28. Див.: Левицький Іван Омелянович (1850-1913). Реєстр наукових і літературних праць проф. Михайла Грушевського // Науковий збірник, присьвячений професорови М.Грушевському учениками й прихильниками з нагоди його десятиліття наукової праці в Галичині, 1894-1904. Л., 1906. С. 33. № 401; Ювілейний збірник на пошану академіка Михайла Сергієвича Грушевського. [Том] ІІІ. Матеріяли до бібліографії друкованих праць академіка Грушевського за 1905-1928 р.р. / Упоряд. Дмитро Андрійович Балика (1894-1971), Ольга Євдокимівна Карпинська (1880-), Никанор Гаврилович Козель (? – грудень 1960), Н.Ципкина; доповнення Володимира Вікторовича Дорошенка (1879-1963). К., 1929. С. 80.

29. Белоконь С. Зырянский Фауст: [Про К.Ф.Жакова] // Даугава. Рига, 1988. № 5 (131). С.112-124; Його ж. Зирянський Фауст // Вітчизна. 1990. № 6. С. 200-203.

30. К 70-летию Сергея Николаевича Бибикова // Первобытная археология – поиски и находки. К., 1980. С. 3-9; 70-річчя члена-кореспондента АН УРСР С.М.Бібікова // Вісник АН УРСР. 1978. № 10. С. 98.

31. Алушта, вул. Баґлікова, 8/1, потім мешкала на Симферопольській, 20, пом. 44.

32. Зенґер (Зенгер) Ґріґорій Едуардович (13 березня 1853 – 7 липня 1919), філолог-класик, рос. держ. діяч, член-кор. СПб. АН (1908).

В.о. екстраорд. проф. Ніжинського іст.-філол. ін-ту (1877-85). В.о. доц., доц., проф., декан іст.-філол. ф-ту (1896-97), ректор (1897-99) Варшавського ун-ту. Тов. міністра (листопад 1901 – 1902), управитель (квітень 1902 – 1903), міністр (квітень 1903 – січень 1904) нар. освіти. "Заметки к латинским текстам" друкував у "Известиях Нежинского ист.-филол. ин-та кн. Безбородко" (1880-1910-ті). Тв.: "Дополнительные разъяснения спорных текстов Горация" (Киев, 1882), "К латинским стихотворениям Яна Кохановского" (Киев, 1904), "Заметки к текстам Сенеки" (Киев, 1906), "Заметки к латинским текстам" (Одесса, 1912).

Дж.: Историко-филологический институт князя Безбородко в Нежине, 1875-1900. Нежин, 1900; Те саме, 1901-02. Нежин, 1913. С. 26-30; Круковский А. Старое педагогическое гнездо: Из восп. о Нежинском Ист.-филол. ин-те // Филологические записки. Воронеж, 1911. Вып. 6; Сотрудники Российской национальной библиотеки – деятели науки и культуры: Биогр. словарь. Том 1. Императорская Публичная библиотека, 1795-1917. СПб., 1995. С. 224-226 (Д.Б.Азиатцев); Русская интеллигенция: В собрании С.А.Венгерова. Т. 1 (2001). С. 432-433.

33. Цявловський Мстіслав Алєксандрович (1883-1947), рос. літературознавець, д-р філол. наук (1940). Викладав у вищих навч. закладах Москви (з 1921). Досліджував життя й творчість А.С.Пушкіна, редаґував і коментував різні зібранні творів поета, зокрема академічне видання 1937-59.

34. Зенґер Ніколай Ґріґор'євич (1897, Варшава – 16 березня 1938) – співробітник Держ. Ермітажу, син царського міністра народної освіти (1902-04). Ув'язнений 16 березня 1938 року в м. Александрові Владімірської обл. Розстріляний. Дж.: Шилов Д.Н. Государственые деятели Российской империи: Главы высших и центральных учреждений, 1802-1917: Биобиблиогр. справочник. Изд. 2. СПб., 2002. С. 286. Довідку про Зенґера-сина вміщено у виданні "Книга памяти Владимирской обл."

35. Білокінь С. Із останніх листів Федора Ернста (1936-1939) // Історико-культурні надбання Сіверщини у контексті історії України: Зб. наук. праць: Матеріали п'ятої науково-практичної конференції (18-19 травня 2006 р.). Глухів, 2006. С. 166-185.

36. Див., напр.: Федір Ернст: Бібліогр. покажчик / Упор. С.Білокінь. Суми, 1987. 34 с.; Білокінь С. Федір Ернст і Київ // Наука і культура: Україна. Вип. 22. К., 1988. С. 506-511; Його ж. Федір Ернст // Сучасність. Мюнхен, 1990. Липень-серпень. Ч. 7-8 (351-352). С. 86-98; Нестуля Олексій. Україна стала його долею // Репресоване краєзнавство. К.: Рідний край, 1991. С. 101-113; Олтар скорботи: Мукомела О. Ернст Теодор-Ріхард (Федір) Людвіґович // Київська старовина. 1995. Травень-червень. № 3 (312). С. 98-99 та ін.

37. Білокінь С. Щоденник Федора Ернста про боротьбу довкола української культурної спадщини у 1920-1930-х роках: Публікація текстів // Пам’ять століть. 2005. Травень-серпень. № 3-4 (54-55). С. 61-137.

38. Білокінь С. Шевченкознавчі праці видатного історика мистецтв Ф.Ернста // Пам'ять століть. 2005. Травень-серпень. № 3-4 (54-55). С. 42-60.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2017 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2420

Модифіковано : 6.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.