Михайлівський Золотоверхий монастир. Рік 1933
Сергій Білокінь
Історію Михайлівського Золотоверхого монастиря у пореволюційні роки, передусім історію церковну, досі як слід не висвітлено. Писали здебільшого про останню фазу його руйнування.
Отже, 8 травня 1921 року відбулась хіротонія намісника Києво-Братського монастиря (в сані архимандрита) Алексія (Ґотовцева, 1891, Донська єпархія – 1936, Москва) у єпископа Звенигородського, вікарія Київської єпархії, з настоятельством у Михайлівському монастирі. Арештований, 1923 року він був переведений на Серпуховську кафедру [781]. У зв’язку з арештами екзарха й усіх вікаріїв 4 квітня 1923 року в управління Київською єпархією вступив єпископ Макарій (Кармазин) [782], що приїхав для цього з Умані. Його осідком був тоді Михайлівський монастир, і в нього ж оселились Владики Георгій Делієв та Сергій Куминський і часто бували Філарет Лінчевський та Афанасій Мовчанівський.
Коли в настоятеля сусіднього Софіївського собору (УАПЦ) єпископа Петра Тарнавського [783] загострилися стосунки з причтом, так що причет відмовився з ним служити, він залишив Софію. Але для того, щоб розкладати УАПЦ, у страсну п'ятницю ҐПУ дало йому персонального мандата на Михайлівський Золотоверхий монастир. Відтоді цей монастир став осередком Всеукраїнського церковного брацтва «Діяльно-Христова Церква» [784]. Тут 20-23 жовтня 1925 року під головуванням владики Петра й за участю 154 делегатів відбувся з’їзд цього братства (інша назва – «Церква працюючих») [785]. Видавався журнал «Церковне життя». У листопаді 1927 ДХЦ увійшла до УАПЦ, а її єпископи розділили долю більшості церковних ієрархів. На жаль, за всього бажання ці люди не змогли вберегти святиню.
Першим етапом руйнування Михайлівського собору була його утилізація. 2 квітня 1932 року з митрополичого будинку до Михайлівського собору було перекинуто архів [786].
Фізичне руйнування Михайлівського монастиря розпочалося трохи згодом, невдовзі після арешту Федора Людвіґовича. «Інтурист» Максиміліан Плечко, що приїхав 8 травня 1935 року, зауважив: «[…] розборку його вже почато й знято баню з дзвіниці […]» [787]. Тим часом початкові фази руйнування зафіксовано і в розглядуваному щоденнику. Запис від 2 січня 1933 року ще оптимістичний:
«Засідання в Облсекторі науки з приводу організації реставраційних робіт в Софії й Михайл.[івському] м-[онасти]рі. Утворено 4 бригади по складанню кошторису. В[в]ійшов до бригад архітектурної і по мозаїкам – малярству» (Арк. 107).
Зате нотатка від 3 січня багато сумніша:
«Перший огляд (прелімінарний) Софії й Михайл.[івського] м-[онасти]ря. Констатовано нові шкоди в Софії й жахливий стан з Михайл.[івським] м-[онасти]рем (в садку викопано траншеї, готується надбудова корпусу біля дзвіниці, в головн.[ій] церкві в добудові ховається сире м’ясо, всередині в жахливому стані накидано величезні купи архівних справ, щезли кілька шат (в тому числі роботи Равича [788]), без сумніву було кілька і постійні крадіжки). У фінвідділі вручив офіц.[ійний] папір» (Арк. 107).
19 липня 1933 року записано: «[Іван Васильович] Бондар [789] розпитував з приводу найдених ним в якомусь закутку в Софії фотографій речей золотарства (роботи, переведені Г.Ф.Красицьким і С.Д.Аршеневським влітку 1919 р.)» (Арк. 121 зв.).
Сибірська приятелька Тамари Львівни Ернст Л.Г.Шелегова 1 жовтня 1970 року написала мені докладного листа про неї. Пригадуючи її розповіді про давні часи й життя з Федором Людвіґовичем, вона розповіла зокрема таке:
„Т.Л. говорила, что одной из причин его ареста были резкие его выступления в защиту церквей от разрушения. В частности, он очень отстаивал Михайловский собор и принимал участие в спасении фресок и всего, что можно было тогда спасти”.
Коли музейники самі починали балансувати понад краєм ГУЛАГу, їхні дії втрачали узгодженість, але набирали виразної індивідуальності, так що можна визначити і позицію, і роль окремих вчених. 15 травня 1933 року Ф.Ернст записав у щоденнику:
«Екскурсія по акрополю з гідами «Інтуриста». Випадково натрапив на сцену виламування Черногубовим [790] з двома техробітниками барельєфів Михайл.[івського] м-[онасти]ря. Повідомив про це облінспектуру Охор.[они] пам.[ 'яток] культури – Антиповича, який надіслав Бондаря і Павленка [791] з пропозицією припинити, але, як потім виявилось, спільно до вечора виламали найпримітивнішим образом і перевезли до Лаври. Черногубов з палкою кидався на Вайнштейна [792], але той втік» (Арк. 114 зв. – 115).
Усунутий з Інспектури по охороні пам’яток Ф.Ернст діяв дуже активно. Ось його запис від 17 травня: “Розламано й перевезено другий барельєф до Лаври Черногубовим [793]” (Арк. 115). Можливо, Чорногубов не міг йому всього сказати (ми не знаємо їхніх стосунків), але розуміємо, що він рятував знамениті шиферні плити від нищення. Запис 1 червня:
“Ввечері засідання в Комісії охорони пам.[’яток] культури. […] питання про барельєфи Михайл.[івського] м-[онасти]ря (після дискусії виявилось, що в Лаврі їх вже монтують і через кілька день мають помістити на експозицію, а на матеріялах по перевозці єсть резолюція [Федора] Козубовського «передати до В.[сеукраїнського] М.[узейного] Г.[ородка]”)» (Арк. 116).
10 вересня 1933 року Ф.Ернст записав: «Ввечері підбирав бібліографію барельєфів Михайлівського монастиря для Козубовського (прохання Антиповича)» (Арк. 123 зв.).
Багато пізніше цей епізод пригадала Тамара Львівна. У своїх спогадах вона розповіла:
«Несколько позднее, когда Ф.Л. был уже отстранен от инспектуры, он проходил однажды мимо Михайловского монастыря, который готовили к сносу. Из ограды ломами выламывали шиферные доски. Варварское обращение с памятником возмутило Ф.Л., и он, уже не имея на это специальных полномочий, все же добился того, что доски удалили с необходимыми предосторожностями и, обернутыми в солому, перевезли на подводе в Лаврский заповедник. Рассказывая об этом дома, он с возмущением описывал всю эту сцену, когда по доскам «лупили ломами», в результате чего одна из них дала трещину».
Наведені вище нотатки наводять на роздуми. За звичайних умов дії Ф.Козубовського та М.Чорногубова виглядали б настільки експансивними й несподіваними, що межували б із прямим криміналом. Але ж не минуло багато часу, як Михайлівський Золотоверхий монастир знесли. Чи не випливає з цього, що перспектива руйнування була цілком реальна вже навесні 1933 року і що дехто з київських пам’яткоохоронців був цього свідомий? Таке припущення виглядає доволі правдоподібним.
Примітки
781. Більше року, з лютого 1926 року до квітня 1927 року він управляв Московською єпархією. Див.: Manuil (Lemeševskij), Metropolit. Die Russischen Orthodoxen Bischofe von 1893 bis 1965. Bio-Bibliographie. Teil I. Erlangen, 1979. S. 110-111; Білокінь С. Розгром київського єпархіального управління 1923 року // Київська старовина. 1999. № 1 (325). Січень-лютий. С. 101.
782. Макарій (Кармазин Григорій Якович, 1875, с. Загоряни Ушицького пов. Подільської губ. – не раніше 1937, Караґанда) – єпископ.
Син землеміра. Служив військовим священиком, потім був протоієреєм. Пострижений у мантію з іменем Макарій. Рукопокладений у ієромонахи. 1921 (1922?) висвячений у єпископа Уманського, вікарія Київської єпархії, у 1923-25 управляв останньою. 1925 призначений на єпископа Катеринославського. 1926 заарештований, висланий. 1927-28 єпископ Дніпропетровський. Учасник «мандрівного» Собору Істинно-Православної Церкви 9 березня – 8 серпня 1928. 1936 арештований у Костромі. 1937 був ще живий. Див.: Manuil (Lemesevskij), Metropolit. Die Russischen Orthodoxen Bischofe. Teil ІV. Erlangen, 1986. S. 217; Осипова И.И. «Сквозь огнь мучений и воду слез…» М.: Серебряные нити, 1998. С. 231, 262.
783. Петро (Петро Іванович Тарнавський; 26 червня 1873 – 2 вересня 1938) – єпископ УАПЦ (1923, на Другу Пречисту).
Учасник першої урочистої служби першої української парафії у Микільському соборі 9 травня 1919. Настоятель Софійського собору поруч митрополита Василя Липківського. На вимогу ҐПУ допоміг розбивати УАПЦ, утворивши нову церковну структуру. Ув'язнений 30 квітня 1938. Розстріляний (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 60655 ФП / кор. 1578. Арк. 37-38; Власовський Іван. Нарис історії Української Православної Церкви. Том IV (ХХ ст.). Ч. 1. Ню Йорк; Бавнд Брук, 1961. Пок.; Липківський Василь, Митрополит. Історія Української Православної Церкви. Розділ VII. Вінніпеґ, 1961. С. 16-17, 86, 102, 114, 131-132, 134-135). Його рідний брат тихонівський священик о. Іоанн Тарнавський (1880 – 16 січня 1938) був рукопокладений у сан священика 1905 (єп. Сильвестр у Микільському монастирі). Служив в Андріївській церкві, у 1934-35 – у Борисоглібській церкві. Ув'язнений 31 грудня 1937 року й теж розстріляний (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 65023 ФП / кор. 1837. Арк. 8, 19-20).
784. Українське Брацтво членів У.А.П.Ц. «Діяльно-Христова Церква»: Іст. нарис // Церковне життя. К., 1925. Ч. 2-3. С. 18-21. Підп.: Я.К.; Білокінь С. Православні єпархії України 1917-1941 рр. // Історико-географічні дослідження на Україні: 36. наукових праць. К.: Наукова думка, 1992. С. 116-117.
785. ЦДАВОВ України. Ф. 3984. Оп. 3. № 168. Арк. 15. Губернський з'їзд відбувся у травні. Див.: Серед українських церковників // Більшовик. К., 1925. 17 травня. № 110 (1305). С. 5.
786. Богдашина Олена, Верба Ігор. Листи Н.Д.Полонської-Василенко до О.Д.Багалій-Татарінової // Наукові записки: Зб. праць молодих вчених та аспірантів. Том 3. К., 1999. С. 504.
787. Плечко Максиміліян. Сучасний Київ: Вражіння самовидця // Наша культура. Варшава, 1935. Червень. Кн. 3. С. 186.
788. Равич Іван Андрійович (1677-1762) – за визначенням дослідника історії українського золотарства Марка Петренка, «найпопулярніший і найталановитіший український золотар» (Петренко М.З. Українське золотарство XVI-XVIII ст. К.: Наукова думка, 1970. С. 178).
789. Бондар Іван Васильович (13/26 листопада 1901, Бориспіль – 6 вересня 1984, Київ) – музейний працівник.
Походив з бідняцької родини. 1921-26 навчався в КІНО. Близько трьох років жив в одній кімнаті з Сергієм Жигалком (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 50008 ФП. Арк. 12), котрий ішов в одній справі з Мик. Зеровим. Працював 1925-27 у семінарі вищого типу з історії України при КІНО під кер. проф. Ол.Оглоблина, зробив дві доповіді з історії України часів "Континентальної системи" та збирав матеріал для теми "Укр. промисловий ринок за передреформної доби". 1927-29 працював в архівному семінарі при Київ. Центр. іст. архіві теж під кер. Оглоблина. У 1931-32 аспірант Всеукр. іст. музею. З грудня 1933 до 1935 І.Бондар завідував відділом феодалізму іст. музею. У зв'язку з його закриттям 20 грудня 1935 Бондар уже – науковий співробітник Центр. іст. музею (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 33050 ФП / кор. 285. Арк. 84-85), потім його директор.
Див.: ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 43983 ФП / кор. 641. Арк. 142;
Верба Ігор. Науково-педагогічна діяльність Олександра Оглоблина, 1920-і роки // Архівознавство; Археографія; Джерелознавство: Міжвідомчий збірник наукових праць. Вип. 3. К., 2001. С. 401, 403, 407, 409, 416, 419;
Суховарова-Жорнова Олена Борисівна. Географія походження та придбання портретів Національного музею історії України // Історико-географічні дослідження в Україні: Збірка наукових праць. Число 5. К., 2001. С. 254;
Полюшко Г.В. Втрачені скарби Лаврського музею. С. 17. Копії з кількох документів Б. одержано від його дочки О.І.Селіваненко, за що висловлюю їй щиру вдячність.
790. Чорногубов Микола Миколайович (17 березня 1873, Чухлома Костромської губ. – 21 жовтня 1941, Київ) – музейник.
У 1902-17 роках старший вчений консерватор Третьяковської галереї у Москві, згодом до 1930 року охороняв збірки Харитоненків у Наталівці. Був репресований. Звільнений. Загинув за нез'ясованих обставин у Лаврі за німців. У повідомленні про його похорон, а тоді після повернення большевиків було надруковано протилежні за змістом звістки – перший раз, що його вбили совєцькі партизани, другий – що це були німці. Перепохований 26 червня 1943 року.
Див.: Похорон М.М.Чорногубова // Нове українське слово. 1943. 1 липня. № 152 (470). С. 4; Пробоєм. Прага, 1943. Кн. 10 (123). С. 608;
Чорногубова К. Життя і смерть М.М.Чорногубова // Україна. 1944. № 10. С. 34-36;
Дубина К. 778 трагічних днів Києва. К., 1945. С. 50, 52;
Валентин Серов в воспоминаниях, дневниках и переписке современников. Л.: Художник РСФСР, 1971, Том 1. С. 273, 303; Том 2. С. 341;
Хто ж він, Чорногубов? // Пам’ятки України. 1990. Ч. 1. С. 8;
Короткий В.А. К.Є.Антипович // ЕСУ. Том І. С. 552.
791. Павленко Михайло Степанович (1895, Суми – 7 квітня 1942) – мистецтвознавець.
Як стипендіат Сумського земства навчався у Харківській художній школі (закінчив 1917). Наприкінці літа 1918 вступив до Української державної Академії мистецтв. Узяв участь у повстанні проти гетьмана. Приєднався до боротьбистів-незалежників. Бажаючи пов'язати їх круговою порукою, большевики доручали їм «мокрі» справи. У Миргороді на початку 1919 за постановою повітового ревкому був членом особливої комісії «по розвантаженню тюрми від контрреволюціонерів». Перебував в отамана Омеляна Волоха (1886-1937). Відновившись у Київському художньому інституті (спадкоємець УДАМ; 1922), навчався у майстерні В.Кричевського. Закінчив інститут 1925. З 1925 викладав у КХІ історію укр. мистецтва (Мистецько-технічний ВИШ: Зб. КХІ. Вип. 1. К., 1928. С. 25). Захистив промоцію при Харківській катедрі історії української культури. Завідував художнім відділом Київської картинної галереї. Науковий співробітник київської інспектури охорони пам'яток культури. Ув'язнений 1 квітня 1934. Висланий на північ на три роки. Там ув'язнений вдруге. Розстріляний. Див.: ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 58876 ФП / кор.1498.
792. Вайнштейн Марко Григорович (20 серпня 1894, м. Конотоп – 1952, Москва) – музейник.
Голова Спілки безвірників Чернігівщини Щербатов звинуватив його "в прикритті релігії охороною пам'яток". 13 липня 1929 йому написав свого останнього перед арештом листа С.Єфремов (Єфремов С. Щоденники (1997). С. 778). Ставав на захист православних церков. Безуспішно протестував проти намірів "Металлолома" утилізувати церковні дзвони (Арустам'ян Жанна Гр. До питання атрибуції фрагмента бронзового дзвону // Український музей. К., 2003. С. 149-151). Завідував реставраційною майстернею Всеукраїнського музейного містечка. У штатному розкладі ВМГ (Києво-Печерська Лавра), датованому 15 квітня 1933, значиться як науковець першої категорії Музею історії релігії зі ставкою 250 карб. (Гришин Ан. Відомості про співробітників Заповідника. С. 50). У червні 1933 у Київській секції наукових робітників виникла потреба обстежити Всеукраїнський історичний музей. 21 червня 1933 Ф.Ернст занотував: „З 3-х до 5-ти бригада по обслідуванню Музею від С.Н.Р. (Баранович і Вайнштейн) – давав пояснення по Шевченковій залі” (Арк. 118 зв.).
Тв.: Чернігівський державний музей // Український музей. Зб. 1. К., 1927. С. 250-251.
Дж.: Наука и научные работники СССР. Часть VІ: Без Москвы и Ленинграда. Лгр., 1928. С. 54;
Акуленко В.І. Охорона пам'яток. С.128;
Нестуля О.О. Доля церковної старовини в Україні, 1917-1941 рр. К., 1995. Ч. 1. С. 168-169, 203, 224, 241-243; Ч. 2. С. 17-18, 85, 118-119, 121, 129;
Пам’ятки України. 2001. Ч. 4 (133). С.105. Фото: Віра. Bayonne, NJ, USA. 2003. Квітень-червень. Ч. 2 (110). С. 19.
793. За кілька місяців, 12 жовтня 1933 року Ф.Ернст записав: «Зранку у акад. Новицького по справах кабінету [українського мистецтва], виявилось, що вже частина культових речей знята зі стін і передана через Черногубова до В[сеукраїнського] М[узейного] Г[ородка]» (Арк. 127).