Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Personalia / В обороні української спадщини: історик мистецтва Федір Ернст / Музей мистецтв ВУАН

В обороні української спадщини:
історик мистецтва Федір Ернст

Музей мистецтв ВУАН

Сергій Білокінь

У 1923–24 роках Федір Ернст працював членом Комітету Музею мистецтв ВУАН (Музею мистецтв ім. Богдана і Варвари Ханенків). Його стосунки з цим музеєм пов’язувалися з іншим видатним гуманітарієм того часу.

У численних щоденникових записах фіґурує видатний український мистецтвознавець та археолог Микола Омелянович Макаренко [478]. В анналах української культури його ім’я назавжди збережеться як ім’я вченого, що відстоював від зруйнування Михайлівський Золотоверхий собор у Києві. Розстріляли його в Новосибірську. Коли київський Золотоверхий Михайлівський собор відбудували, на монастирській стіні було встановлено меморіальну дошку з Макаренковим погруддям.

Як відомо, вперше він був заарештований у грудні 1924 року у зв'язку з загальносоюзною операцією 1925 року з опанування музеїв, коли большевики арештували славного Дмитра Яворницького, директора Полтавського музею Михайла Рудинського [479], директора Одеського археологічного музею Сергія Дложевського [480], директора Лівадійських палаців-музеїв Миколу Тихого [481], фундатора Ялтинської картинної галереї Корнєєва [482]. Було зміщено з посад директора Всеукраїнського історичного музею ім. Шевченка Миколу Біляшівського, а також Валентина Шугаєвського [483]. Невдовзі, після самогубства Щербаківського, яке він тяжко пережив, Сергій Єфремов записав у щоденнику під 8 червня 1927 року, що Данило Михайлович кинув совєцькій системі важке звинувачення: “Це та система, що вигнала Біляшівського з музею й посадила Винницького, нетямущого хлопчака […]” [484].

Макаренка тероризували кілька років, і Ернст, що мав високий авторитет фахівця навіть для тогочасної влади, давав безсторонні свідчення. 4 лютого 1927 року Ернст записав: “З 12 год. до 2 експертиза в Ханенківському музеї, за викликом судового слідчого, в справі Макаренка” (Арк. 31 зв.). 22 лютого: “З 10-ї до 2-ї експертиза в Музеї Ханенків в справі Макаренка” (Арк. 34). 25 лютого: “Експертиза в Ханенківськім музеї з 10 до 2-ї” (Арк. 34). 1 березня: “Експертиза в Музеї Ханенків з 10 до 3” (Арк. 34 зв.). 4 березня: “Експертиза в Музеї Ханенків 11-3” (Арк. 35). 7 березня 1927 року щоденник задокументував доказ їхніх дальших товариських відносин: “У Макаренка оглянув фотографії, привезені ним з Миколаїва, портретів Гольпайна” (Арк. 35 зв.). У ті місяці Федір Ернст завершував дослідження про портретиста Гольпайна [485], і Макаренківські матеріали й поради стали йому в пригоді. 9 березня: “В Ханенківськім музеї в справі підпису акта, розмова з Харко (з Москви)” (Там само). 10 березня: “Підписав і передав до Ханенківського музею акт експертизи речей в зв’язку зі справою Макаренка” (Арк. 36). Нарешті, 21 квітня цей цикл записів завершився останньою нотаткою: “В Окрсуді здобував гроші за експертизу Ханенківського музею (не здобув)” (Арк. 41 зв.).

„Макаренківський” чи „ханенківський” цикл нотаток завершує запис, що стосується Миколи Григоровича Рєпніна-Волконського (1778-1845) і Миколи Омеляновича Макаренка. Ідеться про того самого малоросійського генерал-губернатора (1816-34), що опікувався Шевченком і приймав його в себе, а його дочка Варвара була в поета закохана. У ту далеку добу люди жили ідеалами. У січні 1845 року Варвара Миколаївна писала йому:

„Мой добрый и грустный певец, выплачьте песню в память человека, которого Вы так умели уважать и любить! Моего доброго отца нет уже между нами! После долговременной и тяжелой болезни, изнуренный ужасными страданиями, он отдал душу свою Богу 7-го января. Вы поймете пустоту Яготина. Я начала было писать с дороги в Прилуку, куда мы повезли священные останки его, т.е. в Густынский монастырь [486]. Это было его желание: там возобновляются церкви, и одну хочет маменька возобновить над ним” [487].

Минули роки. 1927 року під час археологічних робіт потонув і був у Густині похований син Макаренка, якого звали скорочено Ор (офіційно Орест). В.Киркевич розповів:

„Могила юноши сохранилась под трапезной монастыря среди захоронений представителей именитого рода Репниных. Мне довелось побывать там, когда там был филиал вроде дома престарелых. Тогда по подземелью среди захоронений представителей княжеского рода Репниных, куч мусора и гор промозглой картошки безучастно бродили полуживые тени обитательниц бывшей монастырской обители. В 9-й погребальной камере мы с профессором Белодидом на стене прочитали: «Орест Макаренко. 1910-1927” [488].

18 березня 1932 року Федір Людвіґович записав у щоденнику:

“Був Макаренко, розповів про одержання листа від селькора з Прилуки про те, що якийсь зав. дитбудинком викинув з склепа в кол. Густинському [Троїцькому] манастирі поховання М.Г.Рєпніна, очевидно, ограбувавши його перед тим. Порадив йому негайно сповістити про це Наркомос” (Арк. 95 зв.).

Рєпнін помер 7 січня 1845 року в Яготині [489], а за сторіччя (трохи менше) “грядущий хам” (Дм.Мережковський) осквернив навіть саму його могилу.

Примітки

478. Макаренко Микола Омелянович (4 лютого 1877, с.Москалівка Ромен. пов. Полт. губ. – 4 січня 1938, Новосибірськ) – мистецтвознавець, археолог.

Син священика. Закінчив худ. школу барона Штиглиця у СПб. за 1 розрядом (1905) та СПб. археол. ін-т (1902). Пом. хранителя Імп. Ермітажу (1902-1919). У 1902-19 провадив розкопки в Новгородській, Полтавській, Катеринославській, Харківській, Херсонській губ. Статті про укр. старовину в журн. “Старые годы». Член ради з влаштування виставки “Ломоносов и Елизаветинское время” (1912). Голова секції мистецтв Укр. наук. т-ва (з 30 травня 1919). Директор Музею Б.І. та В.М.Ханенків (1920-24).

Вперше був заарештований у грудні 1924. У протоколі ч. 204 Спільного Зібрання УАН від 29 грудня 1924 року зазначено: "Прийнято до відома, що викликаний на сьогоднішнє Спільне Зібрання б. директор Музея ім.Ханенків М.Макаренко не міг прибути й зробити доповідь через те, що його з наказу слідчої власти заарештовано" (НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. Ф. І. №№ 26314-15. Арк. 1). Проф. історії укр. мистецтва КХІ (1927).

За протест проти руйнування Михайлівського монастиря й проти плану руйнування Св. Софії 26 квітня 1934 ув'язнений, засланий до Казані, де він викладав у художньому технікумі. 24 квітня 1936 знову арештований в Уфі. Відправлений до Томської виправної трудової колонії, де був знову ув’язнений 15 грудня 1937. Місцева трійка визначила йому розстріл. Вирок виконано у Новосибірську.

Його довго не реабілітували. Архів не зберігся, рештки – у Наук. архіві Інституту археології (Ф. 21 – 6 од. зб.).

Тв.: Памятники украинского искусства XVIII века. СПб., 1908 (відбитка з журн. “Зодчий”, 1908);

З артистичної спадщини Шевченка // Шевченківський збірник. Т. 1. СПб., 1914. С. 120-126;

Школа Имп. Общества поощрения художеств, 1839-1914. Пг., 1914;

Музей мистецтв б. ім. Б.І. та В.М. Ханенків УАН. Х., 1924. 143 с.;

Чернигівський Спас: Археологічні досліди р. 1923 // ЗІФВ УАН. Кн. ХХ. 1928. С. 1-80: іл (окремо: К., 1929);

Маріюпільський могильник. К., 1933. 152 с.

Дж.: Павловский И.Ф. Первое дополнение к Краткому биографическому словарю. Полтава, 1913. С. 26-28;

Имп. Московское археологическое общество в первое пятидесятилетие его существования. Т. 2. М., 1915;

Miller M. Archaeology in the U.S.S.R. (1956). P. 9, 34, 54, 69, 89, 102-103, 169, 178;

Цвейбель Д. М.О.Макаренко // УІЖ. 1970. № 8;

Бурко Демид (1894-1989). Професор Микола Макаренко // Бурко Д. Українська Автокефальна Православна Церква. Саут-Бавнд-Брук, 1988. С. 381-386;

Білодід Олесь, Киркевич Віктор. Дорога до храму мудрості // Україна. 1988. 14 лютого. № 7 (1619). С. 11-14;

Їх же. Довга дорога до храму мудрості // Репресоване «відродження» / Упорядники О.І.Сидоренко, Д.В.Табачник. К.: Україна. 1993. С. 212-227;

Звагельський В.Б. Дослідник історії України М.Макаренко // Питання археології Сумщини: Матеріали науково-практичної конференції "Проблеми вивчення і охорони пам’яток археології Сумщини". Суми, 1990. С. 21-33;

Його ж. Невтомний у праці // Репресоване краєзнавство. К.: Рідний край, 1991. С. 161-167;

Макаренко Д.Є. Микола Омелянович Макаренко. К.: Наукова думка, 1992. 166 с.;

Ситник Анатолій. “Провина” страченого – причетність до Музею Реріха // З архівів ВУЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ. 1994. № 1. С. 189-191;

Куріло О. Нариси розвитку археології (2002). С. 172-174.

479. Рудинський Михайло Якович (2 жовтня 1887, Охтирка – 23 липня 1958, Київ) – археолог.

Керівник Пед. бюра Полт. губ. земства. Переклав першу частину „Пісні про Нібелюнґів” п.н. „Зіґфрід” (Полтава, 1919). Видав „розбірну хрестоматію” (дві в'язки по 10-11 та 15-16 брошур) „Віночок”, читанку „Ясні зорі” (4 вип.) тощо. Працював у Полт. науковому при ВУАН т-ві, був директором укр. гімназії. Вперше ув'язнений 1921 разом із сестрою Євгенією, К.Мощенком, В.Щепотьєвим, Ів. Марченком, Ів. Приймою та ін. (Соловей Дм. Розгром Полтави. Вінніпеґ, 1974. С. 103, 107, 130-133, 144-145, 152, 175), – звільнені за втручанням В.Короленка. Восени 1924 після відповідної перевірки М.Рудинського було вирішено «снять с работы как не сумевшего исполнить те задания, которые были даны Советской властью пролетарскому музею». Знову ув'язнений у березні 1934. Одержав 3 роки заслання, але відбув майже десять. Провадив розкопки на „Кам'яній могилі”. Архів – у Наук. архіві Інституту археології (Ф. 30 – 127 од. зб.).

Тв.: З приводу годинника роботи Томірової в картинній галереї Полтавського музею // Укр. музей. 1927. Зб. 1. С. 121-125;

Археологічні збірки Полтавського музею // Збірник / Полт. музей. 1928. Т. 1. С. 29-62;

Кам'яна могила. К.: Вид-во АН УРСР, 1961. 140 с.

Дж.: ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 65995 ФП / кор. 1890;

Шовкопляс И.Г. М.Я.Рудинский // КСИА АН УССР. Вып. 8. 1959. С. 175-178;

Пастернак Яр. Археологія Україна. Торонто, 1961. Пок.;

Рудинская Е.Я., Рудинская М.Я. Археолог М.Я.Рудинский // Краевед. зап. / Ахтыр. краевед. музей. Вып. 3. 1962. С. 82-89;

Ротач П. „Усе, що взяв у дорогу” // Пам'ятки України. 1988. № 3. С. 21-22;

Аббасов А.М. Роль Губкописа в создании краеведческих музеев Полтавщины // 100-річчя Полтавського краєзнавчого музею. Ч. 1. Полтава, 1992. С. 40-42;

Граб В.І., Супруненко О.Б. Доля Михайла Рудинського (1887–1958) // Археологія. 1992. № 4. С. 91–100;

Нестуля О.О. Невтомний дослідник пам'яток України // Репресоване краєзнавство. С. 273-278;

Куріло О. Нариси розвитку археології (2002). С. 202-203.

480. Пам'яті С.С.Дложевського // Хроніка археології та мистецтва. Ч. 3. К., 1931. С. 95.

481. Переїхавши до Харкова, він став вченим секретарем Українського комітету охорони пам'яток природи (Наука и научные работники СССР. Часть VІ: Без Москвы и Ленинграда. С. 422).

482. Жуков Ю.Н. Операция Эрмитаж: Опыт ист.-архивн. расследования. М.: Москвитянин, 1993. С. 73.

483. Шугаєвський Валентин Андрійович (3/16 квітня 1884, Київ – 2 листопада 1966, США) – нумізмат, археолог, історик.

Учень Алексея Конст. Маркова. У 1910-17 працював у Ермітажі як вільнонайманий інвентаризатор. Займався каталогом римських монет (Спасский И.Г. Нумизматика в Эрмитаже // Нумизматика и эпиграфика. [Том] VIII. М.: Наука, 1970. С. 191). Працював у чернігівських музеях. 15 жовтня 1919 прохав про місце у мюнц-кабінеті університету св.Володимира (ДАмК. Ф. 16. Оп. 465. № 1299. Арк. 201 – зв.). З 24 квітня 1926 зарахований на працю у Всеукраїнському музейному містечку (фактично переїхав до Києва на початку 1927). Після смерті В.Ляскоронського призначений 1928 завідувати відділом нумізматики (Нумізматичним музеєм). У штатному розкладі ВМГ, датованому 15 квітня 1933, значиться як завідувач Фонду нумізматики зі ставкою 275 карб. (Гришин Анатолій. Відомості про співробітників Заповідника (20-30-ті роки): Іст. довідка // Лаврський альманах. Вип. 7. К., 2002.С. 50). 1933 протягом 2 місяців перебував в ув'язненні. 1943 виїхав до Львова, звідти до Праги, 1947 – до США.

Автор праць "Монета и денежный счет в левобережной Украине в XVII веке" (Чернигов, 1918), "До питання про грошовий обіг та монету на Лівобережній Україні XVII в." (Наше минуле. 1919. Ч. 1-2. С. 229-232), "Чернігів XVIII ст. (НБУ. ІР. Х, 15064-66).

Дж.: Український музей. Зб. 1. К., 1927. С. 251;

Укр. вісті. Neu Ulm, 1951. 2 грудня. Ч. 96 (561). С. 3; 23 грудня. Ч. 102 (567). С. 3;

Спасский И.Г. Нумизматика в Эрмитаже // Нумизматика и эпиграфика. [Том] VIII. М.: Наука, 1970. С. 191;

Boshyk Yury. A Guide to the archival and manuscript Collection of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., New York City. Edmonton, 1988. P. 107-108;

Курас Гр., Яушева-Омельянчик Р. В.А.Шугаєвський – історик, археолог, нумізмат // Київська старовина. 1995. №. 5. С. 88-96;

Білокінь С. Шугаєвський В.А. // Вчені Інституту історії України: Біобібліогр. довідник. К., 1998. С. 370-371;

Куріло О. Нариси розвитку археології (2002). С. 243-244;

Геппенер Н.В. Спогади про Всеукраїнське музейне містечко (2003). С. 147, 161, 170. Фото: Пам’ятки України. 2003. Ч. 1-2 (138-139). С. 117.

484. Єфремов С. Щоденники (1927). С. 513.

485. Ернст Федір. Портретист Гольпайн // Український музей. Зб. І. К., 1927. С. 95-120. В окремій відбитці (К., 1927; наклад 250 прим.) присвята: “Світлій пам'яти незабутнього Д.М.Щербаківського”. А.Хвиля писав про це видання:

“Так, наприклад, видана в 1927 році збірка “Український музей”, що присвячена члену СВУ Щербаківському, цілком просякнута націоналістичними думками, одверто скерована проти Радянської влади” (Хвиля А.А. Про музеї // Образотворче мистецтво. Альманах 2. К.; Харків, 1934. С. 22).

486. Густинський Троїцький Прилуцький чоловічий монастир. Був розташований у Полтавській губ., у 7-8 верстах на північний схід від Прилук, на острові Густині, на річці Удаї.

Заснували монастир бл. 1600 ієросхимонах Іоасаф, що прийшов з Афонської гори до Києво-Печерської Лаври, разом з ієромонахом Афанасієм, засновником Межигірського монастиря, – за благословінням останнього з метою „како бы и еще распространити хваление Богу Творцу”. З Межигір'я Іоасаф прибув сюди з двома іноками – Євфимієм і Генадієм. Завершив будівництво монастиря Ісайя Копинський, згодом митрополит Київський. За його допомогою на утримання монастиря землі й привілеї дав кн. Михаїл Корибут Вишневецький. Невелику Троїцьку церкву було збудовано 1614 (згоріла 1671, відновлено її 1674-76). Монастир славився чудотворною іконою Божої Матері. Тут перебував Св. Дмитро Ростовський. У 1786 монастир було ліквідовано. За клопотанням полт. єпископа (з 24 березня 1844 архиєпископа) Гедеона (Вишневського; + 1849) його було відновлено 1843-44. Успенську трапезну церкву XVIII ст. відбудувала кн. Варвара Рєпніна. Перейменовано її на Воскресінську у зв'язку з похованням під ним кн.Рєпніна.

Дж.: Зверинский В.В. Материал для историко-топографического исследования о православных монастырях в Российской империи. Вып. 1. СПб., 1890. С.133-134; Денисов Л.И. Православные монастыри Российской империи. М., 1908. С. 678-679; Плотнікова Ірина. Життєпис Густинського монастиря // Українознавство. 2002. Ч. 1-2. С. 210-215.

487. Листи до Т.Г.Шевченка, 1840-1861 / Упор. Л.Ф.Кодацька. К.: Вид-во АН УРСР, 1962. С. 43. Вперше опубліковано в журналі „Киевская старина” (1897. Февраль. С. 167-168.

488. Киркевич В. Киевское содружество Рерихов. К., 2005. С. 90.

489. Майков П. Репнин Н.Г. // Русский биографический словарь. [Том 16]. Рейтерн-Рольцберг. СПб., 1913. С. 125; Тимофієв Євген. Некрополь Густинського монастиря // Ханенківські читання. Вип. 6: Матеріали науково-практичної конференції. К., 2004. С. 62-64.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2017 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2101

Модифіковано : 6.08.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.