Большевики і «Друкарь»
Сергій Білокінь
За большевиків для видавництва настали важкі часи. У травні 1920 року у пресі з’явилось оголошення:
«Арештовані агентом Губчека Северином директор Т-ва «Друкарь» П.О.Балицький і завідуючий крамницею Т-ва І.І.Лось звільнені були 1-го травня, просидівши під арештом 25 день. Арештовано їх було «за литерату[ру] при Директории»: в крамниці чекісти знайшли старі числа газ. «Народня Воля» й «Наказ до лісового закону Директорії», які вживалися для загортування книжок. Арештованих ні разу не допитували, заведено їх було до списку заложників, але близьким їм людям пощастило їх урятувати. Звільнено також було М.В.Родзянко, б. співробітницю Українського Національного Музею, й д. Вулишного, завідуючого крамницею Т-ва «Освіта». Обоє арештованих посаджені були вже на пароход як заложники й звільнені в останній момент» [147].
26 травня Іван Лось помер від висипного тифу, 28 травня його поховали на Лук’янівському кладовищі [148].
У роки незалежності померли Кость Широцький (13 вересня 1919), Георгій Нарбут (23 травня 1920) і Вадим Модзалевський (3 серпня 1920).
17 серпня 1929 року був ув’язнений у справі СВУ Григорій Голоскевич.
Павла Балицького розстріляли не раніше 7 жовтня 1938 року.
Виїхали на еміграцію Павло Зайцев (помер 2 вересня 1965 року у Мюнхені), Володимир Міяковський (помер 22 березня 1972 року у Нью-Йорку).
1920 року видавництво було близьке з редакцією «Громадського слова». 12 травня газета повідомила, що відновилось друкування затриманих пробуванням большевиків українських журналів: днями мало вийти число «Книгаря» за грудень, відновилось друкування журналу «Наше минуле» й «Записок» І-го відділу УАН. Поновився «Літературно-науковий вістник». Цими днями, – сповіщала газета, – мала вийти «Антологія» Миколи Зерова й «Vita nova» Андрія Ніковського. Товариство «Друкарь» придбало «Нариси побутового життя на Вкраїні», яке переклав Орест Левицький, і видання поезій Миколи Вороного в двох томах, яке підготував сам автор.
Якою мірою беззахисні були українські установи й організації в українській столиці, видно з того, що вони фатально не мали приміщень. «Друкарь» встиг зібрати чимало книжок, і з часом це почало викликати для нього певні незручності. Восени 1918 року видавництво оголосило:
«Правління Т-ва «Друкарь» постановило відчинити при товаристві книгозбірню. Користуватися нею можуть поки що лише пайщики» [149].
На засіданні Комітету Всенародної (Національної) бібліотеки УАН у Києві 13 липня / 30 червня 1920 року голова комітету В.Кордт доповів заяву видавничого товариства «Друкарь», датовану тим самим днем. Правління «Друкаря» прохало прийняти у власність Національної бібліотеки її, видавничу книгозбірню, тимчасово залишивши однак її у своєму користуванні. Після докладного обговорення цього питання було ухвалено: прийняти книгозбірню у власність, але через брак приміщення й коштів на перевезення книжок залишити її поки що в тому самому «Друкаревому» приміщенні.
Завідувача «Друкаря» вирішили обрати на в.о. урядовця особливих доручень, без платні, при бібліотеці, видавши йому на це свідоцтво [150]. 28/15 грудня 1920 року Юр Меженко доповів Комітетові Всенародної (Національної) бібліотеки, що товариство «Друкарь» запропонувало бібліотеці узяти його приміщення (2 кімнати) під свій догляд. Ухвалили звернутись у цій справі до Бібліотечної секції, щоб вона поки що це приміщення запечатала [151].
Узявши 1920-го року Київ, большевики закрили всі недержавні установи. Щоб відновити котрусь, її треба було заново зареєструвати. Через це ситечко пройшли вони не всі. 1922 року видавництво «Друкарь» відновило свою діяльність, але в нових умовах колишнього розмаху вже не одержало, а згодом і зовсім захиріло. Харківські «Шляхи мистецтва» повідомили:
«У Київі поновило свою діяльність видавництво «Друкарь», що видавало історичний журнал «Наше Минуле» та випустило кілька збірників поезій нових українських письменників: П.Тичини, М.Зерова, В.Кобилянського. Видавництво збірається випускати й далі «Наше Минуле», ближча книжка якого, присвячена ювилею Куліша, лежить готовою ще з 1919 року. Видавництво «Друкарь» має намір продовжити серію збірок Тичини «Соняшні клярнети», «Плуг», «Замісць сонетів і октав» новою збіркою недрукованих поезій, про що й веде переговори» [152].
3 жовтня 1929 року П.Балицький оповів слідчому, а за ним і майбутнім дослідникам історії «Друкаря» таке:
«Рік 1921 вважаю переломним у житті групи та у своїх взаємовідносинах з членами її. Більшість товаришів тісно зв’язала свою долю з урядом УНР. Ті, що зосталися у Київі, принишкли, закинули політику і почали думати лише про хліб насущний, який у ті часи було не легко здобувати. Я сам увесь час віддавав на всякі обміни річей на муку і харчі для своєї родини. Кожен почав дбати лише про те, щоб якось з родиною прогодуватися. За цією роботою все виразніще губився зв’язок між ще недавніми товаришами.
Ліквідація «Друкаря» знищила той грунт, на якому росло і розвивалося раніш єднання. Та і ні у кого не було охоти збірати розбиті сили та братися після тяжких уроків знов до політичної роботи. Коли з’явилася можливість відновити видавничу роботу, виявилося, що я так відстав від свого товариства, що навіть найближчий мій товариш по видавництву Голоскевич, і той волів розпочати видавничу роботу не укупі зі мною, а утворивши за допомогою зовсім нових людей видавництво «Слово» [153].
На той же шлях ступив і я, почавши переговори з Самоненком та Череповським про об’єднане видавниче т-[оварист]во. Хоч це і ні до чого не привело, все ж відновлений «Друкарь» ставав зовсім новою організацією, позбавленою традиції, про що Голоскевич розвів в громадянстві шалекну агітацію. Врешті, йому вдалося-таки громадську думку опрацьовати так, що ідейним спадкоємцем «Друкаря» стали вважати не відновлений «Друкарь», а «Слово» [154].
Після дальшої роботи з ним слідчого 5 січня 1930 року у своїх зізнаннях П.Балицький писав:
«З осені 1922 і до 1925 року провадилася робота у відновленому «Друкарі», що врешті загинув у зв’язку з несприятливою кон’юнктурою для приватної організації, що підсилювалась власним тяжким фінансовим станом, який стався внаслідок витрачення непосильно великих сум, в чаянні майбутніх благ, на відбудування друкарні Академії Наук. Ліквідація «Друкаря», яка викликала цілий ряд стягань (sic) з мене по виконавчим листам, не тільки зовсім зруйнувала мене матер’яльно, але не давала і до останнього часу можливости спокійно взятися до будь-якої роботи» [155].
Останні відомі мені зараз видання «Друкаря» належать до 1923 року.
Це друге видання праці Василя Бойка «Марко Вовчок» (Вид. 2. К.; Ляйпціг : Укр. накладня, [1923?]. 240 с.) [156],
«Збірник найкращих українських пісень» (Вид. 2. К. : Друкарня ВУАН, 1923. 155, V с. – 175 укр. народних пісень) [157],
збірка Василя Атаманюка «Нова єврейська поезія: Антологія» (К., 1923. 34 с. 2000 прим.) [158],
«Рідні колоски : Читанка для трудових шкіл / [Укладач, автор передмови] Оксана Стешенко : З рисунками художника Г.Світлицького. Вид. 3, переробл. К., [1923]» [159]
та «Жовтень: Акварелі» (К., 1923-24. 48 с. 2000 прим.) [160].
Пізніша діяльність видавництва не досліджувалась, оскільки чи не головним джерелом для цього періоду виявляється «Літопис українського друку», та й то, можна сказати, без самих видань, яких у бібліотеуах немає.
Тим часом російські довідкові видання двадцятих років, присвячені тодішній видавничій справі, інформували про «Друкарь» таке:
1925. Власник – пайове товариство. Адреса: Хрещатик, 50. Засноване 1916 року. Характер видавництва універсальний, книжки українською мовою. Адміністратор П.Балицький. Протягом 1923 року видало 20 назв [161].
1927. Адреса: вул. Воровського [Хрещатик], 50. Тел. 29 82 [162].
1928. Видавниче товариство – вул. Воровського, 50. Існує з 1922 року. Належить товариству авторів і видає книжки з усіх галузей знань українською мовою. Голова правління П.Балицький. Книгарня за тією самою адресою, існує з 1922. Торгівля змішана, гуртово-роздрібна, здебільшого українською літературою [163].
Ідеї давнього, класичного «Друкаря» були остільки привабливі, що кожен з його колишніх співробітників, хоч би де опинився, намагався відновити його діяльність. Пізніші київські спроби мали часом і драматичний характер. Так, 1919 року преса повідомляла, що до 100-річчя від дня Кулішевого народження виник ювілейний комітет. Було вирішено влаштувати публічне засідання, виставку й присвятити йому чергову книжку «Нашого минулого» [164]. На жаль, вона ніколи не вийшла, попри прямі запевнення преси:
"П.О.Кулішеві буде присвячене число 3/4 журн.[алу] "Нашого минулого", яке тепер друкується. В журналі будуть уміщені статті про Куліша С.О.Єфремова, В.Романовського, М.Зерова, П.Стебницького; крім того, в № буде вміщено багато нових і цікавих матеріялів про Куліша: Пав.[ло] Зайцев публікує листи Куліша до Марка Вовчка (не роскрита досі історія роману між ними); з матеріялів Ів.М.Каманіна опубліковано буде Щоденник Куліша (1845-1848 р.р.), Листи М.П.Драгоманова і Павлика до Куліша, недруковане [165] оповідання Ганни Барвінок з цікавими замітками Куліша, листи його додому з Москви (1855 р.) і т. инш." [166].
У мене збереглась відбитка статті Віктора Романовського, з яким я листувався, «П.О.Куліш і його "Исторія возсоединенія Руси"», що вже багато років безнадійно лежить у портфелі збірника Центра культурологічних студій.
Як пригадуємо, промотори «Нашого минулого» Георгій Нарбут (автор обкладинки) і Вадим Модзалевський (секретар редакції) 1920 року померли, а його редактор Павло Зайцев виїхав на еміграцію до Варшави, де й намагався відновити свій журнал [167]. Київські українці 1923 року також спробували відновити улюблене видання. Василь Дем’янчук писав:
"Весною цього року ще ново відновлене вид-во "Друкар" заходилося, зважаючи на повний брак українського органу, поновити журнал "Наше минуле". Нарешті дозвіл таки було дано і журнал має виходити під фірмою Академії наук, на кошти "Друкаря", але вже перехрещений на "Історичні записки". Перше число почали вже було набірати, але як видавництво "Друкар" одійшло од академічної друкарні, то й прекрасний цей план весь розвіявся, а набраний матеріал дав початок оцій (4-ій. – С.Б.) черговій книжці "Записок [Історично-філологічного відділу]" [168].
5 квітня 1927 року Сергій Єфремов зкорегував і доповнив Дем’янчукові інформації у своєму щоденнику:
„На жаль, наш журнал, що ми тоді хотіли видавати („Наше Минуле”, поновлене) не був дозволений, і стаття-спомини Дебагорія пролежали у мене, аж поки Грушевський почав видавати „Україну”, і я її передав сюди” [169].
Примітки
147. Звільнені з Губчека українці // Громадське слово. К., 1920. 11 травня. № 2. С. 4.
148. Громадське слово. 1920. 30 травня. № 18. С. 1.
149. Літературне життя // Книгарь. 1918. Серпень-Вересень. Число 12-13. Стовп. 794.
150. НБУ. Архів. Оп. 1. Од. зб. 1. Арк. 263 зв.
151. Там само. Арк. 325 зв.
152. Шляхи мистецтва. Х., 1922. Число друге. С. 69. Див.: Бібліологічні вісті. 1923. № 3. Стовп. 20. Прим.
153. Білокінь С. Київське видавництво «Слово». Реєстр видань (46 назв). Джерела й література (9 поз.) // Київські видавництва: Запрошення: Пам’ятка вечора (27 лютого 1985 р., Музей історії м. Києва). К., 1985. 6 с.
154. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 42661 ФП / кор. 578. Арк. 73-74.
155. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 42661 ФП / кор. 578. Арк. 24.
156. Україномовна книга у фондах. Т. 2. С. 629. № 9303.
157. Там само. С. 645. № 9430.
158. Там само. С. 666. № 9586.
159. Лейтес А. (Абрам Мойсейович; Олександр Михайлович; 3/15 XII 1899, м. Брест-Литовськ – 3 V 1976, Москва), Яшек Микола Федорович (23 листопада 1883, с. Панюшине, тепер смт Лозівського р-ну Харків. обл. – 17 серпня 1966). Десять років української літератури (1917-1927). Том І: біо-бібліографічний. Б.м.: ДВУ, 1928. С. 16; Україномовна книга у фондах. Т. 2. С. 672. № 9536.
160. Лейтес А., Яшек М. Десять років. Т. І. Б.м., 1928. С. 16.
161. Газетный и книжный мир: Справочная книга. М.: Двигатель, 1925. С. 148.
162. Цеткин И.А. Адресная книга издательских и книготорговых предприятий СССР на 1926-1927 г. Изд. 3 перераб. и доп. М.; Л.: ГИЗ, 1927. С. 60.
163. Цеткин И.А. Адресная книга издательских и книготорговых предприятий, журналов и газет СССР на 1928 г. Изд. 4 перераб. и доп. М.; Л.: Гос. изд-во, 1928. С. 49, 169.
164. 100-летие со дня рождения П.Кулиша // Киевская жизнь. 1919. 12 / 25 сентября. № 15. С. 2.
165. В оригіналі: надруковане.
166. До святкування сотих роковин з дня народження П.О.Куліша // Рада. 1919. 11/24 вересня. № 8 (35). С. 4. Шп. 2.
167. Нові книжки і рецензії // Хліборобська Україна. Відень, Рік 1920-1921. Число ІІ, ІІІ і ІV. С. 248.
168. Дем’янчук В. Видавнича діяльність Всеукр.[аїнської] Академії наук // Бібліологічні вісті. 1923. № 3. С. 19.
169. Єфремов Сергій. Щоденники, 1923-1929. К., 1997. С. 490.