Більшовицькі грабунки 1917 – 1921 років
Сергій Білокінь
Оскільки студії муравйовщини по-справжньому лише розпочалися [18], тут зібрано поки що тільки окремі факти, але вони достатньо промовисті. Так, доктор В.Марк, що служив лікарем у червоній армії й виїхав за кордон наприкінці 1921 року, описав свою зустріч з ад”ютантом М.Муравйова, якого він зустрів у ваґоні 1 класу на запасній колії Курського вокзалу у Москві:
«Все пальцы адъютанта были унизаны драгоценными бриллиантовыми кольцами, из верхнего кармана тужурки свешивалась дорогая, тяжелая золотая цепочка и из кармана рейтуз выглядывало запиханное туда настоящее жемчужное ожерелье. Когда я заинтересовался этим и спросил «адъютанта», откуда у него все эти вещи, он совершенно серьезно объяснил, что все эти драгоценности привезены им из Киева, где «буржуазия и ее магазины были подробно осмотрены». «Что вы понимаете под словом «осмотр»? спросил я. «Разумеется, грабеж», – ответил он совершенно спокойно и при этом подвинул мне под нос шкатулку, наполненную золотыми вещицами и драгоценными камнями» [19].
Частина коштовностей потрапила до сховищ державних. Ось як виглядає відповідний період з біографії Станіслава Реденса (25 липня 1931 – 20 лютого 1933 голова ГПУ УСРР та повноважний представник ОГПУ по УСРР) у книжці „ЧК-ҐПУ-НКВД в Україні”, що вийшла 1997 року: „Учасник боїв з гайдамаками, відряджений ЦК КП(б)У з цінностями до Москви” [20]. Що це були за цінності й де Реденс їх узяв, автори чомусь не повідомляють. Як відомо, Реденс і Сталін були одружені із сестрами. 1919 року у Києві існувала спеціальна Комісія з приймання-відправки коштовностей, віднятих у буржуазії, головою якої був Аркадій Борісович Асков (23 жовтня 1897, м.Чернігів – 2 вересня 1937), секретар Київського горпарткому [21]. Тоді брали на облік і систематично вилучали меблі, одяг та білизну, швейні машинки тощо [22]. 15 квітня 1919 року кол. професор СПб. духовної академії Микола Сагарда розповідав Ніколаю Ніканоровичу Глубоковському:
«На Академию (Киевскую. – С.Б.) делается весьма энергичный натиск во еже разогнать сей древний вертоград: вывезены запасы матрац.[ев], одеял, простынь, скатертей и т.п. […]» [23].
Подібне відбувалось і по інших місцевостях, у більших чи менших містах України. Мене особливо цікавить Полтава, адже Полтавський обласний архів під час війни загинув, і фактографію полтавської старовини треба щосили розробляти спеціально. Отож, 12 січня 1918 року полтавський лікар Ол.Несвіцький записав у щоденнику: «Из музея на Шведской Могиле украдены почти все ценные вещи» [24]. 23 січня:
«[Комиссар С.] Мазлах открыл в Обществе взаимного кредита все сейфы, забрал все процентные бумаги, положил их на имя владельцев в отделение Государственного банка, забрал серебряные и золотые деньги» [25].
11/24 березня 1918 у щоденнику В.Вернадського з”явився такий запис: «По Полтаве ездили вчера и сегодня автомобили и наполненные Красной Гвардией извощики и увозили добро. Перед уходом непрерывно идут грабежи» [26]. Узагальнене уявлення про початок грабування у Полтаві (1918-19) дав еміґраційний мемуарист:
“Другий розпорядок (наказ. – С.Б.) був, щоб усі меблі, яких було більше, ніж їх треба було для безпосереднього користування осіб, що жили в даній кватирі, – передати в т.зв. “квартирно-жилищний” відділ. Це означало, що на кожну кватиру лишається стільки стільців, скільки живе людей; із столів один в кухні, і ще один в іншій кімнаті, а решту треба було віддати в “жилищний відділ”. Посуда, тарілки, ложки, дзеркала, все це лишали відповідно до числа мешканців кватири, решту забирали. Забирання цих речей оправдувано тим, що їх треба для бідноти, яка цих речей не має. […] І почалося. […] спеціялісти […] від меблів і посуди […] забирали для “жилищного” відділу всяку дорогоцінну порцеляну і дорогі меблі з червоного дерева […] з карельської берези тощо. […] Коли в літі 1919 р. почався наступ т.зв. білоґвардійців, і червоні почали відступати, тоді всі столи і стільці з червоного дерева, порцеляну, все з “жилищного” відділу навантажено було у поїзди та й воно поїхало з “пролітайлами” просто в Москву і, очевидно, звідтіль вже не вернулося. Опісля ці дорогоцінні речі продавалися в Парижі, Берліні, Лондоні і в Н[ь]ю-Йорку. Україна лишилася без срібла, золота, без меблів” [27].
Функціонери, що керували процесом, ясна річ, на особливому контролі тримали передусім ювелірні вироби.
Совєцька пропаґанда протягом десятиріч всілякими шляхами, передусім засобами художньої літератури й кіно, насаджувала легенду про сутий ідеалізм большевиків, особливо першої, ленінської ґенерації. Нав”язувалась думка, мовляв, їхня діяльність відбувалась у правовому полі й була легальна. Тим часом пропаґанді згори стійко протистояла пропаґанда знизу – у формі знаменитого анекдоту про срібні ложечки у «спартанському» помешканні Каґановича тощо. Цікаві свідчення знаходим у гетьманській, згодом денікінській пресі. До речі, їхні публікації про діяльність ЧК розпочинають собою світову бібліографію з історії масового терору в СРСР [28].
Українські газети й журнали часів Визвольних змагань містять доволі численні повідомлення щодо матеріальних втрат. Визбирування цих звісток і визначення їхньої джерелознавчої вартості являє окреме дослідницьке завдання. Наприклад, як повідомлялося, під час муравйовщини на Харківщині було пограбовано майно й коштовності Лаунія на 4 мільйони карбованців. Участь у цьому брали Євґенія Бош із своїм секретарем Ґородецьким, дружина народного секретаря фінансів Владимира Ауссема, матроси Васильєв та Фіноґенов, комісар Войцеховський [29]. Любитель чекістських документів Марк Борисов [30] опублікував предписание оперативного відділу Київської губчека від 31 березня 1919 року:
«Комиссару Соколовскому. Пред”явителю сего тов. Соколовскому поручается снять печать с квартиры генерала Драгомирова по Терещен[ков]ской ул. № 21, кв. 3, ключи передать секретарю тов. Раковского. Заведывающий Оперативн.[ым] Отдел.[ом] т.Цвибак. Делопроизвод.[итель] <підпис>» [31].
Київська преса розтиражувала телеграму:
«Арест брата Зиновьева. Екатеринодар, 9-9. У арестованного в Алешках брата председателя Петроградской коммуны Зиновьева отобрано 470 тыс. рублей николаевскими пятисотками и коллекции платьев из императорских гардеробов» [32].
Голова Комінтерну мав трьох братів. Молодшого, Міхаїла Ароновича в Єлизаветграді убили григор”євці. У 1935-36 роках були арештовані Александр Аронович та Абрам Аронович. Хто з них спеціалізувався з імператорських гардеробів, поки що не з”ясовано.
Набутими коштовностями владі довелось відразу ж поділитися із своїми. Чекісти-виконавці (ті, хто розстрілював) одержували заохочення, – вони могли узяти щось із речей чи одежі розстріляного (золотий годинник, піджак, чоботи тощо). Режим завжди дбав про тих, хто його свого часу завойовував і згодом боронив. Із награбованого добра мародери щоразу відкладали окремі речі собі. Сестри милосердя Червоного Хреста, які безпосередньо самих розстрілів не бачили, оповідали:
«Один из помощников коменданта В.У.Ч.К. Иван Иванович Парапутц очень важно щеголял в шинели на форменной красной подкладке, принадлежавшей Генералу Медеру, которого он убил» [33].
Або таке свідчення:
«Перед развалившимся Якубенко сидел священник, которого он допрашивал. Сестра не успела изложить своей просьбы, как из соседней комнаты раздался голос другого следователя, Каана: «Товарищ Якубенко, Вы взяли вчера две пары сапог, а Вам полагалась только одна. Извольте-ка вернуть». – «А Вы, товарищ Каан, взяли два пиджака. Верните». Началась перебранка, невольными свидетелями которой были сестра и священник. Быть может, священник думал: «Пройдет еще несколько дней, и убийцы будут метать жребий о рясах моих» [34].
Коли чекіст починав хизуватись новим одягом, це було явною прикметою, що він одержав здобич, і його руки в крові. Крім того, в його обличчі виразно змінювався погляд:
«Появлялась какая-то тяжесть во взгляде. Они не смотрели больше нам в глаза, а куда-то мимо, в пространство. А когда случайно поймаем его взгляд, в нем сквозит сосредоточенная жестокость» [35].
Ол.Семененко лишив портрет голови одеської чрезвичайки (1919), якого він зустрів пізніше, уже в двадцяті роки. У цьому портреті найсуттєвіше теж – погляд, зір убивці:
«Мені обережно показали на одного з них – чорнявого мужчину років під сорок, ще стрункого, з тонкими рисами обличчя грузинського типу. Він нагадував провінційного доктора. Була осінь, біля нього лежав чорний м”який фетровий капелюх. Я не впізнав у ньому колишнього студента [Алексея Ніколаєвича] Саджаю [1898-1942] [36]. Очі в цього інтеліґента були не звичайні. Не по-людському дивилися вони на світ. Не були ці очі відкриті для того, щоб бачити життя і людей. Це був тяжкий, тьмяний погляд, налитий чимось тяжким, неживим, убивствами, смертю. В них навіть не було злоби, це було щось гірше, ніж жорстокість – надлюдське похмуре, тупе презирство до людини, до її життя, до її радощів. Так дивився цинічний кат, сучасний тоталітарний кат, якому держава дала права слідчого, судді і виконавця смертного вироку. Все дала йому в одній особі. І він знає, що на нього скаржитися ніхто не може» [37].
Нагороди, які чекісти одержували за свої труди, залежали від обставин. В”язень катеринодарської чрезвичайки оповідав: «Расстреливались в нижнем белье, верхнее платье делалось добычей чекистов» [38]. А.Чумаков, один з ранніх в”язнів Лубянки (початок 1921 року), свідчив: «Смертников вызвали из одиночек и приказали тут же раздеваться» [39]. „Розчарований чекіст” Ґ.Аґабеков живописує: «На утро комиссары идут домой отдыхать после ночной работы. Под мышками у них узелки. Это все, что они нашли ценного у убитых крестьян» [40]. Інакше кажучи, такий «порядок» було заведено по всій країні. В.Шульґін, не розібравшись, переплутав послідовність: «Выводили, вели, расстреливали и тут же раздевали догола» [41]. Було навпаки: спершу роздягали, а вже тоді розстрілювали. Так чи інакше, коли денікінці, узявши Київ, розпочали на Лук”янівському кладовищі розкопки, усі трупи виявились голі, розстріляні розривними кулями [42]. У сталінські часи інструкції змінились. Перед війною розстрілювали одягнених. Під час ексгумації вінницьких жертв одяг було знято з трупів і вивішено для ідентифікації [43]. Відоме фото: Анастасія Стигорецька знайшла піджак свого чоловіка Миколи Івановича Стигорецького, заарештованого 15 квітня 1937 року [44].
На вищих посадових щаблях мародерські трофеї перетворювались на нагороди особливої вартості, це були передусім «іменні» портсиґари й годинники. Сучасні автори відносять їх до категорії цінних подарунків, які, на їхню думку, „з деяким застереженням” можна віднести до почесних державних нагород. Такі подарунки встановлювались спеціальним декретом ВУЦВК від 8 квітня 1920 року, якщо подвиг не „тягнув” на орден Червоного Прапора [45]. Але право роздавати чекістам коштовності з якихось спеціальних фондів мали взагалі різні установи, причому факти нагород записували до чекістських «послужних списків». 1920 року ВУЧК подарувало портсиґара Наумові Рубінштейну, 1923 року постпредство ҐПУ по Правобережній Україні – Пейсахові Рахлісу. 1927 року срібного портсиґара одержав Матвій Ґерзон. Не обійшли нагородою і Лазаря Ривліна. Перший портсиґар був теж срібний, другий і четвертий – невідомого металу. 1921 року Харківська чрезвичайка вручила золотого годинника Наумові Рубінштейну. 1927 року Одеський окрвиконком нагородив годинником Давида Джирина (ще одним – 1932 року – колегія ОҐПУ СРСР). 19 грудня 1930 року Новоросійська міськрада вручила золотого годинника Александрові Волкову. 1932 року колегія ОҐПУ СРСР порадувала золотим годинником Соломона Мазо. Велика приватизація відбулася на двадцятиріччя «органів». У неділю, 19 грудня 1937 року від ВУЦВК одержали по золотому годиннику Николай Ізвєков, Яков Камінський, Нісон Новаковський, Ісаак Соколов-Шейніс та Арон Хатеневер. 14 серпня 1938 року нарком Єжов подарував годинника Олексієві Кудринському. Чийогось золотого годинника вручили Вікторові Блюману, а срібного – Лазареві Ривліну. Семен Западний одержав золоті годинники двічі: 10 березня 1923 року від Харківського і 1927 – від Київського виконкомів. Але чемпіоном з мародерства став Марк Роґоль: від колегії ҐПУ УСРР він одержав аж три годинники – у 1924, 1927 та 1928 роках [46].
Дещо, кількісно, правда, набагато скромніше, перепало в ті роки й тюремникам. Репертуар, зрештою, був той самий. 1923 року помічник начальника київського БУПР”у Тимофій Вус дістав у нагороду годинника [47]. За свою роботу старший по команді Матвєй Михайлов одержав срібний портсиґар з написом (цікаво було б прочитати) [48]. Як відомо, Розалія Землячка брала участь у ліквідації зареєстрованих у Криму офіцерів та військових чиновників. Тоді загинуло бл. 96 тис. душ [49]. У березні 1921 року «за особые труды» Землячка одержала орден Червоного прапора. Розраховувались і грошима.Під час приїзду до Києва Раковського молодший дозорець Лук”янівської тюрми (з 31 серпня 1922 року) Павло Лосіцький одержав нагороду – 10 мільйонів [50].
Колишня есерка Є.Олицька, яку я бачив в Умані (вона мешкала на вулиці Коммолоді, 6, разом з Надією Віталіївною Суровцевою) згадувала:
«Из уст в уста передавался анекдот о том, как инкогнито едущий представитель Советского Союза был сразу опознан в Англии, так как на трости его была монограмма «ЕД», на портсигаре «СК», на золотых часах «КБ» [51].
Примітки
18. Див.: Гриневич В.А., Гриневич Л.В. Слідча справа М.А.Муравйова: Документована історія. К., 2001. 336 с.
19. Марк В. Садизм в Советской России // Двуглавый орел. 1922. 1/14 мая. С. 32-43. Цит. за: Николай Давидович (1876-1949), Товарищ Обер-Прокурора Св.Синода [1916-17]. Воспоминания. Том 2. Новый Сад, 1928. С. 197.
20. Шаповал Юрій, Пристайко Володимир, Золотарьов Вадим. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: Особи, факти, документи. Київ: Абрис, 1997. С. 538. Пор.: Leggett George. The Cheka: Lenin’s Political Police. Oxford: Clarendon Press, Reprinted with corrections 1986. P. 456-457; Документи з історії НКВД УРСР // Наше минуле. 1993. Ч. 1 (6). С. 39-42.
21. Лурье Вячеслав Михайлович, Кочик Валерий Яковлевич. ГРУ: Дела и люди. СПб.; Москва, 2003. С. 339.
22. ЦДАВОВУ. Ф. 1738. Оп. 1. №№ 11, 13, 40-41, 96; Ковалинський Віталій Васильович (2 жовтня 1941, м.Енгельс Саратов. обл., Росія). Київські мініатюри. Кн. 3. К.: Купола, 2004. С. 398.
23. Сосуд избранный: История российских духовных школ, 1888-1932 / Сост. Марина Склярова. СПб., 1994. С. 264-265.
24. Несвіцький Олександр Олександрович (21 липня 1855, Кременчуг – 15/16 квітня 1942, Полтава). Полтава у дні революції та в період смути 1917-1922 рр. Полтава, 1995. С. 35.
25. Там само. С. 36.
26. Вернадский Владимир Иванович (1863-1945). Дневники, 1917-1921. [Том 1]. К., 1994. С. 61.
27. Спектатор. Що діялось 30 літ тому в Україні? // Обнова: Період. додаток до “Християнського голосу”. Мюнхен, 1949. Грудень. Ч. 3 (20). С. 4.
28. Пор.: Zorin Libushe. Soviet Prisons and Concentration Camps: An Annotated Bibliography, 1917-1980. Newtonville, Mass.: Oriental Research Partners, 1980.
29. Вісти з Харьківщини // Відродження. 1918. 13 червня / 31 травня. № 62. С. 3. Шп. 2.
30. Пор.: Борисов Марк. Разложение «Красной армии»: По документам недавнего прошлого // Вечерние огни. 1919. 28 августа / 10 сентября. № 10. С. 3.
31. Борисов Марк. Из документов Ч.К. // Вечерние огни. 1919. 26 августа / 8 сентября. № 8. С. 4. За інформаціями Болфосова, 1919 року юридичним відділом київської чрезвичайки завідував С.Цвібак: «Цвибак Самуил, родом из Симферополя. Студент-юрист 2-го курса. Энергичен и способен к организационной работе. Жесток и сластолюбив. Упрям и зол. Обладая твердым характером, он в то же время не отличается вдумчивостью. Решителен и смел, но отступал перед умственными авторитетами. Груб до рукоприкладства, участвовал сам в разстрелах (sic). Кроме положения заведующаго юридотделом «чека», он был членом комиссии и иногда расписывался за председателя» (Чекист о Ч.К.// На чужой сторон(е). Кн. ІХ. Берлин (Ватага); Прага (Пламя), 1925. С. 119). Заступником завідуючого оперативного відділу був його брат Міхаїл (Бегунов Ю.К. Тайные силы в истории России. Изд. 4. М., 2000. С. 276). Котрийсь із цих Цвібаків згадується у знаменитому документі Рапопорта. Не плутати з Яковом Моісеєвичем (Берберова Н. Люди и ложи. New York, 1986. С. 162).
32. Жизнь. К., 1919. 16/29 сентября. № 3. С. 1.
33. Доклад Центрального комитета Российского Красного Креста о деятельности Чрезвычайной комиссии в Киеве // Архив Русской революции, издаваемый Г.В.Гессеном, [том] VI. Берлин, 1922. С. 346, 351. Парапутць, молодий латвієць, був племінник Лаціса (С. 355). Про обставини загибелі київського коменданта див.: В концентрационном лагере // Объединение. К., 1919. 5/18 сентября. № 8. С. 1. Подп.: В.К. – Медер Петр Владимирович (16 серпня 1856 – 1919, Київ) – генерал-майор (1901). Закінчив 3 Харківську класичну гімназію та Чугуївське піхотне юнкерське училище. 20 грудня 1876 прапорщик, 23 січня 1879 підпоручник, 2 жовтня 1881 поручник, 30 серпня 1887 штабс-капітан, 9 грудня 1889 капітан, 26 лютого 1897 підполковник. Учасник російсько-японської війни (Список полковникам по старшинству. Составлен по 2-е мая 1907 г. СПб., 1907. С. 263). Дружина Марія Карловна, діти Владимир (+ 1908; Киевлянин. 1908. 5 ноября. № 307. С. 1) та Петр (ДАмК. Ф. 78. Оп. 1. № 2013; живий 1919).
34. Доклад Красного Креста. С. 346.
35. Там само. С. 350.
36. Петров Никита Васильевич, Скоркин Константин Владиславович. Кто руководил НКВД, 1934-1941: Справочник. Москва: Звенья, 1999. С. 372. Як випливає з цієї праці, щодо освіти Саджаї Семененко не цілком точний. Насправді він залишив один клас міського училища в Зугдіді і курси політпрацівників при політвідділі 9 армії.
37. Семененко Олександр Платонович (27 серпня 1898, Єлисаветград – 1 червня 1978, США). Харків, Харків… Вид. 2. Б.м.: Сучасність, 1977. С. 101.
38. Люсьмарин Г. Кубанская чрезвычайка // Че-Ка. Берлин: Орфей, 1922. С. 235. Події кінця 1920 – початку 1921 року.
39. Чумаков А. «Корабль смерти» // Че-Ка. Берлин, 1922. С. 33. Пор. с. 31, 35.
40. Агабеков Г.С. ЧК за работой. М.: Книга-Просвещение-Милосердие, 1992. С. 44.
41. Шульгин Василий Витальевич (1878-1976). Дворец и тюрьма // Малая Русь. К., 1918. Вып. 2. С. 47.
42. Раскопки на Лукьяновском кладбище // Вечерние огни. 1919. 2/15 сентября. № 13. С. 2.
43. Kamenetsky Ihor (нар. 1927 у Рогатині). The Tragedy of Vinnytsia. Toronto; New York, 1989. P. 247; Вінниця: Злочин без кари. К.: Воскресіння, 1994. Табл. XVI.
44. Вінниця: Злочин без кари. С. 302, табл. XV-XVІI.
45. Українська фалеристика: З історії нагородної спадщини. Кн. 1. К.: Либідь, 2004. С. 298.
46. Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК-ҐПУ-НКВД в Україні. С. 429-581.
47. ДАмК. Ф. р-642. Оп. 1. № 1. Арк. 303-305.
48. Там само. Арк. 371. У додатку занотовано «Неоднократно замечен в избиении заключенных» (Арк. 373).
49. Зарубин А.Г., Зарубин В.Г. Без победителей. Симферополь, 1997. С. 231.
50. ДАмК. Ф. р-642. Оп. 1. № 1. Арк. 547.
51. Олицкая Е. Мои воспоминания. [Кн.] І. [Frankfurt/Main:] Посев, [с 1971.] С. 156.