Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Personalia / В обороні української спадщини: історик мистецтва Федір Ернст / Книжка про Київ – пам’ятка боротьби довкола правди

В обороні української спадщини:
історик мистецтва Федір Ернст

Книжка про Київ – пам’ятка боротьби довкола правди

Сергій Білокінь

Будь-яке українське видання доби Розстріляного відродження було приречене на нищення. У головлітівських (цензурних) «Зведених списках літератури, що підлягає вилученню з продажу, бібліотек та учбових закладів» (1934) передбачали фіксувати автора, назву, видавництво, рік видання й мову. Але вже перші партії книжок, що підлягали забороні, були остільки великі, що в рубриці «назва» з’явилися записи, що спрощували роботу бібліотекарів: «Всі твори, за всі роки, всіма мовами». У ті часи окремі примірники могли зберегтись лише у спецфонді, де дозволяли тримати не більше двох примірників, та у приватних збірках тих бібліофілів, хто був мужній.

Така доля випала збірникові «Український музей» (1927), багатьом іншим виданням, варто тільки узяти їх до рук і уважно роздивитись. У НБУ ім. В.І.Вернадського українські совєцькі видання 1918-41 рр. здебільшого дефектні: тут на титулі видряпане чи закреслене прізвище редактора чи автора передмови, там видерто сторінки. По інших бібліотеках їх здебільшого немає. Там не існувало спецфондів.

Провідник Федора Ернста «Київ», що вийшов у світ 1930 року [1080], – ще одна яскрава пам’ятка боротьби тодішнього українства за правду й справедливість.

Якщо рахувати від 1873 року (утворення Південно-західного відділу Російського географічного товариства), драматична хода півстолітніх підготовчих заходів українських вчених завершилась за гетьмана Павла Скоропадського їхньою великою перемогою. Закон 14 листопаду 1918 року проголошував формальне відкриття Української академії наук [1081]. Восени 1928 року минуло перше десятиліття її існування, але свята не відбулося: традиція перервалась. Це було здійснено руками нового завідуючого Укрголовнаукою Юрія Озерського (Зебницького; з грудня 1928 р.) [1082] та нового наркома освіти (з 1927 р.) Миколи Скрипника [1083]. 31 грудня 1928 року на колегії наркомату було створено спеціальну комісію для її обстеження під головуванням Озерського. У травні влада відбула реорганізацію Академії [1084], за 1928 рік уперше перестали виходити річні звіти. Натомість держава готувалась до арештів і проведення широкомасштабного процесу «Спілки визволення України», що, як казав один із чекістів, мав поставити українців на коліна.

Чистка, а точніше погром Всеукраїнської Академії Наук тривали кілька років. Почалося це зі зміни її керівництва 3 травня 1928 року внаслідок ревізії з „центру”. 16 січня 1928 року Сергій Єфремов записав у щоденнику: „Нарешті приїхала довгожданна комісія з Харкова: Озерський та Білик, добрали ще трьох тутешніх” [1085]. 10 лютого з Харкова повернувся А.Кримський. Він розповів: „Озерський сидить над доповіддю про Академію Ц[ентральному] Комітетові партії” [1086].

Майбутні історики з’ясують усі перипетії, як одностайно й, очевидно, не добровільно совєцькі вчені казали неправду про минуле УАН. Все-таки то тихіше, то гучніше совість у комусь говорила. На еміґрації удова одного з перших Президентів Академії, Наталя Дмитрівна Полонська-Василенко згадувала, що і в першому (1947), й у другому виданнях «Большой советской энциклопедии» (третє вийшло трохи згодом) безсоромно стверджувалося: «Академия наук УССР основана в 1919 году», себто, запевняли вони, не за гетьмана, а за їхнього, большевицького, панування.

Президентом ВУАН 3 травня 1928 року став Данило Заболотний. Його призначили на цю посаду, природно, не за справді великі заслуги перед наукою, а за давню близькість його й брата Івана Кириловича до революційного руху [1087]. Отже, 5 листопада 1928 року, себто вже після всіх роковин і, мабуть, за певною вказівкою, Рада ВУАН прийняла постанову про заснування Ювілейної комісії з нагоди 10-річчя. Галочку треба було поставити.

На велелюдній нараді Президії ВУАН з представниками відділів було ухвалено: до складу комісії з посади (ex officio) мала увійти вся президія Академії, секретарі відділів, уповноважений Укрнауки в Києві Леонід Левитський (словами С.Єфремова, „фактичний президент Академії” [1088]) та голова київського окрвиконкому Юрій Войцехівський. Левитський 31 липня 1933 року був виключений з лав партії під час чистки партосередку ВУАН [1089]. 13 серпня 1933 року на збиральній кампанії в с.Прохорівці, куди він поїхав відразу після чистки, його арештували. Войцехівський був ув’язнений 23 липня 1937 у справі боротьбистів разом з А.Хвилею, Т.Тараном, В.Порайком та ін. Войцехівського було розстріляно 25 жовтня 1937 року.

Протокола вів Неодмінний секретар, медик і старий масон Овксентій Васильович Корчак-Чепурківський [1090]. Це не коротка, структурована стенограма, а відтворення розглянутих питань із сформульованими рішеннями. У роки перестройки стало відомо, що подібне щось писав із пам’яті й своїх нотаток майбутній герой «путчу» Лук’янов після засідань московського Політбюра. Син Корчака Юрій, демограф, був ув’язнений, і батько, не пізніше 1941 року, звертався до Хрущова:

«У меня имеется крепкое убеждение, что у следственной власти не было определенных несомненных фактов для обвинения моего сына, а если в материалы следствия они в таком виде откуда-то попали, то я уверен, что это результат той вредительской системы ведения следствия 1936-38 гг. органами НКВД, наличность которой известна и высшим органам управления, системы, практиковавшей фальшивые подписи, вынужденные признания и т.п.» [1091].

Тоді, 1928 року Корчак-Чепурківський-батько чітко й послідовно записав рішення: комісії було надано право кооптації, відтак до роботи запросили акад. Михайла Грушевського, Федора Ернста, Володимира Щербину та акад. Олексу Новицького. З тих часів в Академії прийнято влаштовувати щоразу по дві редколегії – одна декоративна, друга робоча. Серед ухвал була така:

«Видати популярного ювілейного провідника ВУАН (по Київу, його околицях та по установах ВУАН) з малюнками, схемами, маршрутами та відповідним оздобленням, передпославши всьому тому короткий нарис про розвиток науки на Україні (історія, мистецтво, українська література тощо) як передумови розвитку ВУАН» [1092].

Отже, Корчак-Чепурківський сформулював ще один пункт:

«До складання «Провідника» запросити: в галузі мистецтва – Ф.Л.Ернста, природи – М.В.Шарлеманя, археології – М.Я.Рудинського; [в галузі] історії – закласти підкомісію для вироблення плана й зміста «Провідника», зокрема частини його, присвяченій історії. До складу цієї комісії запрохати акад. М.С.Грушевського, акад. М.П.Василенка та В.І.Щербину з пропозицією негайно подати вироблений проект плана на затвердження Ювілейної комісії. Художнє оформлення «Провідника» доручити А.Середі» [1093].

А нижче – ще один пункт, зовсім не ювілейний:

«Слухали: багато матеріялів ВУАН документального характеру – протоколи кол. Спільного зібрання, Відділів тощо, забрані в свій час обслідчою (sic) комісією НКУ під головуванням Ю.І.Озерського, досі не повернені в архів ВУАН. Ювілейна комісія не може приступити до опрацювання ювілейних розвідок з нагоди 10-річчя ВУАН. Постановили: просити НКО УСРР негайно повернути всі позначені матеріяли до архівосховища ВУАН» [1094].

Прошу читача зрозуміти мене правильно. За умов державної незалежності, навіть за офіційно проголошеної світової фінансової кризи в українській науці й українській культурі ще працює багато людей. Тут кожен пройшов свій особистий шлях, але це інша розмова. Сьогодні ще виходять книжки, але це теж – зовсім інша тема.

Коли провідник по Києву вийшов у світ (уже після смерті Заболотного), тут було надруковано новий склад академічного керівництва.

Президія ВУАН:

Президент [з вересня 1930 р.] – Богомолець Олександр Олександрович.

Віце-Президент – Шліхтер Олександр Григорович. Благовидне обличчя цього товариша приховувало інший бік його діяльності, – наприклад, як наркома продовольства УСРР (1919). З 1933 року він очолив Раду по вивченню продуктивних сил України. “Бессмертный удавщик крестьянства”, – назвав його Солженіцин [1095]. Помер напередодні війни (1940) оточений державною пошаною.

Віце-Президент – Воблий Кость Григорович.

Неодміний Секретар – Корчак-Чепурківський Овксент Васильович.

Член Президії – Палладін Олександер Володимирович (С. 744). Без коментарів.

Далі у провіднику (вийшов після виборів до Академії, коли всі трохи оговтались) було наведено список дійсних членів ВУАН. До реорганізації існувало три відділи, тепер стало два:

1-й Природничо-технічний відділ. 47 душ.

2-й Соціяльно-економічний відділ. 34 душ.

Після ревізії ВУАН 1928 року й зміни керівництва дальші вибори академіків і членів-кореспондентів відбувалися з вирішальним впливом большевицької влади, а невдовзі й цілком контрольовано. Провідник 1930 року відбиває ранній етап цього процесу. Список уже не представляє якусь цільну вчену корпорацію, в ньому зовсім різні люди.

Володимир Затонський (1888-1938). Під час війни большевиків проти української держави – активний популяризатор заложництва. Невдовзі, 1934 року на січневій сесії ВУАН виголосив доповідь «Національно-культурне будівництво і боротьба проти націоналізму», що закріпила перші результати боротьби цієї держави проти української науки і вказала дальші напрямки цієї боротьби. Одержав по заслугам.

Олександр Ґольдман (1884-1971). Перший директор Інституту фізики. Був заарештований 22 січня 1938 року. Йому пред’явили обвинувачення балакучих свідків – того самого В.Затонського, М.Орлова, Л.Штрума та ін. Відбув. Повернувся.

За браком місця говоритиму коротше, але по суті.

Микола Вавілов. Загинув. Євген Оппоков. Загинув. Михайло Кравчук. Загинув. Степан Рудницький. Загинув. Михайло Грушевський. Загинув. Агатангел Кримський. Загинув. Володимир Перетц. Загинув. Семен Семковський. Загинув. Микола Скрипник. Загинув. Федір Шміт. Загинув. Володимир Юринець. Загинув. Матвій Яворський. Загинув. Цей мартиролог, отже, можна диференціювати й без кінця поширювати. Кожен з академіків і членів-кореспндентів, що жили в цю добу, мав свою біографію. У списках люди честі й зовсім непорядні. Люди різних доль, представники різних соціальних груп і напрямків. Але по суті це конспект мартиролога української науки.

Дальші сторінки фіксують діяльність наукових установ, згодом ліквідованих і погромлених. Музей антропології та етнології ім. Хв. Вовка. Немає тепер такого музею. Катедра звичаєвого права. Немає такої катедри. Теперішні не вміють навіть вимовити таке слово. Комісія для складання біографічного словника діячів України. Немає такої комісії. Катедра національного питання. Ліквідовано. Музей українських діячів науки та мистецтва. Ліквідовано. Музей «Голгота». Ліквідовано. Комісія методології історії. Ліквідовано. Історичне товариство Нестора-літописця. Ліквідовано шляхом злиття. Музей мізків видатних діячів. Ліквідовано. Катедра історії Білоруси. Ліквідовано. Катедра історії українського мистецтва. Ліквідовано. Катедра загального мистецтва. Ліквідовано. У наші часи подібні назви на київській мапі ніби простежуються. Але нові структури формуються на іншій основі і з новими архівами й бібліотеками. Але в їхньому складі старих архівів і старих книгозбірень немає. За подібною схемою після масового терору й певних пізніших подій в архівно-слідчих справах почали з’являтися документи, що встановлюють: «Постановление тройки от […] отменить и дело прекратить за недоказанностью обвинения». Все чисто. Так письменників і митців, виключених з творчих спілок, затягають туди назад. Повернули звання академікам, які їх втратили. «Хоч посмертно, зате своєвременно», – писала поетеса Л.Костенко. Зараз в Інституті історії України історію культури представляє Центр культурологічних студій, в якому працюють… один науковий співробітник і лаборант першої категорії. Погром української науки триває.

«Провідник» по Києву виріс із екскурсійно-лекційної діяльності Федора Ернста часів державності 1917-21 років.

Різні форми самоорганізації й самодопомоги були в часи української державності дуже поширені. Наприклад, 1-й Союз колишніх офіцерів організував кооператив „Трудова самодопомога” (вул. Прорізна, 2). Продукти продавали тут за картками й за вільними цінами [1096]. Київське товариство самодопомоги трудовій інтелігенції («КОСТИ») разом з Товариством студіювання мистецтв проводило свої акції у приміщенні 8-ої гімназії (до революції – „Группы родителей”, Миколаївська пл., 4 – біля театру „Соловцов”), оскільки ним керував її викладач А.Ольшевський [1097]. Музично-художня секція цього товариства, за домовленістю з радою Товариства студіювання мистецтв, організувала серію лекцій під загальною назвою «Мистецтво й старожитності Києва». Крім доповідей: Андрія Грабаря «Образ і пам’ятки великокнязівського Києва» (після вступного слова проф. Гр.Павлуцького, 28 січня 1918) та «Св. Софія Київська» (4 лютого), Всеволода Зуммера «Кирилівська церква» (11 лютого), Лева Тумковського «Київський empire» (25 лютого) та Сергія Гілярова «Музеї та колекції Києва» (4 березня), – проектувалася четвертою, 18 лютого – доповідь Ф.Ернста «Образ і пам’ятки Києва ХVІІ й ХVІІІ ст.» [1098]. Очевидячки, у зв’язку з подіями муравйовщини цей план реалізовано не було. Принаймні за кілька місяців, у травні, в журналі «Куранты» з’явилось повторне повідомлення про ці читання. Серед шістьох лекцій, запланованих у ХV аудиторії університету у неділі між 7 квітня й 19 травня, лекція Ф.Ернста «Київське барокко» була знову четверта [1099].

Для підготовки керівників історичними екскурсіями по Україні в липні 1918 року при Київському Українському університеті були відкриті спеціальні курси, де викладали проф. Григорій Павлуцький, Вячеслав Прокопович, Валерія Козловська, Федір Ернст, Микола Біляшівський та Андрій Грабар. Ф.Ернст прочитав серію лекцій «Мистецтво й старожитності Києва» на інструкторських курсах для підготовки керівників екскурсій по Києву [1100]. У зв’язку з цими екскурсіями проходили краєзнавчі дослідження, що сполучали архівно-бібліотечні студії з дослідженням натури. У Росії вважається, що було вироблено навіть екскурсійний метод навчання, а за фундатора цього методу там вважають одного з керівників петроградського екскурсійного інститута проф. І.М.Гревса [1101]. Цікаво, що, як бачимо, ті самі ідеї захоплювали людей у різних місцях.

Час сказати, що досі найкращий провідник чи путівник по Києву – таки ернстівський, підготовлений за дорученням Президії ВУАН до давнього ювілею Академії. Останній відбувся із врученням реґалій, але без провідників. У цьому – кожну статтю написав відповідний фахівець, базуючись на своїх першоджерелах.

Провідну роль у виданні відіграв його редактор Федір Людвіґович Ернст, який із 340 статей написав (частково у співавторстві) 243. 64 статті до провідника уклав його соратник, секретар київської інспектури охорони пам’яток культури Василь Базилевич, 30 – перший директор Всеукраїнського музейного містечка Петро Курінний, 8 – Ернстів колега, київський інспектор охорони пам’яток природи Микола Шарлемань, 3 – колекціонер і знавець минувшини Олексій Сімзен-Сичевський, по 2 заступник директора Всенародної бібліотеки України Віктор Іваницький і археолог Валерія Козловська, нарешті, по 1 – Ю. Абрамович, Євген Дзбанівський, Всеволод Зуммер, Володимир Караваєв, В. Козлов, Олександр Корнієв, Микола Макаренко, Лука Наливайко, Олекса Новицький, Михайло Рудинський, Микола Сичов, Євгенія Спаська, Петро Тимошок, Микола Ткаченко, Микола Шарлемань, Іван Щитківський, Андрій Ярошевич.

Усіх статей, повторюю, 340, деякі з них створено у співавторстві. Великий нарис «Природа та людність Києва» написали Петро Тимошок і Микола Шарлемань. «Доісторичне минуле Києва» – Михайло Рудинський, «Історичне минуле Києва» – Василь Базилевич, «Історія революційної боротьби у Києві в ХІХ та на початку ХХ ст.» – Микола Ткаченко, «Київ як економічний центр» – Андрій Ярошевич. Доля цих людей склалась по-різному. У даному випадку текст має бути короткий. Всього не скажеш.

Майже половину (57) світлин подав для цієї книжки керівник фотолабораторії ВУАН, співробітник Всеукраїнського історичного музею ім. Т.Шевченка М.Сталінський. Тут вміщено також фото авторства Іполита Моргілевського й Миколи Шарлеманя. П’ять класичних світлин з видами Лаври виконав Сергій Аршеневський. Книжку оздоблено гарними дерев’яними ґравюрами роботи Олексія Усачова.

Якщо можна образно сказати, що на інтелектульній території збірника «Український музей» (1927) тривала незалежна Україна, у провіднику 1930 року відбувались бої за кожну вулицю, кожен будинок. На сторінках 780-781 це промовили вже однозначно й прямим текстом. Найдавніша київська вулиця – Велика Володимирська – зветься вулицею Короленка. Хрещатик став проспектом Воровського. Фундукліївська, що носила ім’я адміністратора й мецената – Леніна. Миколаївська, назва, одержана в спадщину від старого режиму, перейменова подібним чином – Карла Маркса. Столипінська, названа на честь великого державного діяча, якому саме в Києві назавжди перешкодили відвернути большевицький переворот, стала вулицею Гершуні. Андріївський узвіз – Лівера. Велика Житомирська – Горовиця. Михайлівська – Паризької комуни. Межигірська – Переца. Велика Васильківська – Червоноармійська. До речі, в останньому випадку – і по сей день. Бої, як бачимо, тривають.

В цілому автори провідника обстоювали у виданні тверду українську державницьку концепцію. Попри вибір геополітично зручнішого Харкова на большевицьку столицю, вони виразно провели тут як свою маґістральну лінію орієнтацію на столицю історичну – Київ, а в цій столиці на її історичні осередки. Одним із смислових центрів був опис Печерську (Ленінського району).

Підкреслюю, всеукраїнські державні й компартійні осередки, що символізували большевицьку столицю, перебували на той час у Харкові. Важко сказати, як вийшли б із становища при опису Києва конформісти. Теперішні високопосадовці навіть біля Св. Софії готують дальше будівництво висоток. Напередодні років терору українські патріоти-традиціоналісти, описуючи тодішній Печерськ, наголосили на його історичному заповіднику – Всеукраїнському музейному містечку, що обороняв українські святині. Цьому розділу й було присвячено усю середину тому – с. 461-550. Другим ядром провідника був центр міста, де створити заповідник, на жаль, не пощастило [1102]. Але редакція намагалася всіляко піднести загальнокультурне значення Верхнього, Ярославового міста. Було вміщено спеціальну статтю «Місця найважливіших розкопів Київського акрополя» (С. 344-349). На інших сторінках Федір Ернст і його щирий приятель, секретар інспектури Василь Базилевич писали: «Це був справжній акрополь, звідки владущі верстви тодішньої держави наглядали як за Подолом (де скупчена була торговельна, реміснича та трудова людність), так і за всією державою» [1103].

Ініціативу київських вчених навесні 1929 року не міг не схвалити ex officio (з посади) один з керівників Наркомосу часів Олександра Шумського й Миколи Скрипника – завідуючий Укрнаукою Юрій Озерський, який погодився оголосити заповідним у першу чергу Софійський собор. Наркомос виділив на заповідник певні кошти [1104]. Цікаво, що Ф.Ернст намагався популяризувати цю ідею навіть на рівні побутової свідомості.15 травня 1933 року записав у щоденнику: «Екскурсія по акрополю з гідами «Інтуриста» (Арк. 114 зв.). Отже, що сказано у провіднику про знищені невдовзі київські храми:

Михайлівський Золотоверхий монастир 1108–1113 років. Автори – М.Сичов і Ф.Ернст: «Найголовнішу мистецьку цінність кол. Михайлівського монастиря становить велика Михайлівська церква, що побудував 1108-1113 князь Святополк-Михайло» (С. 364).

Собор Успіння Пресвятої Богородиці (Пирогощі) 1132 року. Автор – Ф.Ернст: «Посередині історичного Подолу, зараз за нинішнім гостиним двором, стоїть найдавніша будова подільська – успенський собор. Це єдина будова ранньої феодальної доби на долішнім Києві» (С. 601).

Василівська (Трьохсвятительську) церква 1183 року. Автор – Ф.Ернст: «У кінці ХІІ століття на території Володимирового міста побудували були дві муровані Василівські церкви: одну великий князь Святослав Всеволодович (1184 року) «на велицім дворі», другу – князь Рюрик Ростиславович (1197) «на новом дворі». Більшість дослідників уважають, що нинішня Василівська церква і є та, що побудував Святослав і що стоїть на місці первісної Володимирової церкви» (С. 355).

Петропавлівська церква поч. ХVІІ ст. Автор – Ф.Ернст: «Наступна велика перебудова стосується до 1744-50 років, коли замість готицького ступінчатого фронтону зроблено сучасний барокковий, дах знижено, всередині виконано іконостас у характері рококо (золото на червоному тлі). Тоді ж майстер І.Григорович-Барський побудував поруч із церквою чепурну триповерхову дзвіницю: від неї після пожежі 1811 року збереглися тільки перші два поверхи, що тепер закінчуються ампіровим шпилем» (С. 613).

Воскресенська церква другої пол. ХVІІ ст. Автор – Ф.Ернст: «Року 1696-98 коштом того ж таки київського полковника Мокієвського (що збудував Феодосіївську церкву й церкву Різдва на дальніх лаврських печерах) збудовано теперішню муровану будову. Тут теж спостерігаємо конструкцію, властиву для українських дерев’яних церков, але хрещату в плані, відповідну до дерев’яних п’ятизрубних будов. Декорація стін характерна для «Мазепинського» барокко» (С. 544).

Братський Богоявленський монастир 1690-х років. Автор – Ф.Ернст: «Роля Києва як культурнотворчого центра тісна зв’язана з старою київською Академією, що в ХVІІ й ХVІІІ ст. ст. була не тільки навчальним закладом, але й значною мірою творила тодішню українську науку, літературу, театр, музику, мистецтво і позначилися величезним впливом на культурі всього європейського сходу. […] Центральну частину садиби кол. академії займає велика «богоявленська церква», побудована коштом Івана Мазепи у 1690-93 рр. на місці, де раніше стояла дерев’яна церква часів Сагайдачного. Мазепина будова – характерний зразок західньої конструкції з трьома навами, виступами по боках західнього фасаду, трансепсом, але разом з тим по російськи трактованими окрасами вікон, бічних порталів тощо. Будував її одночасно з «великим Миколою» на Печерському, московський майстер Йосип Старцев. Індивідуальність майстра була безперечно зв’язана Мазепиними вказівками» (С. 574, 581-582).

Військово-Микільський монастир 1690-х років. Автор – Ф.Ернст: «1690-96 рр. гетьман Мазепа побудував своїм коштом нову соборну церкву Микольського манастиря, що збереглася досі. Це велика, приблизно прямокутня в основі будова, з трьома навами, посередині поперечним т. зв. трансепсом, виділеними по боках головного (західнього) фасаду двома виступами – вежами й п’ятьма банями (посередині й понад рогами будови). Західній фасад прикрашено притвором й горішнім фронтоном з розкішним барокковим ліпленням (квіти, овочі, постаті янголів тощо). Залізні двері теж прикрашено ажурною різьбою з металю. Північний й південний входи до церкви прикрашені порталами в вигляді колон, перевитих виноградною лозою, розірваними фронтонами та наївними ліпленими постатями янголів.» (С. 474-475).

Борисоглібська церква 1692 років. Автор – Ф.Ернст: «На думку деяких дослідників, стоїть на місці давньої «Турової божниці» й майдану, де в ХІІ ст. збиралося народне віче. […] На місці його (дерев’яного домініканського костьолу. – С.Б.) побудували спочатку дерев’яну різдвопредтечинську церкву, а потім року 1692 теперішню муровану, споруджену коштом київського козацького полковника Григорія Коровки або Вольського. Центральна її частина зберегла давньоукраїнську трикамерну конструкцію, якій раніше відповідали три бані» (С. 626).

Микільський Пустинний (Слупський) монастир 1715 року. Автор – Ф.Ернст: «Самий манастир містився на схилі гори, в місцевості, що відома дотепер під назвою «Аскольдова могила»; на горі дорогу до нього показував «слуп» – стовп з іконою Миколи. […] Близько 1715 року перший київський генерал-губернатор князь Дмит. Мих. Голіцин побудував на місці «Слупа» муровану з високою банею церкву, що ще відтоді дістала назву «Слупського» або «Малого» Миколи. Церква ця мала характерну для українського дерев’яного будівництва трикамерну конструкцію й дуже високу бароккову баню, що зберіглася досі» (С. 472).

Грецький монастир св. Катерини 1739–41 років. Автор – Ф.Ернст: «Року 1738-го грецький чорнець, відряджений з манастиря на Синайській горі, ігумен Євгеній, не вважаючи на жорстокий опір маґістрату, поставив на ґрунті одного з київських грецьких купців Остаматія Миколаєва дерев’яну церківцю, а 1739-41 рр. побудував муровану церкву, яку р. 1748 перейменовано в Катерининський манастир, підвладний безпосередньо Синайській горі. Не вважаючи на суто- грецький характер організації, київська грецька церква мала всі риси типово української трикамерної будови й характерні для українського дерев’яного будівництва три бані […]» (С. 571).

Георгіївська церква 1744–52 років. Автор – Ф.Ернст: «У церкві – художній іконостас середини XVIII століття з цікавою золоченою різьбою на вишнево-червоному тлі. […] Надгробок [Костянтина Іпсіланті] являє собою статую жінки в античнім убранні, з білого мармуру, з бронзовим хрестом та келіхом у руках, за нею – рід труни, обробленої в античних формах […] » (С. 292-293).

Всехсвятська церква на горі Щекавиці 1782 року. Автори – В.Базилевич та Ф.Ернст: «Близько р. 1772 на горі виникло кладовище, р. 1782 збудовано Всесвятську церкву; дзвіниця – 1809 р. На Щекавиці є могили представників київського магістрату: кількох війтів, серед них останнього війта Кисилівського, членів магістрату та найзаможніших міщан – Балабух, Лакерд, Барських, Митюків, Войтенків, Романовських тощо» (С. 637).

Не по всіх пам’ятках автори торжествували перемогу. Статей про знищені невдовзі церкву святих Костянтина і Єлени (1730-х років) та Петропавлівську церкву на Куренівці (1759) у провіднику не виявилось. Не скрізь знаходимо належне трактування. Наприклад, у статті «Музей України (збірка П. П. Потоцького)» дещо слабкодухий автор написав: «Допіру лиш як настала Жовтнева Революція й простелився перед УСРР вільний шлях до соціялістичного розвитку, П.П.Потоцький зміг здійснити своє давнє бажання і подарував цю збірку Радянській Україні в особі НКО УСРР» (С. 533). Але всі все бачили й усі все розуміли. 1930 року кращої книжки зробити «в цій країні» було неможливо. У роки перестройки і перші часи нинішньої незалежності перевидання цієї праці також було б вищою мірою на часі. Були й розмови про це, виникали певні домовленості, але домогтися другого видання за 18 років ніби незалежна Україна не спромоглася. І знову – всі все розуміють. Спасибі кожному, хто докладає своїх рук, аби книжка вийшла сьогодні.

Коротше кажучи, наведені вище тексти належать здебільшого Федорові Ернсту. Вони документують невдовзі після того зруйновані київські святині, причому характер аналізу стверджує, що вчений працював не з давнішими світлинами, як це можливо тепер, а в натурі. Як центральну постать старої України вчений інтерпретував гетьмана Івана Мазепу [1105].

Виписки потверджують загальне враження: в Ернстовій інтерпретації мазепинський Київ відрізняється від наших сьогоднішіх уявлень про столицю України, адже вершинні досягнення тодішнього будівництва у 1930-ті роки большевики знищили [1106]. Це й справді «Київ, якого немає». Не без задньої думки ініціатори нинішнього капітального видання «Звід пам’яток історії та культури України. Київ» не знайшли форми, щоб представити пам’ятки історії та культури, яких не стало. Можна висловити й інші зауваження [1107].

І все-таки про старий, випробуваний практикою провідник. Розповідаючи про загальноєвропейський стиль барокко, що зайшов в Україну із Заходу, Ернстів побратим Василь Базилевич оповів, що з католицьких костьолів і замків цей стиль перейшов і в церковне будівництво православних, набравши тут і національного забарвлення. Ось що сказано дослівно у провіднику по українській столиці, – звичайна річ, на підставі фахових студій Ернста:

«Найкращі його зразки це величезні муровані церкви, споруджені в Києві коштами Мазепи. Це «Великий Микола», пізніше військовий собор на Печерському і подібна до нього головна церква Братського манастиря на Подолі. Їх збудовано у 1690-х р.р. російським майстром Осипом Старцевим за вказівками гетьмана» [1108].

Краще не скажеш і сьогодні.

Ще не віддрукували тираж (передмову датовано груднем 1930 року), українському історикові мистецтва зі щиро українським прізвищем ЕРНСТ довелось платити за рахунком. 19 вересня 1930 року заступник завідуючого сектором науки Наркомосу Клим Коник підписав розпорядження про зняття його з посади крайового інспектора.

Капітальну працю, у якій упорядник скоординував зусилля провідних фахівців свого часу, творилось в умовах прицільного терору. У вузькому сенсі, щодо конкретно цієї книжки головним погромником виступив аґент НКВД „професор” Сергій Львович [1109], автор єдиної рецензії на провідник по Києву, що вийшла у виданні «Войовничий безвірник» 21 грудня 1931 року. Виходячи з настанови, що „це видається „Провідник” для попівського Києва, а не для пролетарського”, він оголошував, що „Будинок „філософа” Новицького в книзі займає більше місця, ніж усі сталінські заводи вкупі”. Професійний донощик, Львович твердив:

„Не такий потрібен провідник київському пролетаріятові. Нам потрібні провідники по Києву для того, щоб висвітлити ганебну ролю Києва, його попів, його художників, його учбових закладів у минулому, коли Київ був справді релігійним, чорносотенним агітпунктом всесвітнього значення. […] Нам потрібні марксистські, безвірницькі провідники по Києву, щоб остаточно добити рештки релігійности серед трудящих, показавши гидоту київських „святинь” та підсилити серед трудящих ентузіязм соціялістичного будівництва” [1110].

Після таких відверто сатанинських настанов лишалось лише півкроку до практичних дій.

Уже цитований вище Ернстів щоденник містить попросту сенсаційний запис від пізнішої дати – 26 січня 1933 року. Тут зафіксовано, що власне збиралася чинити влада з пам’ятками Нижнього міста, конкретно садибою колишнього Братського монастиря. Залишеного напризволяще, Подолу не захищав жоден заповідник: “Засідання у проектно-планувальному відділі комгоспу з приводу реконструкції Червоної площі на Подолі (проект знесення старого й нового корпусів [духовної] академії з дзвіницею, гостиного двору, контрактового будинку і т.д.)” (Арк. 108 зв.). Якби протокол цього засідання зберігся, ми довідалися б із нього, які прийоми маскування, які псевдоніми застосовувалися. Темою засідання був, як бачимо, не погром, не розбій, не нищення українських святинь. Ні – проводилась “РЕКОНСТРУКЦІЯ Червоної площі”, замислена, ясна річ, для благоустрою Подолу в інтересах пролетаріату. Тим простіше було це зробити 1933 року – в умовах голоду, коли людність була паралізована жахом. Але жоден протокол не підкреслив би, не звернув нашу спеціальну увагу, як це зробив Ернст у щоденнику, що й цього маскування з темою комгоспівського засідання начальству здалося не досить. Ернст записав для пам’яті, що скликали його не аби-коли, а ще й на вихідний день. Замість осереддя православної науки й культури влада збиралася зробити на Подолі порожній плац. Як писав Лев Шестов, – щоб людина гола лишилась на голій землі.

Провідник по Києву опинився у спецфондах [1111], де вони були організовані. По інших бібліотеках їх нищили.

З архівом Ернста я працював десь із кінця шістдесятих років. 2007 року мені довелось перебрати по папірцю увесь архів Федора Людвіґовича, крім відсутніх того року на місці одиниць зберігання 97, 98, 102. Пощастило переатрибутувати деякі документи, зробити різні спостереження. Сорок років тому, коли фонд описували, це було теж, мабуть, ще неможливо. Дуже часто, працюючи над тим чи іншим текстом, Ернст використовував звороти своїх давніх праць, серед них машинопис провідника, де видно правку літературного редактора. Виявилося, що, опрацьовуючи його, увесь 800-сторінковий текст перестудіював його багаторічний товариш – Микола Зеров, літературознавець, перекладач і поет-неокласик [1112]. Майже однолітки, у 1917-20 роках вони належали до гуртка друзів Георгія Нарбута й зустрічались у його гостинному помешканні на Георгіївському провулку [1113]. У праці 1926 року Ф.Ернст із замилуванням розповів про вечірку 27 березня 1920, на якій були присутні Георгій Нарбут, Микола Зеров, Павло Тичина, Вадим Модзалевський. Це був ювілей Сергія Єфремова [1114]. Зеров прорецензував перший рік журналу «Наше минуле» за 1918 рік, редакція якого розташувалась у тій самій Нарбутовій квартирі на Георгіївському провулку [1115]. Збереглися два листи Миколи Зерова до Ернста, з яких опубліковано один, легший для відтворення, – від 29 травня 1922 року [1116]. Віктор Петров і Наталя Василенко-Полонська у спогадах про Зерова згадували про Ернста – про їхнє одночасне захоплення барокко у 1910-ті роки та спільну дільність у Біографічній комісії ВУАН часів Михайла Могилянського [1117].

Розуміючи, що Зеров простудіював текст Ернстового провідника, ми можемо виявити ремінісценції Ернстових описів київських споруд у зеровському сонеті “Чистий четвер”. Його вперше опубліковано в осінній книжці журналу “Життя й революція” за 1933 рік, щоправда, без двох перших і трьох останніх рядків.

Свічки і теплий чад. З високих хор

Лунає спів туги і безнадії,

Навколо нас – кати і кустодії,

Синедріон, і кесар, і претор.

Це долі нашої смутний узор,

Це нам пересторогу півень піє,

Для нас на дворищі багаття тліє

І слуг гуде архиєрейський хор.

І темний круг євангельських історій

Звучить як низка тонких алегорій

Про наші підлі і скупі часи.

А за вікном, на цвинтарі, в притворі

Пташиний спів, дитячі голоси

І в вогкому повітрі вогкі зорі.

Згадуючи, що Миколу Зерова було розстріляно в урочищі Сандормох 3 листопада 1937, а Ернста розстріляли 28 жовтня 1942 року в Уфі [1118], для повноти картини додам, що було розстріляно Озерського, Коника, Львовича й інших, не найсвітліших персонажів цієї розповіді.

Примітки

1080. Київ: Провідник / За ред. Федора Ернста. К.: ВУАН, Комітет святкування 10-тирічного ювілею ВУАН, 1930. 797, [3] с., 2 плани.

1081. Полонська-Василенко Наталя Дмитрівна (31 січня / 13 лютого 1884, Харків — 8 червня 1973, Дормштадт, Німеччина, похов. в м. Новий Ульм). Постання Української академії наук // Полонська-Василенко Н. Українська Академія Наук: Нарис історії, Ч. І: 1918-1930. Мюнхен: Ін-т для вивчення історії та культури СССР, 1955. С. 9-16.

1082. Див. реф. 927

1083. Наддніпрянець Вол. [Лобуцький Володимир Карлович (28 квітня 1908, Київ – 15 липня 1973, Гадамар?, Німеччина)]. Українські націонал-комуністи: Їх роля у визвольній війні України 1917-1956 рр. [Вид. 2]. Нью-Йорк; Торонто; Сидней, 1983. С. 20, 24, 47, 97-102; Солдатенко В.Ф. Незламний: Життя і смерть Миколи Скрипника. К.: Пошуково-видав. агенство “Книга пам’яті України”, 2002. 352 с.: іл.

1084. Кульчицький С., Павленко Ю., Руда С., Храмов Ю. Історія Національної академії наук України в суспільно-політичному контексті 1918-1998. К.: Фенікс, 2000. С. 161-165.

1085. Єфремов Сергій Олександрович (18 жовтня 1876, с. Пальчик Звенигородського пов. Київ. губ. – 31 березня 1939, м.Ярославль). Щоденники, 1923-1929. К.: Рада, 1997. С. 577.

1086. Там само. С. 586.

1087. Деятели революционного движения в России: Биобиблиогр. словарь. Т. 3. Восьмидесятые годы. Вып. 2: Г – З. М.: Изд-во Всесоюзн. о-ва полит. каторжан и ссыльно-поселенцев, Вып. 2. 1934. Ствп. 1446-47.

1088. Єфремов С. Щоденники. С. 761. Допитаний для його реабілітації як свідок, професор Андрій Ємченко 1957 року розповів про Левитського:

«Как уполномоченный Главнауки, он принимал участие в организации Академии наук УССР. По его инициативе был приглашен в Украинскую Академию и был избран первым президентом Академии академик Заболотный. Когда этот с мировым именем ученый, академик Заболотный умер [15 грудня 1929], то т. Левицкий (sic) организовал делегацию к проф. А.А.Богомольцу в Саратов. А.А. дал согласие работать в Академии, был избран президентом, затем членом Верховного Совета и был Героем социалистического труда. До смерти он был президентом АН УССР» (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 40541 ФП / кор. 485. Арк. 160 зв.).

1089. Постанова комісії чистки парторганізації ВУАН // За Рад. Академію. 1933. Серпень. № 16 (52). С. 2.

1090. Серков Андрей Иванович. Русское масонство, 1731-2000: Энц. словарь. М.: РОССПЭН, 2001. С. 421; Білокінь С. Масони і Україна: Міркування з приводу проблеми й дотичної літератури // Пам'ятки України. 2002. № 2. С. 181-207: 15 іл.

1091. ЦДАГО України. № 39829 ФП / кор. 466. Том 1. Арк. 183.

1092. Історія Національної Академії Наук України, 1924-1928: Документи і матеріали. К.: НБУВ, 1998. С. 484-485.

1093. Там само. С. 485.

1094. Там само. С. 486.

1095. Солженицын Александр Исаевич (нар. 11 грудня 1918, Кісловодськ – 2008, Москва). Двести лет вместе. Ч. ІІ. М.: Русский путь, 2002. С. 271 (= Исследования новейшей русской истории, [Том] 8).

1096. Весь Киев в кармане. К.: Книжник, [1918]. С. [35].

1097. Киевское общество самопомощи трудовой интеллигенции // Киевлянин. 1917. 4 октября. № 231. С. 3; Толочко Леся. Історія утворення майдану І.Франка у Києві // Київська старовина. 2001. Листопад-грудень. № 6 (342). С. 179.

1098. Искусство и древности Киева // Киевлянин. 1918. 14 января. № 11. С. 3. Шп. 1. Див.: ІМФЕ ім. М.Т.Рильського. Ф. 13-1. Од. зб. 6. Арк. 1 зв.; Од. зб. 171. Пор.: Лекції по історії українського мистецтва // Відродженнє. Відень, 1918. 5 мая / 22 цвітня. Ч. 17. С. 5. Шп. 1.

1099. Искусство и древности Киева // Куранты. 1918. Май. № 1. С. 3 обкл.; [Ернст Федір.] Товариство студіювання мистецтв. С. 140.

1100. ІМФЕ ім. М.Т.Рильського. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 1, 4; Од. зб. 6. Арк. 1 зв. Життєпис і реєстр наукових праць Ф.Л.Ернста. С. 92; Студіювання старовини // Наше минуле.1918. Вересень-жовтень. № 3. C. 213.

1101. Вялова С.О. К творческой биографии профессора И.М.Гревса // Из истории рукописных и старопечатных собраний: Исследования; Обзоры; Публикации. Ленинград, 1979. С. 123.

1102. Білокінь С. Соціальна революція в СРСР і пам'ятки Золотоверхого Києва // Пам'ятки України. 2004. Ч. 2 (143). С. 96-106.

1103. Базилевич Василь Митрофанович (31 грудня 1892 / 12 січня 1893, м. Київ – грудень 1942, м. Таганрог, Росія). Старе місто // Київ: Провідник / За ред. Ф.Ернста. К.: ВУАН, 1930. С. 282.

1104. Нестуля Олексій Олексійович (нар. 25 березня 1957). Доля церковної старовини в Україні, 1917–1941 рр. Ч. 2. К., 1995. С. 85-86.

1105. Білокінь С. Ф.Ернст про гетьмана І.Мазепу як центральну постать старої України // Батуринські читання 2007: Зб. наук. праць. Ніжин: Аспект-поліграф, 2007. С. 18-33.

1106. Див. реф. 384

1107. Рябчий Іван. Відродження української історичної науки / Інтерв'ю в кабінеті Сергія Білоконя // Хроніка 2000. Вип. 59. К., 2007. С. 3-22.

1108. Київ: Провідник / За ред. Федора Ернста. К.: ВУАН, 1930. С. 74.

1109. Львович (Тутковський; псевдо «Орел») Сергій Павлович (1898, Київ – 18 листопада 1937), за фахом викладач діалектичного матеріалізму.

Син геолога. Лівий есер (1917-19, член київського міського комітету), боротьбист (1919-20), член КП(б)У (1920-34). Викладав діалектичний матеріалізм у Київському державному університеті, комуністичному університеті ім. Косіора та педагогічному інституті. Активіст Спілки войовничих безвірників. З 1930-го або й раніше і до 1932 почав працювати у Музейному містечку – заступником директора з наукової частини (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 32754 ФП / кор. 259. Арк. 18). Відома мемуаристка Надія Володимирівна Геппенер-Лінка згадала про Львовича так:

«Сергей Львович – худосочный, болезненный молодой человек, с некрасивым лицом явно семитического типа, очень мало подходил своей внешностью к выступлениям против православного духовенства. Он, кажется, окончил философское отделение исторического факультета, был знаком с историей религии и фанатически верил в огромное значение антирелигиозной пропаганды. Это был человек, честно преданный своему делу, но весьма ограниченный и примитивный в своих суждениях о религии, совершенно не понимавший ее огромной роли в истории человечества» (Геппенер Н.В. Спогади про Всеукраїнське музейне містечко 1929-1939 рр. // Лаврський альманах: Зб. наукових праць. Вип. 11. К., 2003. С.153, 172).

Зображений на недатованому фото під час рейду президії Спілки войовничих безвірників до Києво-Печерської Лаври, під час якого поставлено вимогу знищити привезений до Музейного містечка стародавній іконостас із с.Шпитьок Київської обл. (Явдась М. Українська Автокефальна Православна Церква. Мюнхен; Інгольштадт, 1956. С. 133-134). Восени 1934 під час чистки виключений з партії. Ув'язнений 20 вересня 1937 (постанова прокурора на арешт – від 4 жовтня, ордер виписано 7 жовтня, перший протокол допиту датується 22 вересня). У справі з його обвинуваченням збереглися три протоколи допитів – 22 вересня, 28 жовтня та 12 листопада 1937.

Під час слідства зізнався, що в ролі таємного співробітника НКВД (з 1935, псевдонім "Орел") систематично дезінформував органи НКВД, "представляя преувеличенные и дутые сведения, часто выдавая свои предположения за действительные факты". Так, 1937 вигадав існування у Києві й Одесі контрреволюційної організації "Избирательный блок". Подав до НКВД вигадані відомості про існування у Дніпропетровську й Донбасі шкідницької організації "Інженерська партія", а в Києві – "Партизанського центру" та "Народної партії", якої фактично не існувало. Брав участь у розробці групи Нирчука-Мухина (агентурна справа "Об"единение"). У свою чергу як троцькіста його оскаржили Левіт, Мейлахс, Нирчук, Самойлович, Шабліовський та ін. На "закритому судовому засіданні" виїзної сесії військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням Орлова 17 листопада 1937 винним себе визнав. Розстріляний. 5 вересня 1957 військовий прокурор відділу ГВП Степаненко констатував:

"[…] только по его т.н. донесениям были арестованы, а затем расстреляны ни в чем не повинные советские граждане Можар В.И., Дубинский И.М., Степанов Г.И., Павлюкевич Н.К., Таск Е.Я. […] Кроме того, установлено, что донесения Львовича (наряду с такими же вымышленными донесениями других секретных сотрудников) явились причиной ареста и осуждения к расстрелу и ряда других невиновных советских граждан и в частности Нырчука М.А., Билярчика Н.В., Самойловича Г.Ф., Мухина Н.И. и других (всего по этому делу было осуждено к расстрелу 37 человек), которые в то же время по делу Львовича проходят как его соучастники, а Нырчук, помимо этого, как его "вербовщик" в антисоветскую организацию".

Клопотання його удови Р.Б.Малинської щодо перегляду справи було залишено без задоволення (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 32754 ФП / кор. 259. Арк. 18; № 57955 ФП / кор. 1442. Арк. 156-166; № 58872 ФП. Том 2 / кор. 1498. Арк. 34, 41). – Дж.: ЦДАГО України. № 32754 ФП / кор. 259. Арк. 18; № 57955 ФП / кор. 1442. Том 5. Арк. 156-166; № 58872 ФП / кор. 1498. Том 2. Арк. 34, 41; Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр. К., 1999. С. 326.

1110. Львович С., Проф. Прорив на ідеологічному фронті // Войовничий безвірник. 1931. 21 грудня. № 36.

1111. Зведений покажчик застарілих видань, що не підлягають використанню в бібліотеках громадського користування та книготорговельній сітці. Х.: Вид-во Книжкової палати УРСР, 1954. С. 164. ДСП.

1112. ІМФЕ ім. М.Т.Рильського. Ф. 13. Од. зб. 149 а. Арк. 114 а; Од. зб. 442. Арк. 18 зв.; Од. зб. 443; Од. зб. 445. Арк. 18 зв., 29 зв., 36 зв., 82 зв. – 91 зв.

1113. Білокінь С. Сторінками загиблого «Діаріуша» // Пам'ятки України. 1998. Ч. 1 (118). С. 30-57: іл.

1114. Сімзен-Сичевський Олексій. Два будинки в Києві, де жив Т.Г.Шевченко 1859 р. // Шевченко. Річник другий. [Х.:] ДВУ, 1930. С. 330; Павловський Вадим. Українська державна Академія мистецтв // Нотатки з мистецтва. 1968. Ч. 7. С. 50; Білокінь С. Нарбут і Шевченко // Сучасність. 1989. Ч. 9 (341). С. 59-68; Світи Тараса Шевченка: Зб. статтей до 175-річчя з дня народження поета. Нью-Йорк та ін., 1991. С. 227-236 (= ЗНТШ. Том 214); Кричевський Василь Григорович (19/31 грудня 1872, с. Ворожба, тепер Лебедин. р-ну Сумськ. обл. – 15 листопада 1952, Каракас, Венесуела). Нарбут в Українській Академії мистецтв // Образотворче мистецтво. 1997. Ч. 1. С. 54-57; Ч. 2. С. 17-19: іл.

1115. Книгарь. 1919. Липень-серпень. Ч. 23-24. Стовп. 1581-1587.

1116. Зеров Микола Костьович (14 IV 1890, Зіньків Полт. губ. — 3 XI 1937, Сандармох). Українське письменство / Упор. Мик. Сулима. К.: Основи, 2003. С.1038.

1117. Домонтович Віктор (Петров Віктор Платонович; 1894 – 1969). Болотяна люкроза: З приводу „Спогадів про неоклясиків” // Безсмертні: Збірник спогадів про М.Зерова, П.Филиповича і М.Драй-Хмару. Мюнхен, 1963. С. 264; Полонська-Василенко Наталя. Київ часів М.Зерова та П.Филиповича // Там само. С. 243.

1118. Нестуля Олексій. Україна стала його долею // Репресоване краєзнавство. К.: Рідний край, 1991. С. 101-113; Шемшученко Юрій. Зигзаги долі // Культура і життя. 1991. 7 грудня. № 49 (3126). С. 6: фото.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2017 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2022

Модифіковано : 6.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.