Початкова сторінка

Сергій Білокінь (Київ)

Персональний сайт історика України

?

Ф.П.Максименко в оцінці сучасників

Сергій Білокінь

Пiсля чергового звiльнення Федiр Пилипович переїхав до Львова, де з 1 жовтня 1946 року став асистентом кафедри iсторiї СРСР Львiвського унiверситету й одночасно завiдувачем бiблiографiчним вiддiлом Наукової бiблiотеки унiверситету. До Києва вiн вiдтодi лише час вiд часу наїздив, i друзi нетерпляче чекали на новi зустрiчi. Збираючись лягти перепочити, Сергiй Iванович Маслов [3] попереджав, бувало, родичiв, що «його немає». Але завжди додавав при цьому, щоб його конче погукали, «якщо телефонуватиме Максименко» [4]. 25 жовтня 1958 року його брат Василь Іванович (жартома його називали, щоб розрізняти, – Маргаринов) писав Федорові Пилиповичу:

«В течение многих лет совместной жизни с Сергеем Ивановичем я имел возможность убедиться, с какой живой симпатией он относился к Вам, как ценил Вашу любовь и знание книги и какое моральное удовлетворение доставляла ему переписка с Вами» [5].

Що ж до самого Василя Iвановича Маслова, то в листi вiд 5 лютого 1954 року він назвав Ф-ра П-ча «библиографом исключительной осведомленности». При цій нагоді зазначу, що для найбільших тодішніх українознавців перевантаження кореспонденції російською мовою дозволяло їм провадити українську роботу. Цього вимагала від них епоха, у якій вони вижили.

Я б наважився сказати, що в повоєнні роки краще поінформованої людини за Федора Пилиповича Максименка в підсовєцькому українознавстві не було. Випадок, про який 13 квітня 1950 року йому розповів Юр Меженко [6], показує, що коли з одного питання захотів проконсультуватися раз сам Максименко, його адресували… до нього самого. І було це так:

«Цими днями, – писав Меженко, – звернулися до мене в ГПБ по пораду. Шукають матеріали про Подолинського. Я їм почав дещо з пам’яти казати, а потім і питаю, а хто ж то у Вас такий, що в Л-[енінгра]ді шукає матеріалів про Подолинського. Це у Львові треба шукати; а мені співробітниця й каже: так це ж саме з[і] Львова нас і запитують. А я тоді й порадив: напишіть йому, щоб він не Вас турбував, а пішов на вул. Драгоманова, 5, та спитав там Федор.[а] Пил.[иповича] Макс.[именка, -] той йому все розповість і все порадить. Аж тоді мені сказали, що то Ви самі їх і питаєте. А вони самі нічого не знають та радяться зі мною. От як замкнулося коло! До себе самого маєте звертатися».

Страшнувате становище людини, якій, по суті, ні з ким було й порадитись.

До Федора Пилиповича радо звертався по пораду Григорiй Iванович Коляда. 14 грудня 1957 року вiн писав Максименку до Львова:

«З наступного року готують другий збiрник «Иван Федоров». Одержав замовлення на статтю для цього збiрника. Сказав, що напишу «Иван Федоров в Заблудове» [7]. У зв’язку з цим у мене до Вас, Дорогой Товарищ, уклiнне прохання, як до бога бiблiографiї. Напишiть менi, будь ласка, джерела про Григорiя Олександровича Ходкевича. […] Що Ви думаєте, яку тему своєї кандидатської обрали, на якiй остаточно зупинилися? Пора, Дорогий мiй, пора. Ви скажете, нащо. Та насамперед для того, щоб усякий невiглас з доцентським або й з докторським дипломом не дивився на Вас, як на щось безмежно нижче за нього. А з Вашим океаном знань, з Вашою працездатнiстю й Вашим умiнням працювати – щоб написати кандидатську дисертацiю, єй-богу, двох-трьох мiсяцiв вистачить. Але для цього треба: 1) обмежити свiй час роботи в б-[iблiоте]цi положеними годинами, 2) не всi тi доручення, якi Вам дає Неонiла Васильовна, виконувати». Як високо цiнив Коляда консультацiї свого друга, видно з iншого його листа, вiд 15 листопада 1970 року, коли якогось «бiлого крука» вiн розшукував по рiзних книгозбiрнях: «Тут одно з двох: або вiддiли комплектування цих бiблiотек проспали Rocznik. Або його в природi немає, i вiн приснився Максименковi. Але ж Максименко – Бог (з великої лiтери) бiблiографiї. I коли Максименко збрехав, то кому ж вiрить».

Проблема з захистом дисертації завжди хвилювала Максименкових друзів. Ще 2 квітня 1947 року, невдовзі після його від’їзду до Львова С.І.Маслов запитував: «Как Вы себя чувствуете в новой обстановке? Какую тему избрали для диссертации и когда диссертация будет готова?» 28 квітня 1947 року він знову намагався заґітувати його цим зайнятися:

«Васил.[ий] Ив.[анович] шлет Вам сердечный привет. Скучно без Вас на библиографическом, вообще – на книговедческом фронте в Киеве. Киев потерял, Львов приобрел! А все ж таки то, что Вы не пишете диссертации – большое преступление и перед собой самим, и перед наукой: лучшие материальные условия обеспечивают ведь и большую продуктивность работы, и сохранение сил на более длительные сроки».

«Працюйте над дисерт-[аці]єю», – нагадував Максименкові 17 січня 1948 року Павло Попов.

Я не можу документально з’ясувати, чому Ф.П. так і не захистив своєї дисертації. Якщо він чинив так свідомо, це, можливо, вберегло його від чиєїсь заздрості, – відтак ніхто не мав причини його не любити. Навпаки, всі його потребували

Цікаву оцінку містить листівка ще одного визначного книгознавця, Павла Попова від 31 січня 1957 року, яку наведу повністю:

«Дуже дякую, вельмишановний Федоре Пилиповичу, за Вашого (як завжди) змістовного з наукового погляду листа. Книг, про які Ви пишете, ні я, ні І-[нститу]т філософії не знали. Незабаром спитаю в ДПБ [8], але, мабуть, і там не знають. Справу комплектування і бібліографії Ви поставили в ЛДУ, як видно, найкраще в УРСР. Вітаю Вас з цього приводу і бажаю Вам здоров’я та дальших успіхів!»

У документальнiй повiстi Є.Л.Немировського, присвяченiй дослiдженню дiяльностi Iвана Федорова, є таке мiсце:

«Во Львове, в Научной библиотеке Государственного университета имени Ивана Франко работает замечательный человек. За свою долгую жизнь Федор Филиппович Максименко накопил в закоулках поистине безбрежной памяти великое множество имен, фактов и дат, связанных с историей Украины, ее городов и сел, ее богатой культуры. Человек на удивление бескорыстный, Федор Филиппович открывает сокровищницу памяти для каждого, кто в этом нуждается. Пошлите ему письмо и можете быть уверены – отныне он всегда будет брать на заметку интересующие вас материалы и незамедлительно сообщать о них. Вот уже более двадцати лет Федор Филиппович делится со мной сведениями об Иване Федорове и всем тем, что имеет хоть малейшее отношение к первопечатнику.

В [1970 году] в Днепропетровске на страницах сборника «Некоторые проблемы социально-экономического развития Украинской ССР» доцент Н.П.Ковальский опубликовал статью «Новые источники о деятельности Ивана Федорова на Украине». Никогда в жизни сборник не попал бы мне на глаза – попробуй догадаться, что в нем может быть помещен интересный для меня материал? Но не проходит и месяца со дня публикации, как я получаю письмо от Максименко: «Евгений Львович, посмотрите днепропетровский сборник. Особенных сенсаций в нем, кажется, нет. Но обзор интересен!» Я тут же пишу Федору Филипповичу, что достать сборник в Москве трудно. Неделю спустя получаю бандероль. Было это сравнительно недавно. А лет пятнадцать назад, когда я работал над диссертацией «Источниковедение и историография русского первопечатания», обязательный Федор Филиппович прислал мне длинный список публикаций с деликатным примечанием: «Я позволяю себе указать некоторые статьи, какие, возможно, остались вне поля Вашего зрения».

Ни одной из перечисленных им работ я не знал. Да и как и где мог я познакомиться, например, с рукописной диссертацией Яна Коровицкого [9] «Острожская Библия», защищенной в 1931 году на богословском факультете Варшавского университета, или с рецензией на эту диссертацию, опубликованной в польском церковном журнале «Элпис» [10] ? Впрочем, бог с ней, с диссертацией Коровицкого! Максименко пишет мне о таких вещах, что прочитав, я начинаю ощущать дрожь в руках и ногах» [11].

За старих часів те, що Немировський на такому високому реґiстрi писав про Максименка в одному з центральних союзних видань, мало чимале значення.

Зрештою, про його високий науковий статус, попри брак формальних вiдзнак, свiдчить i те, що Федiр Сарана [12] домiгся вмiщення статтi про Максименка у 6 томi другого видання УРЕ, хоча формально її не повиннi були друкувати (в УРЕ iснували чiткi критерiї; тут вмiщували тiльки статтi про академiкiв, членiв-кореспондентiв i лауреатiв найбільших премiй, крім Нобелівської).

Примітки

3. Королевич Нінель Федорівна (нар. 21 січня 1926, Харків). Маслов Сергій Іванович // Королевич Н.Ф. Українські бібліографи ХХ століття. С. 138-169.

4. Спогад Iрини Олександрiвни Лучник (1919-2006), племiнницi братів Маслових, дочки їхньої сестри Анастасiї Iванiвни.

5. Тут і далі використовуються матеріали листування Ф.Максименка, що зберігаються в автора статті. Вони не одинокі, – відповідні матеріали зберігаються по інших сховищах, передусім див.: Особові архівні фонди Інституту рукопису / Нац. б-ка України ім. В.І.Вернадського: Путівник. К., 2002.

6. Меженко (справжнє прізвище Іванов) Юрій Олексійович (6/18 червня 1892, Харків – 24 листопада 1969, Київ) – книгознавець, бібліограф, історик культури, літературознавець.

Син лікаря. Закінчив філологічний фак. Московського ун-ту (1917). Співробітник бібліотечно-архівного відділу Міністерства народної освіти (1918), зав. справами (директор) Головної Книжної палати (1919). Член комітету для заснування та голова Ради бібліотекарів (перший директор, 1920-22) Всенародної бібліотеки України при УАН. Директор Укр. наукового інституту книгознавства (УНІК; 1.VІІІ.1922 – 7.VІІІ.1931). Редаґував журнал «Бібліологічні вісті» (1923-31) та «Труди» УНІКу (т. 1-4; 1926-30). Як один з керманичів укр. книгознавства зазнав цькування, внаслідок якого виїхав до Росії. Головний бібліотекар Держ. публічної бібліотеки ім. М.Є.Салтикова-Щедріна в Ленінграді (1934-45). Директор Бібліотеки АН УРСР (6.ІV.1945 – 1.ІІ.1948). Керував підготовкою «Репертуару української книги, 1798-1914». Після нових нагінок 5.ІІ.1948 виїхав до Ленінграда. 1950 вийшов на пенсію. Зав. редакцією бібліографії Гол. редакції УРЕ в Києві (1960-62).

З 1911 збирав колекцію «Шевченкіани» (понад 15 тис. од.). Уклав бібліографічні покажчики «Чужомовне письменство в українських перекладах» (Життя й революція. 1929. Кн. 4-8; разом з М.Яшеком) та «Русская техническая периодика, 1800-1916 гг.» (М.; Л., 1955). Великий резонанс мали статті М.

«Творчість індивідуума і колектив» (Музаґет. 1919. № 1/3),

«Європа чи Просвіта?» (Життя й революція. 1925. № 5).

Тв.: Перспективи розвитку великих і наукових бібліотек на Україні (Бібліологічні вісті. 1926. № 2)

Теоретичні передумови організації української бібліографічної роботи (Там само. 1926. № 4)

Актуальні питання української бібліографії (Життя й революція. 1927. № 9)

Українська книжка часів Великої революції (К., 1928; відбитка з вид.: Життя й революція. 1927. №№ 10-12)

До питання про виявлення динаміки літературного процесу бібліографічним методом (Бібліологічні вісті. 1930. № 2).

Літ.: Гульчинский Виктор Иванович, Фокеев Валерий Александрович. Деятели отечественной библиографии, 1917-1929: Справочник. Ч. 1. М.: РГБ, 1994. С. 201;

Юрій Олексійович Меженко: Матеріали до біографії. К, 1994;

Стрішенець Н. Бібліографічна спадщина Юрія Меженка. К., 1997;

Королевич Н.Ф. Меженко Юрій Олексійович // Королевич Н.Ф. Українські бібліографи ХХ століття: Навч. посібн. К., 1998. С. 9-47;

Соколинский Евгений Кириллович. Ю.А.Меженко: Библиограф на ветрах истории. СПб.: 1998. 248, [8] с.; 400 прим.;

Сотрудники Российской национальной библиотеки – деятели науки и культуры: Биогр. словарь. Т. 3. СПб., 2003. С. 372-375 (Е.К.Соколинский).

7. Бiблiографiчний покажчик наукових праць Г.Коляди (52 записи) див. у вид.: Першодрукар Iван Федоров: Запрошення. К., 1985. Такої розвiдки тут не зареєстровано.

8. Державна публічна бібліотека [спершу Всенародна от (Національна) бібліотека України, у скороченні ВБУ], потім Центральна наукова бібліотека (ЦНБ), потім Національна бібліотека України ім. В.І.Вернадського НАН України, тепер (цікаво, чи надовго) Національна бібліотека Україна ім. В.І.Вернадського НАН України.

9. Коровицький Іван Іванович (24 червня 1907, Володимир-Волинський пов. Вол. губ. – 8 червня 1991), історик Українського Православ’я, бібліограф, культурний діяч. Дійсний член УВАН у США, член-кор. УВАН у США (обр. 20 квітня 1964; Вісті УВАН. Ч. 1. Нью-Йорк, 1970. С. 74). Закінчив відділ богослов’я Варшавськ. ун-ту (1929), згодом його доцент. До війни керував Православним митрополітальним музеєм Варшави. Викладав у Православній богосл. академії в Німеччині й Америці. Маґістр (Вестерн Резерв, Клівленд), д-р філософії (Пенсильванський ун-т). Був довголiтнiм активним членом бавнд-бруцької української громади у Бавнд Бруку, Нью-Джерзi, США. Організатор і перший керівник тамтешнього бібліотеки Культурного центру. – Дж.: Українське православне слово. 1991. № 8-9. С. 37; Новини з Академії. 1992. Зима. Ч. 16. С. 7; Шиприкевич Володимир. Іван Коровицький // Свобода. 1992. 30 травня. Ч. 102. С. 3.

10. У філії Львівської наукової бібліотеки ім.В.Стефаника НАН України на вул. Лисенка, 14, зберігаються числа цього журналу за 1926-37 роки, не в комплекті.

11. Немировский Е. О библиотеках, книголюбах и… фальсификаторах: Главы из документальной повести "По следам первопечатника" // Альманах библиофила. Вып. 5. М.: Книга, 1978. С. 186. На цей час автор уже, як-то кажуть, «виписався» і увійшов у групу провідних книгознавців СРСР. А починав він слабенько, і відгуки про його перші твори були досить «кислі». 21 травня 1950 року Ю.Меженко писав Максименкові: «Те, що Немировський пише в справах поліграфії, я читаю і дивуюся не Немировському, а редакціям журналів та газет, які друкують його статті. Неписьменним автор має право бути, а от редактор таких прав не має». У 70-х роках москвичі говорили, що він більше пише, аніж знає.

12. Королевич Н.Ф. Сарана Федір Кузьмович // Королевич Н.Ф. Українські бібліографи ХХ століття. С. 290-313.