Логотип персонального сайта С.Білоконя
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Personalia / В обороні української спадщини: історик мистецтва Федір Ернст / Арешти другий і третій – останній

В обороні української спадщини:
історик мистецтва Федір Ернст

Арешти другий і третій – останній

Сергій Білокінь

Як уже сказано, Федора Людвіґовича було ув’язнено 23 жовтня 1933 року [1215], коли він ходив у видавництво. На другий день, 24 жовтня 1933, заступник начальника Київського обласного відділу ГПУ й начальник СПО Моісей Чердак [1216] ухвалив здійснити трус і арешт Ф.Ернста, 23-25 жовтня відпровадив його спецконвоєм до тодішньої столиці – до СПО ГПУ УСРР у Харкові [1217]. Там слідчі активно формували тоді справу Української військової організації та контрреволюційної організації музейних працівників. Ернстові пришили ще участь у німецькому націоналістичному контрреволюційному підпіллі. Тамара Львівна розповідала:

“При последнем свидании в Лукьяновке я уже знала, что надеяться больше не на что, так как муж мой осужден на три года. Оставалось только непонятным – за что? Прокурор Крайний, к которому я обратилась с просьбой дать мне разъяснения и указать, нет ли возможности ходатайствовать о пересмотре решения, ответил, что «три года – это фунт семечек» и, следовательно, мужу моему никаких серьезных обвинений не предъявляется, а просто нужно было его на время удалить, так как добровольно он из Киева, конечно, не уехал бы”.

Збереглися власноручні, дуже докладні, з десятками прізвищ, протоколи вченого:

1 листопада 1933 року – Арк. 13-20 (машинопис – арк. 21-29),

13 листопада 1933 року – Арк. 30-44,

без дати – Арк. 45 (зберігся не до кінця),

21 листопада 1933 року – Арк. 46-48,

23 листопада – Арк. 49-51 (машинопис, 2 примірники),

21 грудня – Арк. 52-78 (машинопис – арк. 63-78, 2 примірники),

23 грудня – Арк. 79-84 [1218].

Що відбувалось після цього – не знаємо. Збереглося п’ять виписок з протоколів засідань колегії ОГПУ про продовження строку утримання Ернста під вартою:

перший: нерозбірливо – до 20 січня 1934 року,

п’ятий: з 3 квітня 1934 року до 10 травня [1219].

Як і передрікав Крайній, 29 травня 1934 року судова трійка при колегії ГПУ УСРР справді дала Ернстові мізерний як на ті часи строк – три роки ИТЛ за ст. 54-11 Карного кодексу УСРР [1220].

На загальні роботи вченого не призначили. До 5 березня 1936 року він завідував музеєм Біломор-Балтійського каналу (ББК) в Повенці [1221]. Таких, як він, у таборах звали „придурками”. За довідником Жака Россі, так звали «заключенного, устроившегося на канцелярской или другой не физической и не тяжелой работе» [1222]. На Ернста мали завести табірну справу, якої ще не вивчали. Зберігатися вона повинна б в Архангельську. У даний момент, крім кількох листів, інших джерел, за якими можна простежити, як минали останні місяці й роки його життя, просто немає.

Тим часом відкрито інше джерело – це табірна преса [1223]. З огляду на колосальні масштаби, у ББК (ст. Мєдвєжья Гора, тепер Мєдвєжегорськ) виходило кілька варіацій газети „Перековка” – просто „Перековка”, двосторінкові „Перековка на фронте строительства 7 отделения ББК”, „Перековка на фронте стройки Сорокского порта: Орган 6-го отделения Беломорско-Балтийского исправительно-трудового лагеля ОГПУ” тощо. На першій сторінці кожної з цих газет угорі праворуч зазначалось: „Не подлежит распространению за пределы лагерей”.

Як у краплі води тут відбивалась атмосфера, що панувала на одній шостій земної кулі. Напередодні того дня, як туди прибув Ернст, там побувало чекістське начальство. Газета формувала матеріали під рубрикою-гаслом „Ответим на приезд нач. ГУЛАГ т. Бермана и нач. ББК т. Рапоппорта (sic) мощной волной высоких производственных показателей и борьбой за улучшение быта!” [1224]. Журналісти повідомляли, що Берман відвідав Туломський відділок: „[…] по ознакомлению с ходом строительства и с жизнью лагерника-туломца [он] выделил лучших из лучших ударников и их очень здорово (sic) премировал» [1225]. Кількість в’язнів Біломоро-Балтійського ИТЛ коливалась між 84 504 (1933), 62 211 (1934) та 78 248 (1936) [1226]. Як видно зі списка, із цих десятків тисяч в’язнів Берман скоротив строк для 31-го, зате пропаґандистського ажіотажу було без міри. Так само, за пару років було звільнено й самого Ернста – на 231 день раніше строку. До 4 жовтня 1936 року він працював вільнонайманим директором повенецького музею [1227]. У їхніх газетах він навіть друкувався [1228]. Сучасний публіцист А.М.Буровський філософствує: „Даже люди, лично задетые советской властью – например, сосланные „кулаки” и их недавние потомки, – находили множество причин, по которым советскую власть необходимо любить” [1229]. Навіть ми повинні якось цінувати те, що нетиповий статус Федора Ернста дозволив йому зберегти архів, без якого нам сьогодні було б дуже сутужно.

У червні 1936 року – востаннє в житті – Федір Людвіґович навіть побував у Києві. У протоколі допиту театрознавця Петра Івановича Руліна від 8 жовтня 1936 читаємо питання опера СПО Хаєта й начальника відділку СПО лейтенанта ГБ Грушевського:

«Следствие располагает данными, что вы установили связь с прибывшим из концлагеря активным деятелем УВО Эрнстом. Вы признаете это?». – «С Эрнстом я встретился в июне месяце 1936 года в г. Киеве на ул. Короленко. Эрнст мне рассказывал о Курбасе и о том, что он на Медв.[ежьей] Горе делает постановки, о том, что он собирается печатать статью о Шевченко как художнике. Эрнст находился проездом в Киеве, и я его больше не встречал» [1230].

Не уявляю, куди ще він міг їхати, коли не до Москви.

За інтерпретацією Ол.Нестулі, якому була приступна надіслана з Башкирії слідча справа вченого, 1936 року Ернст перейшов з „малої” зони у „велику”, як тоді казали, тобто ніби на волю.

З 17 жовтня 1936 року до 22 травня 1937 року Ф.Ернст завідував Музеєм будівництва каналу Москва-Волга Дмітровського табору в м. Дмітрові (Московська обл.) [1231]. Тут була своя газета: „Москва-Волгострой: Орган парткома, постройкома, управления строительства канала Москва-Волга и Дмитлага НКВД СССР”. 25 травня 1936 року будівництво відвідав нарком Генріх Яґода. Протягом місяців газета публікувала світлини: „В кабинете у Наркома. Лучшие люди экскаваторно-транспортного комплекса нашего строительства рассказывают об опыте своей работы” [1232], “Сталін, Каґанович, Орджонікідзе і Яґода вчора відвідали Перервинський шлюз” [1233]. Вчений продовжив друкуватись у місцевих газетах [1234]. Його дмітровська адреса була така: Дмітров Московської обл., Валовая вул., 22, 2-й комунальний будинок, кімната 24 [1235].

Його реабілітували за півстоліття. А тоді, з 1 серпня 1937 року до 26 червня 1938 року Ф.Ернст працював на посаді заступника директора Казахської національної художньої галереї по науковій частині в Алма-Аті (з 10 листопада 1937 до 15 березня 1938 року тимчасово виконував обов'язки директора) [1236]. В грудні 1937 року він став членом Спілки радянських художників [1237]. Працювати тут було дуже непросто. У листі до співв’язня, брата пушкіністки Т.Г.Цявловської Н.Г.Зенґера він писав:

„Я и к работе своей привык и привязался – вложил в это дело массу энергии и труда, работал за всех, т.к. здесь нет буквально ни одного хоть крошечку смыслящего в музейном деле человека. Работал за директора, за всех хранителей будущих отделов, за заведующего фондами, за секретаря (здесь даже элементарной бумажки или протокола никто не может составить, и неграмотность потрясающая), за библиотекаря, сам лазил по лестницам при развеске, разводил палисадник при входе, возился с столярами, малярами, стекольщиками, электромонтерами, пожарными, штукатурами и т.д. и т.д.” [1238].

До Алма-Ати Ернстова дружина змогла приїхати з Києва у грудні 1937 року. Тут в Алма-Аті почало налагоджуватись життя. Ф.Л. розповідав Т.Ґ.Цявловській:

„[…] до карточного своего каталога украинских художников я добрался, но остальные все мои материалы, вместе с библиотекой, лежат забитыми в ящики в чулане, и добраться до них я никак не могу» [1239].

Здавалося, вчений повернувся до звичайної роботи. Але подружжя не прожило разом і півроку, як Тамару Львівну несподівано знову заарештували. У цитованому вище листі до Зенґера Ф.Ернст писав:

„Увы – с тех пор уже многое переменилось в нашей жизни – я не могу уже писать «нашей», а пишу только «моей». Бедная Т.Л. захворала совершенно неожиданно, совершенно непонятно, почему и отчего, и я снова один. Всего лишь 4 1/2 месяца мы пробыли вместе”.

Але проблеми поглиблювались. У цей самий час, навесні 1938 року Алма-Ату внесли до списку міст, де колишні репресовані не мали права мешкати. Тож Ф.Ернстові було запропоновано негайно залишити місто. Саме 1938 року, як свідчить її життєпис, виїхала з Алма-Ати до Семипалатинська і Євгенія Спаська [1240]. Можна уточнити навіть місяць. В Алма-Аті вона перебувала з липня 1937 року саме до травня 1938-го – завідувала експериментальною майстернею при артілі „Ковровщица” [1241]. Отже, місяць той самий, травень.

Ф.Ернстові несподівано пощастило. Ніколай Зенґер працював в Ермітажі, де вивчав меблі, й був знайомий з колишнім директором Ермітажу, приятелем Георгія Нарбута – С.М.Трійницьким [1242]. 7 травня Ф.Л. попросив Зенґера запитати його, в березні 1935 року до Уфи, чи є для нього можливість влаштуватись у тамтешньому музеї. Слово почесного засланця важило в Уфі багато, і 1 липня 1938 року Ернста було призначено на старшого наукового працівника Башкирського державного художнього музею, а 25 травня 1940 року – на заступника директора з наукової частини [1243]. Тут він знову заходився приводити до ладу свої справи. Звернувся з запитом до київського університету, і 22 серпня 1940 року йому надіслали до Уфи свідоцтво про університетську освіту [1244].

Умови перлюстрації позначались на листуванні. Люди відчайдушно шифрували свої тексти, і зараз аналізувати їх непросто. Ось що він, наприклад, писав в одному з листів:

„Оказались здесь двое моих прежних слушателей по археологическому институту, но я у них не был; здесь же живет прежнее непосредственное начальство Вашего Коли, но я его еще не видел”.

На перший погляд, Федір Людвіґович мав би з подякою кинутись по приїзді до свого благодійника, – аж раптом така холодність. Чи не слід припустити, що заяви „не был”, „не видел” призначались передусім якраз для стороннього ока? Бо контакти з Трійницьким, навіть листовні, у них все-таки були. У пізнішому листі до Т.Г.Цявловської Ф.Л.Ернст розповідав:

„Может быть, Вы слыхали, что находившийся здесь в течение нескольких лет бывший Колин шеф по Эрмитажу, Сергей Николаевич [без прізвища! – С.Б.], уехал сперва в Малоярославец и подписал несколько договоров на печатные работы (он мне об этом уже оттуда писал и, в частности, просил пополнить его библиографию по украинской части), а на днях я слыхал, что он назначается в музей в Кускове” [1245].

1939 року Ф.Л. підготував у Башкирському музеї експозицію відділу давньоруського мистецтва. Це була сорок друга, остання у його житті виставка [1246]. У місцевих газетах він друкував доволі численні, можливо навіть, досить цікаві статті, присвячені творчості видатних російських художників – Рєпіну, Айвазовському, Нестерову [1247]. У листопаді 1938 року його тамтешня адреса була – Уфа, вул. Зенцова, 39, пом. 3 [1248]. Але найбільший „проект”, як тепер кажуть, який виробив він в Уфі, це було видання його київської монографії про Шевченка-маляра. Великі надії покладав вчений на підтримку Цявловських. Він писав Татьяні Ґріґор’євні:

„Прилагаю при сем конспект моей работы о Шевченко-художнике, и отдельно пишу Мстиславу Александровичу несколько к нему (т.е. конспекту) примечаний. Для меня чрезвычайно важно, чтобы в Киеве знали и помнили обо мне и моих работах, и тем более, если о них напомнит лицо с таким огромным авторитетом, как Мстислав Александрович. Правда, я думал сперва напечатать что-либо в Москве и на русском языке, т.к. одна и та же книга, вышедшая в Москве на русском языке – будет воспринята на Украине с благоговением, а та же точно книга, напечатанная на Украине и на украинском языке, вызовет хай и лай всяких старателей. Но раз уж такой случай и такая любезная протекция – я счастлив ими воспользоваться и еще раз горячо Вас благодарю” [1249].

Від його ув’язнення минуло шість років, – здавалося б, не так і багато. Як бачимо, він мріяв продовжити свої студії, міркував, як зробити це ефективніше. Але ситуація в СРСР змінилась, і це була вже не та Україна.

Тим часом звільнився Василь Базилевич. Побувавши в Києві, ознайомився з ситуацією, і до Уфи пішла інформація про проект чотиритомної історії Києва, над яким працювала Наталя Полонська-Василенко. Відтак до Києва пішов лист – до сьогодні останній оголошений друком документ Федора Ернста – його лист Наталі Дмитрівні [1250].

А внедовзі почалась війна. У липні 1941 року працівники евакуйованої до Уфи Академії Наук часто зустрічалися з Федором Людвіґовичем. Проф. Сергій Маслов говорив потім, що відчував сором за свою розгубленість перед тимчасовою зміною звичної обстановки в порівнянні із зібраністю та палкою, непереборною творчою енергією, яку Ернст зумів пронести недоторканими крізь своє життя. Він зробив тоді висновок, що тут має місце такий союз людини з наукою, що порушити його може тільки смерть [1251].

Наприкінці червня – на початку липня Ф.Ернст підготував в Уфі виставку, присвячену боротьбі російського народу проти іноземних загарбників. Вчений переживав майже фізичну муку від того, що на Україну, на рідний його Київ знову насувається воєнна армада з землі його предків, з Німеччини.

Відповідно до вказівки КГБ при СМ СРСР № 108 сс [совершенно секретно] від 24 серпня 1955 року, як і в інших подібних випадках [1252], чекісти повідомили Тамарі Львівні фальшиву дату смерті – 17 серпня 1949 року [1253]. Насправді Ф.Ернста розстріляли 1942 року [1254].

Його довго не реабілітовували. 29 квітня 1958 року, себто й після ХХ з’їзду, голова КҐБ при РМ УРСР генерал-майор В.Никитченко затвердив висновок старшого слідчого КГБ майора Дідура: “Заявление Эрнст Тамары Львовны о пересмотре решения по делу Эрнста Федора Людвиговича и реабилитации его оставить без удовлетворения” [1255]. Така відповідь совєцького держиморди затьмарила останні роки життя дочки царського генерала, удови українського вченого.

Большевицький терор забрав з собою і самих людей, і їхню спадщину. Гинули архіви, гинули бібліотеки. У даному випадку склалось так, що більша частина архіву Ф.Л. збереглася. 25 липня 1967 року Тамара Львівна Ернст писала мені:

„Уважаемый Сергей Иванович, зная, как высоко ценил мой покойный муж Г.И.Нарбута, как бережно собирал и хранил любые сведения, характеризовавшие его жизнь и творчество, мечтая со временем превратить их в капитальную монографию этого замечательного художника, я считала бы себя счастливой, если бы могла быть хоть чем-нибудь полезной Вам в Вашей работе. Тем больнее мне отвечать Вам, что в силу обстоятельств у меня не сохранилось не только ничего из рабочих архивов Ф.Л., но даже ни одной строчки, написанной его рукой.

В Уфе, где мы с ним последнее время жили, а потом навсегда расстались, его библиотека и архивы хранились в фондах Худож.[ественного] музея Башкирии, т.к. из-за отсутствия соответствующих жилищных условий разместить их дома он не мог. Книги, рукописи, коллекция ex-libris’ов, гравюр и рисунков с автографами художников (в т.ч. и Г.И.Нарбута), фотоснимков и пр., а также картотеки, которые Ф.Л. со студенческих лет составлял по вопросам украинского искусства – все это хранилось в тех ящиках, в каких было отправлено из Киева, когда Ф.Л. пришлось оттуда уехать.

Начиная с весны 1941 г., по договоренности с Академией Наук УССР, он готовил к печати материал по истории искусства Украины. Часть ящиков с необходимыми ему рукописями и книгами открыл, принес содержимое их частично домой, оставив остальное по-прежнему в музее. Книги из открытых ящиков были расставлены в отдельном шкафу. Ту часть архивов Ф.Л., которая после него оставалась дома, я берегла до того момента, пока это было мне доступно, т.е. до весны 1942-го года, после чего она, как и все прочие наши вещи, оказалась брошенной на произвол судьбы.

По истечении десяти лет добыть какие-либо точные сведения мне не удалось, съездить самой в Уфу оказалось невозможным. Из случайных сообщений своих студентов узнала лишь, что часть вещей кто-то разобрал, а часть (в том числе ящики и корзины с какими-то рукописями и книгами) долгое время лежали в чулане соседей. Потом соседи сменились, ящиков не стало. Спрашивать было не с кого, т.к. родных у нас не было, все произошло неожиданно, а поручить кому-нибудь постороннему хранение того, что оставалось, было бы невозможно. Таким образом, все то, что Ф.Л. в свое время принес домой, пропало безвозвратно. Возможно, что какая-то часть его архивов, остававшихся в музее, не попала в Академию. Библиотека была изъята оттуда уже без меня, тогда же, вероятно, изъято было и остальное. Но кем и как составлялась опись, что именно вошло в нее – все это мне неизвестно.

После реабилитации Ф.Л., происшедшей посмертно, УАН известила меня о том, что от когда-то очень большой библиотеки моего мужа осталось лишь немногое, переданное ей через несколько лет на хранение. Составлена была опись, согласно которой мне выплачена была стоимость сохранившихся книг. Ничего другого в описи не значилось. На вопрос о подлинных, подписных работах Г.И.Нарбута, Лукомского, Добужинского (и других художников), находившихся в ящиках с книгами, мне ответили, что, к сожалению, ничего, кроме разрозненных томов библиотеки, в Академию не поступило.

Вот то, что я, в свою очередь, с глубоким сожалением могу сообщить Вам сейчас о судьбе многолетних трудов моего покойного мужа, которые он всегда мечтал сделать своим скромным вкладом в советскую науку. Война и сопутствующие ей обстоятельства и здесь оказались гибельными. В части архивов рукописей Ф.Л. – то, что он принес домой, а также и то, что, возможно, оставалось в музее и залежалось где-нибудь в фондах, – вероятно, и составляет недостающую часть материалов, хранящихся сейчас в УАН”.

Важка доля випала й Ернстовій дружині, Тамарі Львівні. Як видно з процитованого вище листа Федора Людвіґовича [1256] та дисків “Жертвы политического террора в СССР” (Вид. 3. М., 2004), її забрали 28 квітня 1938 року в Алма-Аті. Під слідством вона перебувала протягом місяця. 1 жовтня 1970 року приятелька Тамари Львівни Л.Г.Шелегова переказувала мені її розповіді: “Допросы были очень тяжелые, по 9 часов приходилось стоять на ногах, а у нее уже в то время страшно отекали ноги. Она отказалась подписывать предлагаемые ей обвинения”. Тамара Львівна одержала 10 років у СибЛаг’у [1257]. Л.Г.Шелегова продовжує:

„Затем Т.Л. этапом отправили в Сибирь. 150 км пришлось идти зимой пешком, неся с собой кое-какие вещи. Шарф, который закрывал шею, был покрыт ледяной коркой от слез, и в то время, она говорила, у нее было одно желание, чтобы разрешили сидеть сколько захочется у огня. Но этап торопили, и люди брели. Она была в лагерях в Бирикуле, недалеко от Мариинска, какой-то срок. Там она очень тяжело заболела. Заключенным давали хлеб, испеченный из зерна, которое горело на токах. В результате начиналось отравление, и из 100 выживал один. Работала Т.Л. на лесоповале, где сильно простудила ноги, и они покрылись страшными язвами, рубцы на ногах у нее остались на всю жизнь. Позднее она была переведена в Суслово, тоже недалеко от Мариинска, где пробыла до своего освобождения. В сусловском лагере она работала техническим секретарем в медчасти».

Звільнившись, Тамара Ернст осіла у столиці СибЛаґ’у – Маріїнську, неподалік від Омська й Кемерова. Там вона й померла.

Не менш трагічно склалась доля й рідного брата Федора Людвіґовича – Миколи Ернста. Видатний дослідник кримської археології, він так само був ув’язнений. Його дружина Софія Миколаївна Олтаржевська писала мені 14 червня 1974 року:

„Во время ареста Н.Л. все материалы, документы, над которым[и] он работал, все работы его, уже вышедшие из печати, письма и многое другое, были изъяты. Словом, все ящики письменного стола Н.Л. и полки книжные с изданными работами были опустошены. После реабилитации Н.Л. мне ничего не вернули, ссылаясь на то, что все изъятое якобы было уничтожено”.

Поширену свого часу оповідь, що Миколай Ернст помер у таборі від розриву серця, коли його звільнили, посередньо потверджує той самий лист Софії Миколаївни:

„Снятие с нас спецпоселения дало нам возможность вернуться на родину Николая Львовича, в Киев, и он мечтал продолжить научную работу. Имея уже ж/д [железнодорожные] билеты, Николай Львович скоропостижно скончался”.

В удови зберігались листи Миколи Львовича з табору (Тайшет), а також короткий список робіт, який він склав з пам’яті, коли скінчився табірний строк.

Славетний український історик мистецтва Федір Людвіґович Ернст мріяв, – згадувала його дружина, – щоб після нього в науці лишився хоч невеликий камінь, закладений його рукою. А біографія його викреслила той шлях, яким він ішов ціле життя. Ніби маючи на увазі його персонально, академік Ліхачов писав: „Самый верный путь ученого – путь самой науки: заботиться только о выявлении научной истины и больше ни о чем на свете” [1258].

В історичній перспективі видно, що вчений був класиком українського мистецтвознавства. Його праці, як ми тепер розуміємо, – це надійний підмурівок для дальших студій з українознавства. Але це тільки один бік справи.

Тепер другий, якого ніколи не можна забувати. Доля відпустила Ернстові попрацювати для української культури дуже не довго: до першого арешту два роки (1913-14 роки) і до другого арешту сімнадцять (від 1917 року до 1933-го). До революції він відбув в ув’язненні й на засланні три роки. Після арешту 1933 року – чотири. Після арешту 1941 року був розстріляний у віці п’ятдесят одного року.

Тим часом те, що він встиг зробити, навіки забезпечило йому місце класика українського мистецтвознавства.

Звичайно, в обмеженій певним розміром праці я не мав змоги розробити всіх сюжетів, що їх надавав матеріал. Я гадав однак, що в ролі першого огляду життя й діяльності вченого вона теж не буде зайва [1259].

Січень 1973 року.

Редакція 2009 року.

Примітки

1215. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 62089 ФП / кор. 1650. Том 1. Арк. 1; Т. 2. Арк. 2.

1216. Чердак Моісей Ґріґор'євич (28 січня 1900, Одеса – ?).

Чекіст. Майор ГБ (1936). З міщанської родини. Член компартії з 1919. Освіта: незакінчена вища (інженерна). У ЧК з 1921. Пом. уповноваж. групи „А” Окремого відділу ОГЧК. 14 вересня 1921 склав висновок у справі селянина Карпа Захаржевського, запропонувавши колегії ОГЧК застосувати ВМН (розстріляний 17 вересня 1921; № 71305 ФП / кор. 2056. Арк. 24 – зв.). Тимчас. нач. 1 відділка СО ГПУ УСРР. З 1930 нач. ЭКО Донец. оперсектора ГПУ (ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 20. № 3461. Арк. 4). З 15 квітня 1931 нач. СПО Київ. оперсектора / облвід. ГПУ. З 28 липня 1932 заст. нач. ОО ГПУ УСРР. З 1933 нач. СПО, а з 1934 заст. нач. Київ. облвід. ГПУ.

21 лютого 1934 підписав постанови – розпочати слідство у справі мистецтвознавця Миколи Макаренка і про обрання запобіжного заходу, у квітні затвердив постанову про пред'явлення йому звинувачення, 22 травня – винувальний висновок (розстріляний 4 січня 1938 у Новосибірську; № 61278 ФП / кор. 1604. Арк. 10-12 зв., 18-19). 28 березня 1934 затвердив постанови розпочати слідство проти поета Миколи Вороного і про пред'явлення звинувачення, не пізніше 31 березня – винувальний висновок (№ 30375 ФП / кор. 151. Арк. 1 – зв., 23 – зв., 25-26). 28 березня 1934 затвердив постанови розпочати слідство, обрати запобіжний засіб і пред'явити звинувачення проти ієромонаха Паїсія Бондаренка, не пізніше 31 березня затвердив винувальний висновок (після заслання до Казахстану доля о.Паїсія невідома; № 30355 ФП / кор. 151. Арк. 1-2 зв., 10–12, 15 зв.).

1 квітня 1934 затвердив три постанови про арешт мистецтвознавця Михайла Павленка і – того самого дня – винувальний висновок (санкції прокурора, ордера на арешт і протоколу трусу немає; ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 58876 ФП / кор. 1498. Арк. 1-3, 19). 1935 заст. нач. Одеського упр. НКВД УСРР. Нач. (19 травня – 20 липня 1937) 3 (контррозвідувального; КРО) відділу НКВД УСРР. 11 червня 1937 затвердив постанови розпочати виробництво й обрати запобіжний захід проти художниці Ольги Вас. Деконської (розстріляна 16 жовтня 1937; № 66363 ФП / кор. 1916. Арк. 1-2, 8). З 31 серпня 1937 нач. ДТО ГУГБ НКВД залізниці ім. Кагановича, Свердловськ (№ 47993 ФП / кор. 861. Арк. 319). З 14 лютого 1938 у ГУЛАГу. Пом. нач. ГУШОСДОР'у (1938). Наказом НКВД № 1942 від 19 жовтня 1939 звільнений за ст. 38 п. „в”. У 1950-х рр. мешкав у Москві. Після 1957 доля невідома. 22 вересня 1958 особову справу Ч. надіслано до Одеси (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 58840 ФП / кор. 1495. Том 1. Арк. 145). – Дж.: Шаповал, Пристайко, Золотарьов (1997). С. 569-570; Шаповал, Золотарьов (2002). С. 438-439; Роженко М. Сосни Биківні. Том 4. С. 450.

1217. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 62089 ФП / кор. 1650. Том 1. Арк. 2, 6.

1218. Там само. Арк. 13-84.

1219. Там само. Арк. 9-10.

1220. Там само. Арк. 93.

1221. Пор.: Строков Л. Музей Свирьстроя // Сов. музей. 1936. № 1. С. 112-114.

1222. Росси Жак. Справочник по ГУЛАГу. В двух частях. Изд. 2, доп. М.: Просвет, 1991. Ч.2. С.307.

1223. Горчева Алла Юрьевна. Пресса ГУЛАГа (1918-1955). [М.]: Изд-во Моск. ун-та, 1996. 151 с. 500 прим.

1224. Перековка на фронте строительства 7 отделения ББК. 1934. 4 марта. № 14. С. 2.

1225. Там само.

1226. Смирнов Михаил Борисович. Система исправительно-трудовых лагерей в СССР, 1923-1960: Справочник. М.: Звенья, 1998. С. 162.

1227. ІМФЕ. Ф. 13–1. Од. зб. 4. Арк. 97; Од. зб. 2. Арк. 24 зв.

1228. [Выставка работ Центральных художественных мастерских ББК НКВД в Повенецком доме культуры, 15 октября 1935 г.: Листовка.] 500 прим. Підп.: Ф. Эрнст, Н. Зенгер; Эрнст Ф. Год работы Центральных худож. мастерских Беломорско-Балтийского комбината НКВД // Перековка. Медвежья Гора, 1935. 19 декабря; Музей Беломорско-Балтийского комбината должен быть краеведческим // Перековка. 1935. 26 ноября; Они стали художниками, резчиками, скульпторами: На выставке Центральных художественных мастерских ББК в Повенце // Перековка. 1935. 29 октября; Центральные художественные мастерские Беломорско-Балтийского комбината НКВД СССР. Медвежья Гора, 1935; Музей Беломорско-Балтийского канала имени тов. Сталина // Беломорско-Балтийский комбинат. Медвежья Гора, 1936. Январь-февраль. № 1-2. С. 30-35: 6 іл.; Наша творческая работа, планы и перспективы: Художники Беломорско-Балтийского комбината о себе // ж. Под знаменем Белморстроя. 1936. № 1. С. 33-35; Первая выставка: О выставке Центр. художественных мастерских Беломор-Балтийского комбината в Повенце // ж. Под знаменем Белморстроя. 1936. № 1. С. 33-35: 7 іл.

1229. Буровский Андрей. Евреи, которых не было. Кн. ІІ. М.; Красноярск, 2004. С. 311.

1230. Архів СБУ. № 46802 ФП П.Руліна. Арк. 39.

1231. ІМФЕ. Ф. 13–1. Од. зб. 4. Арк. 98–99; Од. зб. 2. Арк. 24 зв. Пор.: Мильчаков А. Тайны „смерть-канала» // Семья. 1990. № 13. С. 18-19. У 1932-34 вільнонайманим інженером працював тут Михайло Васильович Добрянський (1900-1991), родом з Гайсинщини, який залишив спогади (Рід Добрянських: Генеалогія і спогади / Упор. Леонід Добрянський. К.: Рада, 2000. С. 354-366).

1232. Москва-Волгострой. 1936. 4 июня. № 54 (228). С. 1.

1233. Москва-Волгострой. 1936. 15 июня. № 61 (234). С. 1.

1234. Эрнст Ф.Музей канала имени Сталина // Сталинская трасса. 1936. 2 августа; Большое, полезное дело: Выставка картин из фондов Государственной Третьяковской галлереи в центральном клубе МВС // Москва-Волгострой. Дмітров, 1937. 8 апреля; Його ж. Древний Дмитров и новый сталинский путь // Ударник. Дмітров, 1937. 1 августа; Його ж. История великого пути // Московская колхозная газета. 1937. 1 мая. № 99 (2389). С. 7; Його ж. Как "самодержцы всероссийские" хотели соединить Волгу с рекой Москвой // Ударник. 1937. 1 мая. № 99 (1378). С. 6; Його ж. Немного истории // Рабочая Москва. 1937. 15 июля. № 160. С. 4; Його ж. Старые водные пути и старые попытки соединить Москва-реку с Волгой // Москва-Волгострой. 1937. 1 мая. № 56 (385). С. 11: іл.

1235. Лист Ф.Л.Ернста до Т.Ґ.Цявловської від 19 жовтня 1936 року.

1236. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 4. Арк. 93, 102. В автобіографії Ф.Ернст датував початок роботи в Алма-Аті 1 липня (Од. зб. 2. Арк. 28). Див. також: Од. зб. 2. Арк. 24 зв. Музей перебував тоді в дуже важкому стані (Тюменцев Б. Печать запущенности // Соц. Алма-Ата. Вечерняя газета. 1937. 25 августа. № 194 (386). С. 3).

1237. ІМФЕ. Ф. 13–1. Од. зб. 4. Арк. 101.

1238. Лист Ф.Л.Ернста до Н.Ґ.Зенґера від 7 травня 1938 року.

1239. Лист Ф.Л.Ернста до Т.Ґ.Цявловської 1 червня 1938 року.

1240. Білокінь С. Мистецтвознавча діяльність Є.Ю.Спаської // Народна творчість та етнографія. 1983. № 6 (184). С. 67.

1241. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 30353 ФП. Том 2. Арк. 1.

1242. Трійницький (Тройницкий) Сергій Миколайович (1 вересня 1882, с. Галайки Таращанського пов. Київської губ. – 2 лютого 1948, Москва) – мистецтвознавець, геральдист, видавець.

Нащадок келебердянського сотника (1717, 1730) Павла Трійницького (Краткая родословная дворян Тройницких. Корректурное изд. СПб., 1911. Табл. І. Наклад 100 прим.). У 1905-06 заснував видавництво й друкарню «Сириус» (ЦГИА в СПб. Ф. 986. Оп. 1. № 77. Арк. 29). Видавав журнал «Гербовед» (1913-14). З 1918 директор Державного Ермітажу. Намагався протистояти державній політиці, спрямованій на розпродаж за кордон унікальних пам'яток мистецтва (Жуков Юрий Николаевич. Операция Эрмитаж: Опыт ист.-архивн. расследования. Москва: Москвитянин, 1993. С. 37-38, 52, 54-55, 62, 68-69, 71, 78, 86, 91, 93, 103). У березні 1935 засланий до Уфи. 1939 мешкав півроку у Малоярославці, оскільки мав мінус 100, а восени того року переїхав до Кускова, де працював у Музеї порцеляни. З початку 1941 мешкав у Москві. 1946 чи 1947 захистив докторську дисертацію про європейську порцеляну (лист дружини Трійницького М.В.Борисової-Мусатової до мене від 1 грудня 1970).

Тв.: Гербы графов Разумовских // Гербовед. 1913. Сентябрь. С. 141-156;

„О переменении прежней Запорожской печати” // Гербовед. 1914. Май. С. 69-77;

„О учинении в Слободские полки и регулярные роты на знамена гербов” // Гербовед. 1914. Июнь-июль. С. 85-107.

Дж.: Белецкий Платон Александрович (1922-1998). Георгий Иванович Нарбут. [Л.: ] Искусство, Ленингр. отд-ие, 1985. С. 46, 65-66, 80-81, 83, 89, 98, 105, 219, 225-226;

Георгій Нарбут: Бібліогр. покажчик /Укладач С.Білокінь. Вип. 1: Г. Нарбут в екслібрисі. Суми, 1988. С. 35-36;

Васильева О.Ю., Кнышевский П.Н. Красные конкистадоры (1994). С. 169, 203, 233;

Вилинбахов Георгий Вадимович (род. 13 апреля 1949). Сергей Николаевич Тройницкий: Материалы к биографии // Геральдика: Материалы конференции «10 лет восстановления геральдической службы России». СПб., 2002. С. 176-186;

Білокінь С. Чернігівсько-Петербурзький історичний гурток, 1908-1917 // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики; Зб. наук. праць. Число 10. Частина 2. Пам'яті М.Брайчевського. К., 2003. С. 288-298;

Бобрищев Кост. Отчий край. Кн. 2 (2004). С. 664-673;

Рыхляков В.Н. Петербуржцы – авторы работ по генеалогии (2005). С. 277-279.

1243. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 28; Од. зб. 4. Арк. 104.

1244. Alma Mater. Кн. 1. С. 287.

1245. Лист Ф.Ернста до Т.Ґ.Цявловської від 23 грудня 1939 року.

1246. . Ф. 13-2. Од. зб. 8. Арк. 5.

1247. Эрнст Ф. Выставка картин И.Урядова // Красная Башкирия. Уфа, 1939. 2 июля. № 148 (5450). С. 3; Його ж. Уфимский художественный музей // Красная Башкирия. 1939. 14 сентября. № 210 (5512). С. 3; Його ж. Произведения И.К.Айвазовского в Башкирском художественном музее // Красная Башкирия. 1940. 21 сентября. № 219 (5819). С. 3; Його ж. Илья Ефимович Репин // Красная Башкирия. 1940. 29 сентября. № 226 (5826). С. 4; Його ж. Лауреат сталинской премии М.В. Нестеров // Красная Башкирия. 1941. 23 марта. № 69 (5972). С. 3; Його ж. Сталинсы премия лауреаты М.В.Нестеров // Кызыл Башкортостан. 1941. 28 марта. № 73. С. 1; Його ж. Выставка "Героика народов СССР в борьбе против интервентов" // Красная Башкирия. 1941. 13 июля. № 164 (6067). С. 3.

1248. Лист Ф.Ернста до Т.Ґ.Цявловської від 3 листопада 1938 року.

1249. Лист Ф.Ернста до Т.Ґ.Цявловської від 26 серпня 1939 року.

1250. Верба Ігор. Лист Ф.Л.Ернста до Н.Д.Полонської-Василенко від 26 травня 1941 р. // Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського. Наукові записки: Збірник праць молодих вчених та аспірантів. Том 2. К., 1997. С. 512-518.

1251. Спогади Т.Л.Ернст.

1252. Див.: Листування з удовою священика Степана Горового з приводу дати його смерті // Наше минуле. Ч. 1 (6). К., 1993. С. 32-35; Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр. С. 55-56.

1253. Ернст […] // УРЕ. [Вид. 1.] Том 4. Данте — Ешелон. К., [1961]. С. 520. Ця дата мандрувала з однієї публікації до іншої, див.: Ernst Fedir // The Encyclopedia of Ucraine / Edited by Vol. Kubijovyč. Vol. I: A-F. Toronto; Buffalo; London, [1985]. P. 834-835.

1254. Нестуля Ол. Ол. Україна стала його долею // Репресоване краєзнавство. К.: Рідний край, 1991. С. 101-113; Шемшученко Юрій. Зигзаги долі // Культура і життя. 1991. 7 грудня. № 49 (3126). С. 6: фото.

1255. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 62089 ФП / кор. 1650. Том 2. Арк. 150.

1256. Лист Ф.Л.Ернста до Т.Ґ.Цявловської 1 червня 1938 року.

1257. Смирнов Михаил Борисович. Система исправительно-трудовых лагерей в СССР, 1923-1960: Справочник. М.: Звенья, 1998. С. 391-393.

1258. Лихачев Дмитрий Сергеевич. Прошлое – будущему: Статьи и очерки. Лгр.: Наука, ЛО, 1985. С. 564.

1259. 1973 року, коли я підготував цю розвідку в її першій редакції, знайомство з Ернстом було надто вже поверхове. У капітальному архівознавчому покажчику його назвали інженером-будівничим і художником, причому за рік його народження було подано 1901-й (Личные архивные фонды в государственных хранилищах СССР. Том. II. Н – Я. Москва, 1963. С. 345), а вчитель-краєзнавець П.Киселенко перетворив його на… публіциста (Киселенко Петро. Краєзнавець Ф.М.Уманець // Народна трибуна. Глухів, 1963. 16 березня. № 43 (174). С. 4).

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1970 – 2017 С.І.Білокінь

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1980

Модифіковано : 10.09.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.