Музейна робота (1924 – 1941 рр.)
Сергій Білокінь
Залишивши театр, у 1920-24 роках П.А. навчалась на катедрі мистецтвознавства Київського археологічного інституту [30], слухала лекції Зуммера, Ґілярова, Дахновича, Дінцеса. Стала послідовницею професора Федора Шміта (Любов Мулявка [31] називала її – «шмітовка»!).
– Коли я хоч що-небудь розумію в Софійському соборі, цим я зобов’язана Шмітові. Це мій вчитель. Він зробив і Моргілевського, згодом свого страшного ворога (такі бувають парадокси!), адже Іполит Владиславович ориґінально був хіміком і навчався у КПІ [32]. Ах, – сплеснула руками П.А., – який був семінар з візантійського мистецтва, – чекаю, було, цього дня як найбільшого щастя! Він міг, не дивлячись, узяти з полиці потрібну книжку. Одного разу нею стало апокрифічне Євангеліє від Іоакима грецькою мовою, яке він зацитував нам відразу в перекладі. Дуже гірко було мені слухати, як на Шміта (у нас же за чайним столом, у 1924-25 роках) нападав за віщось, уже не пригадаю, Айналов [33].
Катедра мистецтвознавства з 2 листопада 1924 року оформила П.А. стажування у Музеї мистецтва ВУАН (кол. Музеї Ханенків). Директором музею був тоді – до свого арешту 1925 року – Микола Омелянович Макаренко. П.А. відзначала його широкі знання, захоплення, з яким він віддавався бібліофільству, але говорила й про грубість до людей. Слуги Ханенків особливо не могли йому вибачити, що він виявив велике невдоволення, навіть розсердився, коли після смерті Варвари Николівни вони перенесли її тіло до залу. Сказали йому: «Вона господиня». Адже служителі, – підкреслювала П.А., – лишались ті самі – і швейцар Франц Матвійович, колишній камердинер, і дворецький Григорій, і інші.
20 листопада 1926 року разом з М.І.Вязьмітіною [34] П.А. було затверджено на аспірантку (аспірантський стаж закінчився 20 грудня 1929 року). Крім згаданого каталогу японської ґравюри, уже за підписом «П.А.Кульженко», в цей час з’явилось ошатне видання дослідниці «Виставка тканини: Каталог» (К., 1927) [35]. Вона написала дисертацію «Срібна сасанідська чаша в Музеї мистецтва ВУАН», доля якої склалась трагічно. У Харкові на з’їзді, присвяченому іранському мистецтву, вона зробила доповідь за цією працею. «Тоді, – писала вона мені 20 квітня 1977 року, – проф. Ґордєєв запропонував мені надіслати йому рукопис доповіді, щоб опублікувати в «Працях» з’їзду. Ґордєєва не стало в Харкові [36], рукопис пропав». І була ще одна втрата (лист від 18 грудня 1976 року): «До речі, чи живий і чи працює в університеті професор Веденський чи Введенський [37], історик? […] Йому я передала машинопис моєї праці «Срібна сасанідська чаша» для друку в якомусь виданні. Це було перед самісінькою війною [навесні 1941 року. – С.Б.]. Усе поламалось, усіх рознесло в різні боки. Ориґінал (рукопис) згорів. Раптом зберігся примірник машинопису?! Бувають добрі дива, тільки ж рідко-рідко» [38].
У січні 1930 року за конкурсом (обирали між нею та Аделаїдою Артюховою [39]) П.А. одержала місце зав. відділу ґравюри в Київській картинній галереї (музеї російського мистецтва) [40]. Директором був тоді Ф.Кумпан, малоосвічений, але, по суті, гарний чоловік (співробітники між собою називали його «Кумпол»), потім – Лука Калениченко [41]. Навесні 1934 року П.А. з музею пішла [42]. Пішла через нового директора Костянтина Степановича Кравченка (поза очі його називали «Кінь»). Він знімав з експозиції Рєпіна.
Як і всі кращі київські гуманітарії того часу, слідом за С.Єфремовим, А.Лободою, Ол.Новицьким, О.Корчак-Чепурківським, В.Ляскоронським, разом із Євг.Спаською [43], Н.Коцюбинською [44], М.Вязьмітіною, М.Щепотьєвою [45] та кількома десятками інших вчених Поліна Аркадіївна 1927 року підписала листа до редакції газети «Пролетарська правда» з вимогою провести слідство у справі самогубства видатного мистецтвознавця Данила Щербаківського [46]. Відомчим белетристам і через три десятиліття по тому зачіпати самогубство київського вченого не випадало. У читача «Таємниці Янтарної кімнати» могло виникнути питання, а що ж, власне, до цього призвело, а тоді, чого доброго, пішла б іще низка дальших, не менш дражливих питань. Тому, «аналізуючи логіку морального падіння» Кульженко, вони написали так:
«Коли це почалося? Важко сказати. В усякому разі, не в той день, коли Ангеліна Павлівна [так у повісті називають Кульженко. – С.Б.] пішла працювати до німців. Можливо, це було тоді, коли вона, ще перебуваючи в аспірантурі, разом з групою націоналістів у 1926 (sic) році підписала пройняту злістю і люттю декларацію з приводу арешту (sic) одного антирадянськи настроєного (sic) професора» (с. 159).
Одночасно з роботою в музеях П.А. викладала. У 1921-25 роках читала історію мистецтва та історію поліграфії в київській школі поліграфічного виробництва (поліграфшкола ФЗУ). З 1925/26 по 1927/28 навчальні роки читала на курсах дошкільної освіти при Окрнаросвіті, зокрема в 1927/28 році -українознавство. З 1 вересня 1931 року і до самої війни вона працювала в Київському художньому інституті на катедрі історії мистецтва – спочатку як асистент, а з 1935 року виконувала обов’язки доцента. Серед своїх слухачів пам’ятала Тетяну Яблонську та Георгія Меліхова. 1939 року Вища атестаційна комісія при Комітеті у справах вищої школи СРСР затвердила її в ученому званні доцента на кафедрі історії мистецтва. З 3 березня 1935 року і також до початку війни викладала як доцент з історії мистецтва на історичному та філологічному факультетах у відновленому Київському державному університеті. У 1935-41 роках вона читала цикли лекцій з історії образотворчого мистецтва в Київському університеті культури (22 лекції на рік) [47]. Останні передвоєнні місяці працювала ще на т.зв. факультеті особливого призначення (ФОН), влаштованому для персональних занять із висуванцями – співробітниками управління у справах мистецтв. Ранками займалась, наприклад, з якимось Компанійцем.
Крім того, у 1921-32 роках П.А. водила екскурсії по Києву – працювала в Лекційно-екскурсійному бюро Окрполітосвіти, Українському екскурсійному товаристві та (1930) Київській філії Всеукраїнського товариства пролетарського туризму та екскурсій «Укртуре». Разом провела 1100 екскурсій-лекцій.
У серпні 1924 року до Києва приїхала група ленінградських учених-медієвістів – Ґеорґій Петрович Федотов з дружиною Єленою Николаївною, ученицею Лоського, та інші. Перед від’їздом Федотов вручив киянам, що приймали пітерських колег і показували їм архітектурні й мистецькі пам’ятки, жартівливу поему, де кожному (зокрема Н.Полонській та В.Базилевичу) було приділено кілька рядків. Починалась поема так:
Софийной жаждою томимы,
От невских хладных берегов
Нестройным скопом пилигримы
Пришли к гряде святых холмов.
Поліні Аркадіївні було присвячено більше, ніж іншим – три строфи:
И ты, пленительная муза,
Кумир и жрица алтаря,
Во храме вечного союза
Между сегодня и вчера.
Ты память мертвых охраняешь,
Блюдешь покой драгих могил,
Плющом и лавром венчаешь
Чело отшедших милых лиц.
Тебя назвал бы Мнемозиной
Псевдоклассический пиит,
Но имя нежное Полины
Для сердца больше говорит [48].
Мистецькі явища вона вміла живописати словом. Розповідала дуже картинно, яскраво, буквально чарувала своїх слухачів. Була популярна. Як пригадувала ревна відвідувачка лекцій Кульженко Оксана Міяковська-Радиш [49], аудиторія надавала П.А. особливого ореолу:
– Щаслива! Вона сама бачила все, про що розповідає.
На той час поїздки за кордон були вже майже неможливі.
Правда, дехто казав, що коли виходив з її лекції, то ніби нічого й не залишалося. Тобто вона відживляла явище, а потім усе зникало, як надхмарний замок.
Надзвичайно високо ставила П.А. ленінградського мистецтвознавця Пуніна, який приїздив до Києва 1935 року на запрошення КХІ читати тридцятигодинний курс, присвячений Відродженню:
– Я побачила його вперше в інститутській бібліотеці, де працювала як асистент. Обличчя його сіпалося, здавалося, що він гримасує. Дівчата, що сиділи поруч, вирішили навіть, що він їм підморгує. Але коли він вийшов на кафедру, від тику не лишилось і сліду. Він виріс, став якийсь незвичайний. Його лекції стенографували, а слухати його приходили навіть професори, наприклад, Федір Кричевський. Його курс потім продовжувала я, але мені самій він дав дуже багато. Пунін пробув у Києві тижнів зо два, був у мене в гостях. Потім я зустрілася з ним восени того року на всесвітньому іранському конгресі в Ленінграді. Він запросив мене до себе, і я години три провела в Шереметєвському домі – у нього й Анни Андріївни Ахматової.
Склалося так, що після самогубства Щербаківського, після арешту Ернста, смерті Олексія Петровича Новицького серед мистецтвознавців вона вийшла зовсім на перший план – поруч Сергія Ґілярова й Іполита Моргілевського, тим більше в тематиці світового мистецтва. У 1939-41 роках вела семінарій з роботи над підручниками історії з учителями 8-10 класів середньої школи. У 1940/41 навчальному році провадила заняття з аспірантами київських музеїв і Художнього інституту. У 1940-41 роках була старшим ученим консультантом у Київській картинній галереї. – Її життєва активність декого дратувала. Десь у ці останні передвоєнні місяці, всівши не зовсім тверезий до трамваю, в якому їхала Надія Володимирівна Геппенер (Лінка), Моргілевський прокричав їй через увесь вагон: «Надійко, Ви знаєте новину, – Поліна розцвіла махровим чортополохом!..» Не підтримував, перешкоджав Ґіляров. Кульженко дратувала його своєю віддачею: «Адже вона любить своїх екскурсантів»! Це було йому незрозуміло, він людей не любив.
Перед війною у П.А. зібралась низка робіт, що не були опубліковані, рукописи яких, правдоподібно, загинули:
– Пам’ятник середньовічної пластики в Музеї Мистецтва ВУАН. 1928.
– Портрет донського отамана Даніли Єфремовича в Київському музеї українського мистетцва. 1930.
– Портрет лаврського ченця кн. Долґорукова в Київському музеї українського мистецтва. 1932.
– Збірка мініатюр у Київській картинній галереї. 1932.
– Пушкін в образотворчому мистецтві. 1937.
– Шевченко як художник. 1937.
– Тринадцять (біографії-характеристики художників, що вийшли 1863 року з Імператорської Академії Мистецтв). 1938.
Примітки
29. Ця п’єса йшла свого часу у МХАТ’і, – належала Іллі Дмитровичу Сурґучову (1881-1956). Див. про нього: Булгаков Валентин. Словарь русских зарубежных писателей. New York, N.Y., c 1993. Р. 141; Струве Г. Русская литература в изгнании. Изд. 3, испр. и доп. Париж; Москва, 1996. С. 364.
30. Див.: Константинеску Людмила. Традиційна археографія в курсах Київського археологічного інституту // Матеріали ювілейної конференції, присвяченої 150-річчю Київської археографічної комісії. К., 1997. С. 103-122. «Саме там вона потрапила під вплив українських буржуазних націоналістів», – писали у своїй повісті Дмитрієв та Єрашов (С. 159).
31. Див.: Білокінь С. Любов Мулявка: остання з славетних // IV Гончарівські читання, Колективне та індивідуальне як чинники національної своєрідності народного мистецтва: Програма, тези і резюме доповідей. К., 1997. С. 14-16.
32. Справді, 1918 року І.Моргілевський закінчив хімічне відділення КПІ за фахом інженера-технолога (Скібіцька Тетяна. Храми його долі: Роздуми над фототекою І.В.Моргілевського // Генеза. К., 1997. Том 1 (5). С. 164).
33. Ф.Шміт висунув ґіпотезу, згідно з якою давньоруська архітектура похідна не від візантійської, а від кавказької. Заперечуючи йому, Айналов доводив, що на Кавказі маємо таке саме наслідування Візантії, як і в Київській Русі, і що першовзором для останньої була все-таки Візантія. У науці усталилась думка Айналова.
34. Вважається, що М.І.Вязьмітіна проходила аспірантуру в Ол.Новицького (Пам’яті Марії Іванівни Вязьмітіної // Археологія. 1995. № 1. С. 153). Вона померла 3 квітня 1994 року, не доживши двох років до свого століття.
35. Ще один поліграфічний шедевр того часу. Тиражем 300 примірників надрукований у Першій фото-літо-друкарні на Сінному майдані, 14 (керував нею Ол.Сліпенький).
36. Дмитрій Петрович Ґордєєв був ув’язнений 9 листопада 1933 року, перебував у Байкало-Амурському таборі – спочатку на станції Урульга, де працював у канцелярії і як художник, згодом був постійним художником друкарні БАМлаґ’у в м. Свободному (sic!). Звільнений у серпні 1936 року.
37. Андрія Олександровича Введенського я ніколи не бачив. Він помер 13 вересня 1965 року (Історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка: минуле й сьогодення (1834-2004 рр.). К.: Прайм-М, 2004. С. 168). Його дочка завідувала на факультеті історичним кабінетом (бібліотекою). Я запитав її, – псля війни вона викинула усі старі дисертації й дипломні роботи геть.
38. Я звернувся, пригадую, до дочки проф. Введенського, яка працювала в бібліотеці історичного факультету, але вона нічим не порадувала. Якісь дисертації, сказала вона, справді були в помешканні, але їх здано на макулатуру. Та й чи були там довоєнні?
39. Артюхова-Іванова Аделаїда Владимировна (липень 1902, Київ – ?) – мистецтвознавець, вивчала стару й сучасну українську графіку, зокрема творчість Трутовського. Дружина близького до неокласиків видавничого діяча Титаренка. Мешкала на Боричевому Току, 33, пом. 4 (1919) та на вул. Несторовській, 26, пом. 10 (1932). Ув’язнена 3 листопада 1935 року, засуджена до ИТЛ строком на три роки. Була відправлена до Маріїнська (ЦДАГО. Ф. 263. Оп. 1. № 64684 ФП / кор. 1818). Співробітник Артюхової, зав.відділом і вчений секретар Історичного музею Ол.Г-ко, притягнутий до слідства як свідок, 13 листопада 1935 року згадував: «Я говорил о том, что украинцы должны знать своих людей и поддерживать один другого. Артюхова в знак согласия со мной вынула какой-то кусочек материала и показала мне, как она передавала передачи арестованным украинцам и как они переписывались. На этом лоскутке материи была написана благодарность за беспокойство» (Том 1. Арк. 48 зв.). Збереглася нотатка, що на суд справу передати з оперативних міркувань не можна, оскільки Г-ко «в прошлом секретный сотрудник» (арк. 70).
40. Без підпису опублікувала нариси: «Відділ графіки» (Національна картинна галерія: Бюлетень. К., 1933. Січень. С. 15-18) та «Відділ художньої промисловости» (Там само. С. 19-21).
41. Див. про нього: Заболотна Алла. Майстер зберегти і відновити // Вечірній Київ. 1998. 24 лютого. № 35 (159562). С. 6. Я писав про нього в книжці про Музей України Потоцького.
42. Цей рік у Картинній галереї був напружений. На засіданні центральної комісії із чистки ВКП(б) від 10 червня 1934 року виключили з партії заступника директора Абрама Ісаковича Слуцького (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 33050 ФП / кор. 285. Арк. 7, 59). Це був страшний рік і в житті П.А. Саме тоді помер Василь Стефанович Кульженко: «7 вересня в п’ятницю, о 9 год. 30 хв.», – уточнювала потім вона. Довелося продати Карпові Трохименку величезну олійну копію врубелівського «Зішестя Св.Духа», яку влітку 1912 року на замовлення Вас.Ст. виконав Ф.Шаврін.
Те, що П.А.пішла з музею російського мистецтва, врятувало її від гіршого. Над музеєм висіла небезпека, і невдовзі київська преса писала: «Не все гаразд і в музеї російського мистецтва. Запрошений [завідувачем музейного відділу Наркомосвіти, а згодом Управління мистецтв] Знойком з Харкова на роботу директора музею, [Сергій] Раєвський оточив себе родичами й сумнівними людьми. Фондами музею завідує якась Голдовська, яку свого часу було знято з роботи за намагання виставити в музеї портрети бандитів Троцького і Зінов"єва. Там же працює Чорногубов, не так давно вигнаний уже з багатьох музеїв» (Дунаєв Г. Музейні звалища // Пролетарська правда. К., 1937. 15 серпня. № 187 (4691). С. 4).
43. Див.: Спаська Є. Спогади про мого найсуворішого вчителя Данила Щербаківського // Наука і культура: Україна. Вип. 24. К., 1990. С. 272-286; Білокінь С. Мистецтвознавча діяльність Є.Ю.Спаської // Народна творчість та етнографія. 1983. № 6 (184). С. 64-67.
44. Див.: Білокінь С. Н.Коцюбинська та Є.Спаська про свого вчителя Д.Щербаківського // Треті Гончарівські читання: Тези і резюме доповідей. К.: Музей Івана Гончара, 1996. С. 11.
45. Див.: Білокінь С. Дослідниця українського килимарства Марія Щепотьєва // Народне мистецтво Полтавщини. Полтава, 1989. С. 65-69.
46. Див.: Репресоване краєзнавство, 20-30-і роки. К., 1991. С. 412-414.
47. Лекції відбувались у фізичній аудиторії університету, потім перейшли до Будинку вчених на розі Пушкінської та Прорізної (колишній будинок цукрозаводчика Зайцева; не зберігся). На цих своїх лекціях П.А. пам’ятала Катерину Грушевську, – мабуть, вона приходила на них після смерті свого великого батька, щоб відпружитися.
48. «У мене був автограф усієї поеми, але він згорів уночі проти 18 лютого 1945 року», – писала вона в одному з листів, 30 серпня 1977 року. Дивовижна річ, – вище наведено кілька прикладів, яку гостру й ясну пам’ять зберегла до старості П.А. Інша справа вірші, – у листі вона пропустила два рядки, збилася з ритму і в одному місці втратила риму.
49. Розповідь 22 липня 1998 року, Нью-Йорк.